Наслідки битви
Микола Жарких
Розгромивши польову армію Великого князівства Литовського, татари могли не боятись спротиву своїм діям. Як повідомляє С1ЛСІ, вони пішли походом до Києва та Луцька.
300 км від Ворскли до Києва вони могли пройти за 10 днів, отже, до Києва вони могли завітати наприкінці серпня. Наші джерела не подають ніяких подробиць про цей напад, тільки зазначають, що кияни відкупились трьома тисячами рублів литовського срібла (+ 30 рублів з Печерського монастиря).
Над цим варто задуматись. Якщо був викуп – значить, були переговори, значить, татари не могли просто захопити місто і узяти з нього все, що знайшли. З переможеними не ведуть переговори, а просто грабують. Тому ми змушені припустити, що Київ не був узятий збройною силою, була якась оборона, і доволі ефективна, якщо військо, котре здолало всю армію Литви, вирішила не ризикувати і задовольнитись викупом.
Можливо, на цьому місці варто згадати повідомлення про новини з Литви, яке надіслав 1 січня 1397 року комтур Динабурга (нині – Даугавпілс) лівонському магістру [Index corporis historico-diplomatici Livoniae, Esthoniae, Curoniae oder Kurzer Auszug aus derjenigen Urkunden-Sammlung, welche fur die Geschichte und das alte Staatsrecht Liv-, Ehst- und Kurland’s. – Riga-Dorpat, 1833, Theil 1. Vom Jahre 1198 bis zum Jahre 1449 incl., ]. Ми не маємо повного тексту цього документу, а тільки регесту, де сказано: «Witaut’s Absendung mehrerer Mörser zur Belagerung von Kiew», тобто «Вітовт відправив більше мортир для облоги Києва». Але що це за облога, від кого Вітовт у 2-й половині чи наприкінці 1396 року мав відвойовувати Київ?
Мабуть, розвідник Ордену щось переплутав (адже проблеми перекладу існували завжди) і йшлося про відправку вогнепальної зброї до Києва для зміцнення його оборони. Так розуміє справу В. Гулевич: «Вітовт відправив у Київ кілька гармат (бомбард?) на випадок можливої облоги міста» [Гулевич В. в кінці 13 – 14 ст. і Тука-Тимуриди. – Спеціальні історичні дисципліни, 2013 р., т. 22–23, с. 159], і мабуть так воно й було, тільки з регести прямо це не випливає.
Спокусливо припустити, що саме завдяки цій нечуваній серед татар зброї Київ був врятований. Але це належить скоріше до історичного роману, ніж до науки.
З другого боку, слід думати, що кияни теж не могли тримати свою оборону до нескінченості, не маючи ніякої надії на допомогу від держави (Великого князівства Литовського). Тому й вони були зацікавлені покінчити справу викупом, хоч який він був тяжкий.
3 000 рублів – це багато чи мало? Порівняємо з іншими випадками.
1. В 1386 році московський князь Дмитро Іванович напав на Великий Новгород і злупив з нього контрибуцію у 8 000 рублів [СимЛ, 6894 рік]. При цьому С1ЛСІ уточнює, що новгородці сплатили готівкою тільки 3 000 рублів (37.5 %), узявши їх зі свого валютного резерву (з полатей святої Софії), а на решту 5 000 рублів видали своєрідну «кредитну гарантію», визнавши право московського князя самому зібрати цю суму із Заволоцької землі, котра була причиною війни (фактично це була згода на необмежений грабунок).
2. В 1405 році рязанці викупили з литовського полону свого князя Родослава за 2 000 рублів [С1ЛСІ, 6910 р.].
Тобто суми в кілька тисяч рублів були на той час реальними, але одне діло – багатий торговельний Новгород, який мав можливість формували грошовий резерв, а зовсім інше – маленьке містечко на татарському кордоні, яким був тоді Київ. Для Києва цю суму слід визнати надзвичайно великою.
Великою – а якою ж саме? Відомо два типи – у вигляді палички срібла вагою 100 – 105 грам (приблизно половина новгородської гривни вагою 204 г), і у вигляді тригранного в перерізі злитка вагою 170 – 189 г (приблизно ваги київської гривни).
Відповідно вага викупу виносилась на 300 – 540 кілограмів срібла. Така була тільки частина ціни панських жартів Вітовта із золотоординським престолом. Платила за це Україна, і це стало прецедентом на майбутнє.
Віктор Талах звернув мою увагу, що сума викупу в 3 тисячі рублів виступає також в оповіданні про напад Едигея на Москву в 1408 р., за що я висловлюю йому щиру вдячність.
Що кажуть літописи, сучасні самій події?
[Едигей] скоро посилає до города, сам просячи миру, як схотіли городяни, і так помирився з ними окаяний Едигей і відступив [Рогозький літописець. – ПСРЛ, 1922 г., т. 15, ч. 1, стб. 185; те саме: Симеонівський літопис. – ПСРЛ, 1913 г., т. 18, с. 158].
У Троїцькому літописі, котрий містив інакшу повість про напад Едигея, це місце не збереглося, Приселков заповнив пробіл текстом Воскресенського літопису [Приселков М. Д. Троицкая летопись: реконструкция текст. – М.: 1950 г., с. 470].
Пізні літописи подають справу так:
І так скоро послав [Едигей] до города, просячи миру, і так помирився з городянами, і взяв викупу 3000 рублів, стояв місяць під городом Москвою, і відійшов до себе з незліченим полоном і багатством [Никонівський літопис. – ПСРЛ, 1897 р., т. 11, с. 209].
Почув же це [про заколот в Орді] Едигей, і шукав слушного часу, щоб йому відступити від Москви, не як переможеному, але як переможцю, і почав просити викупу з города. Князі й бояри і всі люди, що були в городі, не знали, що трапилось, і погодились дати викуп у 3000 рублів. Едигей же, узявши викуп, пішов від Москви в Орду [Воскресенський літопис. – ПСРЛ, 1859 г., т. 8, с. 84 і у Приселкова].
Не втягуючись у текстологію цієї повісті, можна зробити висновок, що ранні (авторитетні у справі) літописи нічого не знають про викуп, а з’являється він тільки у пізніх текстах. Можна припустити, що саме повість про битву на Ворсклі була взірцем, з якого запозичено і факт викупу, і його суму. В Никонівському літописі додатковою ланкою зв’язку виступає Едигей (У Воскресенському літописі, нагадаю, Едигей в 1399 р. не згадується). Думаю, маємо справу з літературною творчістю 16 ст., не з фактом початку 15 ст.
Доповнено 9 лютого 2018 р.
Віддаль від Києва до Луцька – 360 км, її татари могли пройти за 2 тижні. Тому візит татар на Волинь можна покласти на вересень 1399 року, а прихід їх до Луцька – на середину або другу половину вересня. Літопис мовчить як про викуп з Луцька, так і про його здобуття. Може бути, що татари до нього і не приступали, а він записаний тільки як географічний орієнтир на позначення напрямку походу.
Тепер ми можемо звести докупи всі наші хронологічні міркування у вигляді наступної таблиці.
| Подія | Дата (в 1399 році) | Підстава |
| Мобілізація литовського війська у Вільні | Травень | Орієнтовно; 18 травня (продовжувач Дітмара Любецького) |
| Вихід литовського війська з Вільна | початок або середина червня | Орієнтовно |
| Вихід німецького війська з Марієнбургу | 22 червня | Скарбова книга Тевтонського ордену |
| Похід литовського війська з Вільна до Києва | 20 днів | 600 км, розрахунок |
| Прибуття литовського війська до Києва | від кінця червня до середини липня | Орієнтовно |
| Перебування литовського війська у Києві | від 2 до 4 тижнів | Орієнтовно |
| Вихід литовського війська з Києва | 27 – 28 липня | Орієнтовно |
| Похід литовського війська з Києва на Ворсклу | 10 днів | 300 км, розрахунок |
| Відпочинок литовського війська на Ворсклі | 7 – 11 серпня | 5 днів, Посільге |
| Битва на Ворсклі | 12 серпня | С1ЛСІ |
| Прибуття татар до Києва і викуп з Києва | кінець серпня | 300 км, розрахунок |
| Похід татар в напрямку Луцька | вересень | 360 км, розрахунок |
| Утеча Вітовта до Вільно | 30 днів | 900 км, розрахунок |
| Прибуття Вітовта до Вільно | середина вересня | Орієнтовно |
| Прибуття уцілілих німців до Марієнбурга | кінець вересня | 400 км від Вільна, розрахунок; 29 вересня (Торунські аннали) |
| Виплата винагороди німцям – учасникам походу | 2 листопада | Скарбова книга Тевтонського ордену |
Отже, першим безпосереднім наслідком битви на Ворсклі став грабіжницький напад татар на Київщину та Волинь.
До безпосередніх наслідків битви належить падіння політичної ваги Тохтамиша, за якого ми далі практично нічого не знаємо.
Це були втрати від битви, а хто ж отримав від неї вигоду?
На першому місці тут стоїть Золота Орда і хан Темір-Кутлуй, котрі захистили свою землю і свою незалежність від втручання католицьких цивілізаторів.
Певну вигоду мав і особисто Вітовт. Загибель ряду представників литовської знаті була частково вигідна для нього, як би цинічно це не звучало. Подумайте самі: Андрій Ольгердович був старшим сином Ольгерда і природним його спадкоємцем. Його відтрутили від престолу Великого князівства Литовського, але він з цим не погодився, і можна припускати, весь час вважав Ягайла, Скиргайла та Вітовта вискочками й узурпаторами стола, який по праву належав йому.
Я, звичайно, далекий від конспірології і припущення, що Вітовт спеціально підстроїв загибель Андрія (він і сам йшов у похід і ризикував так само), але якщо так уже сталось само собою, то чому б не зафіксувати користь? Загибель претендента на престол вигідна правителю.
Князь Дмитро Ольгердович не виявляв намірів на престол великого князя, але так само був сином Ольгерда і мав більше прав до цього престолу, ніж Вітовт.
Так само можна припустити, що Вітовт не надто журився загибеллю князя Гліба Святославича, у якого 4 роки тому відібрав Смоленське князівство. Гліб підкорився силі і мабуть присягнув Вітовту, але Вітовт добре знав, що шапка князя знімається тільки разом із головою. Поки Гліб жив, він не міг не думати про відвоювання свого князівства, і Вітовт про це, ясна річ, знав. Добрий (для Вітовта) смоленський князь – це мертвий смоленський князь.
Загибель інших князів-Гедиміновичів також грала на руку Вітовту, який намагався ліквідувати всі удільні князівства і не спинявся в цьому перед застосуванням війська. Тепер ця задача частково вирішувалась чужими (татарськими) руками.
Єдиний із загиблих, за ким Вітовт справді міг шкодувати, – це князь Ямонт. Думаю, він користувався великою довірою Вітовта, і знайти достойну заміну для складної ролі смоленського намісника було не так просто (що й показали події ближчих років).
Загибель Спитка Мельштинського була трагедією для його родини, але шансом на просування для інших польських вельмож. Посаду краківського воєводи по Спитку зайняв Ян з Тарнова, а краківського каштеляна – спочатку Ян Тенчинський, а потім той же Ян з Тарнова, який знову поєднав ці дві найвищі посади, як і Спитко. Я далекий від думки, що вони раділи із загибелі Спитка, але якщо обставини так склалися – то чому ж з них не скористатись?
Смерть Спитка розрубала ще один вузол польської політики, необачно зав’язаний королем Ягайлом. Він надав Поділля Спитку на княжому праві, що суперечило політичній традиції Польщі й викликало незадоволення серед вельмож. Тепер це ефемерне «князівство» було зліквідовано – знову чужими руками. Більше того, деяку користь з цього мав Вітовт, бо Ягайло, перебравши кілька комбінацій з управління Поділлям, передав його зрештою Вітовту. «Повість про Подільську землю» так і мотивує цю передачу тим, що Спитко загинув, а його діти були малими, і не було кому займатись Поділлям.
Доводиться читати, що внаслідок поразки на Ворсклі Литва була ослаблена, і Вітовту довелось відмовитись від плану розриву Кревської унії з Польщею [Грушевський М. С. Історія України-Руси, т. 4, ].
Справді, поразка послабила воєнні сили Вітовта, але на долю Кревської унії вона вплинути не могла. Перш за все, Вітовт на той час користався з воєнної допомоги Польщі (згадаємо 400 списів!). Я зовсім не бачу в цьому антипольського наміру Вітовта.
По-друге, не можна вийти із союзу, в який не вступав. Прочитавши «Вітовтів» літопис, кожен може пересвідчитися, що Кревська унія, котрій поляки надавали якесь історичне значення, там взагалі не згадана. У Литві знали, що Ягайло пактував з поляками і внаслідок цього оженився з польською королевою, але це була його особиста справа. Політична культура Литви того часу не передбачала ніяких письмових угод, і навряд чи литовці знали, розуміли і вважали для себе обов’язковими ті умови, які були укладені у Креві.
З практичної (не-пергаментної) точки зору «розрив унії» означав початок війни проти Польщі, мабуть, в союзі з Орденом. Не думаю, що Вітовт справді мав такі наміри. Не думаю навіть, що він міг їх мати, враховуючи великий особистий вплив Ягайла на литовську знать.
Тому я думаю, що битва на Ворсклі не мала ніякого впливу на польсько-литовські відносини.
Чи мала битва на Ворсклі якесь історичне значення, чи вплинула вона на довготривалі тенденції політичного розвитку регіону? Думаю, що так.
Упродовж усього 14-го століття ми нічого не знаємо про напади татар на Київщину та Волинь, і можна думати, що татари вважали ці землі своїми, такими, котрі не слід нищити.
Тепер ситуація змінилась. Заселені землі на території сучасної України стали для татар зоною війни, грабежу і здобичництва, і залишались такими у весь час перебування цих земель у складі Великого князівства Литовського.
Другим тривалим наслідком можна вважати формування погляду литовського уряду на ці землі як на порубіжну територію, котра не є життєво важливою для віленського начальства і не варта якоїсь опіки. І справді, надалі литовський уряд не робив ніяких зусиль для оборони цих земель. Татари без жодних зусиль захоплювали центри воєводств (Київ – 1482 р., Брацлав – 1551 р.), і якщо не приєднали їх до Кримського ханства, то тільки тому, що не знали, як ними управляти. Але якби вони тільки схотіли – вони могли б володіти цими містами скільки завгодно, бо Литва не вжила ніяких заходів для їх відвоювання.
Після Люблінської унії обидві ці традиції перейшли у спадок Речі Посполитої (власне – Корони).
Далі, битва поклала край трирічній цілеспрямованій політиці Вітовта – політиці експансії в південному напрямку, своєрідного «Drang nach Süden». Ціль виявилась недосяжною, і політика із цілеспрямованої перетворилась на ситуативну – обороняти свої володіння і чекати нагоди зробити щось більше.
Система стратегічної оборони на півдні панувала і після Вітовта, аж до Люблінської унії. Хоча на історичних картах подекуди фарбують у литовський колір землі аж до берега Чорного моря, насправді Литва ніколи не переступила рубежу рік Росі і Десни, а такі замки як Звенигородка (42 км від Росі) або Черкаси (50 км від Росі) вважались передовими укріпленнями.
Спроба Великого князівства Литовського здолати Орду і стати політичним гегемоном в регіоні зазнала невдачі. Орда зберегла цю роль за собою, а потім, в міру подальшого занепаду, упустила її на користь Москви.