Після п’ятого акта

Микола Жарких

Чи легко бути актором? Дивлячись яким: є актори, які тільки виконують на сцені те, що інші для них написали, – таким легше. Якщо публіка дрімає під час найпатетичнішого монологу про те, що ми на основі послідовного і пропорційного розвинемо і досягнемо – то тут актор завинив мало, бо роль в нього така. От блаженної пам’яті товариш був – ну, ви знаєте, про кого йдеться! Ну, той, що слова “Індіра Ганді” вимовляв, двічи у папірець заглядаючи. Звісно, великої акторської слави він не зажив, але роль свою виконував сумлінно.

А є такі актори, які самі свою роль прямо на сцені імпровізують чи роблять вигляд, що імпровізують: приміром, Жванецький, чи той, кого з ним плутають… Ну, ви знаєте, про кого ідеться! Тим дуже тяжко приходиться: і слова чергові треба вигадувати, і фрази на ходу будувати, щоб вони хоч подібність до думок мали, і до того ж стежити за реакцією залу – чи так розуміють. Останнє, власне, найтяжче таким акторам дається, бо дуже рідко трапляється такий імпровізатор, щоб відчував настрій залу. Здебільшого це публіка самозакохана до такої міри, що вважає, буцімто слухачі готові ними захоплюватись цілодобово. Вони власне тим собі найбільше шкодять, що почуття міри не мають і не розуміють, що найбликучіші дотепи з часом приїдаються і найкарколомніші курбети набридають.

Нема більш прикрого і тоскного видовища, ніж такий імпровізатор, що продовжує імпровізувати і смішити публіку після закінчення п’ятого акта п’єси. Публіка мерщій шапки хапає і тікає з залу, щоб якось до півночі додому дістатись, – а він все своє: “Та подивіться ж, який я дотепний і вигадливий, які вдалі колінця я ще викину!” Вже давно і світло погасили, і пожежну завісу час спускати, а він все виступає, все стрясає повітря… Вже нічний сторож всі двері в театрі позамикав і бурмоче про себе: “Та чи скінчиш ти коли-небудь, базікало невгамовне!?” – а він все своє торочить…

Такі думки з’являються у мене при огляді нашої політичної сцени з кінця минулого року. Уявляється мені: акторський колектив дуже ретельно і вдало зіграв імпровізацію на п’ять актів, при тому, що жоден з акторів не знав не тільки, що скаже партнер, але й що сам він казатиме у наступній фразі. Добре, блискуче! Поаплодуємо їм – вони на це заслуговують. Хто не дивився з початку, я короткий зміст перекажу.

Акт 1. Посередині сцени трибуна, довкола неї – трудящі маси. На трибуні – Він, щось гаряче говорить.

Акт 2. Декорація та сама. Трудящі маси розділилися: праворуч – жменька ретроградів і п’яниць, ліворуч – прогресивні маси. Він щось гаряче говорить з трибуни. Ретрогради скептично кривляться, маси полум’яніють.

Акт 3. Декорація та сама. Праворуч – ретрогради, п’яниці, полковники, антисеміти; в центрі – Б.Олійник і Р.Нішанов, ліворуч – маси. Він щось дуже гаряче говорить з трибуни; в усіх групах акторів ідуть розмови проміж себе.

Акт 4. В центрі – трибуна, з якої Він говорить ще гарячіше, ніж у перших трьох актах. Праворуч – ретрогради, полковники і антисеміти, в центрі – п’яниці, Б.Олійник і Р.Нішанов, ліворуч – маси, що виявилися геть непрогресивними і розлізлися по національних квартирах. Кожна група акторів намагається спорудити і собі трибуну, і з кожної хтось говорить, але не чути.

Акт 5. Палац в Осло. Він одержує Нобелівську премію. Праворуч – чорні сили імперіалізма скрегочуть зубами. Ліворуч – Буш і Тетчер аплодують. Він за старою звичкою і тут щось говорить. Апофеоз.

Після такого тріумфального фінала від персонажів можна було чекати тільки одного: що вони вчасно зійдуть зі сцени – перш ніж публіка стомиться аплодувати. Купив би собі будиночок десь на березі фіорда у Норвегії – у країні, де його так люблять, де не питатимуть: а що ти робив до квітня того року? а де ти був, коли у Тбілісі? і так далі. Дивився б собі по Сі-ен-ен, як ракета влучає у будь-яке вікно ЦК іракських більшовиків на вибір публіки, писав би спогади, давав би інтерв’ю з рекомендаціями… Або капусту б розводив. До речі, імператор Діоклетіан свого часу так і зробив – купив будиночок у Спліті і розводив капусту, – і що, хіба погано вийшло? Якби він був зрозумів, що зробив усе, що міг, і що найбільша послуга для країни, яку він ще може зробити – це звільнити місце для інших, – він безперечно заслуговував би на монумент.

Але він не помітив кінця п’ятого акта і продовжував щось гаряче говорити. А в цей час за стінами театру пролилася небутафорська кров. І тому йому не тільки пам’ятника не поставлять, але скоріше за все судитимуть. Він, звичайно, набагато менше достоїн бути на лаві підсудних, ніж товариш Ленін. І менше, ніж товариш Сталін. І менше, ніж товариш Хрущов. І менше, ніж товариш Брежнєв. І менше, ніж товариш Андропов. І навіть менше, ніж товариш Черненко. Але судитимуть все ж таки його, і прокурор говоритиме: “Ось людина, яка замість того, щоб стрибнути зі свого капітанського містка і випірнути у Норвегії, вирішила утримувати потопаючий корабель на плаву воєнними злочинами”, – і вимагатиме для нього два роки умовно. І доведеться таки йому писати спогади і розводити капусту – але вже без захопленої уваги громадськості.

18 лютого 1991 р.

Опубліковано: Ситуація (Київ), 1991 р., випуск 0, с. 5. Підпис: Олекса Теплий.