Наліт на Київ

Микола Жарких

6 грудня 1989 р. в історії Києва відбулася визначна подія – в Маріїнському палаці відбулася зустріч Ф.Міттерана з М.Горбачовим. Київ, по-святковому прикрашений в цей день рядами міліціонерів у парадній формі, що стояли на Хрещатику та вул.Кірова, на чотири години став центром політичного життя цілої Європи. Нарешті нас визнано! Нарешті ми прогриміли! “”

В світовій дипломатичній практиці усталився звичай проводити зустрічі керівників країн на території третьої, нейтральної країни. Звичайний в цьому випадку етикет полягає в тому, ще лідерів-гостей зустрічають керівники країни-господаря, що у програму візитів входять бесіди гостей з господарями та участь господарів у проводах гостей. Таким є етикет дипломатичний; цілком відмінним від нього є етикет панський. Коли один пан запрошує іншого пана в свій маєток на відвідини, він надсилає осавулі і пахолкам того маєтку наказ: “Приготуєте для нас палац і екіпажі, а самі постійте у передпокої, поки ми будемо про свої панські справи розмовляти”. Подробиці 6 грудня скоріше нагадують панський бенкет, ніж візит політичних лідерів у столицю “суверенної радянської соціалістичної держави – Української РСР” (Конституція УРСР, ст. 68). Цікаво, чи славетна французька галантність поширюється на Валентину Семенівну Шевченко? ЧИ цілував їй руку Міттеран, чи не сплутав її з покоївками Маріїнського палацу? Гарний керівник В.С.Шевченко чи поганий – то наша внутрішня справа, але на сьогодні вона є законним представником Української держави, і неповага до неї – то неповага до цілої держава. Чи зрозуміли цю істину наші печерські мудреці, коли готувались до зустрічі гостей?

У політиці не буває випадковостей. Коли Міттеран на прес-конференції підкреслив, що не слід пов’язувати вибір місця зустрічі з думкою про якусь окрему роль України в Європі, так і хочеться сказати, що навіть півдулі не дав нам президент Франції. А хіба ж ми не потіли? Хіба ж ми не товпилися, щоб то ближче стати коло самих? Міттеран, вибираючи місце, керувався сентиментальними спогадами (далебі, взятими з довідки референта), Горбачов пішов йому назустріч… А узгодження з керівниками отої “суверенної держави”? Про що це ви? Не на те пахолки існують, щоб пан “узгоджував” свої дії з ними, а на те, щоб виконували його накази.

Чого ж не вистачає у формулі української державності (ст. 68 Конституції) для того, щоб мас мали за людей? Чи, навпаки, там є щось зайве? Чи, може, першопричина в тому, що ми самі себе не поважаємо і попри всю демократизацію все ж таки гідні того уряду, який маємо?

Поїхали пани, покоївки знову натерли паркет у Маріїнському палаці, міліціонери скинули парадну форму і відпочивають… Чотирнадцяте століття? чи вісімнадцяте?..

7 грудня 1989 р.

Віддано у газету “Вільне слово”, але не було надруковано.