Відлуння в Україні

Микола Жарких

Як уже було згадано вище, відомості про Терехтемирів в українських історичних творах 18 – 1 пол. 19 ст. повністю залежні від розглянутих вище європейських творів, головним чином від С. Твардовского і меншою мірою – П. Пясецького.

1718 р. Степан Савицький

Степан Савицький (бл. 1684 – 1751 рр.) – український урядовець, в 1714 – 1739 рр. – лубенський полковий писар. В 1718 р. він зробив прозовий переклад 1-ї частини поеми С. Твардовського під назвою «Повість о козацкой з поляками войні, чрез Зіновія Богдана Хмельницкого, гетмана войск запорозских, точившойся, которою он же при Божой помощи з козаками и татарами, от подданства лядского выбился и поддался под высокодержавную пресвітлійшого монархи всероссийского протекцію, от книги названой Война домовая, наріченіем Самоила Твардовского ритмами польскими составленной и в Калишу року 1681, напечатанной вкратце малороссійским нарічіем писанная, в року 1718 априля. S. S. P. L.»

Про цей переклад дізнався С. Величко і замовив для себе його копію. Вона була включена до складу «Космографії», переписаної за вказівками С. Величка у Диканьці в жовтні 1728 року. «Космографія» в повному обсязі так і не дочекалась видання, а переклад С. Савицького було надруковано в 1864 р. у 4-у томі літопису С. Величка.

Уривок про Терехтемирів звучить так:

Стефан Баторий король польский, для лучшого своего от сторони турецкой защищения, а миж козаками, яко к тому край ближшим быти мівшой, в ліпшій оных устроил порядок, учинивши им гетмана, и где би свои ради, також армати и иншие войсковие зложеня, а барзій сами собі на зимовій час притулиско міли, назначивши город Терехтемиров зо всім повітом; чого они чрез долгій час были барзо контенти [Летопись Самуила Величко. – К.: 1864 г., т. 4, с. 4].

Польський король Стефан Баторій задля свого кращого захисту від турецької сторони постановив у козаків, які жили в найближчому до турків краю, ліпший порядок. Він установив їм гетьмана і призначив для них місто Терехтемирів, де вони могли збирати свої ради, тримати гармати й інші військові запаси, а найбільше, щоб мали собі притулок на зиму [Савицький С. . – В кн.: Величко С. Літопис. / Пер. з книжної української мови, В. О. Шевчука. – К.: Дніпро, 1991, т. 1, додатки].

1719 р. Григорій Грабянка

Григорій Грабянка (? – 1738 рр.) – український козацький старшина, в кінці життя – гадяцький полковник (1730 – 1738). Він написав історичний твір «Действия презельной и от начала поляков кровавшей небывалой брани Богдана Хмельницкого… с поляками». Виклад подій в ньому доведений до 1709 р. Цей твір постійно (але помилково) називають літописом Г.Грабянки і рівно ж помилково датують 1710-м роком.

В назві твору подано такі вихідні дані: «в граді Гадячу, трудом Григорія Грабянки, року 1710». На цій підставі твір датується 1710 роком. Але у передмові можна прочитати, що автор користувався багатьма книгами, в тому числі «німецкими, Пофендорфом и Гибнером, ныне повелением Петра Перваго, императора всероссийского, на славенский язык переведенными» [Грабянка Г. Действия презельной и от начала поляков кровавшей небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, с поляки. – К.: 1854 г., с. 2].

Переклад праці С. Пуфендорфа, як ми пам’ятаємо, був надрукований в 1718 р. А Гибнер? Йоган Хюбнер (Гибнер, Johann Huebner / Hübner, 1668 – 1731) – німецький географ та історик. Найбільш відома його праця – «Географія» («Kurtze Fragen aus der neuen und alten Geographie biss auf gegenwaertigen Zeit continuiret». Leipzig, 1693). Російський переклад під назвою «Земноводного круга краткое описание из старыя и новыя географии по вопросам и ответам, чрез Ягана Гибнера собранное и на немецком диалекте в Леипцике напечатано…» був надрукований у Москві в 1719 р. Перекладач не відомий, припускають, що ним був Я. В. Брюс. Незаперечно, що Грабянка мав на увазі саме це видання, і навіть прізвище автора подав так, як воно стоїть в перекладі 1719 р.

Питання, що конкретно запозичив Грабянка з цих німецьких праць, не належить до нашої теми, але воно важливе для з’ясування хронології роботи Грабянки над своїм твором. Наразі ми можемо упевнено твердити, що принаймні передмова до твору могла бути написаною не раніше 1719 року, і саме цю дату треба приймати як дату формування твору в тому вигляді, як ми його читаємо. 1710-й рік, проставлений на титульному аркуші, я вважаю роком початку роботи.

Твір не був свого часу надрукований, але активно поширювався в рукописах (відомо понад 20 його списків). Вперше без імені автора надрукований в 1793 р. у петербурзькому журналі «Российский магазин». Друге видання вийшло в Києві в 1854 р.

В лето 1576 за Стефана Батория короля польского козаки в лучший еще строй учиненни. Той же король, видя у козаков мужество великое из татари на бранех, постави им гетмана, присла им корогов, бунчук и булаву, и на печати герб, рицерь с самопалом и на голове колпак перекривленный, армат и всяких военных припасов и сами козаки замки турецкие воююще много набрали, и учинил им строй, и начаша по гетмане быти обозные, судьи, асаули, полковники, сотники, атамани, и повеле стрещи от татар около порогов.

Но всегда король Стефан, от храбрости козаков поразумевая, пророчески глаголяше: «будет (рече) когдась от тих юнаков Речь посполита вольная». Еже собысться последи.

Той же король Баторий опроч давнего старинного града складового Чигирина дал еще низовым козакам в пристанище град Терехтемиров з монастиром, да во время зими тамо всегда пребывают [Грабянка Г. Действия… – К.: 1854 г., с. 21 – 22].

Більше у Грабянки немає згадок про Терехтемирів.

А.Стороженко [Стефан Баторий и днепровские казаки. – К.: 1904 г., с. 133] слушно вказав, що цей уривок є викладом відповідного уривку поеми Твардовського.

В 1992 р. надруковано легко доступний український переклад твору [. – К.: Т-во «Знання» України, 1992 р.]; але слід знати, що цей переклад надзвичайно недбалий і має дуже мало спільного з оригіналом. Так, перша фраза процитованого фрагмента звучить: «А літа 1576, в часи панування Стефана Баторія, короля польського, іще краще учинили». Легко бачити, що оригінальний текст Грабянки значно ближчий до Пясецького – Твардовського, ніж цей переклад.

Ще гірше стоїть справа з пророцтвом Баторія. У перекладі читаємо: «Чи звільниться ж хоч коли-небудь Річ Посполита від цих героїв?» А що сказано у Грабянки: «Колись-то із тих юнаків постане незалежна держава» (ну, у Пясецького тут стояли «лотрики», тобто «розбійники», але Грабянка це поправив…). Бачимо, що текст перекладу не має найменшої подібності до оригіналу. Не користуйтесь таким «перекладом»!

1720 р. Самійло Величко

Самійло Величко (1670 – після 1728 рр.) – український службовець, автор обширної історії Української козацької держави, яка традиційно зветься літописом С. Величка. Перший том цього твору, який охоплює події 1648 – 1659 рр., завершено в 1720 р. Цей том був уперше надрукований в 1848 р.

Відомості про Терехтемирів Величко запозичив з Твардовського та Пуфендорфа, зробивши відповідні посилання в тексті:

Баторій надав козакам у володіння для гетьманської резиденції і для схоронення всяких військових запасів місто Терехтемирів над Дніпром із усім його уїздом, ствердивши те Запорозькому війську своєю королівською грамотою (про що свідчить і Твардовський у першій частині своєї книги «Війна домова») [Величко С. . Т. 1, частина 1, розділ 1].

Пуфендорфій у розділі десятому: Року 1638 почалася війна поляків із козаками, яка вчинила для Польщі величезні шкоди. […] Потім на сеймі вони постановили позбавити козаків будь-якої свободи, а також забрати в них преміцне місто Терехтемирів і на їхнє місце посадити там вояків, що пришлють їх вони [Величко С. . Т. 1, частина 1, розділ 1].

[Бл. 1648 р.] А Чигринський і Терехтемирівський повіти доти (як Хмельницький почав війну) завжди лишалися козацькими пристаниськами та житлом – про це свідчить і Твардовський у першій частині своєї книги, названої «Війна домова», на п’ятому листі, – і до держави лядських панів (окрім самого короля) принаймні не належали [Величко С. . Т. 1, частина 10, розділ 10].

Обидва джерела, вказані Величком, походять від П. Пясецького (як ми бачили вище). До самостійних вигадок Величка належить звістка про грамоту С. Баторія, про яку Твардовський не писав. Але самої грамоти Величко вигадувати не став – це зробили інші (див. розділ «Практичне використання терехтемирівської легенди») незалежно від даної згадки, але з використанням тих самих джерел.

1734 р. Короткий опис Малоросії

О. І. Левицький, публікуючи в 1878 р. цей твір невідомого автора, слушно зазначив, що він є скороченою переробкою літопису Г. Грабянки [Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. – К.: 1878 г., предисловие, с. 4].

Цей твір вперше був надрукований в 1777 р. В. Г. Рубаном у складі твору «Краткая летопись Малой России». В 1788 р. Ж. Шерер у Парижі надрукував книгу «Annales de la Petite Russia». Перша частина його книги є перекладом «Короткого опису Малоросії».

При Стефані же Баторіи королі полском, в том же 1576 году, козаки в лучший порядок устроени, который, ради их мужества, поставил им сам гетмана, дав им коругов, бунчук и булаву и печать с гербом, то есть рицер с самопалом, на голове колпак перекривленый, и рог при боку; а армат и военных припасов, воюя турков, сами добули себі.

Да тот же король Баторій и старшину войсковую у них учредил: обозних, судей, писарей, асаулов, полковников, сотников, атаманов, – и еще козаком опроч их же старинного города складового Чигирина, дал Трехтемиров с монастирем для зимових квартер;

а платил в год всякому козаку по червоному золотому и по кожуху [Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. – К.: 1878 г., с. 214].

1740 р. Семен Мишецький

Про князя Семена Івановича Мишецького ми знаємо тільки те, що він у 1736 – 1740 рр. служив у російському війську в чині інженер-підпоручика і перебував на Запорізькій Січі, доглядаючи будівництва укріплень. Там він склав свій твір «История о козаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда свое происхожденіе имеют, и в каком состоянии ныне находятся», який ми умовно відносимо до 1740 року. Цей твір вперше був надрукований в і потім з іншого списку – в

Баторієва легенда у Мишецького викладена дуже своєрідно:

А Король Польской Стефанъ Батура въ 1580 году, которой подъ видомъ наследія Россійскихъ Князей Кіевскаго, Черниговскаго и Сіверскаго, имелъ владеніе всею Украиною даже до самого Глухова, ревнуя на оныхъ Козаковъ, приказалъ, чтобъ изо всей Малороссіи выбрано было десять тысячь Козаковъ регулярныхъ, которые бъ къ походу всегда были готовы и стрельбе хорошей обучены, и наставя отъ нихъ Гетмана по ихъ выбору. И оные Гетманы жили подъ Чигириномъ по Днепру до Трехтемирова, а оной Трехтемировъ отъ Польскаго Короля для военныхъ Козаковъ и Запорожцовъ сделанъ былъ, которой состоитъ противъ Переясловля. [История о козаках запорожских. – Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете, 1847 г., № 6, с. 5; История о козаках запорожских. – Одесса: в городской типографии, 1852 г., с. 4 – 5].

Своєрідність полягає, 1, в написанні Батура замість звичного Баторій; 2, в даті 1580 р.; 3, у проголошенні Чигирина, а не Терехтемирова, резиденцією гетьмана. Про те, що Глухів перейшов під владу Польщі тільки в 1618 р., а за часів Баторія належав до Росії, автор не знав.

Звідки залетіло в цей текст «вибране військо» – вирішити важко. Чи це відгомін давньої й маловідомої спроби С. Баторія сформувати вибранецьке військо (тобто ввести рекрутську повинність), чи то слід сучасної автору реформи з поділом козаків на виборних та підпомічників (1735 р.), віднесений в давнину.

Однак сам факт зв’язування змін козацького устрою з іменем С.Баторія вказує, що автор був знайомий з творами типу Грабянки – «Короткого опису Малоросії», тільки переповів їх своїми словами з додатком власних фантазій.

1742 р. Літопис Якова Лизогуба

1576 г. В сее время козаки в лучший порядок устроены при короле Стефану Баторию, который сам козакам определил гетмана и старшину учредил меже ними, и дал гетману булаву, корогву, бунчук и печать с гербом войска запорожского, то есть: рыцарь с самопалом, на голову колпак перекривленый и рог при боку. Тот же король Стефан, опрочь старинного города козацкого Чигирина, дал козакам Терехтемиров с монастырем для зимовых квартир и платил всякому козаку в год по червонцу и кожух [Южнорусские летописи, изданные Н.Белозерским. – К.: 1856 г., т. 1, с. 51; Сборник летописей, относящихся к истории южной и западной Руси. – К.: 1888 г., с. 3].

В.Б.Антонович вказував, що початкова частина обох вказаних літописів повністю залежить від «Короткого опису Малоросії»; він назвав текст, виданий ним, Лизогубівським літописом. Цей літопис було укладено в 1742 р. [Сборник летописей, относящихся к истории южной и западной Руси. – К.: 1888 г., предисловие, с. 1 – 12]. Нині вживається також назва «Чернігівський літопис».

1764 р. Петро Симоновський

Петро Іванович Симоновський (бл. 1717 – 1809) – український службовець та історик. Він написав історичний твір «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах». Дата його написання не встановлена, закінчується він на подіях 1764 р., тому умовно вважається, що він написаний 1764 (або 1765) року. Але може бути, що він написаний пізніше. Твір вперше надруковано в 1847 р.

Первой козацкой гетьман (по новоизданной и выпечатанной в Гамбурге, 1763 года, Истории о Российском государстве, на немецком языке, чрез доктора Бишинга) был князь Богдан Рожинский, которому король Стефан Баторий во вечное и наследственное владение пожаловал город Терехтемиров, козакам же дозволил от онаго города и до самого Киева беспрепятственно селитися и занимать всякие угодия, так и в вершине по Днепру еще на двадцать миль земли козакам прибавил.

И так Терехтемиров стал тогда резиденциальной козацкой город вместо Черкас, кой был таковым за короля Сигизмунда, но без гетьманства.

В том городе Терехтемирове должен был гетьман правление свое иметь и войска собирать и их смотреть; там же и все привилегии на вольности козацкия содержались. [Симоновский П. И. и о военных его делах. – М., 1847]

І як же коментує це баснословіє український «козакознавець» В. О. Голобуцький?

При Богдані Ружинському [Гетьманство Ружинського літопис Грабянки, звідки брав відомості Симоновський, відносить на початок XVI століття] король Стефан Баторій призначив реєстровцям як резиденцію місто Терехтемирів [Голобуцький В. О. . – Київ: 1994 р., розділ 1].

Голобуцький вважає це повідомлення за достовірне – і край. Той факт, що Грабянка [вид. 1854 р., с. 21] писав про Євстахія Ружинського, а не про Богдана (про що знають усі фізики-теоретики), нітрохи не хвилював доктора історичних наук. Князь? – Князь! Ружинський? – Ружинський! «Нечева, таваріщі, бюракратію развадіть!» Така от «наука»…

Насправді П. Симоновський запозичив відомості про Б. Ружинського з брошури Бартоша Папроцького «Panosza…», надрукованої в 1575 р. [Грушевський М.С. . – К.: 1995 р., т. 7, с. 146]. Чи він читав безпосередньо видання 1575 року, чи запозичив ці відомості через посередництво якогось іншого твору – заглиблюватись у це питання я вважаю зайвим. Треба ж щось лишити на долю майбутніх кандидатів та докторів історичних наук – нехай хоч колоски позбирають…

Вказівка на Бюшинга (Anton Friedrich Büsching, 1724 – 1793), на мою думку, помилкова. Книги «Історія Російської держави» серед його праць немає. У першому томі «Нової географії» (Neue Erdbeschreibung) процитованих даних немає [я переглянув англійського перекладу, надрукованого в 1762 р.]

В цілому текст Симоновського не має точних аналогій серед попередніх творів і повинен розглядатись як плід його власної фантазії (спадкове пожалування Терехтемирова кн. Рожинському та ін.), хоча вплив творів типу Грабянки – «Короткого опису Малоросії», як і у випадку С. Мишецького, є безспірним.

1764 р. Станіслав Зарульський

Біографічних даних про Станіслава Зарульського ми не маємо, окрім згадки в його власному творі, що він був поляком з роду і служив у російській армії капітаном. Він написав « и Украине с приложениями». Час написання цього твору невідомий; «Описание» закінчується на подіях 1764 року, в «Приложениях» згадуються й події 1775 року. Цей твір вперше був надрукований в 1848 році.

Польскій Король, Стефанъ Баторій, предпринялъ обратить ихъ для пользы Королевства, и собралъ, 1576 года, ихъ вместо, обещалъ дать привилегіи, отвесть имъ некоторое пространство земли, лежащей на границахъ Королевства, для пребыванія ихъ навсегда; составивъ съ нихъ порядочное войско, далъ имъ волю избирать съ нихъ же Гетьмановъ, которыхъ резиденцію назначилъ въ городе Трехтемирове. [Чтения в императорском обществе истории и древностей российских, Год третий, № 8, 1848 г.]

Баторієва легенда присутня, але викладена дуже стисло і не без іронії: король лише обіцяв дати привілеї козакам…

І про цей твір ми можемо повторити сказане про С. Мишецького та П. Симоновського: Баторієва легенда викладена тут своїми словами, але під незаперечним впливом творів типу Грабянки – «Короткого опису Малоросії».

1770 р. Степан Лукомський

Степан Лукомський (1701 – бл. 1779) – український козацький старшина (найвищий його чин був полковий обозний). Він виконав ряд перекладів історичних праць; в 1770 р. він уклав «Собрание историческое» – компілятивну історію України 14 – 16 ст. Цей твір був надрукований у 1878 р.

Баторієва легенда у його викладі виглядає так:

Істория Твардовского, прежде вспомнающая.

1576 году король полский Стефан Баторій, видя козаков против турков и татар толь славную храбрость и отвагу, привел их в лучший порядок:

гетмана им и старшину определил, знамя, булаву, бунчук и печать с войсковым гербом пожаловал, то есть: стоит рицер, мушкет на правом плече держащий, левою же рукою за бок свой держится, с того ж левого боку шабля и рог (в котором прежде козаки порох огнестрелный бывало носят), на голове колпак перекривленый;

учредил им по гетмане обозного, судей двух, писаря, асаулов двух, хорунжого и бунчучного войсковых, также полковников, старшин полковых, сотников и атаманов;

а пушек не давал, для того что козаки, турецкие и татарские городы и крепости разоряя, сами себе надоставали.

И повелел им быть на страже против татар около Днепровских порогов во всякой всегда поготовности; а об их храбрости рассуждая, провещевал, сказывая: Буде-де из тех козаков когдась Речь посполитая вольная.

Тогда же и запорожским козакам учредил атамана, кошового и все их начали и таковые же войсковые клейноты как и гетману пожаловал, токмо к печати их пред рицером копье стоящее, воина бодрствующего знаменующее, прибавил.

Сверх же того, кроме старинного города кладового козацкого Чигирина, дал еще низовым для препитания город Трехтемиров с уездом и с монастырем, дабы там больные и раненые на войне пребывали.

И всем козакам, так городовым, как и запорожским, давал жалованье на год по червонцу и по кожуху, чем козаки на долгое время были очень довольны [Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. – К.: 1878 г., с. 349 – 350].

Оповідання С. Лукомського, хоча й містить посилання на Твардовського, в суті є поширенням оповідання Г. Грабянки (додано, наприклад, про особливу печатку запорожців, і взагалі проведено розмежування між козаками городовими та запорозькими, чого зовсім нема у давніших версіях Баторієвої легенди; також вказівку на шпиталь у монастирі). Але сам факт згадки імені С. Твардовського свідчить про начитаність Лукомського.

1775 р. Герхард Фрідріх Міллер

Герхард Фрідріх Міллер (1705 – 1783) – німець в російській науковій службі, офіційний історіограф (з 1747 р.), в 1772 – 1783 рр. – керівник Московського архіву Колегії закордонних справ. Його спадщина – це не тільки надруковані історичні праці, але й 258 портфелів з рукописами. Два з цих портфелів стосуються історії України. Частина творів у них написана німецькою мовою, частина – російською. Російські твори надруковані в 1846 р. під загальною назвою «».

Баторієву легенду він виклав у кількох своїх творах:

О малороссийском народе и запорожцах

Козаки выбрали себе на место предводителя князя Богдана Рожинского, которого можно первым почесть малороссийским гетманом, потому что король Стефан Баторий дал при нем в 1576 году козакам полное войсковое учреждение. Тогда они разделены были на полки и сотни, в которые действительно служащие козаки записаны были. Король пожаловал главному их правителю и обыкновенные в Польше гетманские клейноты.

Несмотря на знатность княжеского рода, ниже на честь, отдаваемую ему от короля, козаки называли его не инако, как полуименем, Богданком, без приложения княжеской фамилии Рожинских, в знак совершенного равенства, которое они с начала между себя соблюдать старались. Сим полуименем назван он и в малороссийских летописцах.

Король пожаловал козаков городом Терехтемировым, позволяя жительством распространяться даже до Киева. Тогда Терехтемиров учинился козацким главным местом, как прежде был город Черкасы, которая честь потом досталась городу Чигирину [Миллер Г. Ф. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах. – М.: 1846 г., с. 4. Цей твір закінчується описом подій 1765 р.].

Сокращенное уведомление о Малой России

Бывшие потом гетманы оказывали знатные Короне услуги, в награждение которых Стефан Баторий, король польский, привел их в лучший порядок, дал начальникам военные знаки, определил войску жалованье и распространил их земли [там само, с. 34; твір є географічним описом, тому історичні дані подано гранично стисло].

Краткая выписка о малороссийском народе и запорожцах

При гетмане Богдане, в 1575 году, от короля Стефана Батория пожалованы козакам хоругвы, бунчук, булава и герб, а пушки достали они в добычу сами от турков. Он же Баторий учредил у них старшин и даровал им, для зимовых квартир, кроме Чигирина, Трехтемиров с монастырем, а жалованья производил в год каждому по червонцу и по шубе [там само, с. 50].

У своєму викладі легенди Міллер тримався тексту П.Симоновського. Четвертий твір Г. Міллера – «Рассуждение о запорожцах» – спеціально присвячено аналізу фальшивої грамоти Баторія – Хмельницького, і ми використаємо його при розборі цього документу. Цей останній твір написано в 1775 році, тому ми інші (недатовані) твори Г. Ф. Міллера про козаків умовно датуємо цим роком.

1783 р. Краткое летоизобразительное описание

Твір невідомого автора «Краткое летоизобразительное описание, что в каком годе в Украине Малороссійской деялось, наипаче, кто именно когда был козацким гетманом, и о протчихъ приключеніяхъ отъ Россіи, кратко» укладено в лівобережній Україні. В ньому охоплено період 1506 – 1783 рр., тому було зроблено припущення, що твір написано не раніше 1783 р. Видавець твору М.Білозерський зауважив, що в першій частині він сильно залежить від твору Г. Грабянки. Баторієва легенда викладена тут стисло:

И отъ того времени козаки въ лутшій порядокъ приведены, при короле полскомъ Стефане Батореи, который самъ имъ определилъ гетмана и старшину между ими учредилъ, и далъ гетману булаву, короговъ и бунчукъ и печать зъ гербомъ войсковымъ, то есть рыцеръ съ мушкетомъ, на голове колпакъ перекривленный и рогъ при боку.

Тотъ же король Стефанъ Баторій, опрочъ стариннаго города козацкаго Чигирина, далъ козакамъ Терехтемировъ съ монастыремъ для зимовыхъ квартиръ, а для резиденціи гетманской устроилъ надъ рекою Сеймомъ городъ новый и назвалъ его, отъ своего прозванія, Баторинъ, кой ныне называется Батуринъ; а платилъ всякому козаку въ годъ по червонцу и по кожуху.

Сей городъ не для резиденціи гетманской построенъ, но король для себя его построилъ, яко свою маетность, ибо въ сіе время въ Малой Россіи на сей стороне Днепра еще не было козаковъ, ни гетмана, а онъ сталъ резиденціею гетманскою уже при гетмане Игнатовиче, въ 1670 году. [. – К.: 1856 г., т. 1, с. 54 – 55]

Отже, тут текст доповнено ще легендою про Батурин із застереженням її баснословного характеру. В цілому текст походить від творів типу Грабянки – «Короткого опису Малоросії».

1786 р. Олександр Рігельман

Олександр Іванович Рігельман (1720 – 1789) – німець у російській службі (генерал-майор), автор історичних праць про донських козаків та про Україну. Цей останній твір під назвою «Летописное повествование о Малой России» був написаний в 1778 р., перероблений в 1785 – 1786 рр. і вперше надрукований в 1847 р.

Баторієва легенда викладена у нього стисло:

[С. Баторий] набрал в добавок к прежним козакам изо всей Украйны выбранных 10000 человек Козаков же и оных порядочным войском учредил, определил им из них же гетмана титулом с обоих сторон Днепра Войска Запорожского и пожаловал ему бунчуг, булаву и печать, с вырезанием на оной стоящего рыцаря с самопалом и перекривленным на голове колпаком и рог пороховой при бедре, в гербе; также установил войсковую старшину, по гетмане – обозного, судью, писаря, есаула, хорунжего, потом полковников, сотников и атаманов;

дал гетману полную власть, чтоб суды, расправы и наказания делать, также в чины и начальники по войску своему производить;

притом дал для гетманского пребывания и войска его выше прежнего козацкого города Черкас, город же Трехтемиров с монастырем и с принадлежащими тамо землями, даже до складного козацкого ж города Чигирина, и до порогов и за Днепр на восточную, то есть по течению той реки, по левую сторону, и вдоль оного вниз на 10 миль, для жительства их; уволил их притом от платежа акцизов и податей. [Рігельман О. К.: Либідь, 1994 р., с. 62 – 63]

Основне джерело тут – безперечно, Г. Грабянка; число 10 тисяч запозичене з С. Мишецького, Черкаси – із П. Симоновського. Власною вигадкою автора слід вважати титул «обоих сторон Днепра».

1822 р. Дмитро Бантиш-Каменський

Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський (1788 – 1850) – історик українського роду, автор першої і останньої історії України, строго витриманої в державницькому дусі – «История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства». Перше видання цієї книги було надруковано в 1822 році; за життя автора були надруковані доопрацьовані видання – в 1830 та 1842 р. Оце останнє видання стало основою наступних перевидань.

Баторієва легенда в його викладі виглядає так:

Предводителя князя Богдана Ружинскаго можно почитать первым малороссийским гетманом. При нем король Стефан Баторий даровал козакам, в 1576 году, полное войсковое учреждение, разделив их на полки и сотни, в которые действительно служащие Козаки были записаны.

Полки сии, долженствовавшие состоять из двадцати тысячь человек, были следующие: на той стороне Днепра: Чигиринский, Корсунский, Черкасский, Уманский, Лодыженский, Богуславский, Киевский; а на сей стороне Днепра: Переяславский, Полтавский и Миргородский; сверх сего Король Стефан Баторий учредил над козаками старшин, состоявших из обознаго, судьи, писаря, асаула и хорунжаго; ко всем чинам прибавлялось генеральный; также из полковников, сотников и атаманов. Ружинский получил еще от сего короля гетманские клейноты, как то: королевское знамя; бунчук, булаву и войсковую печать [Печать сия изображала Козака, в искривленной высокой шапке, с ружьем на плече и при боке с рогом, в котором нашивали они прежде порох. – Прим. Д.Б.-К.];

но не смотря на все почести, оказанныя Баторием помянутому гетману, равно как и на знатное его происхождение, козаки не инако его называли как полуименем Богданко, без приложения княжеской фамилии, в знак совершеннаго равенства, которое они с самаго начала старались сохранять между собою.

Сей же Стефан Баторий пожаловал козакам город Терехтемиров, дозволив им селиться до самаго Киева. Тогда Терехтемиров, а потом Чигирин, сделались главными козацкими местами, вместо Черкаса [Город Черкасы построен был на Днепре, по мнению Г. Болтина, в XIII столетии вызванными татарским баскаком Курскаго княжения из Пятигории черкасами, которые в последствии перевелись. Занявшие их места малороссийские или украинские козаки долго назывались также Черкасскими, по имени своих предместников. – Прим. Д.Б.-К.], в котором они до того времени жительствовали [Бантыш-Каменский Д.Н. от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – М. : 1822 г., ч. 1, с. 17 – 19].

Джерела оповідання зазначені на берегах книги. проти цього оповідання стоять позначки «Полетика. Миллер. Симоновский». Згідно складеного автором списку джерел, слово «Миллер» означає портфелі Г. Ф. Міллера, які зберігались в Московському архіві Колегії закордонних справ; твір Симоновського також використано з рукопису; слово «Полетика» в списку джерел не зазначено, мабуть, це означає якісь рукописні матеріали, отримані від родини Полетик (але це – не «Історія русів», яку Бантиш-Каменський використав тільки у виданні 1830 р.).

Особливістю легенди в цьому варіанті є перенос акценту з короля Баторія на князя Ружинського, який, на думку автора, був гетьманом незалежно від волі короля і ще перед тим, як король зацікавився козаками, що повністю суперечить як історичній фактографії, так і всім попереднім варіантам легенди.

1820-і рр. «История русов»

Політичний памфлет невідомого автора «История русов» був написаний в 1820-х роках і приписаний Георгію Кониському. Виклад історії України в цьому творі доведено до 1768 р. Питання про особу автора викликало велику літературу, але все ще далеке від розв’язання. Твір вперше було надруковано в 1846 р.

Баторієва легенда тут докорінно перероблена і розбавлена вставками про походи на Туреччину, про козацьке судочинство. Ми виписуємо тільки фрагменти:

На место погибшаго гетмана Свирговскаго, въ 1576 году избранъ гетманомъ изъ полковниковъ Федоръ Богданъ. Онъ, собравъ и дополнивъ потерянныя Свирговскимъ войска, и имевъ повеленіе отъ царствующаго тогда короля, Стефана Баторія, преследовать крымскихъ татаръ, нападавшихъ въ отсутствіе Свирговскаго на границы малоросійскія и пленившихъ тамошній народъ, отправился со всемъ войскомъ въ Крымъ, въ 1577 году, весною [. – М.: 18465 г., с. 24].

Безсумнівно, автор «Історії русів» читав відповідний фрагмент Бантиш-Каменського і перейнявся його концепцією самопроголошення гетьманів. Відмінність полягає, 1, в тому, що «Історії русів» байдуже про князівські титули; 2, що традиція обрання гетьмана віднесена ще далі в глибину часу, і Богдан – це не перший, а просто черговий гетьман.

Король Баторій, монархъ исполненный благоразумія, праводушія и всехъ превосходныхъ качествъ, санъ его украшающихъ, воздалъ гетману и всему войску малоросійскому достойную справедливость, наградивъ заслуги ихъ подарками, почестями и другими преимуществами, мужество отличающими. Гетману, имеющему клейноты польскіе : булаву или жезлъ повелителя и знамя съ гербомъ Белаго орла, прибавилъ клейнотъ азіятскій, бунчукъ, означающій победы надъ азіатскимъ народомъ. Для резиденціи гетмана и всего малоросійскаго трибунала, воздвигнулъ на имя свое при реке Сейме городъ Батуринъ, а въ Черкасахъ повелелъ иметь гетману своего наместника или полеваго гетмана, называвшагося после наказнымъ гетманомъ, каковы прибавлены и другимъ двумъ въ Польше гетманамъ [там само, с. 27 – 28].

Признательностъ и милость короля Баторія къ воинству и народу рускому объясняются въ привиллегіи его, состоявшейся 1579 года, апреля 19 дня, въ которой такъ написано: „Взглядомъ и увагою великихъ праць и рыцарства войскъ рускихъ, […] трибуналу рускому отправовать дела свои по приличности въ новосозданномъ гроди нашомъ Батурине, а якъ потреба укажеть, то и въ Черкасахъ; тежъ и гетману рускому резидовать въ томъ гроде, а въ Черкасахъ мети наместника своего изъ генералитета войскового [… кінець грамоти Баторія нами опущено] [там само, с. 29 – 30]

Ця фількіна Баторієва грамота стисло викладає козацький судоустрій, докладно розписаний на попередніх сторінках.

У цьому бічному відгалуженні Баторієвої легенди Терехтемирів і Чигирин виявилися зайвими – їх місце зайняли Батурин та Черкаси.

1830 р. Дмитро Бантиш-Каменський

У виданні «Истории Малой России» 1830 р. список джерел значно розширено, в ньому з’явились Г.Боплан та «Історія русів». Змістилися акценти і в Баторієвій легенді:

Стефан, по восстановлении внутренней тишины в государстве, занялся устроением бдительной стражи днепровской: даровал козакам полное войсковое учреждение, разделил их на полки и сотни, поставил над ними старшин, пожаловал предводителю их, Рожинскому, гетманские клейноды: королевское знамя с гербом белого орла, бунчук, означавший одержанные козаками победы над неверными, булаву или повелительный жезл и войсковую печать.

Каждый полк составлял целую область или то же, что ныне повет в Малороссии. Их было в то время десять. На той стороне Днепра: Чигиринский, Корсунский, Черкаский, Уманский, Лодыженский, Богуславский, Киевский; а на сей стороне: Переяславский, Полтавский и Миргородский.

Всех козаков считалось тогда до двадцати тысяч человек, но они, как должно думать, за исключением выборных, составляли только внутреннюю стражу, дополняя по временам убыль находившихся в действительной службе; были освобождены от работ и податей.

Выборные или реестровые козаки, числом шесть тысяч человек, образовали стражу пограничную: каждый имел лошадь, ружье, пику; получали в год червонец жалованья и кожух.

Козаки сии, во время службы, судились от старшин в своих полках и сотнях, а по делам земским в судах поветовых по статутовым артикулам.

Старшины состояли из обозного, судьи, писаря, есаула и хорунжего; ко всем чинам прибавлялось генеральный; также из полковников, сотников и атаманов.

Сверх сего Стефан пожаловал козакам город Трактомиров на Днепре, дозволив им селиться до самого Киева и, для пребывания гетмана, воздвиг в свое имя Батурин, на реке Сейме [Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – М. : 1830 г., ч. 1, с. 139 – 140].

Таким чином, від занадто радикальної думки про самопроголошення гетьмана автор відмовився. Натомість в цьому варіанті легенда збагачена додатковою вигадкою про виборних козаків, які насправді були запроваджені в 1735 р. Тут їх віднесено до часів Баторія.

Для нас цікаво, що традиційне українське написання «Терехтемирів», вжите у виданні 1822 р., змінено словом «Трактоміров», котре вживалось в офіційному діловодстві того часу.

У виданні 1842 р. [Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. – М. : 1842 г., ч. 1, с. 123 – 124] процитований текст повторено за виданням 1830 р. без змін.

1842 р. Микола Маркевич

Микола Андрійович Маркевич (1804 – 1860) – український гуманітарій-універсал. В 1842 р. він опублікував свою працю «История Малой России» [Спб.: 1842 р., тт. 1 – 5].

Баторієву легенду він виклав за «Історією русів»:

Знаменитый по преданиям и летописям, новый гетман, Федор Богдан, собрав и пополнив войска, разсыпавшияся после погибели Свирговского, начал, в следствие повеления тогдашнего короля Стефана Батори (sic!), преследованием крымцев [Маркевич Н. А. . – Спб.: 1842 р., т. 1, с. 57].

Заслуги гетмана были награждены почестями, подарками, преимуществами. Мы видим из королевской привилегии, как пользовалась его милостию Малороссия: Взглядом и увагою великих праць рыцарства и войск русских […] Отправовать дила свои по прылычности в новосозданном гроди нашом Батурыни, а як потреба укажет, то и в Черкасах; теж и гетьманови русскому резыдовать в тым городи, а в Черкассах миты намистныка своего из генералытета войскового [там само, с. 61 – 62]

Терехтемирів у контексті легенди не згадується, оскільки такої згадки не було в «Історії русів».