Ви й самі не знаєте, що царики коять!

Микола Жарких

Про вшанування пам’яті А. О. Жданова на Україні

Ім’я Андрія Олександровича Жданова в Українській РСР носять щонайменше 2 населених пункти (див. додаток 1), 160 колгоспів і радгоспів (див. додаток 2), на його честь встановлено 42 пам’ятники та 1 меморіальна дошка (див. додаток 3). Це свідчить, що український народ «шанує» ім’я А. О. Жданова – одного з керівників СРСР сталінського періоду, визначного діяча перших п’ятирічок, Великої Вітчизняної війни, широко відомого ідеологічного працівника.

Але чи відповідає ця характеристика дійсності? Публікації останніх часів відкривають нам зовсім інші сторінки його діяльності – сторінки, що свідомо притлумлювалися в роки застою, сторінки, на яких А. О. Жданов постає не будівником, а навпаки, руйнівником Радянської держави.

1. Швидкий зліт А. О. Жданова – партійного керівника почався в 1934 році: в січні 1934 р., після 17 з’їзду ВКП(б), він обирається секретарем ЦК ВКП(б). Жданов не потрапив до числа тих 1108 делегатів (із загального числа 1966), що загинули після цього найтрагічнішого в історії нашої партії з’їзду [Философская энциклопедия, М., 1964 г., т. 3, с. 116]. Не потрапив він і до числа тих 98 членів та кандидатів обраного на тому з’їзді Центрального комітету (із загального числа 139), котрі були знищені Й. В. Сталіним та його поплічниками.

Ні, навпаки, у грудні 1934 року він після загибелі С. М. Кірова стає першим секретарем Ленінградського обкому ВКП(б) й одночасно – першим секретарем Ленінградського міському ВКП(б). Першим його «подвигом» на цій посаді була організація сумнозвісного «Кіровського потоку» – масової висилки з Ленінграду ні в чому не винних людей під приводом їхньої «політичної неблагонадійності» [Карякин Ю. «Ждановская жидкость» или Против очернительства. – Огонек, 1988 г., № 19, с. 26]. Це масове беззаконня не пройшло повз увагу організатора й натхненника всіх наших перемог Й. В. Сталіна – в 1935 р. А. О. Жданова обирають кандидатом у члени Політбюро ЦК ВКП(б).

2. Другим подвигом А. О. Жданова була участь у громадянські війні 1937 – 1938 рр. на боці сталінської кліки, – участь у війні, в ході якої загинула незлічена лічба партійних, державних, воєнних, культурних діячів і рядових радянських людей, були знищені керівники ленінського гарту, а на всіх посадах запанували сталінські висуванці, війна, в ході якої була катастрофічно послаблена Радянська держава – і це напередодні найбільшої в світовій історії іноземної навали! Персональний внесок Жданова в цю «перемогу» складається з:

2.1. Роздмухування війни – телеграма від 25 вересня 1936 р. про необхідність усунути надто ліберального Г. Г. Ягоду з посади наркома внутрішніх справ, – телеграма, що послужила сигналом до початку війни, підписана не ким іншим, як Й. В. Сталіним та А. О. Ждановим.

2.2. Походів на Башкирську АРСР, Татарську АРСР та Оренбурзьку область, – після відвідування Ждановим Уфи, Казані та Оренбурга й проведення ним пленумів обкомів в тих краях розпочалися такі репресії, що нагадують часи Батия або Івана Грозного [Карякин Ю., с. 25]

2.3. Промови на лютнево-березневому пленумі ЦК ВКП(б) 1937 р. Ця промова, як і взагалі стенограма пленуму, досі не опублікована [побіжна згадка про неї є в книзі «Андрей Александрович Жданов». – ОГИЗ, 1948 г., с. 76], але ми пам’ятаємо, скільки учасників пленуму загинули в найближчі місяці після ствердження цим пленумом тези про загострення класової боротьби…

2.4. «Перемоги» над Ленінградом [про хід цієї кампанії ми довідуємось з творів: Ахматова А. Реквием. – Новый мир, 1987 г., № 2; Чуковская Л. К. Ольга Петровна: повесть. – Нева, 1988 г., № 2].

І знову подвиг А. О. Жданова не залишився без відзнаки з боку організатора й натхненника всіх наших перемог Й. В. Сталіна – в 1939 р., після 18 з’їзду ВКП(б), він з кандидатів стає членом Політбюро. На цей час припадає початок формування культу особи А. О. Жданова – принаймні один колгосп (утворений в 1940 р. в м. Почаєві Тернопільської області носив в 1940 р. ім’я А. О. Жданова [Історія міст і сіл УРСР: Тернопільська область. – К. : 1973 р., с. 387].

3. Третій «подвиг» А. О. Жданова – його участь в обороні Ленінграду він німецької навали. Картина цього подвигу ще не змальована повністю, з неї ми маємо тільки окремі штрихи:

3.1. Недбале керівництво військами Північно-Західного напряму, здійснюване К. Є. Ворошиловим та А. О. Ждановим, привело до катастрофічного посилення загрози Ленінграду, що змусило Й. В. Сталіна тимчасово усунути названих «командирів» й призначити на їх місце Г. К. Жукова (вересень 1941 р.) [Жуков Г. К. Воспоминания и размышления. – М.: АПН, 1969 г.]

3.2. Виконуючи розпорядження Й. В. Сталіна, А. О. Жданов у жовтні 1941 р. організував евакуацію з Ленінграду воєнних заводів, а в липні 1942 р. – додаткову евакуацію населення міста [История Великой Отечественной войны СССР. – М.: 1961 г., т. 2, с. 147, 474]. Така послідовність евакуації – пряма причина масової загибелі ленінградців у жахливу зиму 1941 – 1942 рр., прямий вираз сталінського принципу «обладнання, машини, взагалі залізо коштує дорого, а людина коштує дешево», прямий доказ того, що А. О. Жданов був вірним провідником цієї сталінської політики.

3.3. Організувавши масовий голод ленінградців, сам А. О. Жданов разом з тими, хто мав щастя бути прийнятим при його «дворі», далеко не голодував, – навпаки. по-блюзнірськи розкошували посеред голодного міста [Гранин Д. А. Запретная глава. – Знамя, 1988 г., № 2].

3.4. В той час, коли А. О. Жданов їв свій спецпайок, практичну роботу по організації оборони здійснювали інші люди, зокрема О. О. Кузнецов [Афанасьев А. Победитель. – Комсомольская правда, 15.01.1988 г., № 11 (19111)]

Всі ці штрихи приводять нас до основного питання: що ж робив А. О. Жданов в Ленінграді під час блокади? Це складне питання виглядало, проте, простим в очах організатора й натхненника всіх наших перемог Й. В. Сталіна – в 1944 р. А. О. Жданов переходить в Москву на вищу посаду, стає керівником всієї ідеологічної роботи ВКП(б).

4. Якого ж сорту ідеологію пропонував радянським людям А. О. Жданов на посаді секретаря ЦК ВКП(б) по ідеології? Надамо слово самому Жданову:

4.1. Відомо, що в результаті німецького нападу Радянський Союз незворотньо втратив у боях з німцями, а також в результаті німецької окупації та вивозу радянських людей на німецьку каторгу біля семи мільйонів чоловік [Жданов А. А. 29-я годовщина Великой Октябрьской социалистической революции: доклад на торжественном заседании Моссовета 6.11.1946 г. – ОГИЗ: 1946 г., с. 14].

Тепер ми знаємо, що фактична демографічна шкода від війн становить не сім (далеко не сім!), а п’ятдесят мільйонів осіб [Ежегодник Большой Советской энциклопедии за 1980 г. – М.:, 1980 г., с. 9]. Всі дані, на підставі яких видавці «Щорічника Великої Радянської енциклопедії» вирахували цю шкоду, були відомі керівникам СРСР і в 1946 році, отже і А. О. Жданов свідомо брехав, твердячи про сім мільйонів.

4.2. У вступній промові на нараді діячів радянської музики в ЦК ВКП(б) в січні 1948 р. А. О. Жданов говорив про оперу В. Мураделі «Велика дружба» так:

Історична фальш полягає туту в тому, що осетини, лезгини і грузини не були у ворожнечі з російським народом. Навпаки, в той історичний період, якому присвячена опера, російський народ і Червона Армія саме в дружбі з осетинами, лезгинами і грузинами громили контрреволюцію, закладали основи радянської влади на Північному Кавказі, встановлювали мир і дружбу народів.

А перешкодою дружбі народів на Північному Кавказі були в той час чеченці та інгуші.

Таким чином, носіями міжнаціональної ворожнечі у той час були чеченці та інгуші, а замість них глядачеві подаються осетини й грузини. Це є грубою історичною помилкою, фальсифікацією дійсної історії, порушенням історичної правди [Жданов А. О. Про літературу і мистецтво. – К.: Держ. вид. художньої літератури, 1948 р., с. 69]

А ось що сказано в постанові ЦК ВКП(б) від 19.02.1948 р. «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі»:

Історично фальшивою і штучною є фабула опери, що претендує на зображення боротьба за встановлення радянської влади і дружби народів на Північному Кавказі в 1918 – 1920 рр. З опери створюється невірне уявлення, ніби такі кавказькі народи, як грузини, осетини, перебували в ту епоху у ворожнечі з російським народом, що є історично фальшивим, бо перешкодою для встановлення дружби народів у той період на Північному кавказі були інгуші та чеченці [Більшовик України, 1948 р., № 2, с. 2].

Виправдовуючи сталінський злочин – беззаконне переселення чеченців та інгушів з їх рідних земель – головний ідеолог країни сміливо оголошує цілі народи перешкодою прогресу людства (так само, як Гітлер вважав такою перешкодою євреїв!), нав’язує партії цю расистську ідеологію (адже постанова ЦК ВКП(б), що текстуально збігається з промовою Жданова, висловлює точку зору всієї партії), сіє ворожнечу між народами СРСР.

4.3. Важливою рисою ідеології А. О. Жданова є проповідь нетерпимості до представників інших точок зору, жорстока упередженість, що тільки він знає, де лежить істина:

Автор посилається на Чернишевського для того, щоб доказати, що засновники різноманітних, хоча б і протилежних філософських систем повинні терпимо ставитись один до одного […] Якщо це так, то автор дійсно стає на шлях відмови від принципу партійності у філософії, яка властива марксизму-ленінізму. Відома та пристрасть і непримиренність, з якою марксизм-ленінізм завжди вів і веде якнайгострішу боротьбу проти всіх ворогів матеріалізму. В цій війні марксисти-ленінці піддають своїх противників нищівній критиці […] Як же міг т. Александров виступити у своєму підручнику як проповідник беззубого вегетаріанства щодо філософських противників, яка являє безумовну данину професорському квазі-об’єктивізму […]

Майже про всіх старих філософів т. александров знаходить нагоду сказати добре слово. чим визначніший буржуазний філософ, тим більше фіміаму йому підноситься. Все це приводить до того, що т. Александров, можливо сам того не підозрюючи, опиняється в полоні буржуазних істориків філософії, які виходять з того, щоб у кожному філософі бачити насамперед союзника по професії, а потім уже противника. Такі концепції, коли б вони мали у нас розвиток, неминуче ведуть до об’єктивізму, до плазування перед буржуазними філософами і перебільшення їх заслуг, до позбавлення нашої філософії бойового наступального духу. А це означало б відхід від основного принципу матеріалізму – його спрямованості, його партійності […]

Залишається незрозумілим, навіщо треба було т. Александрову віддати данину академічним науковим традиціям старих буржуазних шкіл і забути основне положення матеріалізму, яке вимагає непримиренності у боротьбі зі своїми противниками [Жданов А. О. Про літературу і мистецтво. – К.: Держ. вид. художньої літератури, 1948 р., с. 48 – 51].

Ми бачимо, що лютість до іншої точки зору, прагнення перегризти горлянку тому, хто її висловлює, й встановити єдиномисліє А. О. Жданов видає за принцип партійності філософії за питому рису матеріалізму. Ясно, що А. О. Жданов тут бреше, але його брехня відстрашує від ідеології матеріалізму й комунізму творчо мислячих людей. «Якщо це зветься літати, я не хтів би бути пташкою; якщо це зветься матеріалізмом, то я не хочу бути матеріалістом». Такі міркування відвели від наших суспільних наук всю талановиту молодь й залишили там тільки фанатичних догматиків, що привело до цілковитого занепаду суспільних наук в СРСР.

4.4. Важливою рисою ідеології А. О. Жданова є проповідь якоїсь виключної, месіанської ролі СРСР серед інших країн, що є добрим грунтом для великоросійського шовінізму:

Не треба забувати, що СРСР є тепер справжнім хранителем загальнолюдської музичної культури так само, як він у всіх інших відношеннях є оплотом людської цивілізації та культури проти буржуазного розпаду і розкладу культури. Треба враховувати, що чужі буржуазні впливи з-за кордону перекликатимуться з пережитками капіталізму у свідомості деяких представників радянської інтелігенції, які виражені у несерйозних і диких прагненнях проміняти скарбницю радянської музичної культури на жалюгідне лахміття сучасного буржуазного мистецтва. Тому не тільки музичне, але й політичне вухо радянського композитора повинно бути дуже чутким [там само, с. 91].

Ці месіанські забобони, що побутували в Росії ще в 17 столітті, дуже влучно схарактеризував ще сто років тому російський буржуазний об’єктивіст М. Ф. Каптерев:

Только у одних русских сохранилась теперь правая, ни в чем не повержденная вера, из всех народов только у них одних процветает истинное, совершенное благочестие, – вот на чем собственно основывается превосходство русских пред всеми другими народами, вот что дает им несомненное право на первенство и главенство в православном мире. Пусть грек, или кто-либо другий, будет образованнее, развитее русского […] но зато русский твердо и право верит, чего нельзя сказать об образованном греке. Раз уверившись, что только у них одних сохранилась правая вера, а что у других народов она замутилась […] русские, без всякой дальнейшей проверки справедливости этого убеждения, построили на основании его свои обязанности […]

Русские не только должны тщательно беречь все, что они наследовали от предков, не допускать ни в чем ни малейшей перемены […] но и считать свое русское нормой для определения того, что православно и что нет, что истинно, благочестиво и что нет […]

Все иноверное не столько способно принести русским действительную, существенную пользу, сколько вред, так как всякий успех в этой жизни исключительно зависит только от истинного благочестия, которым обладают одни русские [Каптерев Н. Ф. Характер отношений России к православному Востоку в 16 и 17 столетиях. – М.: тип. Л.Снегирева, 1885 г., с. 15, 21, 13].

А. О. Жданов, можливо, не читав Каптерева і подумав, що проповідь месіанства у 17 ст. вже привела Росію до тяжкого застою, і потрібні були реформи Петра Великого, щоб з нього вирватись. Упередження, що все іноземне (якому приписується компрометуюча ознака «буржуазне») може тільки зашкодити нашим людям, у 20 ст. стало ідеологічною підвалиною політики «залізної завіси» – політики, яка принесла дуже багато шкоди нашим людям, яка була одни з чинників застою. Історичний досвід не був прийнятий до уваги.

Культура єдина: забороняючи міжнародні контакти в сфері музики, А. О. Жданов руйнував міжнародні зв’язки нашої науки, літератури, техніки, культури виробництва, а відокремлення навіть такої великої держави, як СРСР, від участі в світовому культурному процесі не може дати ніяких інших наслідків, крім застою.

Таким чином, ідеологія А. О. Жданова – це ідеологія сталінського терору, національної ворожнечі і застою. Чим скоріше ми її подолаємо, тим швидше відновиться поступальний розвиток нашої культури.

Так кого ж шанує український народ? Будівника Радянської держави чи її руйнівника? Наведені вище відомості свідчать, що А. О. Жданов, – цей сталінський сокіл другого покоління, цей «взнесенный в высший сан пронырствами злодей» (К. Рилеєв), цей чи то мілорд, чи то невіглас, – кривавий кат і облудний брехун. В особі Жданова ми шануємо активіста сталінських репресій та фундатора епохи застою. Ще Шевченко застерігав нас від культу особи, бо «ви й самі не знаєте, що царики коять». Тепер ми трошки довідалися, що накоїв один зі сталінських цариків. Що ж нам тепер робити?

Я вважаю, що увічнення пам’яті А. О. Жданова в тому вигляді, як воно здійснюється зараз, тягне нас назад до сталінських часів; але я проти викорінювання пам’яті про Жданова адміністративно-кампанійськими, ждановськими методами. Щодо Жданова нам потрібне не викреслювання його імені звідусіль, начебто такої людини не було (як не викреслюємо Батия та Івана Грозного), а знання правди про всі сторони його діяльності, увічнення всіх цих сторін. Тому я пропоную:

1. Видати наукову біографію А. О. Жданова; перевидати опубліковані раніше твори Жданова, а також найважливіші з неопублікованих його праць (зокрема, згадувану доповідь на лютнево-березневому пленумі 1937 р. та доповідь «Уроки політичних помилок Саратовського крайкому» 1935 р., про яку є згадка у книзі «А. А. Ёданов. 1896 – 1948», с. 76).

2. Повернути старі назви географічним об’єктам:

м. Жданову Донецької області – назву Маріуполь;

с. Жданово Вінницької області – назву Мурафа;

вул. Жданова в Києві – назву Олександрівська.

Ці перейменування здійснювати не командним методом, а шляхом агітації серед населення відповідних населених пунктів. Треба скористатися цією нагодою розповісти людям правду про Жданова.

3. Реконструювати існуючі пам’ятники А. О. Жданову з метою відбити катівську сторону його діяльності. Для цього оголосити низку відкритих конкурсів та громадських обговорень запропонованих проектів реконструкції.

Я вважаю, що здійснення цих заходів буде сприяти десталінізації нашого суспільства й рухові по шляху демократії.

Додаток 1. Список населених пунктів УРСР, названих на честь А. О. Жданова

1. М. Жданов Донецької області

2. С. Жданове Шаргородського району Вінницької області.

Додаток 2. Список колгоспів та радгоспів УРСР, названих на честь П. О. Жданова

Список складався шляхом перегляду іменних покажчиків до «Історії міст і сіл УРСР». Тому джерела я тут не вказую – маючи назву села, район і область, кожен сам зможе знайти відповідний том і сторінку.

Скорочення в списку: кг – колективне господарство (колгосп), рг – радянське господарство (радгосп).

Додаток 3. Список пам’ятників А. О. Жданову в УРСР

Список складено за виданням: Памятники истории и культуры УССР: каталог-справочник. – К.: Наукова думка, 1987 г.

Відкладаючи по горизонталі роки, а по вертикалі число побудованих в тому році пам’ятників, ми одержуємо таку картину:

Ми наочно бачимо, що кожна епоха вибирає для увічнення тих діячів, котрі їй потрібні. Епосі застою був потрібен А. О. Жданов.

Вперше опубліковано: Євшан-зілля, 1989 р., № 4, с. 144 – 160.