4. Поліційний дух школи
Микола Жарких
Тоталітарна диктатура, яка в нас традиційно зветься соціалізмом, нетерпимо і підозріливо ставиться до особистості, до людини, що має незалежну власну думку, і всіляко намагається підстригти її під рівень гвинтика чи людського фактора. В сталінські часи таке підстригання здійснювалось методом беззаконних репресій, у пізніші часи головна увага була приділена “виховній роботі” з молоддю. Головні риси цих методів не є винаходом більшовиків – як і все більш-менш дієве в їхній практиці, воно запозичене з досвіду царської Росії, хіба що дещо розвинуте. Що я не перебільшую принаймні в даному конкретному випадку – можна пересвідчитись, заглянувши до книги М.Є.Салтикова-Щедріна “Дневник провинциала в Петербурге”, де викладено проекти “О расстрелянии и благих оного последствиях”, “Об оглушении в смысле временного усыпления чувств”. Внаслідок загальної установки на викорінювання “вільного духу” вчителі в школі розглядають кожного найменшого інспекторчука з райвно як шпигуна, який має на мету визначити, яку саме “крамолу” розповсюджує вчитель серед учнів. Не зроблю ніякого відкриття, сказавши, що головний діяч освіти – вчитель – абсолютно беззахисний перед армією (саме армією, як вже йшлося вище!) освітянського начальства.
Система відкритих уроків, яка за інших умов могла б сприяти підвищенню педагогічної кваліфікації вчителів, в наших умовах перетворилася у неприховану процедуру стеження за найменшими дрібницями учбового процесу з метою відшукання “компромату”. Всі чудово знають: як тільки вчитель не сподобався начальству, відкриті уроки для такого вчителя частішають і перетворюються на справжню каторгу, тому що наша “поліція думок” ніякими певними критеріями “доброзамірності” не оперує, а покладається виключно на власне розуміння того, що то є правильна ідеологія. Такий метод роботи той же Салтиков-Щедрін називав “сердцеведением” або “чтением в сердцах” і слушно вважав його одним з джерел сваволі.
Окрім відкритих уроків та інспекторських перевірок, меті поліційного нагляду за вчителями підпорядкована система письмових розробок кожного уроку. Різні за ідеями педагогічні системи можуть бути однаково ефективними, одна лише спільна риса притаманна їм всім: це імпровізаційність викладу. Перед кожною новою групою учнів вчитель має викладати матеріал так, щоб здавалося, наче він сам вперше відкриває для себе ці істини. Але у нас до імпровізації підходять виключно з точки зору поліційної благонадійності: якщо вчитель в одному класі викладає “Партія веде” так, а в другому – інакше, то це вже кримінал. Викладати треба не так і не інакше, а правильно, так, як написано в розробці урока. Кожен відступ від письмового конспекту – мінус для вчителя в очах перевіряючих, а якась вільність у самому конспекті – то вже цілий скандал. У нас в школі були вчителі, настільки залякані перевірками і конспектами, що на уроках просто читали відповідний параграф підручника, не додаючи до цього жодного слова. Тут ніяка поліція думок не підкопається – “затверджено Міністерством освіти”! Хай така педагогіка не блискуча, зате надійна і безпечна, ще й зручна для педагогічних нездар. Ну, а наслідки – то вже не наша справа…
Не може навчити сміливості людина, яка сама боїться; не може навчити вільно думати людина, яку можуть звільнити за кожну вільну думку; не може бути довіри між учителем і учнем там, де процвітає культ Павлика Морозова.