Совіти і занепад

Микола Жарких

Переїзд Клима Поліщука у радянську Україну наприкінці 1925 року спричинив дуже великі негативні зміни в його творчості. Жоден твір К. П., опублікований ним до цього переїзду, не був передрукований в УСРР. Як письменник він постав перед необхідністю починати все заново, і навіть не з чистого аркуша, а нижче, з негативної позиції.

Радянський критик В. Коряк, оцінюючи повість «Отаман Зелений», закидав автору апологію бандитизму [Коряк В. Мотиви соціальної боротьби в сучасній українській літературі. – Книга. – 1923. – № 1. Цитую за статтею С. Яковенка – ПВТ, с. 47]. «Бандити» – це офіційна радянська титулатура для всіх учасників національної визвольної боротьби в Україні. Називали так і Зеленого, так що Коряку не треба було багато трудитись для такого формулювання. Ну й слово «апологія» – цілком доречне, адже у К. П. немає творів, які б називались, скажімо «Залізний Фелікс – лицар пролетарської революції» чи там «Наш славний вождь товариш Троцький». На чиєму боці були симпатії Поліщука – видно із назв його творів, навіть тексти читати не треба.

Ясна річ – потрапивши в нову обстановку, К. П. мусив почати писати по-новому.

Він ще друкує у журналі «Червоний шлях» (1926 р., № 2) два віршики про дівчат-проституток, але не забуває при цьому поставити сигнатуру «Львів, 1925 р.» – аби радянський читач знав, що таке можливо тільки в загниваючому буржуазному світі, але ніякою мірою не в Країні Рад.

«» не мають сигнатури, знаємо тільки, що надруковані вони були вже в 1926 році у журналі «Життя і революція». За своїм безпредметним стилем вони нібито належали ще до львівського періоду творчості К. П., втім, цього не можна стверджувати упевнено.

«Нариси» досить вдалі, а останній («Гак») я вважаю однією з найліпших мініатюр К. Поліщука. Із розкиданих в «Нарисах» натяків можна зміркувати, що діється це на території Польської держави, і голод – це там, у них, у буржуїв.

Але далі запас творів, написаних у Львові, але ще не друкованих, вичерпався. Треба було шукати нових тем і нових засобів їх представлення.

Такою спробою є оповідання «» (1926 р.). Левко Лимарчук захворів на сифіліс, який його догризає. Не маючи друзів серед людей, він завів собі ланцюгового собаку. І от цей собака перегриз (?!) свій ланцюг і далі повісився (?!) на ньому. Левко за його прикладом вирішує й собі повіситись.

Вся конкретність тут – згадка, що в колишній поміщицькій садибі тепер міститься сільська комуна «Світанок».

Таке от оповідання. Ані теми, ані ідеї, ні есенції, ні каденції – нічого нема. Це – безперечно найгірше з того, що мені довелось читати у К. Поліщука, і не було би найменшої шкоди, якби воно не було надруковано. Але вже маємо те, що маємо, і я мушу розглядати його, бо інших творів цього періоду дуже мало.

В 1928 році було надруковано оповідання «», котре показало нам цілком нового автора. Ні, він так само звався Клим і прізвище його було те саме – Поліщук, але суть його була зовсім інша, така, котрої зовсім не можна було сподіватись з його попередніх творів.

Агроном Андрій Сніжко працював на агропункті в Олевську, зустрів ніякусь Мариську, котра назвала себе «поліською відьмою», і закохався в неї. Взимку вона потонула в тому Горобиному болоті, і аж навесні Андрій разом із начальником міліції знаходять її труп, а при ньому – написаний, але не відправлений шпигунський звіт, в якому Мариська хвалилась, що завербувала Андрія. Справа дійшла до ДПУ, в якому Андрію довелось давати прикрі пояснення – як це він попався на гачок польської шпигунки. Такий от вийшов cherchez la femme.

Так случиться может с каждым,

Если пьян и мягкотел.

Ідея оповідання цілком зрозуміла – треба бути пильним і при зустрічі з незнайомими придивлятись, чи вони не шпигуни. Виведено в оповіданні й класового ворога Дубинського, який за царя володів був тартаком (лісопильнею), а коли радянська влада його заводик націоналізувала – зробився польським шпигуном. Єдиний недолік оповідання – що начальник міліції не названий членом партії більшовиків (хоча безперечно ним був).

Отже, маємо типове радянське оповідання про ворогів, шпигунів і необхідність бути пильними й допомагати міліції. Маємо тут як есенцію, так і каденцію, тільки якось оце радянофільство і совітохвальство не радує.

Шукаючи собі хоч якогось місця в літературі, К. Поліщук вдався до перекладів і переклав з польської мови збірник оповідань Андрія Струга (1871 – 1937) «». К. П. написав коротеньку передмову до збірки, в якій бачимо такі нечувані для «старого» К. П. слова як «робітничий клас», ППС (Польська партія соціалістична), «російська жандармерія», «охранка», «конспіративна робота», «шереги пролетаріату», «білий терор» – цілий словник тогочасної комуністичної політграмоти. К. П. радіє, що Струг «виявляє свої симпатії до Комуністичної партії, підтримуючи її своїм майстерним словом».

Цю передмову, хоч яка вона маленька, також треба зарахувати до числа радянолюбивих і комунохвалительних творів К. Поліщука.

Арешт у 1929 році обірвав літературну творчість Клима Поліщука. Написати вірш «Партія веде» було доручено не Поліщуку, а його однолітку і знайомому – Павлу Тичині. Навіть для прославлення начальства потрібен був окремий дозвіл, і не кожному щастило його дістати.

Хоч як гірко про це думати, але арешт врятував Поліщука від перетворення на заурядного хвалителя Комуністичної партії і Радянського уряду, такого, яким зробився Микола Хвильовий (маю на увазі його цикл «» і пізніші твори). Всі вони робили це не з власної волі, а під нещадним примусом, але – робили, і так під керівництвом партії виникала українська радянська література.

В листах із ув’язнення К. Поліщук три рази запитував (, , ), чи вийшла його книжна «Поліські шуми», яку взялося було друкувати Державне видавництво України. Хоча К. П. сам працював у цьому видавництві – він ніяк не міг собі уявити, що видавництво викинуло його книгу з усіх своїх планів через п’ятнадцять хвилин після того, як довідалось про його арешт.

Так само він мав ілюзії, що його спогади (мабуть про Ганну Барвінок) можна буде надрукувати (лист від 22.04.1932 р.).

Спогади «Літературна бабуся», написані ним у таборі в травні 1930 р. і переслані у «велику зону», стали останні твором Поліщука, який до нас дійшов.

Його листи з таборів рясніють назвами нових задуманих ним творів і згадками про творчі плани, але нічого з цього нині невідомо і цей доробок слід вважати безповоротно втраченим.