Світова війна і пацифізм

Микола Жарких

Значну частину творів К. Поліщука про першу світову війну я уже розглянув з фактичного боку вище, коли писав про біографію К. П. в цей час.

Також вище, у розділі «Пацифізм» я зібрав антивоєнні висловлювання К. П.

Також вище, у розділі «Безпредметність» я відзначив, що К. П. не мав зеленого поняття – що то за війна, у якій він брав участь, хто проти кого воює, чому воює, які цілі собі ставить. Також із розділу «Байдужість до життя» видно, що автора такі дрібниці, як світова війна, зовсім не цікавили.

Після всього цього залишається сказати небагато – спробувати подивитись на ці оповідання з точки зору художності.

Так біда в тому, що ніякої художності в них не видно, а маємо тільки

Смуток сталевих плес сонних озер далекої півночі (Світ червоний), далі –

в повітрі бились чорні птахи людської злоби і диким ураганом реготалося злочинство (Червоні рядна),

хвилястою наміткою кривавої скорботи постелився над полями смарагдовий туман, що вродився з важкого зітхання заснулих низин (Він кохав сонце), і –

я самотний в сосновім гаю лежу на вогкім моху і спочиваю. Вгорі наді мною таємничо віти ялин розмовляють (там само).

в українській мові – це листяний ліс, жодною мірою не сосновий. Але дарма, в цьому «сосновому гаю» ростуть власне ялини! Дуб – дерево хвойне?

– дорогоцінний камінь зеленого кольору. Як туман може бути смарагдовим – я не годен зрозуміти (я ж не поет-символіст). А кров, коли хто не знає – червоного кольору, і яким чином кривава (червона) скорбота асоціюється із смарагдовим (зеленим) туманом – я теж не розумію. Як на мій хлопський розсуд, це ніяка не художність, а просто нісенітниця.

Твори К. Поліщука про першу світову війну отримали нищівну оцінку уже від сучасників:

Ім’я Клима Поліщука українському читачеві доводилось стрівати на сторінках нашої преси – яко дописувача з театру бойових подій […] але то не література і автор їх – не письменник, а дописувач газетний […] краще вже добувати слави газетними дописами і не засмічувати літератури (, лютий 1918 р.).

Тут маємо додаткову інтригу у вигляді «газетних дописів з театру бойових дій» – бібліографія їх не знає. Якщо вони справді друкувались, то їх ще належить виявити і ввести в обіг. Але це – справа майбутнього.

Війна зовсім не відбилася в нашій літературі […] Книжечка К. Поліщука – се перша річ, що з огляду на автора могла дати надію на заповнення того порожнього місця в нашім письменстві. Але надія даремна […] Наприклад, оповідання «» – типове оповідання для вуличного тижневика «з демократичним напрямком» […] (Катерина Грушевська, 1918 р.)

Із такими оцінками я повністю погоджуюсь. Стремління К. Поліщука відійти від конкретності війни і перенестись у світ своїх переживань з приводу війни не дали нічого визначного. І навіть у цьому стремлінні К. П. не був надто оригінальним, бо можна згадати повість Л. М. Андреєва «» (1904 р.):

Мы шли по энской дороге — шли десять часов непрерывно, не останавливаясь, не замедляя хода, не подбирая упавших и оставляя их неприятелю.

Подібне маємо і у К. Поліщука:

З тяжкою нудотою в серці бреду кудись. Куди? – Не знаю я. ( 6 серпня 1917 р.)

Повість Андреєва була написана й надрукована під час японсько-російської війни, і тому здавалось, що вона була враженням з цієї війни. Насправді письменник не виїжджав у цей час із Москви і ретельно позбавив свій твір ознак конкретності, «переніс війну у простір» (за порадою німецького генерала у Л. Толстого).

Те саме ми бачимо і в К. Поліщука. Я мало знаю літературу того часу і не збираюсь порівнювати твори К. Поліщука з творами його сучасників. Може бути, що тоді всі так писали і можна знайти ближчі зразки.

Розглянемо трохи детальніше Я-Оп «» (йдеться про Різдво 25 грудня 1916 р.).

Полк відмовляється йти в наступ, командування придушує цей бунт і засуджує 24 призвідців до розстрілу, що й було виконано. Такий зміст оповідання.

Як можна ставитись до цієї події, це – добре чи погано?

З точки зору царського уряду і командування – це добре, бо жорсткими заходами було відновлено карність і послух війська.

З точки зору революціонерів – це також добре, бо показує революційні, антиурядові настрої у війську.

Але може бути, що з точки зору царського уряду і командування – це погано, бо показує небажання солдатської маси воювати далі, котре через два місяці вилилось у бунт полків Петроградського гарнізону і подальшу революцію.

І може бути, що з точки зору революціонерів – це також погано, бо один локальний бунт не переріс у загальне повстання (як сталось трохи пізніше).

А що ж наш автор? Він не став ані на одну із цих точок зору, він не зв’язав описану ним подію ні з якими загальними подіями у країні або й ширше – в охопленій війною Європі. Здається, найбільше, що його вразило – це те, що розстріл відбувся сам на Різдво, у день великого свята. Так що, якби він відбувся днем раніше або днем пізніше – він не зробив би такого враження? На це в оповіданні відповіді нема.

Розглянемо ще оповідання «Злочинна тьма». Два солдати (А і Б – в оповіданні немає жодного імені!) після трьох років війни (отже, орієнтовно восени 1917 р.) їдуть додому, десь біля ріки Случ. Вони найняли візника (В) та сліпого лірника (Л), узяли бочівку горілки і так їдуть, попиваючи горілку.

По дорозі вони беруть собі в компанію ще солдата (С), який так само йде з війни і необережно похвалився, що має випущені новим урядом дві нові купюри по 250 рублів (здогадно – це «керенки», емісія Тимчасового уряду).

І от А + Б + В одночасно сказилися, задушили С і повтікали, не узявши навіть тих 500 рублів, котрі були причиною злочину (і як вони ділили би ці дві купюри на трьох?). Некерований віз, на якому залишився Л та труп С, падає у Случ і там пропадає, гине й Л.

Виникає багато цікавих запитань, наприклад, А + Б + С їдуть додому тому, що армія розвалилася, в порядку стихійної само-демобілізації? Про це нема ані слова. А оці новенькі купюри – це здобич з розграбованої полкової каси? Чи «позичка» у когось із вбитих командирів?

Ні, такі прозаїчні речі не цікавлять К. П. Натомість він пише пародію на роман Ф. М. Достоєвського «Преступление и наказание» (1866), у якому злочинець Розкольников убив був старуху-лихварку і навіть забрав її гроші, але не мав від них щастя, і так вони в цілості потрапили до слідства, а там і до суду.

Так само і в Поліщука – гроші не приносять злочинцям щастя. Але якщо у Достоєвського Розкольников діяв один і свідків його злочину не було (отже, теоретично він міг уникнути суду і розжитися), то убивство, скоєне трьома випадковими людьми, які не творили злочинну групу і навіть не змовлялись – річ цілком неймовірна. Перебільшення ситуації до неможливої крайності – це й є пародія або фарс.

Найкращим твором К. П., присвяченим подіям першої світової війни, я вважаю оповідання (чи маленьку повість) «» (1919 р.). Латвійська дівчина-сирота Ірма відчуває, що в її душі розвивається тепле почуття до Еміля. Еміль їде до Америки заробляти гроші, а в цей час тітка наполягла, щоб Ірма вийшла заміж за нелюба. З початком війни Еміль повертається, щоби включитись у формування латвійського національного війська. І от Ірма полишає свого чоловіка, щоби стати сестрою милосердя у цьому війську.

Виходить, що Ірма пов’язує свою надію на щастя із долею своєї країни, користається новою можливістю, яку відкрила війна. Так, війна – це не тільки могили й руїни, але і нові можливості. Хоч як гірко думати, що ці двері в майбутнє відкриті ціною життів наших земляків, не увійти в розкриті двері – це знецінити понесені жертви.

Твір проникнутий оптимізмом, що не часто трапляється у К. Поліщука.

Оповідання К. Поліщука не стали заготовками до великої картини війни, до написання якої К. Поліщук був нездатен, бо не знав і не хотів нічого знати про Першу світову війну. Так цей важливий досвід був змарнований, не давши нічого подібного до роману А. Барбюса «Вогонь» чи циклу романів С. М. Сергеєва-Ценського.