3. Українські визвольні змагання
Микола Жарких
Отже, в попередньому розділі ми залишили К. Поліщука на дорозі зі Пскова в Україну, власне, до Києва.
Чи був К. П. делегатом якихось українських військових з’їздів – ніяких вказівок нема, отже, мусимо вважати, що він в них участі не брав.
Далі в грудні 1917 р. бачимо К. П. в Києві редактором газети «Наш голос» (). Така соціалістична газета, орган Всеукраїнської ради народних депутатів, – справді існувала. Відомі номери від 10 до 25 грудня 1917 р. [ 1917–1920 років у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. – К.: 2014 р., № 706, с. 158], і мабуть можна вірити К. П., що він її редагував.
Але в цілому спогади К. П. «При Центральній Раді», хоча й опубліковані через якихось 4 роки після подій, містять багато плутанини й анахронізмів. Це не є виклад подій в хронологічному порядку, а загальний огляд, де пізніші події нерідко заскакують поперед раніших.
К. Поліщук зі своїм тісним хуторянським розумом абсолютно не розумів значення роботи Центральної Ради і всією душею її ненавидів:
Самі ж приймали «закони» про соціалізацію, націоналізацію, колонізацію, урбанізацію і мало що не про канонізацію, будучи певними, що це вже справжня «реальна праця».
Звичайно, це погляд К. П. зразка 1922 року, а не 1917 і не 1918-го, але вже маємо такі спогади, які маємо.
Для біографії К. П. з них можна витягнути хіба лиш те, що в грудні 1917 – січні 1918 р. він перебував у Києві, але до зали засідань Центральної Ради не заходив, ніяких обговорень там не чув, нікого з її керівників не бачив і ні з ким із її членів не був знайомий. У спогадах їх прізвищ немає (від слова зовсім).
Єдиним винятком є прізвище селянського поета , який загинув у січні чи лютому 1918 р., і згадки про нього мабуть не могли зашкодити мемуаристу.
К. П. написав замітку про К. Гуленка [Народна воля, 1918 р., № 33, 21 (8) березня, с. 2 – 3; цитую за передруком: Скальський В. та вбивство члена Центральної Ради Корнія Гуленка (лютий – березень 1918 року). – Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр., 2021 р., вип. 15, с. 244 – 246].
Там ми читаємо:
Останній раз я його стрінув в с. Ігнатівці, на другий день після нашого виходу з Києва.
Ігнатівка – це сучасна у 38 км на південь від центру Києва. Теоретично кажучи, за одну добу можна подолати таку віддаль, зважаючи, що за утікачами женеться більшовицька смерть.
Але через 4 роки, в 1922 р. К. П. про свою втечу з Києва зовсім інакше:
Їхали кіньми, ішли пішком […] і все на північ, в бік Полісся […] Було вже над вечір, коли я вибрався з міста на Берестейський шлях […] Вже під самим Святошином стрінув якусь колюмну […] Вже цілком стемніло і час було подумати про відпочинок…
Щоб утекти із Києва на Полісся, справді треба йти на північ, через Вишгород, або принаймні на північний захід, в бік Немішаєва та Бородянки. Натомість Берестейський шлях вів прямісінько на захід, ніяк не на північ, і дістатись ним на Полісся ніякою мірою неможливо. Ну, це все пусте, наш бравий солдат Швейк все одно йшов у Чеські Будейовіци.
Але якщо К. П. в перший день утечі дійшов до якогось поселення за Святошином, скажімо, сучасних Чайки чи Стоянки, то як він міг на другий день утечі опинитись в Українці – за 50 км на південний схід? Оце вже ніякою мірою неможливе.
Висновок простий: ці два спогади суперечать один одному, і один із них є помилковим. Не можна також виключати, що помилковими є обидва спогади.
Оскільки К. П. тікав із Києва не один раз, можна припускати, що в 1922 році в нього переплуталися в пам’яті подробиці різних утеч, а в некролозі, написаному через півтора місяці після подій, спогади ще були свіжими і правдивими.
Є у цих спогадах (ПЦР) інші незрозумілі або помилкові подробиці: «Двадцять днів трималася так горстка оборонців Золотоверхого» – тоді як пише, що січневе повстання київських більшовиків тривало лише 7 днів (15 (28) січня – 22 січня (4 лютого) 1918 р.), а штурм Києва більшовиками Муравйова тривав 4 дні (23 – 26 січня (4 – 8 лютого) 1918 р.). Де ж тут «двадцять днів»? Знову для порятунку залишків документальної цінності доводиться припускати, що тут втиснулися подробиці якоїсь іншої облоги.
Із розглянутих некролога і спогадів видно, що наприкінці січня (юліанського стилю) 1918 р. Клим Поліщук утік із Києва. Але від кого він тікав – ніде не зазначено, звідки випливає сумний, але абсолютно незаперечний висновок: Поліщук не знав, від кого він утікав. Так якось, усі тікають – і собі треба утікати…
Цыплёнок жареный, цыплёнок пареный,
Цыплёнок тоже хочет жить…
Якщо написати «тікав від злочинної банди московських більшовиків» – це може не сподобатись одним, а якщо написати «тікав від визволителів України від українських буржуазних націоналістів» – це може не сподобатись іншим. А хто його може знати, куди життя занесе. Краще цієї теми взагалі не торкатись. От К. П. і не торкався.
21 березня 1918 р. К. Поліщук надрукував згадану вище замітку про К. Гуленка у газеті «Народна воля». Отже, в цей час він уже повернувся до Києва. Умови для цього створили німці, які 2 березня вступили до Києва. Більшовики тікали перед німцями далі на схід.
Чи треба пояснювати, що К. П. нічого не знав про німців?
Далі маємо сигнатури творів: 10 травня 1918 р. – Київ, 20 травня 1918 р. – Краснопіль.
Перебування К. П. в Києві влітку 1918 р. має незалежне підтвердження. Від 28 липня до 15 вересня 1918 р. К. Поліщук був редактором газети «» (взагалі вони виходила від травня 1917 до листопада 1919 р.) [ 1917–1920 років у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. – К.: 2014 р., № 696, с. 157].
Ця газета була органом Центрального Українського кооперативного комітету та Української селянської спілки. Редакторство К. П. може розглядатись як певна симпатія К. П. до цих організацій, але чи був він їх формальним членом – прямих даних немає, це потребує якогось незалежного підтвердження.
В Аб-27 Поліщук зазначив, що був членом редколегії газети «Народна справа». У цитованому каталозі газет таке видання не зазначене, але знає, що це був громадський, економічний, літературний, сільсько-господарський та кооперативний тижневик. Видавався 1918 року губернською народною (земською) управою у Києві. Ця інформація потребує незалежного підтвердження.
Далі наступає погано документований епізод – арешт К. Поліщука. Що ми про це знаємо?
1, у своїх спогадах «З виру революції» К. П. написав:
Я в той час редагував «Народну волю», через що «засів» на лівому політичному крилі у «Лук’янівці».
«В той час» – ми вже знаємо, що то був вересень 1918 року. Відчувається, що ця пригода була немила для К. П., і він постарався збути її кількома неясними словами.
2, далеко пізніше, аж 21 серпня 1921 р., К. П. написав Я-Оп «За гратами» з підзаголовком «З минулого» (бо й справді три роки минуло).
Там Я-Опв описує свій арешт і зокрема зазначає: «осіння ніч була вже холодна» – що загалом узгоджується з орієнтовною датою (середина вересня).
В тюрмі Я-Опв зустрівся з вірменином-дашнаком і на запитання, якої він (Я-Опв) партії відповів: «Ніякої» (що теж узгоджується з нашим уявленням про К. П.). Оскільки із вікна було видно Софійський собор і навіть Дніпро, стає зрозумілим, що це діється в Києві, а тюрма зветься Лук’янівською.
Далі цього вірменина вбивають, і Я-Опв робить рідкісний для творів К. П. хронографічний запис: «26-го вересня 1918 р.» Далі почали стріляти гармати, стався переворот (як завжди у К. П. – невідомо, хто перевернув і кого перевернув) і Я-Опв випустили із тюрми. (Зазначу на цьому місці, бо не буде іншої нагоди – це оповідання є творчим пристосуванням до нових умов оповідання І. Франка «», в якому так само німець-вартовий вбиває ув’язненого, який висунувся з вікна.)
знає, що повстанці захопили Київ 14 грудня 1918 р. Отже, якщо все викладене в Я-Оп вважати правдою, то вийде, що К. П. перебував в арешті три місяці.
Сигнатури творів рішуче суперечать цьому. Якщо їм довіряти, то два оповідання К. П. написані у Києві в жовтні, ще одне – 1 листопада 1918 року. Хоча Я-Опв відзначив: «мені дозволено читати Біблію і провадити свої записи», навряд чи тюрма була найвідповіднішим місцем для літературної творчості.
У своїх спогадах К. П. написав:
Були «червоненькі книжечки», жандармські гості вночі, труси, арешти, заслання. Була ще й війна, яку пройшов «від Карпат по Балтику»,
– але все це не більше як поезія. Ніхто його нікуди не засилав, і в Карпатах він не воював; можливо, що й «труси та арешти» – так само данина поетичній моді
Також в одному з листів К. П. є згадка:
Ні царська в’язниця, ні німецькі арешти під час гетьманщини не зробили з мене жорсткосердого егоїста [ПВТ, с. 650].
Це – теж поезія, «царська в’язниця» не вписується у встановлену вище біографічну канву, та й «німецькі арешти» (ще й у множині) не виглядають переконливо. В оповіданні «За гратами» Я-Опв заарештували якісь невідомі йому люди, але точно – не німці.
Отже, всі джерельні згадки про цей арешт є надзвичайно короткими і показують дуже мало конкретного, що дозволило би відділити факти реального життя від цілком правдоподібного літературного вимислу (переробки, наприклад, тюремних оповідань Володимира Винниченка). Я не заперечую, що якась фактична основа тут може бути, але хотів би побачити незалежне підтвердження.
От із часу після вступу Директорії до Києва починаються спогади К. П. «З виру революції». Тут – абсолютно нетипово для К. П.! – виявляється, що він знає багатьох письменників, охоче називає їхні прізвища і подає подробиці зустрічей та розмов.
Перший такий епізод – як К. П. разом із Дмитром Загулом вигадали літературне об’єднання «Музагет». Коли це було – К. П. не подав, можливо, що й не пам’ятав (спогади надруковані в 1922 році, тобто через три роки після подій). Зазначено тільки, що це було ще до утечі Директорії з Києва (друге пришестя більшовиків до Києва – 5 лютого 1919 р.).
Але сучасні енциклопедії (які, до речі, просто повторюють дослівно один текст: Ковалів Ю. І. «Музагет». – Літературознавча енциклопедія, К., 2007 р., , с. 79 – 80; Рибаков М. О. «». – Енциклопедія історії України, К., 2010 р., т. 7; ) із цим не погоджуються. Вони не тільки не вважають К. П. засновником «Музагета», але навіть не називають його членом цього об’єднання. Вони згадують К. П. тільки в числі авторів, які опублікувати свої твори у збірці «Музагет». Заглиблюватись далі у це муза-гето-знавство я не маю змоги.
Одним із завдань нового літературного колгоспу було: «Загнати в старий кут старого “Вісника”».
Але за іронією долі замість усіма очікуваного і бажаного знищення (Літературно-наукового) Вісника сталось ніким не очікуване і ні для кого не бажане самознищення Музагету. Спочатку він розмахнувся широко – на видання щомісячного журналу, потім зіщулився до «№ 1-3» (тобто три перших номери в одній книзі), а потім і зовсім припинив існування, ніким не зауважений і не оплаканий. І от в «Музагеті» К. П. опублікував дві поезії, а у «Віснику» – 6 подач в 1918 році і ще 7 – в 1919, разом 13 подач.
Чому ж так? Думаю, «Вісник» платив який-не-який гонорар, а «Музагет» не міг платити нічого. І от на кошти, зароблені у «Віснику», К. П. і збирався цей самий «Вісник» знищити. А що, все логічно!
Другий літературний колгосп, у якому взяв участь К. П., звався «Професійна спілка митців слова». Начальниками там були комуністи.
І хто знає, чи не був то найкращий момент для справжньої культурної праці на користь українського народу? Тільки, на жаль великий, цього моменту не відчула більшість нашого товариства (а втім, і я), через що саме стали свідками сучасного безголов’я (ЗВР).
Так, у 1922 році «керівна і спрямовуюча роль комуністів» видавалась К. Поліщуку якимось якорем спасіння. В той же час українську владу К. Поліщук ненавидів:
Перша спроба культурної «федерації» у Києві під маркою «Проф. спілки митців слова», безумовно, дала і могла б дати незрівнянно більше, якби ми не вірили у свої мрії і не озиралися б на Кам’янець, де в той час ускладнювалася нова хвороба під нечуваною назвою «націоналюс апендецітус» (там же).
Що таке «націоналюс апендецітус» – я здогадатись не можу, але мабуть щось погане. І це погане йшло із Кам’янця-Подільського, де певний час перебувала Директорія.
Колгосп № 3 звався «Мистецтво» і видавався
з ініціативи В. Коряка за начальною редакцією Мих. Семенка і за ближчої участі П. Тичини, В. Чумака, Д. Загула та автора цих рядків (ЗВР).
І знову енциклопедії не знають оцієї «ближчої участі» К. П., а згадують його тільки як одного з авторів журналу [Літературознавча енциклопедія, т. 2, с. 42 – 43; ].
Отже, участь К. П. в організації літературного життя Києва в 1919 р. вимагає загальної ревізії за незалежними джерелами.
Закінчуються спогади тим, що К. П. утік із Києва (уже вдруге) – не так перед наступом військ Директорії, як перед наступом білогвардійців, котрі захопили Київ 31 серпня 1919 року. І утік він не куди інде, як до Кам’янця-Подільського, де перебувала та сама Директорія.
Про перебування К. Поліщука у Кам’янці-Подільському немає ніяких згадок – маємо тільки сигнатуру поезії «» – Кам’янець, 28 вересня 1919 р. і ще сигнатура циклу начерків «Фрагменти життя» – Кам’янець, осінь 1919 р.
Ким він був у Кам’янці і чим займався, з чого жив – невідомо. Маємо тільки Я-Оп «За всіх – один», дія якого відбувається в Кам’янці-Подільському восени 1919 року:
Я спокійно взявся за свою роботу. Величезний плакат був майже готовий.
Видно, що Я-Опв займався агітацією за українське військо. Далі Я-Опв був оборонцем селянина із с. на суді, який відбувався в тому селі 18 вересня (слід здогадуватись – 1919 р.). Слід знати, що це село знаходиться у 5 км від Старого ринку в Кам’янці-Подільському.
Оскільки немає нічого кращого, залишається вважати ці подробиці за автобіографічні.
Проте відомо, що в Кам’янці Поліщук не затримався надовго: уже 30 жовтня 1919 р. маємо його твір, написаний у Києві. І наступні сигнатури вказують на Київ – аж до 2 травня 1920 р. Отже, К. П. перебував у Києві у пізньо-білогвардійський час (біла армія втекла з Києва перед 16 грудня 1919 р.), третій совітський час (16 грудня 1919 – 6 травня 1920 р.), польський час (7 травня – 12 червня 1920 р.).
Поезія «Шалений кінь» має сигнатуру «Київ, літо 1920 р.». В цій поезії йдеться про якісь перемоги – як завжди у Клима Поліщука, перемоги невідомо кого невідомо над ким. Думаю, що вона написана на самому початку червня 1920 року (а червень вважається літнім місяцем).
Тільки одна поезія цього періоду має сигнатуру «Краснопіль, 16 лютого 1920 р.» Якщо це правда, то вийде, що К. П. на недовгий час (максимум – 2 пол. січня – лютий 1920 р.) приїздив на батьківщину і потім повернувся до Києва.
Я припускаю, що К. П. залишив Київ разом з відступом польської армії і потім у якийсь невідомий спосіб опинився в армії УНР. Про це говорять два Я-Оп, дія яких відбувається у липні 1920 р.
Я-Оп «Хай бог розсудить їх» починається словами: «Наша кінна сотня під’їздила до » із завданням «вибити з Чорного Острова большевиків».
По дорозі вони зустрічають бабу із села Пашківці, котра була в Чорному Острові і тепер йшла додому. Пашківці лежать у 20 км точно на схід від Чорного Острова, і якщо всьому цьому вірити, вийде, що більшовики заскочили далі на захід, а зі сходу на них рухалась оця українська сотня.
Далі сказано, що ця сотня вибила більшовиків із Чорного Острова, і це було 5 липня 19120 року. Загалом це узгоджується із хронологією літнього наступу більшовиків ( подає, що 14 липня 1920 р. українське військо відступило за Збруч), але всі інші подробиці, подані в оповіданні, вимагають незалежного підтвердження.
Наступне Я-Оп «Форшпан» виступає неначе продовженням попереднього:
Гнані шаленими наскоками кінноти Буденного, ми безупинно посувалися на захід і, не зважаючи на липневу спеку, робили по 45 – 50 кілометрів на добу,
– і таким способом дісталися Волочиська, що у 40 км на захід від Чорного Острова. Якщо цій подробиці довіряти, то це діялось наступного дня після дії оповідання «Хай бог розсудить їх». Далі загін, з яким відступав Я-Опв, переправився через Збруч і опинився у Підволочиську.
Що стосується 1-ї кінної армії (Будьонного), то про неї , що 27 червня 1920 р. вона зайняла Новоград-Волинський, а 10 липня (якраз у цікавий нам час) – Рівне. Рівне знаходиться у 120 км на північ від Волочиська, і я маю сумнів, щоби армія була розкидана на такому широкому фронті. Ця звістка вимагає незалежного підтвердження.
У такий спосіб польська армія відступала до самої Варшави та Львова, і українська армія мусила відступати разом із нею. Далі польська армія перейшла у контрнаступ (Диво на Віслі), внаслідок якого більшовики почали відступати по всій лінії фронту.
Якщо вірити сигнатурам творів, 29 серпня – 7 вересня 1920 р. К. П. перебував у Товмачі… Можна думати про сучасний Тлумач (у 20 км на схід від Івано-Франківська), але у нас є ще село Товмач у 4 км від Кам’янки-Бузької, у Львівській області… Не знаючи ситуації, ми не повинні відкидати ніяких можливостей.
І от 13 жовтня 1920 р. українське військо зайняло Ялтушків, а далі і Мурафу (це ще 57 км на схід від Ялтушкова).
Ці подробиці потрібні нам, щоби оцінити автобіографічні деталі в оповіданні «Медобор»:
Сталося о 9-ій годині вечора 10-го падолиста 1920 року в затишному подільському селі Ярошеві, рівно в годину після моєї розмови з «курінним» Чорних Шликів Гаркавенком.
Села Ярошів в Україні нема, є Яришів (55 км на південь від Ялтушкова і 50 км на південний захід від Мурафи). Отже, нічого неможливого в тому, що українська армія контролювала в цей час Яришів, немає, хоча перебування тут чорних запорожців вимагає незалежного підтвердження.
Про себе Я-Опв повідомив: «я, як «шеф» пропагандного відділу штабу окремої групи армії…» – якщо вірити, що це деталь автобіографічна, вийде, що К. П. займав якусь посаду в українській армії.
Далі Я-Опв був змушений тікати, бо «Чорні Шлики фронт відкрили». Це загалом також узгоджується з історією: того самого 10 листопада в районі Шаргорода більшовики прорвали фронт і повели наступ на захід, на Копайгород та Лучинець. Останній знаходився у якихось 25 км на північ від Яришева, і загону, який знаходився у Яришеві, справді треба було швидко відступати. І так К. П. знову перейшов Збруч і знову опинився в Галичині.
Так скінчились для Клима Поліщука визвольні змагання.