Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Відкритий лист Міністерству суднобудівної промисловості СРСР

Микола Жарких

Події на київському заводі “Ленінська кузня” свідчать про дію механізму гальмування економічної реформи. Точка зору робітників та інженерно-технічних працівників ігнорується; всупереч “Основам законодавства Союзу РСР та союзних республік про працю” адміністрація та апарат Міністерства вирішують все.

21 вересня 1989 р. на заводі “Ленінська кузня” відбулися вибори директора: на конкурсній основі, прямим таємним голосуванням з трьох кандидатур директором був обраний В.А.Ретьман, керівник Київської дільниці Миколаївської інспекції Регістру СРСР, який отримав 60 відсотків голосів.

Проте колегія Міністерства суднобудівної промисловості СРСР не затвердила В.А.Ретьмана на посаді. Чи не його радикальна програма розвитку заводу, а простіше – перебудови його роботи, є тому причиною?

Саме В.А.Ретьмана не підтримали адміністрація та керівництво громадських організацій заводу, до виборів вони розпускала чутки, що порочили його, а після виборів викривлено трактували результати голосування.

Нам незрозуміла позиція колегії Міністерства суднобудівної промисловості СРСР, яка прийняла рішення не затверджувати В.А.Ретьмана на посаді директора всупереч статті 992 “Основ законодавства Союзу РСР та союзних республік про працю”. Зігноровано інтереси тисяч робітників і службовців, що пов’язують з особою та програмою В.А.Ретьмана свої сподівання на перебудову на заводі.

Історія виборів на заводі “Ленінська кузня” набула широкого розголосу в трудових колективах промислових підприємств Києва, підриває віру робітників в оновлення, позбавляє їх надії стати справжніми господарями на своїх підприємствах.

Обстановка на самому заводі “Ленінська кузня” складна: пройшли мітинги, “Комітет за перебудову” висуває вимогу розв’язати трудовий конфлікт згідно із законом, його підтримують багато працівників підприємства.

Київська координаційна рада Народного Руху України за перебудову, враховуючи звернення до неї членів трудового колективу заводу “Ленінська кузня”, вважає, що задоволення справедливих вимог робітників і службовців про затвердження В.А.Ретьмана на посаді директора підприємства було б найкращим виходом із ситуації, що склалася, засвідчило б про відданість керівництва Міністерства суднобудівної промисловості СРСР справі перебудови, кардинальної економічної реформи як її складової частини. В теперішніх умовах не можна не рахуватися з людським фактором.

Прийнято на засідання Київської координаційної ради РУХу 22 листопада 1989 р.

Наш коментар

“Боже, якими дурницями займається Київській РУХ! Ну, подумаєш, одним директором більше, одним менше – хіба це може мати якийсь вирішальний вплив на ситуацію?” – може подумати хтось.

Ні, шановний читачу, всі великі неприємності починаються з малого. Згадаймо, що перебудова в економіці почалася з виборів директора Ризького автомобільного заводу; згадаємо, скільки розмов і газетних статей було з цього приводу. Дійсно, від самого хана Батия, а можливо, навіть від Рюрика, основою нашого державного устрою було абсолютне право вищого посадовця призначати нижчих за своїм розсудом, а тут ні сіло ні впало – вибори, точка зору робітників, бажання колективу… Номенклатурне небо загрожувало розколотись і впасти на голови бюрократів.

До хорошого звикають скоро. І так ми дуже скоро звикли до виборів директорів підприємств, що вже не радіємо з чергових виборів, а діловито відзначаємо: ось, все йде нормально, як же може бути інакше; природно, що керівник мусить спочатку завоювати довіру підлеглих. Навіть в законодавстві вибори директорів – одна з нечисленних перебудовних норм, які справді введені в життя. Простою мовою, ця демократична норма перестала вважатися заморським делікатесом чи державною зрадою, а почала відчуватись справді як норма життя. Адже демократія в суспільстві є тоді, коли демократії не помічають, а просто не розуміють, як же можна інакше.

І ось на п’ятому році перебудови, або на сімсот сорок восьмому році від хана Батия ми бачимо, що номенклатурний небозвід стоїть на місці, що монополія влади в руках московського міністерства, що єдине право робітників у робітничо-селянській державі – це виконувати накази згори. Не слід думати, що пригода на “Ленінській кузні” – це якесь непорозуміння, що хтось у московському кабінеті чогось недочув чи не збагнув. Відхиляючи кандидатуру обраного робітниками директора, колегія міністерства чудово розуміє, що творить: вона робить контратаку на перебудову, на демократизацію, на Закон про підприємство. Не затвердимо одного директора, другого, третього, а потім напишемо, що досвід з виборами керівників був невдалим і просимо надалі звільнити нас від демократії і дозволити діяти за приписами хана Батия…

Ця пригода показала:

1. До тих пір, поки наші підприємства будуть підпорядковані загальносоюзним міністерствам, ніякої демократизації внутрішнього життя на них, а отже, і покращення їхньої роботи, сподіватись годі.

2. До тих пір, поки законодавчо не буде зафіксовано, що рішення трудового колективу є остаточним, ми не гарантовані від контрнаступу міністерської бюрократії на економічну реформу. Треба зафіксувати в законі, що суперечки між трудовим колективом і вищою інстанцією розв’язуються в суді, а не методами затверджень, узгоджень та інших апаратних комбінацій.

3. Як же ставитись до цього випадку? Найгірше, що можна уявити – це наслідувати приклад обивателів: “Была к нам милость – нас жаловали, была немилость – отнимали пожалованное. Никто как бог!” [М.Є.Салтиков-Щедрін]. До тих пір, поки ми будемо сприймати демократію як милість начальства, яку черговий генеральний секретар може відняти, – до тих пір ми будемо змагатись із Кенією та Суданом. Відома річ, що у всіх нормальних країнах такі бюрократичні витівки викликали б страйк, але в Києві, видно, умови для страйків ще не назріли. Ще дуже мало продуктів розподіляється по картках, ще дуже мало людей побили ОМОНи, ще є в робітників надія добитись правди листами і чолобитними. Отже, ще є сила терпіти. Але кожен народ має саме такий уряд, на який він заслуговує. Не ліпший і не гірший.

6 грудня 1989 р.

Віддано до газети “Вільне слово”, але не було надруковано.