Поезія і символізм

Микола Жарких

Творчий шлях Клима Поліщука розпочався в 1906 році з поезії. Останні відомі мені поезії були написані в 1925 р. (але ще у Львові), а надруковані в 1926 р. уже в Харкові. Таким чином, К. П. писав вірші упродовж більшої частини свого творчого шляху.

Перші зразки поезії К. П., які мені відомі, надруковані у книжечці «» (1913 р.). Мені здається, що за всі 110 років від часу її публікації (пишу 16 листопада 2023 р., у 631-й день нашої великої війни проти москалів) ніхто цю книжечку не розкривав: прочитали назву, зарахували до «лубочної літератури» й забули.

А між тим тут містить ключ до розуміння всієї творчості Клима Поліщука (далебі, не перебільшую!).

Центральне місце в ній займає прозова притча «». Це – сильно скорочена переробка притчі Льва Толстого «Много ли человеку земли нужно», котра була вперше опублікована в 1886 році.

Бідний мужик Пахом думав, що причина його бід – це нестача землі. І от він поїхав у Башкирію, а башкири йому кажуть: «Скільки землі ти за один день обійдеш – вся твоя буде». Пахом був рахубний і вирішив, що він зможе пройти за день 40 верст. Так він намітив план – обійти квадрат зі стороною 10 верст і отримати 100 кв. верст землі (113.8 кв. км або 113 800 000 кв. м). І от він біг по наміченому маршруту, а сонце вже сідає! Напруживши усі сили, він таки добіг до тієї точки, звідки почав – і тут упав замертво. А башкир і каже: викопайте йому могилу розміром 6 на 2 «ступні», бо більше землі він не потребує.

Ось вона, розгадка таємниці людського буття і щастя! Роби щось або не роби нічого – все одно помреш. Так що не варто, куме, тратити сили – краще одразу спускатись на дно.

Ми пам’ятаємо, що К. Поліщук в юності отримував від благодійників книжки, в тому числі й твори Льва Толстого. І от він вибрав з них те, що його найбільше хвилювало, що було йому співзвучне – і так з’явилась оця переробка, котра засвідчила глибокий вплив толстовської зневіри й байдужості до життя, до боротьби на світогляд К. Поліщука. І цей вплив, як ми бачили вище, був вирішальним, такого погляду К. П. тримався все життя.

Але ж ми збирались говорити про поезію?

Книжечка 1913 року дає і для цього поживу. Вона засвідчує перший етап поетичної творчості К. Поліщука, в якому він виступав як епігон Тараса Шевченка:

, як ви щільно стали

Та лісами буйненькими геть позаростали.

Це написано в 1913 р., автору тоді йшов 22-й рік, і нема нічого поганого в тому, що він був під впливом могутнього таланту Шевченка.

Про шевченківську науку К. П. не забував і пізніше:

Як не знаєш, князю, що тепер робити,

Так навчись на старість хоч дуби садити.

Це вже 1921-й рік, найбільш плідний у творчості К. П.

В тому ж 1921 році була надрукована третя (і, здається, остання) збірка поезій К. П., котра показала нам зовсім іншого Поліщука:

Звуколірність соняшних заграв

Десь на дні, в глибині,

Наче ніжні огні. –

День суворий все ніжне забрав

І погас в далині…

Так починається поезія «Звуколірність», написана 23 грудня 1919 року, котра дала назву усій збірці. Слід думати, що автор надавав їй якесь особливе значення, тільки не просто зрозуміти – яке саме. Хіба що таке:

Все життя неуловлена мить,

Все життя тільки тлінь…

Мужик Пахом заговорив віршами? – Так, безсумнівно:

–

Хтось переможе когось. –

Смілими співами маю,

Стислося серце чогось…

Хто переможе, кого переможе, чому переможе, навіщо переможе – ці питання не хвилюють поета, йому про це байдуже!

Глузду двох останніх рядків я не можу збагнути, тим більше що між ними поставлена кома, так що «смілі співи» – це неначе бузина на якомусь городі, а «стислося серце» – неначе київський дядько.

Варто подивитись поезію «». У збірці вона не має дати, але рядки з неї процитовані в оповіданні «За гратами» як приклад того, що писав Я-Опв влітку 1918 року, коли відбувається дія того Я-Оп. Отже, можливо, ця поезія справді належить до літа 1918 року:

Розділимо тони в півтони,

Розкидаєм зло барикад,

Барикади – містке слово, котре позначає революцію. Це революціонери будують барикади під час повстання, а урядові війська не мають в них потреби.

Далі маємо «зло барикад». Барикади (революція), на думку поета, – це зло, і тому його слід «розкидати», придушити революцію. Чисто контрреволюційна поезія.

Але як треба придушувати революцію? О, поет знає спосіб – треба «розділити тони в півтони». Якщо «тони» – це елементи музичної гами, то такий поділ приведе нас до системи , яка складається з одних тільки півтонів. Від такої систему стане зле не одній тільки революції, але й усьому людству, котре з почуття самозбереження не хоче слухати додекафонічної музики (її авторів охоче визнають талантами, але слухають при цьому Моцарта).

Однак, можливо, йдеться не про музичні тони, а про тони боєприпасів, коті треба роздавати ощадливо, ділити на пів-тони. 500 кг набоїв на стрілецький батальйон (на той час – близько тисячі чоловік) дасть нам по півкілограма на вояка. Небагато, але краще ніж нічого. Можливо, для придушення революції вистачить.

А далі переможні контрреволюціонери мають такий план:

Гойдатимем сонячні дзвони

Над чолом схвильованих Рад…

Що таке «сонячні дзвони» і в який спосіб їх слід «гойдати» – я здогадатись не можу, думаю, що це якась форма привітання, вираження радісних почуттів. І це вітання адресоване «Радам» – у множині й з великої літери. Отже, йдеться про ради робітничих, селянських і солдатських депутатів, від яких походять пізніші більшовицькі ради різних рівнів, а від цих останніх – ті ради як органи управління, котрі ми маємо в Україні й нині. Тут не може бути мови про Українську центральну раду, бо вона була тільки одна.

Отже, поруч із контрреволюцією у цих 4 рядках умістилось ще й революційне радянофільство.

Але ці поезії слід цінувати за їх відносну ясність, бо далі маємо такі зразки:

Преднакресленість віку жила / На припоні космічних оков… ( 14 лютого 1919 р.)

І стала загадкою злого Буття / І стала сумною пред Денним… ( 17 лютого 1919 р.)

– і далі такого звуколірного добра в книзі чимало.

Так он писал – темно и вяло,

Что символизмом мы зовём,

Хоть символизма тут нимало

Не вижу я…

Отже, в розглядуваному другому етапі поетичної творчості К. Поліщук відійшов від шевченківської традиції ясного, зрозумілого віршування, яке виражало певні ідеї, і прийшов до віршування темного й незрозумілого, в якому не можна побачити ніяких ідей. Чи варто було заради цього трудитись, чи може справді треба було спускатись на дно?

Поезія К. Поліщука виразно розвивалась від кращої до гіршої. Я – не знавець літератури і не вмію визначити місце такої його поезії в загальній картині поетичної творчості того часу. Можливо, тоді всі так писали, і К. Поліщук віддався цій модній течії: між вівцями поселився – по-овечому співай.

Але читання такої поезії не дає ніякого задоволення і перетворюється на суцільне розгадування шарад – що може означати те або інше слово. Від такого читання в голові не залишається нічого, як від «музики» Антона Веберна чи навіть самого Арнольда Шенберга.

Варто також відзначити, що серед поезій К. Поліщука зовсім немає любовних віршів. От нема – і все. Що за причина – не можу здогадатись.