Боротьба усіх проти усіх
Микола Жарких
– Войну надо перенести в пространство.
– О да, в пространство.
Лев Толстой
Головним явищем в житті К. Поліщука було те, що ми (але ніякою мірою не сам Поліщук!) називаємо «українськими національно-визвольними змаганнями 1917 – 1920 років». Твори, присвячені «оцьому» (котре К. П. ніяк не міг окреслити одним виразом, одним поняттям) становлять центральну, найціннішу частину його доробку.
Оскільки цих творів досить багато, я хочу поділити свій розгляд на дві частини – спочатку поговорити про окремі оповідання, котрі (як побачимо далі) К. П. вважав ескізами до великих за обсягом творів, а далі – і самі оті твори.
Починалося все дуже добре і несло великі надії:
Війна тяглась, а надії на мир і згоду гинули. З північної столиці дунули гасла великої боротьби і загального визволення. Хто тільки мав серце, то не міг бути байдужим. А я мав серце, яке так кохає Україну, всесвіт кохає […] Хай живе велика революція, бо вона несе визволення всім пригніченим народам. ()
Отже, визволення народів наступило по команді з якоїсь невідомої автору «північної столиці». Це було не зовсім так, але приймемо як висхідний пункт ланцюжка створених К. Поліщуком замальовок.
Гірше було те, що визволення не хотіло учинятися від одного факту його проголошення. Виявилось, що за нього ще треба було боротись і боротись, і це було неприємною несподіванкою для К. П. з його зневірою та пацифізмом.
Початковий етап боротьби відбився у Я-Оп «» (1918 р.), котре є переробкою опери Дж. Пуччіні «Тоска». Я-Опв (новий Каварадоссі, К) закохався у дівчину Олесю (нову Тоску, Т). Якийсь злий начальник (новий Скарпіа, С) хоче розстріляти К як контрреволюціонера (ну, у Пуччіні революціонером був К, а контрреволюціонером – С, але це байдуже). Т йде до С і добивається звільнення К. К + Т разом тікають до Києва.
Комбінація, котра у Пуччіні розв’язана як трагедія (ніхто не може нічим поступитись, і це приводить до загальної загибелі всіх учасників) – у К. Поліщука перетворилась на фарс, в якому кожна сторона отримує те, що для неї найцінніше: С – сексуальну втіху, Т – волю для свого коханого, К – з’єднання із Т.
Щоправда, далі К. П. почав другу історію в цьому ж оповіданні: К змушений утекти з Києва перед наступом якихось невідомих автору ворогів, а хора Т залишається в Києві, її випадково зустрічає С і чомусь засуджує до розстрілу. Передсмертну записку пише не К до Т (як у Пуччіні), а Т до К, з якої останній довідується, що Т віддалася була С, щоби визволити його, К.
Вся пригода уявляється автору ланцюжком випадковостей, що й відбито в назві. Зазначу – ідея, що все є випадковою комбінацією випадковостей, не полишала К. П. і пізніше:
Вся наша акція є не більше, як скупчення цілої низки особистих випадків в житті окремих одиниць (Замість казки: із випадкових заміток, 1921 р.).
Далі створений К. Поліщуком Я-Опв дуже швидко стомлюється у боротьбі (невідомо від чого, бо про свої власні зусилля в цій боротьбі Я-Опв скромно мовчить), відходить від активних дій і впадає в любу йому байдужість:
Були часи, коли сам будував барикади й захоплено ліз на ворожі багнети, але зараз я стомивсь, нічого не можу, нічого не хочу, та й нема з ким мені йти… Зараз я, цілком самотній, мовчки дивлюся на боротьбу двох ворожих сил, які «об одежі нашій кидають жереба»… (Гад звіринецький)
Правда, часом з’являлася тривога і в моєму серці, але я пояснював це перевтомою і не звертав на те особливої уваги (Одне Різдво).
Дуже швидко ця боротьба переноситься, за порадою толстовського генерала, кудись у простори, де автор уже не вміє нічого розібрати сам, а тим менше – пояснити нам:
Бачить – кудись чогось біжать якісь люди. Біжать старі й малі. Побіг і собі разом з ними. Бігли в поле і спотикались на межах. Звідкілясь почулися вистріли. Хтось щось кричав, як не при своїй пам’яті. (Подіялось щось)
Скоро після того зникли пани і зникли люди, лише одна боротьба не зникала. Одні йшли із заходу, другі із сходу, а треті в середині товклися і все на полях сходилися. Кождий з них чуже вважав за своє і всі разом, були ніжні, як діти, а люті, як гади ().
Крок за кроком К. П. переконував себе: найкращий вихід – це спуститись на дно:
Боротьба саме розгорялася, а були вже й такі, що сумнівалися […] Хто знає, може ми й справді помиляємся? – говорили між собою. – Адже ж проти нас стоять наші ж таки люди! (Одне Різдво)
Той, хто збирається до бою, міркуючи «а може я не правий, а ворог правий» – програє свою битву ще до її формального початку:
Марили Україною й прийшли до неї, але не так воно сталося, як ждалося. Україна була там, Україна тут, Україна в уяві і Україна в дійсності. Квіти відцвіли й осипалися, осталися одні сірі осінні стерні, по яких блукала жорстока смерть з отруйною косою і, як бадилля нікчемне, все стинала й стиналася життя многонадійне («Заблуканий» стрілець).
Подекуди К. П. малює персонажів, котрі намагаються розібратись у подіях і накреслити якусь загальну схему:
А революція являється могутнім натхненням стихії, яка шляхом руїнного страждання приведе до тієї межі, за якою починається нива творчої праці (Червоне марево).
Так говорить учитель Дашкевич, прихильник революції. Його старий друг і опонент Янко натомість бачить саму тільки руїну. І справді – селяни того села, де Дашкевич багато років учителював, прийшли палити поміщицьку садибу, в якій відбувалася розмова. Дашкевич намагається відговорити селян, але отримує удар каменем у груди і розуміє, що він чужий для селян і йому лишається тільки тікати. Тікати на тлі палаючої садиби, в якій загинув Янко.
Це оповідання було першим твором К. Поліщука, який я прочитав (улітку 2014 р. на тлі новин з війни проти москалів на Донбасі). Воно і визначило мій інтерес до Клима Поліщука, і я й нині вважаю його одним із кращих в усьому його доробку.
Прагнуть зрозуміти хід подій і повсталі селяни, до яких Я-Опв потрапив у полон. Побачивши, що натрапили на чоловіка письменного, вони вимагають:
Бач, тут справа стоїть так, що система необхідна. От і жовта, і блакитна, і червона, і чорна армії свою систему мають, а тільки в нас нічого (На волі).
Я-Опв для виду пише для них якусь відозву, але сам у неї нітрохи не вірить, а при першій же нагоді – тікає.
Вершиною системи перенесення війни у простори є Я-Опв «Їх кінець». Якісь невідому автору переможці ведуть кудись якихось невідомих автору переможених, засуджують на розстріл і… На цьому місці Я-Опв не витримує і тікає з місця події.
Оповідання гарне тим, що може універсально прикладатись до будь-якого часу і будь-якого місця. Чи це було в Парижі в 1871 р. за паризької Комуни? Чи це було в Пекіні під час придушення «боксерського повстання» (1901 р.)? Чи це було під час англо-бурської війни (1902 р.)? Чи під час придушення ірландського національного повстання (1916 р.)? Чи ще десь і колись? – Все може бути, на всі випадки маємо готовий опис.
Охоче вірю, що це оповідання написане К. Поліщуком на підставі власного життєвого досвіду, але воно настільки засушене, настільки позбавлене ознак реального життя, що здається сценою театру тіней.
К. Поліщук мабуть і сам відчував, що трохи передає куті меду зі своїм перенесенням війни у простори, і подекуди подав конкретні замальовки конкретних подій. Наприклад, події Я-Оп «Хай бог розсудить їх» відбуваються в Чорному Острові (біля Хмельницького) на початку липня 1920 р. Це містечко зайняте радянським військом (нетипова для К. П. конкретність!), і от сотник українського війська Юхим Гонибіда скрадається до містечка, вбиває вартового, а потім раптовим ударом виганяє ворогів. На ранок він з’ясував, що вбитий нам вартовий – то його рідний брат Федір, і це так збентежило Юхима, що він вбиває себе, кинувшись на власну шаблю (ну, як старосвітський цар Мітрідат).
Оповідання дає багато живих подробиць і його можна віднести до творчих успіхів автора. Але він не піднімається вище рівня сотні і не говорить, що все це відбувається під час загального відступу польської армії (і союзною із неї української): треба було захопити Чорний Острів, щоби прокласти дорогу до подальшого відступу. Описано місцевий тактичний успіх, але промовчано – на тлі загальної стратегічної поразки.
Але К. Поліщука цікавило зовсім інше. Хто з ким тут воює? Українці з українцями, навіть більше – два рідних брати між собою. Отже, маємо громадянську війну, а не якусь інакшу.
Так само в Я-Оп «Одне Різдво» Я-Опв, котрий воював «за землю і волю» (мабуть, в українській армії), зустрічається із важко пораненим червоним командиром, котрий виявився його давнім знайомим (хлопцем із того ж села, що й Я-Опв). Знову бачимо, що воюють між собою українці, тобто громадянську війну.
Думаю, що К. П. знав досить епізодів іншого плану і міг би вивести супротивниками українців якихось москалів із Нижнього Новгорода. Але він написав так, як написав, і мабуть вважав саме це прикметним.
Певним підсумком роздумів К. Поліщука над суттю боротьби можна вважати Я-Оп «Манівцями», написане 19 грудня 1921 р. Уже сама назва подає нам концепцію автора в стислому вигляді.
Воно організоване складніше, ніж звичайні Я-Оп, написані Поліщуком. Я-Опв перебуває у складі якогось повстанчого загону (котрий, як завжди у К. П., повстав невідомо проти кого) і вони вбили якихось «ворогів» (у лапках, тобто сам Я-Опв його за ворога не вважає, а воює з ним ex officio, з обов’язку повстанця). В одного із вбитих Я-Опв знаходить записну книжку, котра містить Я-Оп в квадраті (Я-Оп всередині Я-Оп), і далі йде уже ця записна книжка.
Те, що писав оцей Я-Опв-2, можна вважати виплодом його божевільного стану, а можна – записом якихось дійсних подій. Ми бачили, що персонажі, виведені К. Поліщуком, часто плутаються – що дійсне, а що уявне, і тут – гарний приклад.
І от Я-Опв-2 стає свідком комічної телеграфної розмови двох генералів – колишніх товаришів, а тепер командувачів ворожих армій:
– Почекайте! – поспішно озвався генерал. – За що ви мене лаєте?
– За те, що ви зрадили! – вистукав апарат.
– То ви зрадили, а не я! – гаряче озвався генерал. – Я служу ідеї визволення України.
– Брешете! Цій ідеї служу я, а не ви.
– Ні, я!
– Тоді я з вами й говорити не хочу! – сухо заторохтіло в апараті. – Ви зрадник України, а я син її!
Знову виходить, що воюють між собою два українці (Крутько та Коновко) і власне за Україну (не за світову революцію чи смерть буржуям), тобто маємо громадянську війну.
Далі Я-Опв-2 «йде своїм шляхом», тобто тікає від свого генерала, і після серії пригод занотовує:
Наше дійсне:
– Нестебір.
Наше велике хотіння:
– Манівці.
Ось кінцевий пункт, до якого дійшло «державництво», «самостійництво», «соціалізм» і «революція». Нестебір! – це містичне слово, яке прийшло до Я-Опв-2 з глибокої давнини, від первісних мисливців, і за його допомогою Я-Опв-2 розв’язує всі проблеми, які постають перед ним. Класична людоїдка Еллочка зі своїм словниковим запасом на 17 слів виглядає на цьому тлі просто професором філософії!
Отже, Клим Поліщук не бачив у боротьбі, що точилася довкола нього, ніякої війни – ані національно-визвольної, ані громадянської, а бачив тільки манівці та блукання ними. Боротьба «вибиває людей з колії життя і водить їх манівцями, обминаючи ясні й прості шляхи» (Замість казки, 1921 р.).
Це не значить, що картини цієї боротьби, накреслені К. Поліщуком, не мають цінності. Слід змиритись із манерою К. П. весь час переносити дію кудись у простори і не вимагати від нього історичної конкретності. Натомість ці твори дають нам багато поживи для пізнання думок і настроїв з часу боротьби. Ці думки і настрої не відбиваються у письмових документах, котрі вважаються історичними джерелами в тісному значенні виразу. Тому розглядувані твори можуть мати неабияке пізнавальне значення, питання тільки у правильній методиці їх використання.
Звичайно, К. Поліщук не надається на зразкового борця за незалежну Україну, яким хотілося б його бачити. Але не можна забувати, що з того часу минуло понад сто років, і от К. П. жив у той час, а ми, його читачі – не жили; К. П. бачив ті події, а ми – не бачили. К. П. був свідком, самовидцем, який дозволяє нам зазирнути в той час.
Також не можна заплющувати очі на ті гіркі й неприємні для нас прояви тієї боротьби: [проти]єврейські погроми, які вчиняла армія УНР (не стихійна маса! – «Манівцями»), розпорошення армії УНР в «чотирикутнику смерті» (там само), катування в контррозвідці УНР («Великого бажайте!», «Начерки олівцем»), свавільні розстріли («Революційним шляхом», «За всіх – один»). Все це було дуже немиле К. Поліщуку, але він насмілився не замовчувати, говорити про це, – нехай обережно і мимохідь.