Ярослав Дашкевич –
борець за українську Україну
Микола Жарких
Дашкевич – лектор і популяризатор українознавства
Мої наукові контакти з Дашкевичем
Дашкевич – лектор і популяризатор українознавства
Вперше я побачив Ярослава Дашкевича у 1988 році на засіданні українознавчого клубу “Спадщина”…
При цій нагоді хочу нагадати, що клуб “Спадщина” було утворено в кінці 1987 – на початку 1988 років групою молодих співробітників Академії наук України. Він працював у Київському будинку вчених по вул. Володимирській, 45а, і складався переважно з науковців Академії наук. Число постійних членів клубу досягало 100 чоловік.
Клуб був першою в Україні інституцією, в назві якої було слово “українознавство”. Нагадаю, що на той час офіційне ставлення офіційної гуманітарної науки офіційної України (власне, Української радянської соціалістичної республіки) до українознавства виражалося назвою книги “Буржуазне українознавство – знаряддя імперіалізму”. За написання таких-от “наукових праць” вчені слуги злочинного комуністичного режиму отримували оклади, гонорари, пенсії, титули, звання і посади. Отже, наш клуб був першим, хто став вживати слово “українознавство” в позитивному контексті (інститути та асоціації українознавства з’явились уже геть пізніше).
Основною формою роботи клубу, принаймні в перший рік його існування (1988 р.) були публічні лекції на різні теми отого ненависного для комуністів українознавства. Публічними вони були тому, що на них могли приходити не тільки члени клубу, але й усі бажаючі, хто знав про їх проведення. Нерідко бувало, що великий зал Будинку вчених був заповнений цілком, ще й у дверях слухачі стояли.
Ці лекції – своєрідний народний університет українознавства – сприяли кристалізації ідейних переконань слухачів, перетворенню їх зі стихійних на свідомих українців.
[Ширше діяльність клубу «Спадщина» висвітлена в електронному виданні «Українознавчий клуб “Спадщина”, 1987-1991 роки: спогади, документи, архів», яке доступне у вигляді ]
…Отже, на трибуну піднявся високий стрункий чоловік уже поважних літ. Грива посивілого волосся була відкинута назад, а обличчя запам’ятовувалось високим (із залисинами) лобом мислителя, інтелектуала. Вплив Дашкевича на аудиторію був величезним, мало що не гіпнотичним. Бездоганно грамотна українська мова, дуже чітка артикуляція, приємний і гучний голос, неспішна манера викладу, вміле використання риторичних прийомів – все це відзначало Дашкевича як прекрасного лектора і педагога. Окрім того, не можна не згадати про особливий чар, якусь харизму, яка виходила від Дашкевича і допомагала донести його думки до слухачів.
Зміст його лекцій був глибоко продуманим. Він не намагався подати якнайбільше фактів – навпаки, враховуючи специфіку усного лекційного викладу, він старанно відбирав найбільш характерні для даної теми факти і, спираючись на них, розкривав – що було, що є і як має бути.
Зауваживши, що Дашкевич – цікавий лектор, я старався побувати на кожному його публічному виступі в Києві, тобто й на тих засіданнях, які організовувались іншими людьми. Всього, скільки пам’ятаю, я прослухав 6 його лекцій: “Бібліографічний репертуар української книги”, “Проблеми історичного атласу України”, “За українську школу”, “Українсько-єврейські відносини у східній Галичині в кінці 19 – на початку 20 ст.”, “Українізація 1920-х років: хто за і хто проти”, “Михайло Грушевський” (я не ручусь за точність передачі назв виступів, а тільки окреслюю їхні теми; я також не можу пригадати, чи була окрема лекція з проблем історії української державності, чи ці міркування висловлювались Дашкевичем з приводу історичного атласу. Також слід знати, що виступ про Михайла Грушевського був не “сольною” лекцією Дашкевича, як інші зазначені виступи, а частиною ширшого обговорення [більше про це засідання можна прочитати в моїй хронікальній замітці «Вечір М.С.Грушевського» та в одноіменному розділі спогадів]).
Значення лекцій Дашкевича для членів клубу “Спадщина” і ширше – для київської інтелігенції – було величезним. Він був як вогник запальнички, від якого вогонь української національної свідомості запалив спочатку нас, членів клубу, а потім і ширші київські кола (навіть такі, які спочатку не дуже й хотіли горіти). Щоб краще уявити собі, як таке могло статись, треба пригадати, які взагалі були канали поширення інформації в кінці існування імперії зла, тобто СРСР.
По-перше, книги, які мали б бути носіями фундаментального наукового знання. Мали б бути, але не були: ті, хто мав змогу видавати свої книги, тільки паплюжили українство (як згадано вище), а інші, і серед них Дашкевич, просто не мали змоги щось надрукувати [про умови книгодрукування я писав у своїх спогадах «Часопис “Спадщина”»].
По-друге, журнали, які мали б висвітлювати поточне суспільне і наукове життя. Мали б висвітлювати, та не висвітлювали. В ті роки, коли московський журнал “Огонёк” розходився по країні мільйонними тиражами (і кожен примірник читало 10 – 15 душ); в ті роки, коли тираж московського “Нового мира” досяг небувалої позначки 1.5 мільйона; в ті роки, коли ми з товаришами по інституту поділили між собою провідні московські та ленінградські журнали (Новый мир, Октябрь, Юность, Звезда, Знамя, Дружба народов…), щоб потім обмінюватись ними і бути в курсі всіх літературних і публіцистичних новин – і ті роки українські журнали являли собою тьмяну пустелю…
…Я трохи відступлю від особи Дашкевича. В ті роки (1989 – 90-й) я з патріотичного обов’язку передплачував українські журнали “Вітчизна” та “Дзвін” (останній тільки що був перейменований з комуністичного “Жовтня”). У нас в клубі обговорювалось питання “Що робити”, і передплата української преси була запропонована як один з практичних кроків. Не знаю як хто інший, але я був послідував цьому рішенню. Окрім того, “Вітчизна” обіцяла подати “Історію української козаччини” Грушевського.
Ну, бачили очі, що купували – їжте, хоч повилазьте. Я прогризав ці журнали від першої до останньої сторінки, від складу редколегії аж до повідомлень, коли номер здано до набору і коли підписано до друку – і можу засвідчити, що ця словесна маса без барви, без фарби, без кольору, запаху і смаку – не могла скласти найменшої конкуренції яскравим і цікавим російським журналам.
(Ну, тут нота бене: через ці журнали я вперше познайомився з такими творами, як “Мина Мазайло” М.Куліша, “Честь” М.Могилянського, “Спалені обози” Є.Куртяка, “Колима” І.Іванова – оце все називаю, не встаючи з місця і нікуди не зазираючи, я їх добре пам’ятаю; також велике враження зробила перша підбірка спогадів про голодомор 1933 року – але ці краплини ніяк не могли зросити цілу пустелю духовної спраги, бажання набувати знання і гартувати переконання…)
…Тьмяну пустелю, до якої стороннім (в тому числі й Дашкевичу) вхід було заборонено. Особливістю таланту Дашкевича була його схильність до малих форм; в нього майже нема великих монографічних праць, а його окремі книги – то власне збірники нарисів. Отже, він ідеально підходив до того, щоб провадити постійну рубрику в якомусь журналі – і цей історичний шанс наша журналістика змарнувала (лише частково він був реалізований у формі співпраці Дашкевича зі щорічником “Наука і культура України”).
Оглядаючись з висоти двадцяти років, слід визнати, що українські журнали в цей час ніколи не відігравали істотної ролі в суспільному житті – аж поки не з’явився всемогутній WWW і не поховав журнальну справу як таку.
По-третє, газети, які мали б подавати щоденну інформацію та національно-виховну аналітику. Мали б подавати, але не подавали. Серед газет того часу ми залюбки читали “Moscow news” (офіційна радянська газета, яка друкувалась іноземними мовами для інформування закордону про СРСР; частина накладу друкувалась російською мовою, але вимагати, щоб частина друкувалась українською на тій підставі, що ця мова теж іноземна, здається, нікому не спало на думку) та “Аргументы и факты”. Їх читали охоче, хоча вплив їх не був такий сильний, як “Огонька”. Українські ж газети вірно стояли на варті інтересів Комуністичної партії аж до загину, подібно гордому “Варягу” з 1904 року (і з такими ж приблизно наслідками для загального перебігу боротьби).
Навіть секретарі парткомів, які з обов’язку мали читати ці газети, насправді їх не читали, а тільки робили вигляд – такі вони були бридкі. Я, коли збирав свою колекцію матеріалів про Чорнобиль, начитався оцих українських комуністичних газет донесхочу і добре знаю їхню вартість.
Отже, ні книги, ні журнали, ні газети (про радіо і телебачення і говорити не було чого) не давали нам жодної правдивої інформації про минуле України та її сучасні проблеми. Радіостанції вільного світу (“Радіо Свобода”, Бі-Бі-Сі, “Голос Америки”) мали певний вплив, але вони не мали ніякої кореспондентської мережі в СРСР і передавали матеріали власного виробництва. Отже, і туди Дашкевичу не було ходу. Нелегальний друк (самвидав), де Дашкевича друкували, мав обмежений вплив просто через мізерні наклади і відсутність сталих каналів поширення (про це я вже писав у згаданих вище спогадах).
За цих умов, як і за часів лютого Нерона, усна пропаганда виявилась чи не першою ділянкою, де система тотального комуністичного контролю над поширенням інформації та думками в’язнів “великої зони” дала тріщину. Публічні лекції заміняли нам журнали, а мітинги були джерелом політичної інформації замість газет.
Дашкевич негайно скористався цією можливістю. В особі клубу “Спадщина” він знайшов у Києві готову організаційну форму для пропаганди українства, соборництва, патріотизму. Клубу “Спадщина”, зі свого боку, поталанило зустріти в особі Дашкевича живого носія української національної традиції, втілення інтелектуального і духовного опору “ідеям комунізму”, які насправді давно вже перестали бути ідеями і тримались як порожня форма виключно на страху перед поліцією. Дашкевич був для нас неначе апостол, який своєю проповіддю зорганізував цілу київську академічну громаду, поставивши її на шлях українства.
Не випадково ця академічна громада стала скелетом Київської організації Народного руху України, яка відіграла вирішальну роль у боротьбі України за незалежність.
Вплив Дашкевича на мою роботу
Перший епізод, який я хочу пригадати, пов’язаний з блискучим виступом Дашкевича “За українську школу”. Під його безпосереднім впливом я написав свою статтю “Школа мертвих душ”. Стаття на 1.5 авторських аркуші була написана одним залпом, десь за один тиждень, і може служити порівняльним матеріалом – як ідеї Дашкевича засвоювались і змінювались в наших головах.
Другий епізод пов’язаний із засвоєнням соборницької концепції Дашкевича, викладеної ним в доповіді про історичний атлас України. На той час я вже працював над покажчиком “Бібліографія старої України” і уявляв собі, що 10 західних районів Брянської області колись утворювали Стародубський полк Гетьманщини, і тому ця територія має охоплюватись покажчиком. Але систематичного підходу до визначення територіальних меж українства, наукового принципу, який можна було б універсально застосовувати в усіх випадках, я не мав.
І от лекція Дашкевича поставила все на свої місця. Науково обгрунтованими географічними межами історичного атласу України Дашкевич вважав не сучасні державні та адміністративні кордони (котрими керувались укладачі радянських історичних карт), а межі розселення українського народу у відповідний історичний період. Він вказував і на практичне застосування цього принципу в історичному атласі Вірменії, зазначивши, що сучасна Вірменія становить лише невелику частину історичного ареалу розселення вірменського народу.
Цей принцип я узяв на озброєння і почав переглядати географічні рамки свого покажчика. На щастя, робота перебувала ще на такому етапі, коли зміна концепції не потребувала кардинального переопрацювання всього вже зробленого. Переглядаючи , можна побачити практичні наслідки такої географічної концепції.
При цій нагоді не можу не зазначити, що спори довкола “народницького” і “державницького” напрямків в українській історіографії є для мене незрозумілими. Якщо відсторонитись від політичного аспекту питання (коли “державників” вважають за прихильників незалежної України, а “народників” – за автономістів чи федералістів у складі чужих держав), державницький підхід до написання історії України неможливий з тієї простої причини, що не буде про що писати.
Якщо Україна до 1917 (чи 1991) року не була окремою державою, то державницький метод писання історії, для якого одиницями історичного процесу є держави, зобов’язує починати нашу історію з 1917/91 року. Природно, що історики-державники давнішого часу, як Карамзін чи Соловйов, не писали окремої історії України – не через свою зловредність чи протиукраїнську спрямованість, а через відсутність предмету опису. Природно, що єдиний дійсний український історик-державник – Дмитро Бантиш-Каменський – закінчив свою історію 1764 роком саме на тій підставі, що з кінцем автономії Гетьманщини зникає предмет опису, а доля українських територій в добу губернських правлінь є частиною російського (імперського) історичного процесу.
Єдино можливий метод написання історії України – це метод народницький, для якого за одиницю історичного опису береться народ без огляду на те, чи творив він в якісь періоди власні держави, чи входив до складу 1 – 2 – кількох чужих держав. При такому підході магістральною лінією українського історичного процесу стає стремління народу до об’єднання і державної незалежності – стремління, яке, набираючи все нових і нових форм, нарешті вилилось у створення самостійної держави. Інакше кажучи, предметом нашої історії є боротьба за утвердження власної державності, а не державність, яка розвинулась на своїй власній базі. Остання може становити предмет державницької історіографії, а перша – тільки народницької.
Тому при спробі практичного застосування цих схем історичного процесу – наприклад, для визначення географічних меж якогось бібліографічного покажчика – виявляється, що це можна зробити тільки на основі народницького підходу (як це пропонував Дашкевич і чим скористався я), але ніяк не державницького.
При спробі другого підходу бібліографія 13 – 15 ст. мала б складатись з бібліографії Золотої Орди та бібліографії Великого князівства Литовського. Але як можна раціонально пояснити, чому Золота Орда мусить виступати в парі з Литвою, а не з бібліографією Монгольської імперії, Середньої Азії та Ірану? І чому Литва мусить стояти в одній роботі саме із Золотою Ордою, а не з Тевтонським і Лівонським орденами, Польщею та Швецією? Пояснення ж може бути тільки таке, що в той час одна частина українського народу була під владою Орди, а друга частина того ж народу – під владою Литви, тобто ми змушені будемо повернутись до народницької схеми.
Звичайно, не можна не визнати, що виділення історії певного народу в окремий напрям досліджень уже засвідчує його політичні аспірації, його прагнення осмислення своєї долі як цілісності викликається бажанням цю долю покращити. Тому виглядає закономірним, що заклик В.Т.Пашуто – написати історію зниклих ятвязького і пруського народів – так і лишився нереалізованим; з одного боку, історія цих народів уже розпарцельована між історіями панівних держав, а з другого – немає зацікавленого суб’єкту, тобто групи осіб, для котрих така народницька історія була б легітимацією їх політичних прагнень.
Мої наукові контакти з Дашкевичем
Як не дивно, я геть не можу пригадати, коли й за яких обставин я особисто познайомився з Дашкевичем. Мабуть, це було ще в кулуарах “Спадщини”.
Так чи інакше, коли я в 1993 році хотів здобути грант фонду “Відродження” для роботи над “Бібліографією старої України”, я звернувся по допомогу до своїх знайомих істориків-спадщан і, зокрема, до Дашкевича. Він дуже уважно вислухав мій план – чим має бути ота бібліографія – і дав ряд корисних порад.
Пам’ятаю, що в цій розмові він підняв питання про використання картотеки Мирона Кордуби (я ще геть раніше читав статтю С.М.Піскового про цю картотеку, але на той час не знав, що автором статті був Дашкевич). Якби це побажання можна було виконати, безперечно, моя бібліографія була б багатшою. На жаль, я ніколи не мав можливості працювати у бібліотеках Львова… Бібліографія ж Кордуби і досі залишається неужитком, хоча зараз оцифрувати її та опублікувати в Інтернеті – питання 6 місяців роботи (100 днів на сканування, рахуючи по 500 карток в день…)
Коли ми торкнулись практичних аспектів гранту, Дашкевич порадив вписати в заявку суму в доларах – так, мовляв, вона буде виглядати прийнятнішою. Не можна було не визнати, що сума в 1 500 доларів виглядає скромніше, ніж 150 000 000 купонів – і я так і зробив. Такі скажені гроші (що не кажіть, а це 1/40 частина “Мерседеса”) були потрібні для придбання персонального комп’ютера і створення бібліографічної бази даних. Дашкевич був одним з перших, хто належно оцінив і підтримав впровадження персональних комп’ютерів та інформаційних технологій в практику гуманітарних досліджень.
На моє прохання написати відгук на проект Дашкевич дістав із портфеля чистий аркуш паперу, на якому внизу стояла печатка “Львівське відділення Інституту археографії” і його розмашистий підпис. Це була ознака довіри до мене, і я, склавши стримано-позитивний відгук, надрукував його на цьому бланку.
Ніяких доларів мені фонд “Відродження”, звісна річ, не надав, і коли під час чергової зустрічі я розповів Дашкевичу про негативний результат цієї спроби, він з гіркотою відзначив, що у фонді працюють люди, дуже далекі від української справи, як воно насправді було і є аж до сього дня. Це був якраз той час, коли демократи зразка 1990 року шукали способу, як обміняти отриманий від народу мандат довіри на готівку, виставили гасло “Де можеш – кради” і перетворювались на “демокрадів”. І саме Дашкевич був одним з небагатьох, хто рішуче і безкомпромісно затаврував таку поведінку українських політиків як національну зраду.
Отже, після набуття незалежності на перший план висунулась проблема: хто ж буде паном у новій незалежній Україні? Чи буде вона українською, чи вийде пристановищем для космополітичних пройдисвітів? Це змагання триває і досі, і триватиме доки нашого національного життя. І центральна ідея творчості Дашкевича в останні 15 – 20 років його життя, на мою думку – це боротьба за українську Україну (Італію ми зробили, тепер лишається зробити італійців – казав у свій час Кавур).
Коли в 1998 році перший зошит “Бібліографії старої України” було надруковано, я подарував його Дашкевичу в купі з іншими виданнями Інституту пам’яткоохоронних досліджень [це мали б бути два перших випуски «»]. Вийшов досить-таки важкенький пакунок, який я, пригадую, приніс на вокзал, щоб віддати Дашкевичу, коли він від’їздив до Львова. Взявши пакунок, Дашкевич спитав: “А коли ви спите?” Це прозвучало як нагорода, як висока оцінка моєї роботи…
Коли я зацікавився джерелознавством і написав статтю про , Дашкевич уважно прочитав її в рукописі і зробив ряд зауважень, більшість з яких я врахував. Він також запропонував опублікувати цю статтю в збірнику “Україна в минулому”. З моїм щастям – збірник перестав виходити як раз на тому випуску, де мала б з’явитись моя стаття. Але Дашкевич про неї не забув і сам, з власної ініціативи передав її до “Записок Наукового товариства ім.Шевченка”, де стаття побачила світ у складі тому джерелознавчих праць.
Так завдяки Дашкевичу моя стаття потрапила до найпрестижнішого гуманітарного видання України. Тішу себе думкою, що це свідчення не однієї тільки прихильності Дашкевича до мене, але й певного рівня статті.
В останній раз я зустрівся з Дашкевичем у жовтні 2008 року. Ми домовились, що я прийду до нього в читальний зал Львівського відділення Інституту археографії на вул. Винниченка, 24 (в тому самому будинку, де працювало Наукове товариство ім.Шевченка). Дашкевич сидів за столом в читальному залі для професорів. Перед ним були розкладені аркуші, списані вірменськими літерами, і аркуш недописаної статті.
Дашкевич тепло привітав мене, як старого (вже 20-річного!) друга. Я передав йому комплект наукових видань “Мисленого древа” на компакт-дисках. Він був розчулений цим знаком уваги. Ми трохи поговорили про плани і можливості електронних видань, зокрема, про необхідність е-перевидання “Жерел до історії України-Руси” та інших серій наукових праць старого НТШ. Пам’ятаючи Дашкевича в розквіті, я не міг не порівнювати і не бачити, що сили його вже не ті, що йому важко триматись на тій висоті, на якій ми звикли бачити незмінного і незламного Ярослава Романовича…
Ярослав Романович Дашкевич залишився в моїй пам’яті зразком інтелігентності, наукової ерудиції, глибокого патріотизму (котрий був його обов’язком і служінням, а не синекурою і шляхом кар’єри) і любові до України. Пам’ять про нього зобов’язує нас продовжувати боротьбу за українську Україну, якою хотів її бачити Дашкевич.
5 – 10 березня 2011 року, Київ.
Опубліковано: Лицар духу: меморіальний збірник, присвячений професору Ярославові Дашкевичу. – Льв. : 2011 р., с. 74 – 80.