7. Денаціоналізований характер школи

Микола Жарких

Принципи уніфікації та зверхцентралізації, на яких будується наша освіта, нищать різницю не тільки між сільськими і міськими школами, але й різницю між школами різних національних районів і республік. Все це йде на шкоду освіті, бо реалізувати адміністративно-утопічну одноманітність все одно неможливо, але багато зусиль витрачається намарно. Ідеал нашої освіти – зробити з дитини на момент її сімнадцятиріччя “механічну людину”, манкурта, який діє за програмою, вкладеною в неї начальством, який не прив’язаний ні до певної мови, ні до певної культурної системи, ні навіть до певної території. Ідеал – це солдат, який знає триста російських слів і якого сьогодні можна послати завойовувати Афганістан, а завтра – підтримувати порядок у Німеччині, який був би задоволений з пайки хліба та кімнати у гуртожитку на вісьмох (далебі не перебільшую і особисто знаю в Києві такі робітничі гуртожитки). Ідеал – так виважити рівень знань, щоб людина могла вправлятися з автоматом Калашникова, але не задумуватися, куди її з цим автоматом посилають і навіщо. Цього ідеалу досягнути тяжко, але бюрократія наша невпинно в цьому напрямку працює, і перше, що вона намагається знищити – це національний характер школи, який заважає манкуртизації молоді.

Методи для цього вживаються різні. Перш за все – звичайний адміністративно-плановий тиск. Тут, звичайно, на власний досвід я посилатись не буду, бо кожен з нас вчився в одній-двох школах, а планомірність виявляється на сотнях шкіл. Але ось опубліковані в історичній праці дані про співвідношення українських та російських шкіл на західній Україні в 1948-49 рр.: з 4634 початкових шкіл українських було 4499 (або 96 відсотків), російських – 28 (або 0.6 відсотка), з 2185 семирічних шкіл українських – 2061 (тобто 94 відсотка), російських – 58 (2.7 відсотка), з 413 середніх шкіл українських – 355 (86 відсотків), російських – 52 (12.6 відсотка) [1]. Що випливає з цих чисел? Те, що з підвищенням рівня школи процент російських шкіл серед них невпинно зростає. Не дивуйтеся, що він доріс тільки до 12 відсотків – це ж бо західна Україна і 1948 рік. За минулі 40 років, я думаю, до того дійшло, що вже процент українських шкіл дійшов до 12. Даних по вищій освіті в цитованій статті немає, але немає й сумніву в тому, що в ній російськомовна сфера ще ширша.

Другий метод – це уніфікація програм та підручників. Найбільше від цього страждає вивчення російської мови і російської літератури на неросійських територіях. Я зараз не торкаюсь питання про доцільність вивчення російської мови скрізь “от Москвы до самых до окраин”, – для України, здається, сумнівів у доцільності немає. Я ставлю питання – як вивчати її? Я вважаю – як найважливішу іноземну мову (зараз такою найважливішою іноземною мовою є англійська, хоч для України більш згодилася б польська, подекуди – молдавська, і т.д.). Що, нам бракує російських письменників, які писали про Україну? Чому обов’язково вивчати “Евгения Онегина”, а не “Печерских антиков” Лескова? Є багатюща російськомовна спадщина українських письменників (ті ж Гребінка, Марко Вовчок, Свидницький, не кажучи про Шевченка) – чому вона зневажена? Якби наші міністерські методисти були здатні проявити хоч мінімум творчої фантазії, можна було б значно покращити знання російської мови і літератури (бо російська мова тих українців, які прагнуть розмовляти “апщепанятным языком”, зараз просто жахлива і дуже шкодить мові питомих росіян). Переведення російської мови в школах України в розряд першої іноземної мови, підкреслення на уроках російської мови відмінностей її від української (а не спільностей, як зараз) підвищило б культуру володіння російською мовою і зменшило б сферу вжитку суржика. В наших умовах, це, звичайно, фантастика, і кожен освітянський генерал, котрий дочитає статтю до цього місця, скаже, що я не тільки екстреміст, антикомуніст і невіглас, а ще й націоналіст.

Так, я націоналіст, бо вважаю, що кожен мусить шанувати своє походження, свою приналежність до певного народу, а не розважувати, що записати у п’яту графу для швидкого просування по службі і яку мову обрати за рідну заради збільшення шматка ковбаси. Так, я націоналіст, бо мені гірко слухати, як один москвич пише в “Огоньку”: “Та який я єврей – я тільки за паспортом єврей, а за мовою і культурою я геть-чисто росіянин. Прошу зарахувати мене до лав російського народу”. Так, я націоналіст, бо мені соромно слухати, що мої співвітчизники-росіяни не хочуть, живучи в Естонії, вивчати естонську мову, а хочуть і далі вважати естонців за негрів. Я націоналіст, бо вважаю, що національність – не менш глибока риса людини, ніж стать, і змінити національність не легше, ніж змінити свою стать. Хоч останнє, кажуть, зараз можливе, та чи потрібно? чи пристойно? чи доцільно? І зрештою, я певен, що як зміна статі веде до фізичної безплідності, так і зміна національності зрікає людину на безплідність духовну. Зрештою, я націоналіст ще й тому, що вбачаю в русифікації інших народів загрозу для існування народу російського, загрозу втрати ним відчуття самототожності (якщо і українець числить себе росіянином, і єврей, і казах, то хто ж тоді я, питомий росіянин?), і зрештою, загрозу його розчинення серед інших народів (саме так, бо русифікація попри свої зовнішні успіхи є поверховою і зникне при зміні зовнішніх обставин, але в умовах вільного національного розвитку представник кожної пригніченої раніше нації буде знати, що він – це він, а росіянин, вихований у традиції, що російська національність – то є ніяка національність, опиниться ошуканим і безпритульним).

Але повернімося до уніфікації програм. Те, що викладання математики в Ленінграді треба пов’язувати з іменем Ейлера, а виклад астрономії у Ташкенті – з іменем Улугбека, очевидно для всіх, крім “компетентних осіб”, які ладні Улугбека з Шевченком, Бородіна з Вишенським і Остроградського з Драгомановим заслати до Сибіру, щоб не заважали працювати. Плутаються під ногами, якусь “цілісність культури” творять, а кому ж з бюрократів невідомо, що культура є арифметичною сумою алгебри, хімії та літератури?

Уніфікація програм штучно розрізає цілісність національних культур і шкодить всім шкільним дисциплінам, але найжахливіших наслідків досягає у викладанні історії, географії та літератури України. На тему “географія своєї області” програма, що спадає з вершин московського міністерства, завбачливо відводить дванадцять годин на … десять років (принаймні у наші часи так було). Всю історію України, всі її три тисячі років наші генії методики вклали у підручник на сто п’ятдесят сторінок крупного шрифту завтовшки. Про Богдана Хмельницького особисто я довідався з романів Михайла Старицького і дуже здивувався, прочитавши, що він бився з татарами на верхів’ях Інгулу, зовсім близько від Кіровограда, де я читав цю книжку. До того часу я вважав, що історія Кіровограда почалася з 1934 року, з часу надання місту імені Кірова, а Богдан Хмельницький діяв десь у міжпланетному просторі нарівні з зорельотниками фантастичних повістей. Така дисципліна, як краєзнавство, в нашій школі взагалі не вивчається. Програму з української літератури складали свідомі вороги української культури. Вона повністю розрахована на виховання в учнів, надто неукраїнців, ненависті до всього українського. Не треба доводити, що ідеї розширення і поглиблення вивчення в школі української культури однозначно сприймаються як спроби розширити и поглибити вивчення вірша “Партія веде”. Природна інстинктивна відраза молоді до літератури мертвих душ, до плазування перед начальством, до лакейського духу тих творів, що внесені до програми з “української радянської” літератури – цей природний захисний рефлекс поширює свою дію на все українське. Штучне виділення “української радянської” літератури, протиставлення її також штучно утвореній “українській дожовтневій” літературі, одномірний прямолінійний погляд на правдиві перлини “дожовтневої” літератури з позицій вульгарного соціологізму та класової боротьби, погляд, який ігнорує власне літературну сторону справи, – це все такі ґанджі існуючого курсу, які жодними ремонтами не виправиш. Єдине, що може зарадити – це вигнати геть всіх “компетентних”, причетних до діючого блюзнірства над українською літературою, і доручити розробку нових курсів таким невігласам, як Іван Дзюба та Євген Сверстюк.

Мертві душі склали денаціоналізовані, “ніякі” програми зі співів, малювання, фізичного виховання, праці. Всі ці мертві витвори мертвих душ викликають відразу і ненависть учнів, яка захоплює дедалі ширше коло предметів і в старших класах перетворюється на загальну ненависть до школи в цілому. Якою потворою треба бути, щоб прищепити малюкам ненависть до такої живої справи, як хорові співи?! Я дуже виразно пам’ятаю, що на уроках співів ми розучували “Славься, славься, родная Москва” (добре, що хоч не “Боже, царя храни”!) та “Белая армия, черный барон”, що зрештою анітрохи не краще за “Боже, царя храни”. Ми не вивчили жодної української народної пісні (ті три-чотири, що я так-сяк знаю, я вивчив після двадцяти п’яти). Скажете – школа була російська. Так, але ми не вивчили й жодної російської народної пісні (я так і досі жодної не знаю!).

По всіх школах шостої частини світу учні вивчають пиляння дошок пилою та рубання заліза зубилом, але ніхто не вчить їх традиційному українському ремеслу – хоча б плетінню кошиків з лози. Невже і в кошики заповз український буржуазний націоналізм? Якщо так, то чому не вчать традиційному російському ремеслу виробів з берести? Невже кошики з лози й “туеса” з берести загрожують цілісності Радянського Союзу? Не державній цілісності вони загрожують, а манкуртизації молоді. Тому і не навчають.

…Мені не таланить з публікацією моїх писань, і в цьому винен тільки я сам. Як починаю про щось міркувати, то намагаюсь себе стримувати: дивлюся, який тон статей в останньому номері “Вітчизни”, і намагаюся цього тону триматись. Може, станеться диво – і надрукують! Але написавши сторінки дві-три, я починаю розуміти, що на цей раз дива не буде, відкладаю “Вітчизну” і далі розумую на свій розсуд. От і з цією статтею – щоб остаточно не виникало ніяких ілюзій, щоб не робити зайвих і безнадійних спроб штовхатись у якісь товсті журнали, то треба вже все сказати. А все сказати – це не проминути і питання про необхідність релігійного виховання учнів у школах, яке тісно пов’язане з вихованням національним. Зараз у нашій школі панує наша державна релігія, що зветься “науковим атеїзмом”. Те, що наш атеїзм є релігією, знала ще моя неосвічена бабця. “Ми рівні, – казала вона, – ви вірите у те, що бога нема, а я вірю у те, що він є”. Далі забобонної віри у те, що бога нема, наш атеїзм не сягнув і не міг сягнути, бо питання віри методами науки не вирішуються і “науковість” атеїзму – це цілковита фікція, вигідна тільки жерцям науково-атеїстичної віри. Сплутування сфер віри і позитивної науки, витіснення зі школи тієї частини духовності, яка осягається через віру, явно не йде на користь нашій освіті (не кажучи вже про прагматичніші речі типу виховання моральності, виходу у світ християнської культури, єднання зі своїм народом через участь у відправах…).

Не нанизуючи більше прикладів, скажу, що утопія безнаціональної школи, як і безнаціональної культури, нездійснима і надзвичайно шкідлива.

1. Числа взято зі статті: Гарань О.В. Індустріалізація і культурна революція в західних областях УРСР: проблеми формування національних кадрів. – “Західна Україна: перше десятиріччя після війни”, К., 1988 р., с. 25.