Врятовані й загиблі

Микола Жарких

Найпершим із врятованих був хан Тохтамиш. Автор С1ЛСІ, згадуючи про його утечу, зазначив, що він наробив багато лиха Литовській землі. Пізніші літописці (наприклад, НикЛ), не вникнувши у справу, пояснювали, що він пограбував багато народу по дорозі. Ну, такого, ясна річ, не могло бути. Або тікати, або грабувати. Потрапити в руки татар Темір-Кутлуя для Тохтамиша означало вірну загибель. Насправді автор С1ЛСІ мав на увазі, що Тохтамиш спровокував війну, яка скінчилась грабіжницьким нападом татар на землі Великого князівства Литовського – в цьому полягало скоєне ним лихо.

Таким чином, своєї основної мети – знищити претендента на престол Орди – Темір-Кутлуй не досяг, хоча утеча Тохтамиша (куди? невідомо!) знищила його політичну вагу. Про подальшу його долю відомостей дуже мало, тому можна здогадуватись, що він перебував у таких частинах Орди, які знаходились на великій віддалі від центрів літописання, і не мав більше безпосередніх контактів ані з Великим князівством Литовським, ані з Москвою.

В 6914 році, як повідомляє С1ЛСІ, він загинув у битві з ханом Шадібеком. Це сталось взимку між говіннями (тобто між кінцем Пилипового посту 25 грудня 1406 р. і початком Великого посту 8 лютого 1407 р.) у Симбірській землі. У пізніших літописах тут стоїть Сибірська земля, і так розуміють справу сучасні довідники. Але не можна повністю виключити можливість, що йшлося таки про землю на Волзі, де в 1648 році виникло російське місто Синбірськ / Симбірськ.

Спроба Тохтамиша проникнути на Волгу (750 км від Сарая) була значно небезпечніша до ординського хана, ніж його перебування в Сибіру (1700 км від Сарая до Тюмені). До того ж звістка про подію на Волзі реально могла дійти до Москви і потрапити в літопис (літописець навіть вказав орієнтовну дату), в той час як Сибір перебував за межами географічної компетенції літописця.

Врятувалися втечею з поля битви великий князь литовський Вітовт, якого ми далі бачимо на чолі князівства до 1430 року, та його молодший брат Сигізмунд, який був великим князем в 1432 – 1440 роках. Згідно німецьких літописів, вони тікали невеликим загоном (5 чи 8 чоловік). Такий загін майже не залишає сліду (сакми), тому й погоня за ним була майже неможлива.

Серед врятованих Й. Посільге назвав Маркварта фон Зальцбаха (), комтура Рагнети. Він відомий в джерелах з 1384 до 1410 років і в часі походу був приятелем і радником Вітовта. Про його участь у поході повідомляють три незалежні джерела – літопис Посільге, скарбова книга Тевтонського ордену і дещо пізніший «Сумаріум Ягайла і Вітовта». Тому можна вважати, що саме через нього Вітовт запросив у похід пруських рицарів, і саме Маркварт був їх командиром.

Особа ця досить відома, А. Прохаска присвятив йому окрему статтю [Prochaska A. Markward Salzbach. Z dziejów Litwy 1384–1410. – Przegląd Historyczny, 1909, t. 9, ; ]. Після походу, 2 листопада 1399 року, Орден виплатив йому досить значну суму – 425 марок (близько 100 кг срібла) – я думаю, для роздачі винагороди воякам, що повернулись.

Уцілів у битві і хан Темір-Кутлуй. Посільге написав, що він був поранений у битві і скоро помер від тієї рани. Мені геть неясно, звідки у Марієнбурзі могли знати такі подробиці. Посільге показав, що він нічого не знав конкретного про татар на Ворсклі, та й інші наші джерела знають не більше. Думаю, це – здогад літописця.

Втрати серед знаті Великого князівства Литовського були значними. В С1ЛСІ + НКЛ2 названо 18 загиблих князів із 50, які вирушили в похід. Серед загиблих було немало представників правлячого роду Гедиміновичів (використовуємо довідники Ю. Вольфа [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895] та Л. Войтовича [Войтович Л. В. Розділ Князівські династії східної Європи. – Льв. : 2000 р.]):

Андрій Ольгердович Полоцький – його біографія мало досліджена. Вольф [с. 336] зазначав, що після 1387 року він був остаточно позбавлений уділу і навіть був в ув’язненні до 1394 р.; Войтович [, № 2] написав протилежне – що він був полоцьким князем в 1386 – 1399 роках.

Думаю, що в 1399 році в Полоцьку він не правив, а називали його Полоцьким з огляду на його минуле.

Дмитро Ольгердович Брянський – так само мало знаємо ми і про цього князя [Вольф, с. 336 – 337; Войтович, розділ 4.6, № 3]. Але можна припускати, що він в 1399 році княжив у Брянську і очолював загін свого князівства в поході.

Михайло Євнутієвич – успадкував по батькові уділ у (біля Мінська), відомий з документів 1383 – 1398 років [Вольф, с. 587; Войтович, розділ 4.6, № 3]. Можна припускати, що в поході 1399 р. очолював загін свого князівства.

Лев Коріатович – про нього ані Вольф [с. 178], ані Войтович [, № 8] не подають більше ніяких відомостей.

На жаль, у Войтовича і тут не обійшлося без фантазій, зумовлених сліпою довірою до всього, що написано в давніх текстах. Так, у списках Віт4Л та Лит1Л замість імені Лев помилково написано Гліб, і у Войтовича бачимо не просто Льва, але Льва-Гліба (але, мої любі, Ульянов-Ленін – це таки одна людина, не дві!).

І цього не досить, бо під № 9 зазначено загиблого на Ворсклі Семена Коріатовича – брата Льва. Войтович навіть думав, що він мав католицьке ім’я Борис (справді, більш католицького імені я просто не знаю…). А він звідки узявся?

У списках Біл2Л, Віт4Л та Лит1Л після цього Льва іде запис «брат його Семен», але ж ми самі бачили Багдад і знаємо, що це – результат механічного пропуску імені князя Михайла Васильовича. Було «князь Лев Коріатович, князь Михайло Васильович, брат його князь Семен» – стало «князь Лев Коріатович, брат його князь Семен». Скільки міліціонерів докторів наук потрібно, щоб розв’язати елементарну помилку в джерелі?

Іван Юрійович Більський – Вольф [с. 274], а за ним і Войтович [, № 9] вважали його сином Юрія Наримунтовича, князем Белза в Галичині. Тому неясно, чи він у поході 1399 р. очолював загін свого князівства, чи виступав вільним рицарем.

Федір Патрикієвич Волинський – з цим князем повна плутанина і неясність. Вольф не подав його біограми, тільки згадав як сина Патрикія Наримунтовича [с. 274]. Войтович [розділ 4.4, № 13] наказує йому бути князем Стародубським і дає йому брата Дмитра (теж Патрикієвича), який теж загинув на Ворсклі.

Ніякого Дмитра Патрикієвича ніколи не існувало, це описка Лит4Л, про яку знаю я (відставний фізик-теоретик), а не знають доктори історичних наук.

Але Федір – не описка, і його титул Волинський залишається непоясненим. Звичайно, не може бути ані мови про те, що він був удільним князем цілої Волині. Можна тільки припускати, що він мав якесь невідоме нам невелике володіння на Волині.

Та на цьому пригоди з Федором не закінчуються. В 1421 – 1426 роках діяв у Великому Новгороді, Пскові та Москві, зокрема, в 1424 – 1425 роках був намісником московського князя Василя Дмитровича у Пскові. Його теж вважають сином того самого Патрикія Наримунтовича.

Натомість , загиблого на Ворсклі, іменують рильським князем. Я вже пояснював, що цей міфічний рильський князь – наслідок описки в НКЛ2 та Н4Л.

Розібравшись з цими описками, можна відзначити, що маємо два свідчення авторитетних писемних джерел – з 1399 р. і 1420-х років. Простіше за все припустити, що в С1ЛСІ була допущена фактична помилка. Не дорахувавшись після битви князя Федора, його записали в загиблі, а він потрапив у полон до татар і потім якось був визволений (до речі, наші джерела про битви не згадують жодного полоненого, а важко повірити, що їх так-таки не було). Це мені здається більш імовірним, ніж припускати існування в близькому часі двох князів з однаковим іменем Федір і однаковим батьком Патрикієм (останнє ім’я настільки рідкісне, що виключає можливість подвоєння).

Отже, в битві загинуло п’ять (шість?) князів з роду Гедиміна. Подивимось тепер на інших князів.

Іван Дмитрович Кіндир – про нього самого нічого не відомо, окрім участі в битві 1399 р., сини його діяли в 1 пол. 15 ст. Висловлено припущення, що він був з роду князів Друцьких [Вольф, с. 161, 57].

Андрій, пасинок Дмитрів становить справжню загадку для генеалогії. Вольф [с. 56] прив’язував звістку про нього до князя Андрія Дмитровича Друцького, але син – то не пасинок, правда ж?

Іван Євлашкович – про цього князя нічого не відомо, окрім участі в битві 1399 р. [Вольф, с. 157].

Іван Борисович Київський також становить цілковиту загадку. Вольф [с. 95] запустився з цього приводу у непотрібні фантазії, наказуючи історичному князю Івану Ольгимонтовичу Гольшанському мати сина Бориса (Івановича), а цьому Борису – загинути на в битві на Ворсклі.

Ми можемо тільки припустити, що це князь невідомого роду, який жодною мірою не міг правити цілим Київським князівством, а хіба що мав якесь володіння на Київщині.

Гліб Святославич Смоленський – в 1395 році Вітовт виманив його зі Смоленська і схопив, а в Смоленськ призначив своїх намісників. В похід 1399 р. він вирушив не як командир смоленського війська, а як особистий васал Вітовта, і то, мабуть, неволею. Титул його, як і Андрія Ольгердовича, позначав його славне минуле.

Чому Войтович [, № 28] зазначив, що він помер після 1399 року – я здогадатись не можу.

Михайло Васильович + Семен Васильович – про цих князів ніхто припущень не висловлював.

Михайло Підберезький + Олександр – про них нічого не відомо, окрім участі в битві 1399 р. Цих князів Вольф [с. 57] зачисляв до Друцьких, отже вони мали б бути в такому разі братами Івана Дмитровича (Кіндиря), а якраз цього ми й не бачимо.

Бачимо натомість, що при укладанні переліку загиблих три рази молодшого брата вказано після старшого, тобто цьому моменту приділена пильна увага. Тому можна бути певним, що Михайло Підберезький не був братом Івана Кіндиря, і роди цих князів нам невідомі.

Щодо Підбереззя Вольф [с. 151] висловив припущення, що це могло бути село на південь від Лукомля, біля Череї. Нині тут села з такою назвою нема, можливо, на його території розмістилось місто Новолукомль.

Не можна не зазначити, що цю назву має село на Волині в Україні і ще 8 інших сіл в сучасній Білорусії. Без додаткових пошуків можна сказати тільки, що назва тяжіє до Білорусії.

Михайло Данилович + Дмитро Данилович – Вольф [с. 348] вважав цього Михайла молодшим братом князя Федора Даниловича Острозького. В 1386 р. Михайло приніс присягу королю Ягайлу. Про Дмитра ніяких відомостей немає.

Таке ототожнення можливе, але тримається власне на імені їх батька Данила, на упевненості, що серед князів того часу не було іншого Данила.

Цю думку сприйняв і Войтович [, № 6, 7], який припускав, що Михайло в 1383 – 1387 роках був холмським князем (хоча для цього я не бачу певних підстав).

Ямонт Толунтович – про цього князя ми маємо кілька документальних згадок в 1390 – 1399 роках [Вольф, с. 151]. В 1395 р. Вітовт призначив його намісником смоленським, а в 1398 р. – ще й старостою клецьким. Смоленським намісником він був до загибелі, і можна припускати, очолював у поході смоленський загін.

Володіння князів, які не належали до Гедиміновичів, встановити не вдається. Це говорить, що сама князівська верства в Литві перебувала ще у стадії формування, і може бути, що принаймні дехто названих осіб не тому очолював загони, що був князем, а навпаки – тому звався князем, що стояв на чолі якогось загону (тобто був князем у першому поколінні).

Район мобілізації, судячи з проаналізованих імен, включав Смоленськ, Брянськ, білоруський Заслав, якісь не відомі нам точно райони Київщини та Волині. Поєднуючи їх з тим, що ми знаємо про склад учасників коаліції, можна визнати, що мобілізація торкнулась більшості території Великого князівства Литовського.

З числа інших загиблих у битві осіб найвизначнішим був Спитко Мельштинський, краківський воєвода і одночасно каштелян, тобто перший вельможа Польського королівства. Про його загибель повідомляють С1ЛСІ і незалежно – Меховські аннали. Джерела не пояснюють його роль в поході, але з того, що він був володарем Поділля, та з участі в поході подолян можна зробити припущення, що він командував загоном польських шляхтичів з Поділля.

Й. Посільге вказав, що загинули двоє братів Сурвілів (Sorwille, Surwille) – Ганус (Ганс) та Тимас (Фома). Про них багато відомостей подав Г. Бялунський [Białuński Grzegorz . Przykład kariery litwinów w Prusach. – Istorijos šaltinių tyrimai, 2012, vol. 4, p. 13 – 44]. Вони втекли з Литви до Ордену в 1365 році, дослужились до звання рицарів (але не членів Ордену), отримали великі маєтки. Мабуть, чогось варта згадка Посільге, що вони були вірні (зрадники, вірні новим панам).

Скарбова книга Ордену говорить нам, що Ганс Сурвіло (Hannus Surwillen) одержав 2.5 марки на свято Іоан Хрестителя (24 червня 1399 р.) для обозу, який він мав спровадити до Вітовта. Потім цьому Гансу і пану Тірбергу видано ще 18 марок (здається, на ту ж ціль). Про долю цього Тірберга – ще одного учасника походу – ми не знаємо.

В С1ЛСІ дано і загальний перелік загиблих – литви, німців, ляхів. Знову, як і в переліку учасників коаліції, немає згадки про русинів. Значні втрати німців підтверджує запис Й. Посільге про дев’ять загиблих членів Ордену. Разом з тим згадку скарги поляків на Орден (1415 р.), буцімто в битві загинуло ¾ литовського війська, я вважаю некомпетентною і перебільшеною.