Отаманша Соколовська

Микола Жарких

Наступним твором згідно хронології подій, прийнятої у творах К. Поліщука, є Я-Оп «Отаманша Соколовська». Відносна хронологія видна з наступного місця, де о. С. говорить:

Тепер тут всі виглядають його [Зеленого], а того й не знають, що його немає. Була на його могилі. Барвінком обсадила.

Коли загинув Зелений – точно невідомо. Вікіпедія слідом за названою вище книгою Р. Коваля подає, що його було поранено 13 жовтня 1919 р., а смерть його орієнтовно кладе на листопад 1919 р. (виходить, що він помер від 2 до 6 тижнів пізніше поранення). Могила його невідома, існує кілька версій. Обсаджувати її барвінком в листопаді, під першим снігом? Ну, Лесі Українці можна було «на морозі садити квітки», то чому о. С. не можна?

Це Я-Оп також побудовано на мотиві cherchez la femme:

Почалося з того, що я затужив за женщиною. Тоді була третя осінь революції і я вже встиг виснажитися й стомитися в боротьбі за шлункові інтереси.

Третя осінь революції – це осінь 1919 року. Далі К. П., вірний своєму звичаю, зобов’язує Я-Опв утікати із якогось «великого міста» від пануючої там якоїсь «реакційної армії» і уже в темряві прийти до першого села поза містом.

Що за велике місто? Обухів? Васильків? Бородянка? Дарма, припустимо, що то був Київ і що Я-Опв тікав із нього на південний захід, де відбулись подальші події. Тоді першим селом будуть Жуляни. Тут Я-Опв зустрічає знайомого дідуся – агента Марусі Соколовської, яка перебувала на той час у селі Мале Половецьке (це 70 км від Жулян). Я-Опв із дідом вечеряють, потім Я-Опв трохи поспав, аж нарешті приходить дід, повідомляє що в селі вже якісь «білі» порядкують, і аж тоді вони викрадаються із села і «на світанку ми прийшли до Великого Половецького». В цей момент, через якихось двадцять рядків, К. Поліщук уже забув про Мале Половецьке! Від Жулян це ті самі 70 км, або 18 годин безперервного пішого ходу, але між Великим і Малим Половецькими – 10 км, 2.5 години ходу.

Ну, ночі в листопаді довгі, 14 годин, і якщо Я-Опв прийшов до Жулян уже в темряві, то вибрались вони із села мабуть опівночі, і от за сім (!) годин подолали сімдесят кілометрів, показуючи середню швидкість у 10 км на годину. Але ж уночі темно, не видно, куди йти? І якщо йти (бігти) дорогами, то треба зо два десятки сіл пройти, і ніде не натрапити на жодну варту. А якщо простувати розгаслими під дощем полями, то… якраз там можна добре попобігати.

До чого я всі ці деталі нотую? А до того, що детальна хронологія, як і взагалі всі конкретні деталі в оповіданні – вигадані, і на них не можна покладатись. Вірний свойому методу переносити війну у простори, К. Поліщук не звертав уваги на таку прозу, як географія і хронологія – він же писав художній твір, а не щоденник бойових дій.

Отже, на другий день мандрів Я-Опв прийшов до Великого Половецького, познайомився із Найдою (ад’ютантом отаманші) і зустрівся із самою Марусею. Вона викладає свій план:

Завтра йду виганяти червоних з Хвастова, а білих з Мотовилівки. Маю тисячу багнетів, десять кулеметів і три гармати, а цього досить.

Від Великого Половецького до Фастова – 23 км на північ, а до Мотовилівки – 35 км на північ і трохи на схід. Дурне дівчисько, не маючи поняття про стратегію, не знало, що там, де двоє чубляться, завжди виграє третій. Якщо повстанці почнуть битися із червоними – цим вони підсилять білих, а якщо битись із білими – це підсилювати червоних. Правильна стратегія у війні всіх проти всіх – це зберігати власні сили і намагатись викликати бій між ворогами, бо це підсилює того, хто утримується.

Та де там! Для такого кунктаторства потрібне дисципліноване військо, а тут отаманші доповідають, що її «козаки» «розгвинтилися» (стоять у селі цілий тиждень, а нікого не грабують).

Надвечір того самого другого дня Маруся йде розвідувати настрій своїх повстанців і тягне за собою Я-Опв, щоб було кому потім про це написати. Поки вони десь ходили, в таборі зчинилась веремія через чутку, що отаманша втекла (вона й справді хотіла утекти разом із Я-Опв, тільки не склалось).

Після півночі, отже, на третій день мандрів, почалось виконання плану отаманші. Дурне дівчисько не знало основ тактики і розділили своє і так нечисленне «військо» на два загони, які мали вести наступ у напрямках, що розходяться, без тактичного зв’язку між собою, маючи скрізь відкриті фланги.

Повстанці якимось невідомим науці способом за пів-дня долають віддалі, котрі потребують цілого денного переходу (або й більше), нападають в обох місцях і закономірно зазнають поразки – також в обох місцях. Білі й червоні контратакують, і лишається тільки утікати.

І от надвечір того самого третього дня Найда влучним пострілом через вікно хати убив отаманшу Соколовську. Він одразу (тобто від ранку другого дня), як тільки побачив Я-Опв, запідозрив у ньому коханця Марусі і свого суперника, і от такий у нього вийшов cherchez la femme.

На ранок четвертого дня отаманшу поховали біля Великого Половецького:

«Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з с. Горбулева, Радомиськ. повіту (на Київщині). Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919 року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!»

Відраховуючи від цієї точної дати, вийде, що Я-Опв втік із Києва 4 листопада.

Таке от маємо оповідання Клима Поліщука. Сила оповідання – в тому, що українець Найда убив українку Соколовську. Що ж це, як не громадянська війна?

А що говорить історична наука? Чи отаманша Соколовська справді існувала?

Я не маю змоги заглиблюватись у документальне отамано-соколово-знавство, а стаття у про неї цілком спирається на «фактичні дані» розглядуваного оповідання К. Поліщука. Стаття навіть величає Поліщука «повстанцем-письменником» і «соратником отаманші», хоча з оповідання видно, що Я-Опв не був ані повстанцем, ані соратником, а тільки нездалим коханцем Марусі. Провести 2.5 дні в її загоні – то вже досить щоби зватись «соратником»?

До того ж вікіпедисти вважають Я-Опв за одну особу із автором. Це – типова помилка інтерпретації оповідань від першої особи, але від її типовості нам не легше.

Із сигнатур творів К. П. ми бачимо, що він від 30 жовтня 1919 р. і до 2 травня 1920 р. перебував у Києві. Його вилазка у напрямку Фастова і наступне повернення не мають незалежного підтвердження. У ніякому загоні ніякої Соколовської Поліщук ніякою мірою бути не міг і не був. Його оповідання не має документальної вірогідності, натомість має художню вірогідність, і то не малу. Маруся намальована дуже живо, з великою теплотою. Це – один із кращих жіночих образів у К. Поліщука.

До того ж Вікіпедія називає батьком Марусі псаломщика місцевої церкви, а в оповіданні вона – донька волинського дідича. Маємо зменшену копію історії із дома отаманами Зеленими.

Отже, ознаками існування «отаманші Соколовської» на сьогодні є:

1, стаття у Вікіпедії (але там є й статті про та про – літературних персонажів, котрих ми не вважаємо за історичних осіб).

2, пам’ятник у Коростишеві (але в Києві є пам’ятники Голохвастову і Паніковському – літературним персонажам, котрих ми не вважаємо за історичних осіб).

3. оповідання Клима Поліщука та (але є також повісті про Захара Беркута і про Миколу Джерю, котрих ми не вважаємо за історичних осіб; романа Шкляра я не читав, але те, що сказано про нього у Вікіпедії, показує, що він залежить від оповідання Поліщука).

Виходить, ця «отаманша» побутує у вигляді «дівчини з легенди». Мабуть, Україна потребує своєї власної Жанни д’Арк.