Як називатися?

Микола Жарких

Наука про власні назви – ономастика – виробила певні принципи і рекомендації, яких варто дотримуватись, щоб проектовані назви були зрозумілими і не обтяжливими. Одним з перших принципів ономастики є поділ назв на назви зі змістом і назви-позначки. Наприклад, назви “місто Генеральносекретарськ”, “село Ударнокомсомольське” є назвами зі змістом, а “місто Гадяч”, “село Шумбар” – назвами-позначками. Тільки назви другого типу є назвами у вузькому розумінні, і тільки вони можуть добре виконувати свої функції – ідентифікувати об’єкти, що називаються, бо такі назви не переобтяжені зайвим для цілі ідентифікації змістом. Ніхто не знає, що значать слова “гадяч” та “шумбар”, і тому вони однозначно сприймаються як назви об’єктів. Простежено, що назви виникають як назви зі змістом, але в процесі функціонування назв їхній зміст та ідеологічне навантаження поступово забувається, і вони перетворюються на назви-позначки (наприклад, ніхто вже не пам’ятає, на честь якого генерального секретаря якої партії чи громадської організації названо місто Генеральносекретарськ).

Всі ці загальні закони ономастики стосуються і назв політичних партій. Найкращі з них – назви-позначки, які самі по собі нічого не виражають. Наприклад, вігі й торі в Англії. Колись давно, ще за Батия, ці назви, певно, щось виражали, але за століття зміст їх забувся і вони перетворилися у позначки. Ніхто не знає (хіба що вузький спеціаліст з історії Англії), що значить слово “торі”, та коли кажуть “уряд торі”, то всі скоро і однозначно розуміють, про що йдеться. Трохи не дотягують до цього ідеалу назви партій США – республіканська і демократична. Філологічне значення цих назв точнісінько однакове, бо латинське “рес-публікас”, так само як і грецьке “демо-кратіо”, означає “влада народу”. Дуже багато кпинили наші записні сатирики, що рядовий американець не може розрізнити пропозицій демократів від пропозицій республіканців, але попри ці кпини слід визнати, що свою пряму функцію – визначати належність політика до певного угрупування – ці назви виконують блискуче.

Отже, гарна назва партії мусить нести якомога менше ідеологічного навантаження (у протилежність бажанню багатьох з конструкторів нових партій – бажанню втиснути в назву стислу програму партії). Така назва може бути короткою, що теж дуже багато важить в її успіху серед населення. Наприклад, ніхто не зважав на заклики вступати до “російської соціал-демократичної робітничої партії”, але всі звертали увагу на пропозиції “більшовиків”. Зверніть увагу – обидві назви позначають один об’єкт, але перша є назва зі змістом, дуже довга і навіть у скороченню РСДРП непридатна до широкого вжитку, а друга є позначкою (по суті неправильною, бо більшовики весь час були у меншості, але для позначки це не має значення).

Ще одне міркування проти надмірної ідеологізації назви – політична безпорадність “совєтського народу”. Введіть ви у назву партії слово “християнська”, як вас почнуть розпитувати, чи можуть бути членами партії люди, які не щонеділі ходять до церкви; а інші будуть питати, де магометанська партія; а треті нічого не питатимуть, а вирішать самі для себе, що як вони до церкви не ходять, то нічого їм до такої партії потикатись.

Так само небезпечно вводити до назви партії (хоч як кортить) слово “українська” у будь-якому варіанті, бо всі одразу вирішать, що ті, хто не вміє розмовляти по-українськи, не можуть бути її членами. Всі одразу так вирішать, і навіть розпитувати не будуть. Застарілою хворобою українського політичного життя є провінціалізм. Наприклад, у Росії утворилася партія соціалістів-революціонерів (ПСР), а на Україні й собі починають партію на схожій платформі, але організаційно незалежну… і називають її Українською партією соціалістів-революціонерів (УПСР). І такою назвою одразу прирікають себе на провінційність, бо зросійщена інтелігенція України міркує собі: “Є справжня партія – ПСР, а є якась похідна від неї, чи то залежна, чи то навпаки, незалежна – УПСР. Якщо вона залежна, то краще підемо у справжню партію, а якщо вона незалежна, то в чому причина? Чому вони так схоже звуться?” І в кінці кінців благе починання – проголосити політичне відродження українського народу – через нехтування законами ономастики йде на шкоду Україні.

Ніхто не зве впливову у Японії Ліберально-демократичну партію “Японською ліберально-демократичною партією”. Чомусь всі вважають самоочевидним, що в Японії усі партії – японські, і самі японці, усвідомлюючи себе незалежним народом, не квапляться підкреслювати національну означеність своєї партії, не боячись, що її сплутають з якоюсь іншою ліберально-демократичною партією іншої країни. Вводити національну або територіальну ознаку у назву партії можуть або інтернаціоналісти, які вважають ці партії національними чи територіальними філіями однієї справжньої партії – такого-то Інтернаціоналу, або провінціалісти, які заздалегідь визначили, що в їхній країні буде декілька партій зі схожими платформами, але різницею за національною чи територіальною ознакою. Зватися “Українською ХХХ партією” – значить передвирішувати, що у майбутній федерації будуть “Молдавська XXX партія”, “Білоруська XXX партія” і так далі. Берімо краще приклад з японців!

Висновок з цих міркувань і рекомендація конструкторам нових партій така: назва мусить бути гранично короткою і гранично порожньою. “Короткою” в наших умовах означає – не більше як з двох слів; одне з них – “партія”, бо ми не маємо таких слів як “торі” чи “більшовики”, які позначають партію і тільки партію; друге слово повинно бути характеристичною ознакою, якомога пустішою і беззмістовнішою. Наприклад, “Народна партія” (а хто не народ?), “Партія труда” (а хто не працює?), “Партія перебудови” (ніхто не знає, що таке “перебудова”, і для наступного покоління це слово буде такою ж філологічною загадкою, як для нас “торі”), “Партія оновлення (відродження, поступу і взагалі чого завгодно, що б мало позитивне неконкретне значення)” – це, на мій погляд, непогані назви. А от “Українська партія християн-хліборобів” чи “Екологічно-національно-демократична партія України”, на мій погляд, приречені від народження. Тож проявімо розважливість, називаючі нові партії.

19 квітня 1990 р.