Терехтемирівський монастир

Микола Жарких

Історію Терехтемирівського монастиря важко відділити від історії містечка, тому що наявні джерела практично не торкаються внутрішньої організації та життя монастиря. Тому я в цьому розділі подаю тільки хронологічну канву, а докладніші міркування з приводу конкретних подій слід шукати в розділі «Історія».

Терехтемирівський монастир вперше згадується в 1590 р. Давніше він звався Зарубським. Твердження В. Ластовського, що Терехтемирівський монастир виник в сер. 16 ст. і не пов’язаний із Зарубським [Ластовський В. Роль Трахтемирівських та Ірдинського православних монастирів в історії середньої Наддніпрянщини у 12 – 18 ст. – «Українська козацька держава», К., 1997 р., кн. 2, с. 134 – 138] – слід вважати непорозумінням. Так само слід оцінювати й міркування М. Крикуна, які було докладно проаналізовано в іншому місці.

1. В жодному джерелі не зафіксовано ці об’єкти одночасно – навпаки, між останньою згадкою Зарубського монастиря і першою згадкою Терехтемирівського монастиря минуло 38 років.

2. Терехтемирівський монастир нанесений на карті Боплана на місці сучасного села Монастирок і археологічних решток Зарубського монастиря.

3. Пояснення Петра Могили (процитоване в літописі), записане бл. 1637 р. про тотожність цих монастирів. Це пояснення написане через 85 років після останньої відомої нам звістки про Зарубський монастир, і закономірно виникає питання – а звідки про це знав П. Могила? Зі збереженого переліку документів Печерського монастиря 1554 р. ми знаємо, що в архіві монастиря були документи на Терехтемирів. Тому можна припустити, що там були й якісь документи про монастир, знищені пожежею Лаври в 1718 р.

Назви монастиря. Зарубський монастир в 1552 р. названо Пречистенським (тобто Успенським). Терехтемирівський монастир виразно названо Успенським у грамоті патріарха Феофана з 26.05.1620 р., а також в документах 1746 та 1771 років.

В Київському літописі під 1621 р. монастир названо «козацьким». Оскільки це свідчення сучасника подій, його слід прийняти до уваги. В документах 1654, 1660, 1665 років монастир названо «військовим».

В 1590 р. про Терехтемирівський монастир згадали на сеймі Речі посполитої й ухвалили віддати його якомусь (невідомому нам) заслуженому шляхтичу.

Наступну згадку про монастир подає карта Великого князівства Литовського Т. Маковського – М. Радзівіла (1613 р.). На ній нанесено монастир, хоча й на помилковому місці (при гирлі Тясмина). Матеріали до карти збирались в попередні роки, тому цю звістку можна датувати початком 17 ст.

В 1614 р. у постанові Житомирської комісії записано, що монастир має належати козакам і там буде розміщено шпиталь для хворих і немічних козаків. Цей пункт повторено у постанові Ольшанської комісії 1617 р.

Від січня 1616 р. нам відомий перший ігумен монастиря – Єзекиїл Курцевич. Згідно наших міркувань, він став ігуменом дещо раніше – в кінці 1614 або в 1615 р.

Курцевич очолював Терехтемирівський монастир принаймні до 1624 р.; згідно наших міркувань, він в 1625 р. емігрував до Москви.

У травні 1620 та у січні 1621 р. Терехтемирівський монастир відвідав єрусалимський патріарх Феофан. Він висвятив Є. Курцевича на володимирського єпископа. Літопис Густинського монастиря засвідчив, що це відбулось у Терехтемирові (отже, у січні 1621 р.). Згідно реконструкції П. М. Саса, це висвячення відбулось у Києво-Печерському монастирі у серпні 1620 р. Це питання вимагає подальшого дослідження.

В січні 1625 р. у монастирі відбулась зустріч митрополита Йова Борецького та самозванця Яхії (Олександра), претендента на турецький престол. Звідси посланці Яхії вирушили до Москви.

Е. Руліковський подав звістку, що після Курцевича ігуменом став Антоній Калішевич [Rulikowsky E. Trechtemirów. – Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa: 1892, t. 12, s. 454]. Джерела цієї звістки не подано, тому ми мусимо вважати цього ігумена апокрифічним.

В 1637 р. полковник реєстрових козаків Ілляш Караїмович захопив у монастирі якісь цінності (мабуть, щось із ризниці). Повсталі козаки наполягали на її поверненні, але ми не знаємо, на чому ця справа скінчилась.

Петро Лебединцев вказав, що в 1639 р. ігуменом монастиря був Порфірій Борецький [П. Л. К статье г. Беляшевского. – КС, 1889, № 1, с. 216]. Джерела цієї звістки не подано, тому ми мусимо вважати цього ігумена апокрифічним.

В 1652 р. король Ян-Казимир надав привілей для Терехтемирівського монастиря і шпиталя. Аналогічну постанову прийняв сейм у 1659 р., а король видав відповідний привілей.

Петро Лебединцев вказав, що в 1654 р. ігуменом монастиря був Феофан [П. Л. К статье г. Беляшевского. – КС, 1889, № 1, с. 216]. Джерела цієї звістки не подано, тому ми мусимо вважати цього ігумена апокрифічним.

В 1659 р. посли Юрія Хмельницького пропонували, щоб новообраний гетьман склав присягу перед московськими послами у Терехтемирівському монастирі. Московські представники на це не погодились, присяга була принесене у Переяславі. При цій нагоді зауважимо, що Юрій Хмельницький був обраний гетьманом не у Жердеві біля Терехтемирова, як то помилково подав С. Величко, а на Росаві.

Помилково подає (станом на вересень 2013 р.), буцімто Юрій Хмельницький постригся у ченці в 1663 р. в Терехтемирівському монастирі. Джерело цієї звістки нам не відоме, і заглиблюватись у це питання я не маю наміру. Довідково вкажу:

Року 1663-го Юриї Хмелницкиї, здавши зъ себе гетманство, постригься у чернцы в монастырі Иръдінскомъ от Деонисия Балабана, митрополита киевского [Софонович Ф. . – К. : Наукова думка, 1992 р.]

«Хмельницкий удалился и 6-го января 1663 года в Чигиринском монастыре был пострижен под именем Гедеона» [Костомаров Н. И. Гетманство Юрия Хмельницкого. – В кн.: Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования, Спб., 1872 г., т. 12, с. 274].

Питання про місце постригу Ю. Хмельницького потребує додаткового вивчення.

В 1660 р. ігуменом був Іоасаф Креховський. У червні того року він прибув з посольством до Москви і подав 4 чолобитних, які містить немало цікавого. Ігумен просив, щоб цар пожалував його наступними речами: білим залізом (жестю) на дах для церкви, фарбами для малювання ікон (єдине непряме свідчення про існування іконописної майстерні!), богослужбовими книгами, ризами, грошима.

З чолобитних ми дізнаємось, що гетьман Юрій Хмельницький повернув шпиталю при монастирі право ловити рибу в ріках Самара та Протолча. Але цього було не досить для матеріального забезпечення шпиталю – ігумен просив надати якийсь маєток, з якого можна було би брати дрова на опалення; окремо він просив надати на шпиталь млини (з чого ми бачимо, що на той час монастир / шпиталь ніяких млинів не мав). Просив ігумен також, щоб монастирю були передані маєтки київського протопопа Михайла Гунашевського (останній як прихильник Виговського був змушений втекти з Києва) – три села на Десні та двір у Києві. Нам не відомо, чи щось із цих прохань було виконане

В 1664 р. козацькі посли на сейм отримали інструкцію – добиватись гарантії прав Терехтемирівського монастиря-шпиталя. Цей пункт був повторений в інструкціях 1666 та 1670 років, але ці вимоги не мали наслідків.

В 1665 році гетьман І. Брюховецький видав універсал для Канівського монастиря та його ігумена Сильвестра.

Петро Лебединцев вказав, що в 1665 р. ігуменом Терехтемирівського монастиря був Сильвестр [П. Л. К статье г. Беляшевского. – КС, 1889, № 1, с. 216]. Дану звістку слід вважати непорозумінням.

В універсалі згадано, що Терехтемирівський військовий монастир спустошено і його ченці знайшли притулок у Канівському монастирі. На цій підставі деякі дослідники помилково датували зруйнування монастиря 1665-м роком.

Насправді перебування терехтемирівських ченців у Каневі не було тривалим: універсал П. Дорошенка для Канівського монастиря з 1670 р. про цей епізод не згадує, а його ж універсал 1673 р. засвідчує функціонування Терехтемирівського монастиря.

З універсалу 1673 р. ми маємо прізвище ігумена Артемія Силницького [У Лебединцева помилково «Силицького». – П. Л. К статье г. Беляшевского. – КС, 1889, № 1, с. 216]. В універсалі зазначено, що монастир має безперешкодно користуватись селами та різними угіддями, але вони не перелічені докладно. Я думаю, що ніяких угідь (а тим більше сіл) у реальному володінні монастиря не було. Єдиним конкретним об’єктом був перевіз, який належав монастирю. Мовчить цей універсал про млини, які часто надавались для матеріального забезпечення монастирів, та про шпиталь.

Монастир був зруйнований у вересні 1678 року нападом турецьких і татарських військ. Про це маємо виразне свідчення в універсалі І. Мазепи з 1701 р.

Петро Лебединцев вказав, що в 1690 р. ігуменом монастиря був Ієронім Дубина [П. Л. К статье г. Беляшевского. – КС, 1889, № 1, с. 216]. Джерела цієї звістки не подано, тому ми мусимо вважати цього ігумена апокрифічним. Ігумен Переяславського монастиря Дубина згаданий у документі 1730 р.

Серія документів 1700 – 1714 рр. містить згадки про маєтки Терехтемирівського монастиря, які мали перейти до Переяславської кафедри. Але всі ці надання існували тільки на папері, перелічені в них села були спустошені й ніякої реальної користі не давали. На документів 1714 р. переяславський єпископ З.Корнилович підписався як ігумен монастирів терехтемирівського та канівського – це є найкращий доказ, що ніякого життя у згаданих монастирях на той час не було (монастирське життя починається з призначення ігумена…)

Візитація 1746 р. зафіксувала, що монастирська церква Успіння була збудована в 1718 р. До цього року ми повинні відносити відновлення монастиря після 40 років запустіння. Монастир було відновлено як уніатський. Церква його була дуже бідна, збудована на кшталт шопи, всередині мала іконостас на полотні та олов’яну чашу для причастя. При ній був один маленький двін. Ця церква, за уніатським звичаєм, була й парафіальною для жителів села.

В. Ластовський вказує, що у 18 ст. Терехтемирівський монастир називався не Успенським, а Хрестовоздвиженським [Ластовський В. Роль Трахтемирівських та Ірдинського православних монастирів в історії середньої Наддніпрянщини у 12 – 18 ст. – «Українська козацька держава», К., 1997 р., кн. 2, с. 134 – 138]. Я не бачив жодного документу з таким іменування і тому до публікації документу, відомого Ластовському, змушений вважати цю звістку апокрифічною. Навпаки, в документі 1771 р. монастир виразно названо Успенським.

В 1775 р. польська команда зайняла всі келії в монастирі, а ченці змушені були перейти до поварні (так ми довідуємось про існування цих будівель). Остання звістка про монастир належить до 1789 року. З уніатського періоду історії ми не маємо жодного прізвища ігуменів. Документи про переходи монастиря на православіє і назад на унію не опубліковані, і цю історію простежити поки що неможливо.

Таким чином, за всю історію монастиря від 1552 до 1789 року ми маємо тільки три прізвища ігуменів. Період найактивнішого функціонування монастиря припадає на 1615 – 1678 роки. Великих капітальних споруд в ньому не було, ніяких реліквій чи документів від нього не лишилось.