Україна і отаманія

Микола Жарких

Маленькі оповідання чи навіть просто зарисовки, шкіци, які я частково розглянув вище, служили для К. Поліщука підготовкою до написання великих прозових творів про національно-визвольну війну (знову доводиться користуватись виразом, якого К. П. не знав!).

Це – одне велике оповідання, дві повісті і один роман.

Оповіданням я називатиму запис однієї пригоди з життя головного персонажа. Таким є оповідання «Отаманша Соколовська».

Повістю називатиму історію головного персонажа упродовж значного періоду його життя, подекуди – до смерті. Другорядні персонажі з’являються тут лише постільки, поскільки головний персонаж з ними стикається. Такими є повісті «Світ червоний» та «Отаман Зелений».

Романом називатиму твір, в якому сплетено кілька повістей про кількох персонажів, котрі у вузлових моментах перетинаються між собою. Таким є роман «Гуляйпільський «батько».

Три із цих творів написані на одвічну тему cherchez la femme. Я розглядатиму ці твори не в порядку їх написання, а в порядку орієнтовної хронології описаних подій.

Висновки

Спроби К. Поліщука подати широкі картини визвольної боротьби України – картини, які виходили б за рамки одного конкретного місцевого епізоду – вийшли не дуже вдалими з кількох причин.

Перша – особливості світогляду К. Поліщука, який не зміг знайти загальної назви для цих подій і не скористався тими варіантами назви, які уже в його час пропонували інші. Відсутність загальної назви свідчить, що К. П. не розумів визвольної боротьби як цілості, і це спотворювало загальну картину.

Друге, важливим для К. П. був прийом перенесення подій у простори, позбавлення їх ознак конкретного місця, часу, діючих сил. Те, що могло вважатись доречним узагальненням при викладі одного ізольованого епізоду, стало непоборною перешкодою для малювання загальніших сюжетів.

Третє, при малюванні цих загальних картин не можна було обмежуватись одними вигаданими персонажами, а треба було вводити реальних історичних осіб. Але ці особи, такі як Зелений і Махно, представлені у творах К. П самими тільки іменами, а біографії їх цілком вигадані Климом Поліщуком. К. П. не мав реальних джерел для біографій таких діячів і наповнював порожні контури як умів – вигадками власного виробництва.

Тому популяризація розглянутих «епічних полотен» К. Поліщука може мати навіть певний негативний наслідок, бо поширюються неправдиві відомості про реальних діячів визвольного руху. Для масового читача немає різниці між науковим (науково-популярним), публіцистичним і художнім трактуванням сюжету; перша книжка по якійсь темі стає визначальною, і переконати чоловіка, який начитався літературної фантастики, що справа стояла зовсім не так, майже неможливо.

Чисто літературні достоїнства цих творів К. П., безперечно, є, але вони не такі великі, щоби переважити зазначені недоліки.

Хоч як прикро – а треба визнати, що «Дни Турбиных» Булгакова, «Как закалялась сталь» Миколи Островського, «Конармия» Бабеля – всі відверто ворожі до українства – своїм пізнавальним потенціалом і чисто літературними якостями перевищують написане К. Поліщуком.

Для витіснення цих творів із нашого культурного простору потрібні нові якісні й талановиті художні твори, написані з українського погляду. А літературні таланти, на жаль, не створюються за планом, і (страшно сказати!) навіть збільшення фінансування, котре вважається універсальним методом вирішення всіх проблем, тут мало що допоможе.