Отаман Зелений

Микола Жарких

Наступна за часом дії – повість «». Сам автор називав її «сучасним романом». «Сучасний» – на противагу «історичному» (такий роман К. Поліщук теж збирався написати, але він нині невідомий). А от «романа» я тут не побачив, бо всі події нанизані на один стрижень – життя Зеленого, і від нього автор не відходить ані на крок. Інших самостійних сюжетних ліній у творі нема.

Чи отаман Зелений – особа реальна, історична? твердить, що так, хоча найбільшими джерелами для цієї статті виступають книга Р. Коваля і… так, розглядувана повість Клима Поліщука.

Відомий український публіцист написав велику книгу «Отаман Зелений». Вона має кілька видань, щораз більшого об’єму. Я використав доступне у Мережі , котре має 464 сторінки. На моє щастя, основний текст разом зі списком літератури займає тільки одну третину, а решта – додатки, які я тут не розглядаю.

164 сторінки основного тексту також сильно розбавлені фрагментами, необхідними для окреслення контексту подій, і загальними міркуваннями Р. К., так що для конкретних епізодів біографії отамана лишається до 50 сторінок.

Перевагою книги є безсумнівний палкий український патріотизм Р. Коваля, недоліком – його повна безпорадність в методі історичного дослідження. Я не вважаю книгу Р. К. за абсолютну істину, але вона є підсумком наших нинішніх знань про Зеленого.

Отже, подивимось, як виглядає Зелений у Поліщука та у Коваля:

І це я ще проминув різні дрібніші розходження! Висновок простий і сумний: під іменем «отаман Зелений» в українській літературі побутують два цілком різних персонажі, не згідні між собою ні в чому, окрім хіба що прізвища – Терпило. Ну, десь так, як є поема «Полтава» Олександра Пушкіна (1828 р.) і поема «Мазепа» Віктора Гюго (1829 р.) – між цими двома Мазепами теж немає нічого спільного, окрім прізвища.

Виникає цікаве запитання – а що конкретно К. Поліщук знав про Зеленого, якими джерелами він користувався? Повість написана у 1921 р., місце написання К. П. означив як «Бережани – Скала[-Подільська]». Я сумніваюсь, щоб газети того часу щось писали про Зеленого, якого усі влади вважали ворогом. Та й не було ніяких газет ані в Бережанах, ніже у Скалі-Подільській. Спогади почали друкуватись пізніше, наприклад, спогади Осипа Думіна, який у січні 1919 року командував відділом Директорії, котрий воював із Зеленим за Трипілля. К. П. цих спогадів не знав, і в його повісті цього епізоду нема.

Заглиблюватись у наукове (не публіцистичне і не художнє) отамано-зелено-знавство я не збираюсь, але мушу застерегти читачів від використання біографічних даних Зеленого із повісті Клима Поліщука. Всі ці дані треба відкинути.

Отже, повість не має пізнавального значення для історії подій в Україні, але має немале значення для пізнання ідей, думок, прийомів творчості К. Поліщука.

Почати треба з того, що повість побудована за принципами соціалістичного реалізму. Вони говорять нам, що в центрі розповіді треба поставити передового борця за нові ідеали, яким може бути тільки представник провідного прогресивного класу.

Клим Поліщук вважав таким класом селянство, і от маємо центральну постать селянина Данила Терпила.

Далі соціалістичний реалізм учить нас, що довкола центральної постаті з числа передового класу можуть бути допоміжні фігури з числа інших класів – не передових, але й не реакційних.

І справді бачимо довкола Зеленого інтелігента Онуфрієнка, робітника Супоню, ще одного селянина (дядька Пилипа), нарешті представницю класу жіноцтва – товаришку Марусю.

Щоби не вставати двічі, скажу, що т. Маруся описана у повісті дуже слабо і безбарвно і не відіграє ніякої ролі. Ніякого cherchez la femme в повісті нема, і мені здається, що К. П. просто примусив себе її ввести, а не почував до неї ніякого тепла.

Далі соціалістичний реалізм учить нас, що ворогів прогресивного й передового головного героя треба набирати із числа представників реакційних, відсталих класів. І справді – маємо дяка з Переяслава, зрадника повстанців (отже, представника духовенства); та й піп у Трипіллі – якщо не відвертий донощик, то принаймні зручний хамелеон. Також ворогами Зеленого виведені генерали (не персоналізовані й належні до будь-якого із політичних таборів).

Далі соціалістичний реалізм закликає бути обережним з інтелігентами, бо то – народ дуже непевний. Вони мають працювати під керівництвом передового провідного класу в особі головного героя.

І от маємо у повісті наступний діалог (як на мене – дуже смішний). При першій зустрічі з Онуфрієнком Данило говорить:

– А яка ж ваша партія? – зацікавився Данило.

– Українська партія соціалістів-революціонерів, – сказав добродій.

– Чого ж вона хоче?

– Вона бореться за землю і волю.

– От Гарібальді боровся за волю!

– Ет, що нам той Гарібальді? Чим гірший наш Залізняк, або Гонта?

– Вони гайдамачили, а той за державу змагався.

– Ну й держава! – зареготався Онуфрієнко. – Невже ви хотіли б і собі такої?

– Чому ні?! – майже скрикнув Данило. – Раз український народ окремий, то чому б йому й не створити своєї окремої держави?

– Так що ж з того?

– Нічого! Вільний був би.

– А куди ж підуть пани українські?

– Панів українських нема, а чужих можна буде й вивішати.

– Ого! Що ж ви тоді називаєте Україною?

– Хліборобів-мужиків.

– Ніяк не розумію! – занервувався Онуфрієнко. – Ніяк не можу собі уявити такої мужицької держави! Та й де ж це видано?! Ні, нам треба триматися своїх московських товаришів! Не треба, брати мій, забувати того, що з Москви вся революція зачинається.

– Але ж на Московщині селяне ніколи ще не повставали! І це говорить соціаліст-революціонер?!

Отже, Данило, як передовий представник прогресивного класу, навчає інтелігента Онуфрієнка українству, державництву, самостійництву, народному соціалізму та іншим азам політграмоти. Інтелігенція сама по собі, без допомоги з боку передового класу, до таких речей додуматись не спроможна.

Данило показаний як кращий інтелігент, ніж справжні інтелігенти, кращий робітник, ніж справжні робітники, і кращий селянин, ніж справжні селяни – такого вимагає соціалістичний реалізм, і все це ми маємо.

Отже, ідеалом К. Поліщука є «мужицька держава», уособлена в літературному (вигаданому самим К. П.) «отамані Зеленому»:

Чим далі, тим частіше й голосніше згадувалося імення Зеленого, який мовляв «заводить мужицькі порядки».

Але в чому саме полягали оті «мужицькі порядки»?

Але, коли вже перед самим вечером прийшла до нього об’єднана делегація міських установ і бувших народних самоврядувань, то він несподівано для самого себе сказав:

– Працюйте так, як того домагається уряд наш!

І коли делегація не зовсім зрозуміла, про який уряд йде мова, то він додав:

– Уряд Української народної республіки, який зараз у Кам’янці.

Отже, «мужицькі порядки» – це ті самі порядки, що заводять ненависні Зеленому «генерали» з Директорії. Чи варто було трудитись? Може, справді краще було би прямо спуститись на дно?

К. П. змушує Зеленого викручуватись і вибріхуватись із такої неприємної ситуації:

Коли я заговорив про уряд республіки, так тільки через те, що цей уряд тепер значно змінився і що в його склад увійшли представники Селянської спілки, під прапором якої і ми йдемо. Ніяких уступок панам і ніяких згод з червоними вони не роблять і не думають робити.

«Мужицька держава» К. Поліщука має управлятись за принципом фюрерства (одноосібної диктатури):

Народ хотів своєї мужицької держави з твердою владою сильної одиниці.

Відповідно до такого бажання «народу» (як його уявляв К. П.) Зелений говорить:

Я отаман, я керую всіми справами, я й складаю собі штаб так, як знахожу потрібним! Отаман сам знає, що робити!

Таким самим принципом керується у К. П. і Нестор Махно:

Активний бік справи провадитиму я і тільки я!

Запровадження такого самого фюрерства описано в оповіданні «»:

Ви, товаришу Журибідо, мусите стати воєнком і тим самим прибрати до своїх рук у нашій волості всю адміністративну, громадську, політичну, господарську й військову владу і запровадити твердий режим і міцну дисципліну.

Обсяг влади цього товариша поки що невеликий, але принцип правильной: народ – ніщо, зате начальство – усе! Така от «мужицька держава».

Останнє, що я хотів сказати про повість «Отаман Зелений» – в ній, так само я і в інших творах К. П., проводиться думка про громадянську війну:

У січні місяці 1918 року харківський уряд (!) спромігся кривавою боротьбою здолати Київ.

Насправді в наступі більшовиків Муравйова маріонетковий «харківський уряд» ніякої ролі не відіграв, бо не мав воєнної сили. Але і в цій повісті К. П. немає ніяких більшовиків, комуністів, москалів, немає агресії з боку радянської Росії – є тільки якісь «червоні», про яких К. П. не вмів нічого сказати – ані хто вони такі, ані чого вони хочуть.