Світ червоний

Микола Жарких

Першою за часом дії є повість «Світ червоний» (1922 р.).

Для того, щоб краще її зрозуміти, треба спочатку прочитати спогад К. Поліщука «З виру революції», а потім – «» (саме в такій послідовності). Тоді стане ясно, що повість побудована на автобіографічній канві самого автора, тільки події, які у спогадах займають час від грудня 1917 до серпня 1919 року, у повісті стиснені в період від червня 1917 до січня 1918 р. і перекомпоновані, так що пізніші події потрапляють на раніші місця повісті. Звичайно, повість – це не спогади й не автобіографія, і я не збираюсь ставити на карб автору кожну подробицю, записану в ній.

Молодий поручик Олелько Лісчук їде з Північного фронту до Києва на український військовий з’їзд. В поїзді він познайомився із солдатом Терешком Дацюком:

Спітніла потилиця [Терешка] повертається кирпатим лицем і зацікавлено розглядає його золоті палети й жовто-блакитну стрічку на грудях.

– У вас, товарищу поручнику, воша лізе, – раптом говорить кирпате лице і показує пальцем на його стрічку.

– Не може бути! – скрикує він з несподіванки, стискаючи двома пальцями огидне насікоме.

Отака рушниця висить на стіні на початку твору. Подивимось, де й як вона вистрілить.

Далі Лісчук потрапляє в маніфестацію, котра йде по Володимирській вулиці від університету до Педагогічного музею (в якому засідає Центральна рада), зустрічає там свого давнього приятеля – маляра Миколу, бачить голову Центральної ради, слухає промови на з’їзді і відчуває, як в ньому прокидається давно приспаний поет («Три роки, як ні одного писаного рядка, а тут враз, так просто і легко»). Із того, що в повісті зацитовано Перший універсал Центральної ради, можна вивести, що йдеться про , отже, початок червня 1917 р.

Цей день Лісчук закінчує у ресторані «Ліфляндка», котрий буде основним місцем дії повісті. Туди його запросив Микола і там Лісчук зустрічається із групою української творчої інтелігенції, переважно поетами. Всі п’ють, п’ють і п’ють і в кінці збираються відвідати головний свій храм – бордель на вулиці Васильківській.

Лісчук п’є разом з поетами, але до храму не йде. Натомість він в цей вечір закохується у кельнерку Зосю («Женщина, за якою ти тужив три роки на фронті!») і домовляється, що буде редагувати газету «Народна доля». (Нагадаю, що від серпня до середини вересня 1918 року К. П. справді редагував газету «Народна воля» – от ця подробиця і знадобилась).

Далі Лісчук кохається із Зосею і редагує газету, але у повісті це займає небагато місця, натомість багато пишеться про пиятику в «Ліфляндці»:

Лісчук почував себе ніяково вже тільки через те, що не бачив між ними ні одного такого, з яким можна було б знайти хоч яку-небудь духову спільність. Бачив випадкове зборище різно думаючих людей, єдиною метою яких була лише голосна слава «революційних», або «сучасних» поетів, що в дійсності нічого спільного з революцією не мало.

Отже, Лісчук добре бачить і розуміє, що в нього немає нічого спільного з оцими лицарями шинка й борделю, але не знаходить у собі сили вийти із їхнього кола, в якому він тільки й може знайти своє визнання як поет, бо інших цінителів нема.

Давній приятель Лісчука маляр Судолом вважає Зосю своєю здобиччю. І от коли Зося жаліється, що Судолом її згвалтував, Лісчук не знаходить в собі ніяких слів співчуття і з якось диявольською байдужістю повчає:

– Що було, того немає! Коли хочете бути зі мною, будьте такою, як я. Будьте борцем, а не тим, кого борють!

– і тікає від збаламученої ним дівчини кудись на село агітувати на виборах до «Всевладних зборів». Отакого маємо «українського чоловіка на rendez-vous»!

Село! Рідне моє! – шептав зворушено, виходячи на горбочок.

Але в селі Лісчуку теж не ведеться:

Тут він перший раз побачив, що ці стрункі сосни, дядьки в сіряках і обірвані хлопчики – чужі й далекі для нього, і що між ним та ними нема нічого спільного, і що всі вони існують окремо, кожде само для себе і для своїх інтересів.

Ідея, як бачимо, та сама, що і в оповіданні «Червоне марево», тільки там вона виражена сильніше, в дії, а тут – тільки в декларації.

Далі на Київ наступають червоні, серед яких Лісчук зустрічає Судолома. Той наміряється вбити Лісчука, але в цей момент українка Зося влучним пострілом вбиває українця Судолома (еге ж, громадянська війна!). Трагікомізм – у тому, що це зробив не бойовий офіцер Лісчук зі своїм трирічним фронтовим досвідом, а Зося, котра, як бачимо, не забула поради Лісчука – бути борцем, десь дістала карабін і навчилася вправно з нього стріляти.

Це, власне, кульмінація повісті, після якої не потрібна більше Зося гине на вулиці від випадкового осколка випадкового снаряду, випущеного невідомо ким невідомо по кому, Лісчук потрапляє нарешті до храму-борделю і, дізнавшись про евакуацію Центральної ради, й собі тікає з Києва.

І от уже в сутінках хтось невідомий із невідомої зброї вистрілив невідомо навіщо – і убив Лісчука. От такий вийшов cherchez la femme.

А що ж синьо-жовта стрічка і воша? Ні, вони більше в повісті не зустрічаються. Це прояв нової художньої системи: якщо на початку дії на стіні висить рушниця, то ми даремно будемо чекати, що вона десь вистрілить. Синьо-жовту стрічку мабуть слід вважати символом визвольної боротьби, а от вошу? Невже це символ самого Лісчука?

У повісті міститься багато натяків на відомих людей:

Псевдоніми, ужиті К. Поліщуком, досить прозорі, але захищали автора від можливих звинувачень у наклепах і перекрученні подій, адже всі замасковані особи були на той час живі. І всім їх К. Поліщук добре змив голову, не лишивши ні на кому сухої нитки.

Повість дає цікавий образ мистецького життя Києва, однак слід пам’ятати, що сам автор у Києві з’явився тільки в грудні 1917 р., і більша частина конкретних подробиць перенесена у повість з трохи пізнішого часу.

Є у повісті й ішні подробиці, котрі погано пасують до 1917-го року. Наприклад, на самому початку Дацюк говорить:

Коли мої товариші посилали мене сюди, то наказали, аби без самостійності і не вертався.

В повісті розкидані ще і інші згадки про «самостійну республіку», але немає жодної згадки про «федерацію», – а це викривляє політичну ситуацію 1917 року. При цій нагоді зауважу, що в усіх творах К. П. жодного разу не вжито слово «федерація», що до певної міри характеризує його політичні уподобання.

Більшовицьке повстання на заводі «Арсенал» окреслено так:

Арсенал, що був на передмісті і знаходився під охороною національного війська, став місцем страшної, кривавої, довгої і впертої боротьби. Сподіване з тривогою прийшло з гнівом. Братня боротьба розпочалася, і кров невинна потекла рікою.

Хто з ким там боровся – К. П., вірний своєму методу, не повідомив, але вважав цю боротьбу «братньою», тобто громадянської війною.

Висновок К. П. такий:

Світ червоний, який так вабив досі, є не що інше, як світ великої нечуваної брехні, який осліплює, а не освітлює.

Це – безперечно висновок із пізнішого досвіду, в 1917 р. ще не було підстав так думати.

Що ж тепер робити? Автор устами Лісчука говорить:

До села рідного, до грунту черноземного, над яким широке блакитне небо, і світ червоний людей не сліпить.

Простою мовою, треба утікати. Ну, а як червоний світ прийде і до села, і до грунту? Що тоді? На це повість нічого не говорить.