Новий лад і нові біди

Микола Жарких

Паралельно із розглянутими вище творами про національно-визвольну боротьбу Клим Поліщук, перебуваючи у Львові, написав ряд творів про час після закінчення війн.

Ці твори мають форму улюбленого Поліщуком оповідання (але уже не від першої особи) і зміст – улюблену Поліщуком безпредметність. До цього додалася ще й погана обізнаність автора із реальною ситуацією, що дало ряд цілком неймовірних, чисто фантастичних картин.

Грабування церков України більшовиками знайшло своє відображення в оповіданнях «Заблуканий» стрілець» та «В сутінку печер святих».

В першому з них галицький січовий стрілець відбився під час війни від своїх і живе у селі на Поділлі (вірний раз обраній системі безпредметності, К. П. залишає нам здогадуватись, що це – радянське Поділля). В село приїжджають якісь улюблені Климом Поліщуком «невідомі» (? невідомі кому?) і грабують церкву. Люди плачуть і благають оборонити церкву. Стрілець, добре розуміючи усю безнадійність справи, все ж таки виступає на оборону і гине.

В такий сюжет загорнута родзинка, заради якої це писалось: стрілець каже селянам, що треба було боронитись, поки було військо і з ним – надія на перемогу. Для такого завзятого анархіста, яким показав себе К. П. в попередніх творах, це певний крок вперед, у напрямку усвідомлення – організація, військо, генерали таки на щось потрібні.

Оповідання «В сутінку печер святих» – цілком фантастичне. Дія відбувається в якомусь невідомому монастирі, який раніше мав великі багатства, а тепер якісь невідомі його цілком пограбували. До невідомого на ім’я ігумена приходить якийсь невідомий, про якого сказано тільки, що він спалив був декілька сіл заради здійснення своїх юнацьких мрій і був одним із визначніших діячів якоїсь невідомої «урядової партії».

Цього невідомого приймають послушником до монастиря. Він служить начебто ревно, але через нього стали пропадати проскури, які він мав розкладами перед мощами святих – виявилось, що він віддавав їх голодним, котрі шукали порятунку в монастирі. І от приїжджають невідомі і починають обдирати ікони в храмі із золотих шат і дорогоцінних каменів. Невідомий намагається відігнати цих невідомих, але цих невідомих було багато, вони схопили невідомого і вкинули його у в’язницю, де він «наслідком необережного поводження з ним тюремних наглядачів, несподівано помер».

Здається, заради цієї фрази було написане усе оповідання. На той ліберальний час убивство людини в тюрмі без жодного слідства й суду ще видавалось чимось надзвичайним…

Із того, що в оповіданні згадано могилу Іскри та Кочубея, може скластись враження, що йдеться про Києво-Печерську лавру. Але згадано також «могилу Антонія і Феодосія», хоча їх показують у різних місцях: Антонія – у Ближніх печерах, а Феодосія – у Дальніх. Не думаю, щоби це був якийсь інший монастир і якийсь інший Антоній в парі з іншим Феодосієм. Скоріше за все, К. П. ніколи не бував у Лаврі, а тільки щось чув про неї, а зазирнути в якийсь путівник не здогадався. Я весь час звертаю увагу – коли К. П. намагався бути конкретним, у нього завжди сипались помилки.

Про грабування церкви «якоюсь комісією» пишеться і в оповіданні «Ангельський лист».

Безумовно треба віддати Климу Поліщуку належну шану за те, що він чи не першим почав говорити про більшовицьке грабування церков України. Разом з тим він не бачив у цьому ані загальної системи, ані прояву державної політики, також не називав це злочином.

Наступна тема, уже трохи заторкнута в названих вище оповіданнях – це більшовицький голод в Україні в 1921 – 1922 роках. Він так чи інакше згадується в кожному оповіданні збірки «Жертва».

В оповіданні «Такий сміх» хтось невідомий перебуває невідомо де, але поза межами України. Він мріє повернутись до грунту, на Херсонщину, але отримує неясні звістки, що там голод. Він збирає посилку із харчами для своєї матері і в цей момент читає в газеті докладний медично-поліцейський звіт про випадок людоїдства зі згадкою його знайомих. Від цього невідомий божеволіє.

Ніякі газети таких звітів не друкували, і повірити в це неможливо. Важлива тема зіпсована через невдалу, неймовірну вигадку.

В Я-Оп «З того боку» Я-Опв перебуває в таборі інтернованих і має там приятеля – хорунжого Ярченка з Катеринославщини. Цей Ярченко починає божеволіти. І от у табір з’являється молодший брат Ярченка – Іван, котрий жив на Катеринославщині і там збожеволів від голоду. Іван кидається на свого брата-хорунжого і вбиває його.

Так само божеволіє на грунті голоду Михайло Петрук, персонаж оповідання «Ліпший світ». Він тікає із якогось не названого на ім’я великого міста, де панує голод, у своє рідне село, де сподівається бути учителем. В цьому оповіданні досить важко відділити те, що відбувається з ним насправді, від того, що уявляється йому в божевільному маренні, зокрема, і його самогубство (але ми пам’ятаємо, що неможливість відрізнити дійсність від вигадки є характерною рисою світогляду К. П.).

В Я-Оп «Уява» Я-Опв скрадається на берег якоїсь «фатальної річки», назви якої Я-Опв не знав, щоби перебратись з якогось невідомого «цього боку» на якийсь «той бік», так само невідомий. Я-Опв має бути обережним, бо на річці стоїть «вартовий чужого кордону» (невідомо, чийого саме). І от Я-Опв бачить, як з того боку прийшла бабуся по хліб, і як вартовий її застрелив; оповідачу здається, що то була його мати, яка потерпала від голоду. Від цього він не те щоби цілком збожеволів, але «ніяк не міг зрозуміти – що є дійсністю, а що тільки уявою». (Отже, цілком може бути, що все записане в оповідання – це тільки уява оповідача.)

Нарешті, оповідання «Жертва»: в селі панує голод, двоє господарів вигнали своїх коней на нічну пашу і чують, як скрадається конокрад. Вони хапають крадія і починають його бити. Б’ють, і б’ють і б’ють, і знову б’ють, аж поки він не сконав. На світанні виявляється, що це був хлопець з їхнього таки села, який хотів урятувати свої матір Олену від голоду.

Сюжет – той самий, що й оповіданні Івана Франка «», тільки трактований абсолютно нереально. Ніяк не можу повірити, щоб катований хлопець все мовчав і не сказав, хто він, і ніяк не можу повірити, щоб селяни замордували свого односельця. Якогось чужого, стороннього чоловіка – може й могли би. Справа розв’язується у трагікомічний спосіб: налякані перспективою відповідальності за вбивство, селяни збираються зарізати своїх коней, яких вони так берегли, і віддати Олені якийсь шматок м’яса.

Знову можна сказати: Клим Поліщук по свіжих слідах більшовицького голоду почав говорити про нього, але обрав зовсім невідповідну форму. Голод у К. П. – це тільки притока змусити своїх персонажів до божевілля, і це божевілля цікавило автора більше, ніж причина. Я не знаю, чи розраховував К. П. на якийсь публіцистичний ефект від своїх оповідань, але такого ефекту він точно не досяг. Як і в попередньому випадку, він не говорив про загальну картину голоду, не виставляв звинувачення проти радянської влади і не називав цей голод – злочином.

Неможливі вигадки і неймовірні фантазії псують ше інші оповідання К. П. Так, в оповідання «Непрошені гості» селяни бідують, а тут ще «присилає нам наша влада голодних дітей з Московщини. По одній дитині на кожну хату». Один із хлопців при цьому говорить: «Дети рабочих не голодают» (прямо-таки як газета «Правда»!). Селяни топлять цих москальчат у весняній повноводній ріці, і навіть комісар повітової ЧК не міг дізнатись, як воно сталось.

На початку оповідання «»

Несподівано як із землі вийшла і стала варта: з одного боку в чорних волохатих шапках із червоними зірками, а з другого – в рогатих кашкетиках із якоюсь пташкою над козирком.

К. П., вірний свої системі – переносити події у простори – не хотів нічого чути про Ризький мирний договір, і в його творах немає ніяких ознак, щоб він знав про існування такого договору. Він зверхньо згадував:

Писалося щось про Найвищу раду, про Ллойд Джорджа, Чичеріна й інших дурисвітів нашого часу (Начерки олівцем, 1922 р.)

– і ніяк не хотів визнати, що саме ці «дурисвіти» визначають долю України, і від того, що хтось в Україні не хоче про них знати й їх визнавати, хід справ не зміняється. Хуторянський світогляд знову, в черговий раз підвів Поліщука.

… І от селяни отримують ангельський лист із наказом – йти молитись до Почаєва. Вони йдуть, спокійно проходять радянську й польську прикордонну варту, моляться у Почаєві і так само спокійно проходять польську і радянську варту по дорозі назад. (Ну, це я так спрощено пишу – польська, радянська. К. Поліщук таких слів не знав і ніде не вживав, нема їх і в цьому оповіданні)

Такий перехід кордону вважаю неможливим і через це все оповідання – чисто фантастичним, в якому треба дошукуватись, «, а де починається правда».

Серед цих відверто слабких, безпорадних творів, написаних К. Поліщуком у Галичині, дуже виразно виділяється у кращий бік Я-Оп «» (1921 р.).

Як часто буває у К. П. воно починається з того, що у червні 1920 року Я-Опв тікає із «проклятого Великого Міста» (котре тут – ви не повірите! – зветься Київ) на своє рідне Полісся, і по дорозі його арештовують. Поки що все йде так, як, скажімо, в оповіданні «Між «своїми» або «На волі».

А далі починається цікаве. Чоловік із маузером, який перестрів оповідача, назвався Петром Коцюбенком, управителем справ місцевого волосного ревкому (= революційного комітету). Ревком очолює товариш Журибіда, який «ніколи путящим наймитом не був», за атестацією діда-сторожа. Тепер він має усі титули: «опродко – я, бідко – я, ривко – я, а тут ще й якийсь воєнко». Ривко – це той самий ревком, опродко – «особая продовольственная комиссия». Російський «комітет бедноты» послідовно трансформувався у комбед → комбід → бідком → бідко.

Далі до складу ревкому входить начальник місцевої міліції товариш Підкуйнога і Коцюбенко, який намагається бути сірим кардиналом цього органу влади і керувати не від свого імені, а через згаданих товаришів.

Приходить наказ призначити ще й воєнного комісара волості (воєнком → воєнко), і Коцюбенко переконав Журибіду прийняти на себе ще й це звання. Нова роль сподобалась тов. Журибіді, і він вимагає від попа відслужити молебень за його, Журибіди, здравіє. Піп відмовляється, і його вбивають.

Попереджені дідом Я-Опв і Коцюбенко тікають із села, при цьому Коцюбенко божеволіє, а Я-Опв тікає далі – тобто закінчується все так, як часто у К. П.

Всі персонажі оповідання обмальовані дуж вдало, так і хочеться сказати – «як живі». Тов. Журибіда із чоловіка, який в усьому слухається інших, стрімко п’яніє від своєї необмеженої влади і перетворюється на цілком свавільного фюрера волості. І Коцюбенко бачить крах тієї адміністративної машини, яку він сам збудував і яка тепер вийшла з-під його контролю і погрожує знищити свого творця.

Виходить, міг Клим Поліщук писати живо й переконливо, коли хоч на деякий час відмовлявся від своєї системи безпредметності.