4. Перебування в Галичині

Микола Жарких

Отже, десь у кінці листопада 1920 р. К. Поліщук разом з відступаючими частинами української армії перейшов Збруч і опинився на території Галичини, котра за прелімінарним радянсько-польським договором від 12 жовтня 1920 р. визнавалась територією Польщі.

Табір інтернованих

Українське військо, яке відступило на територію 2-ї Речі Посполитої, поляки вважали союзним і розмістили в таборах для інтернованих (), і так тривало до квітня 1921 р., коли за умовами Ризького мирного договору польська сторона зобов’язалась не допускати на своїй території «антирадянські організації».

Чи був К. П. в якомусь таборі для інтернованих? Джерел для цього епізоду ми не маємо, залишається знову звернутись до Я-Оп.

Замість казки

Я-Оп «Замість казки» має сигнатуру «М. Львів, 1921 р., 30 листопада». Там читаємо:

Стоячи коло півзамерзлого віконця своєї маленької кімнатки, що знаходилася в будиночку таборової команди, бачив надворі одне й те саме [… – ] простори засніжених мазурських полів […] за якусь годину настане Свят-вечір.

Якщо вірити, що ці подробиці – автобіографічні, то вийде, що Я-Опв перебував у якомусь таборі для інтернованих на території Польці, і діялось це 24 грудня (виходить, 1920 року).

Далі Я-Опв пригадував:

Товариш Семенчак був моїм давнім приятелем, і нас зв’язували спомини далекого минулого, коли ми разом тинялися по Васильєвському острові […] Обидва ми вчилися малярства…

Це загалом узгоджується з тим, що ми знаємо про навчання К. П. в Петербурзі, і підвищує нашу довіру до подробиць даного оповідання.

До того ж моє становище яко «редактора» таборового часопису, а його яко «директора» таборового театру…

Ясна річ, на цьому місці нам потрібне незалежне підтвердження, що такий таборовий часопис десь справді виходив, і К. П. його справді редагував.

Далі К. П., здається, трохи передав куті меду, коли написав:

І так минали за днями дні, тижні, місяці і, навіть, цілий рік уже.

Цілий рік в таборі – це міг би бути листопад (або грудень) 1920 – листопад (або грудень) 1921 року.

Але це не міг бути Свят-вечір 1921 року, бо сигнатури творів показують, що упродовж 1921 року К. П. побував не менше як у 7 місцевостях Галичини, ще й у Луцьку (це вже Волинь). Отак він перебував у таборі!

І от прийшов до Я-Опв Семенчак і «вийняв з кишені три останні числа «Волі». Згадана тут «» – думаю, український тижневик, який виходив у Відні від червня 1919 до листопада 1921 року. Це принаймні не суперечить орієнтовній даті – 24 грудна 1920 р.

Далі Я-Опв «пригадав собі, як важко плакала вона [Соня Вознесенська], провожаючи мене на далекий Північний фронт». Теоретично кажучи, таке могло бути десь у листопаді 1915 року, коли К. П. після відпустки повертався до армії, і це могло бути в Краснополі чи в Житомирі. А далі, коли К. П. попав на Північний фронт, він (теоретично кажучи) міг листуватися із Сонею, і в оповіданні ці два епізоди з’єднано в один.

А ще в це Я-Оп вставлене друге Я-Оп, так би мовити, я-оповідання в квадраті, яке розповідав Я-Опв його знайомий Сосновський (Я-Опв-2). І от цей Сосновський був у війську УНР, поки воно не розпалося (листопад 1919 р.), і потім подався до Житомира, де був на Свят-вечір 1919 року. Потім він півтора року ходив у повстанцях і от прибився до табору, де зустрів Я-Опв. Тобто внутрішня хронологія оцього Я-Оп-2 знову вказує на 24 грудня 1921, а не 1920 року. А це, нагадаю, було через три тижні після написання самого оповідання. Ну, К. П., ставлячи дату 30 листопада 1921 р., міг мати упевненість, що 24 грудня цього ж року колись та настане.

Висновок з усього простий, але прикрий: суперечлива хронологія не дозволяє нам вважати подробиці оповідання за автобіографічні.

Великого бажайте!

Наступного дня після оповідання «Замість казки», тобто 1 грудня 1921 р., у тому самому Львові К. П. написав Я-Оп «Великого бажайте!»

Тут Я-Опв пригадував своє життя у якомусь «Великому Місті», назви якого він не знав, але яке знаходилось десь в Україні. Там він мав приятеля Миколу, який учився в художній школі. І от Я-Опв із цим Миколою наймали одну кімнату на двох.

Далі читаємо що цей Микола любив ходити до клубу «», який діяв у Києві в 1912 – 1918 рр. Із цього можна виснувати, що «Велике Місто» – це таки Київ, тільки Я-Опв лінувався його назвати (або й не знав, як воно називається). Це, а також вказівка на «городового» говорить, що маємо спогади з часу перед революцією. І так наші приятелі жили два роки, поки не почалась мобілізація – отже, це були 1912 (2 половина або кінець) – 1914 (2 половина) роки. Це відповідає хронології активності клубу «Родина».

Після деяких пригод Я-Опв «зробився втікачем і став вигнанцем», сидів «самотою в своїй непривітній кімнатці, яка знаходилася в маленькому будиночку, що стояв на краю чужого міста», назви якого він, ясна річ, не знав. До нього прийшов Микола, який був у таборі інтернованих і втік.

Тут уже бачимо, що сам Я-Опв в таборі не був, але це також вимагає незалежного підтвердження.

Мазурська нічка

Я-Оп «Мазурська нічка» має сигнатуру «Березень 1921 р.» Я-Опв, поручик і полковник сидять у таборі в Ланцуті і п’ють горілку. І це діється на початку «чужої весни» – виходить, 1921 року.

З того боку

Я-Оп «З того боку» має сигнатуру «Львів, весна 1922 р.». Там читаємо: «Два роки на чужій землі і все за дротами». Якщо відраховувати від дати написання самого оповідання, то вийде – з весни 1920 р., що явно не узгоджується з подіями життя К. П. Отже, тут маємо не автобіографічну деталь, а літературний вимисел. В цьому немає нічого поганого, тільки для реконструкції біографії автора не надається.

Оце стільки можна довідатись із Я-Оп про ймовірне перебування К. Поліщука в таборах інтернованих. З одного боку, скоріше так, ніж ні; а з другого боку – скоріше ні, аніж так.

Переїзди

Чим займався К. П., потрапивши у Галичину, з чого жив – нам абсолютно невідомо.

Сигнатури творів показують, що з квітня до жовтня 1921 року він перебував принаймні у 8 різних місцях, аж поки у листопаді 1921 р. не осівся стало у Львові, де й перебував до кінця 1925 року. За цей час занотовано тільки два виїзди зі Львова – до Бережан у лютому – квітні 1922 р. та до Коломиї у лютому – квітні 1923 року.

Яка біда змушувала К. Поліщука поміняти за якихось півроку аж вісім місць проживання – ми не знаємо.

Додаткову загадку ставить перед нами бібліографія видань К. П. Там за 1921 рік занотовано вісім окремих книжкових видань його творів – всі як один вони надруковані у Львові і всі як один – у видавництві «Русалка». Мені здається неймовірним, щоби таку кількість видань можна було випустити за три місяці (жовтень – грудень 1921 р.) – отже, вони мали б виходити упродовж всього року. А з другого боку, випуск цих видань вимагав присутності автора у Львові і постійної співпраці з видавництвом. Як це погодити із мандрами К. П. – я не знаю.

Видавництво «» заснував Григорій Гануляк, воно працювало у Львові в 1911 – 1939 роках.

Також у 1921 році К. П. підготував (і мабуть випустив у світ) літературний альманах «Русалка», в якому умістив і кілька своїх творів [Ковалів Ю. І. «Русалка». – Літературознавча енциклопедія, К., 2007 р., , с. 358].

Загадка полягає в тому, що видавництво й альманах мали одну назву, але в довідці про видавництво серед майже 200 назв випущених ним книжок нема згадки про альманах, а у довідці про альманах немає ніякої згадки про видавництво. Ця справа потребує подальших студій.

У цьому видавництві книги К. П. виходили і пізніше, в 1922, 1924 і 1925 рр. Також від початку відновлення у Львові видання «Літературно-наукового вісника» К. П. став публікувати там свої твори і опублікував їх не менше восьми. Мабуть, «души прекрасные порывы», які полягали в намірі знищити «Вісник», відступили на задній план перед гонорарами («занимається виключно письменством, з котрого сливе вижити може» – Аб-25).

Шлюб

Далі К. П. оженився. Із ким? – Із (1895 – 1955), яка була родом із с. (нині Лубенський район Полтавської області). В часи революції вона була актрисою в українському театрі; також пробувала сили в літературі (друкувалась під псевдонімом Ганна Орлівна). Їх шлюб надійно засвідчено листами К. П. до дружини.

А от коли саме відбувся шлюб? – У листі до доньки з 22 квітня 1931 р. К. П. : «Маєш уже 10 літ свого життя, яке почала одного хмурного передвесняного дня в затишних Бережанах» [ПВТ, с. 658].

«Передвесняний день», думаю, вказує на місяць лютий 1921 року. Віднімаючи від цієї орієнтовної дати час вагітності, отримуємо липень 1920 року. Думаю, шлюб було укладено трохи раніше, навесні 1920 р. В такому випадку виходить, що він був укладений у Києві – всупереч тому, що пише, не зазначаючи джерел, С. Яковенко [ЯС, с. 12], а за ним слідом Вікіпедія – як у про К. Поліщука, так і в цитованій довідці про Мневську. Із цього автоматично випливає місце шлюбу – Львів (або загальніше – Галичина).

Однак сигнатури творів не засвідчують перебування К. П. в Бережанах в лютому 1921 р., натомість засвідчують таке перебування у лютому 1922 року, і тоді й сам шлюб таки можна перетягнути у Галичину 1921 року. Але як це погодити із процитованим листом? Хіба що так, що К. П. не знав не тільки географії, але й арифметики і не вмів рахувати цілих чисел у межах першого десятка?

Перебування у Львові

Отже, упродовж перебування в Галичині К. П. жив переважно у Львові.

Де саме – відомі мені джерела не говорять. С. Яковенко вказує адресу – вул. [ЯС, с. 12], не зазначаючи, своїм звичаєм, джерела такої обізнаності. Ця подробиця вимагає незалежного підтвердження.

Грошей у подружжя, здається, було мало, і доводилось наймати найдешевше житло. Двічі (у листах до дружини з вересня 1932 р. та з 14 грудня 1934 р. [ПВТ, с. 659, 665]) К. П. із прикрістю згадував про «сутерени», в яких доводилось жити. За словником, – це підвал або підземелля. Я не думаю, що це було справжнє підземелля без вікон, але цілком могло бути так, що це було приміщення у цокольному поверсі житлового будинку. Слід знати, що у центрі сучасного Львова не так багато вулиць мають рівний горизонтальний профіль, натомість багато вулиць піднімаються вгору або спускаються донизу. Цокольні поверхи будинків на таких вулицях мають з одного боку повну висоту, а іншим врізані в землю, так що вікно опиняється на рівні тротуару або навіть у привіконній ямі. Оце, я думаю, й були ті «сутерени», на які нарікав К. П.

Додатковою загадкою є вказівка на навчання К. П. «на історико-філологічному факультеті Українського університету в Львові» (СС). Незаперечно тут йдеться про , який діяв у Львові в 1921 – 1925 рр. Історико-філологічного факультету там не було, був філософський відділ. Загадка полягає в тому, що викладачами й студентами цього університету були чи не усі славні нині українські гуманітарії того часу. Як же сталось так, що К. П. не знав жодного прізвища своїх професорів і товаришів-студентів?

(Я не знаю, як приймали студентів у цей таємний університет. Мабуть, потрібні були якісь рекомендації? Якщо так, то хто їх надав К. Поліщуку?)

Так чи інакше, а у своїх автобіографіях К. П. цілком проминав цей епізод, який вимагає незалежного підтвердження. Чому ніхто з отих українських гуманітаріїв, у свою чергу, не згадав про такого будь-що-будь не рядового студента, яким був Поліщук зі своїм десятком з гаком окремих книжок? Я припускаю, що за цим взаємним мовчанням стояла якась прикра історія, але в подальші припущення не хочу запускатись. Потрібні джерельні дані.

Наступною загадкою є повна відсутність рецензій на твори К. Поліщука, видані у Галичині. «Літературно-науковий вісник» уміщував його твори, але не дав жодного відгуку, жодної рецензії на окремі книжкові видання, серед яких були й такі актуальні за змістом і значні за обсягом твори, як «Отаман Зелений» та «Гуляйпільський «батько». Так само мовчали й інші українські газети та журнали. Це мовчання, ця очевидна відчуженість К. Поліщука від літературного життя Галичини дуже різко контрастує з його активною участю в літературному житті Києва 1919 року. Це не може бути випадковістю. Справа вимагає якогось пояснення.

Про Дмитра Донцова, редактора «Літературно-наукового вісника», К. П. ані разу не згадав, неначе Донцова ніколи й на світі не бувало. А вони незаперечно були знайомі, бо Донцов систематично друкував твори К. П. Також Донцов, який уважно стежив за українським літературним процесом, ніколи не згадав про Поліщука, неначе того й на світі не існувало. Знову загадка…

Місто Львів К. Поліщук ненавидів як тільки міг. Він навіть називав своє перебування у Галичині та Львові «еміграцією», і слідом за ним це повторюють сучасні енциклопедії. А особливо ненавидів львівських українців, що надійно засвідчено його власними словами:

Не треба було сидіти в них [сутеренах], як і не слід було бути лояльним до отих нікчемних галицьких «громадян». То вони тримали в «сутеренах», і за це ж я їх так ненавиджу, що не прощу їм ніколи [Лист до дружини з 14 грудня 1934 р. – ПВТ, с. 665].

Ця ненависть відбилась і в його творах. Ось найбільш виразний приклад:

Потім, через якийсь місяць, коли він попросив праці, йому сказали:

– Бачите, пане редакторе, хоч ви і прихильний, але у нас тепер стільки своїх докторів та професорів, що…

Він до кінця їх не слухав… [«Зустріч», написано навесні 1922 р. у Львові].

З цього можна зміркувати, що К. П. так і не знайшов у Львові якогось постійного заняття, яке було би йому до душі. (Якщо вірити процитованому фрагменту, він вважав відповідним становище редактора якогось періодичного видання.)

Виїзд до СРСР

І от в такому дивному стані, коли книги Поліщука охоче друкувались, а про них ніхто не хотів згадувати – наш автор прожив увесь час свого перебування в Галичині, майже 5 повних років.

І от в 1925 році родина Поліщуків вирішила переїхати до СРСР. Вину за цей фатальний крок К. П. покладав на свою дружину:

Помилкою якраз була «земля див», що була причиною моїх кошмарних снів і що так вабила тебе до себе […] Фатальна помилка все перевернула. Якби не «експансія» твоя, якби не твої поривання до «землі див», то наші колишні «сутерени» могли б стати цілком іншими. [Лист до Ганни Орлівни з вересня 1932 р. – ПВТ, с. 659].

Як я безмежно жалкую, що свого часу похитнувся у своїй вірі й замість того, щоб тебе утримати, сам пішов за тобою [Лист до Ганни Орлівни з 14 грудня 1934 р. – ПВТ, с. 664].

Як практично виглядав цей переїзд і коли саме він стався – наявні джерела не знають. Із бібліографії творів К. П. видно, що перше оповідання К. П. в Радянській Україні було уміщене в журналі «» в № 23 за 1625 рік. Журнал виходив двічі на місяць, отже цей номер мав би вийти в 1-й половині грудня 1925 р. Оскільки номер журналу не можна підготувати й випустити за один день, слід думати, що К. П. надіслав своє оповідання до редакції не пізніше початку листопада. Тоді виходить, що К. П. приїхав до СРСР не пізніше жовтня, а скоріше ще у вересні 1925 р., бо потрібен час, щоби з’ясувати, який журнал хоче / може його друкувати, та мабуть і написати саме оповідання – теж потрібен якийсь час. Не йти ж до радянського журналу з тими творами, що друкувались в Галичині.