П’ятий потік

Микола Жарких

Розбитий план

Так, все пішло не за планом, і не через кого іншого, як через людей. Точніше, через татар. Точніше, через татар і царевича Селіма.

Все було розраховано дуже добре. Польське військо збереться до Львова на 18 квітня, по дорозі його наздоганятимуть загони посполитого рушення, ухваленого сеймом в Колі. Десь на 2 половину травня литовське військо зосередиться десь на Прип’яті, і на початку червня польське і литовське війська з’єднаються у Брацлаві (як передбачалось в 1497 році).

А далі з’єднане військо вирушить на південь і десь біля Білгорода-Дністровського, з’єднавшись із молдавськими та валаськими загонами, задасть генеральну битву. Турків буде відкинуто за Дунай, Білгород здасться і перейде до Молдавії, а татари будуть загнані за Дніпро і їх союз із турками буде розірвано. Словом, план був (я думаю) – вимити чоботи в Чорному морі. Для цього навіть виключили царевича Селіма з турецько-польської угоди про перемир’я (Л-10), так що війна проти Селіма не повинна була би вважатись війною проти Туреччини.

На наступній картосхемі можна побачити усі об’єкти, згадані у подіях 1512 року. Спробуйте знайти серед них Вишнівець і місце битви:

(Мабуть, цю картосхему вам буде зручніше переглядати в окремому вікні: google.com.)

І от Селім першим порушив цей чудовий план. Він не став чекати наїзду північної коаліції, а вирушив здобувати столицю. На відміну від походу 1511 р., на цей раз він, здається, не зустрів помітного опору і 25 квітня у Стамбулі зійшов на трон султана. А коли він розпочав свій похід?

Дорога Білгород-Дністровський – Тулча – Шумен – Едірне – Стамбул становить 812 км. Покладаючи середній темп руху 15 км на добу, ця дорога могла б зайняти 55 – 60 днів. (Оскільки йдеться не про чисто воєнний похід, а про опанування території, що передбачало налагодження нової місцевої адміністрації, ми мусимо вважати швидкість меншою.) Якщо це прийняти, Селім мав би вирушити з Білгорода не пізніше кінця лютого 1512 р. Це до певної міри підтверджується листом Менглі-Гірея від 19 березня 1512 р. (Л-6), з якого можна здогадуватись, що Мехмед-Гірей зі своїми татарами провів Селіма до Білгорода, а далі Селім поїхав уже сам. Так уявляв собі цей момент і А. Крицький у своєму меморандумі.

Далі, 3 квітня король уже повідомляв Яну Лаському новину, одержану від Януша Свірчевського (польського посла, який прибув із Туреччини, Л-9а): султан уступив Селіму всі фортеці аж до Нікополя включно. Я думаю, «уступив» – це дипломатичний вираз, насправді Селім уже опанував цю фортецю сам чи принаймні її гарнізон перейшов на бік Селіма.

Якщо Свірчевський приїхав до Кракова 1 чи 2 квітня, то зі Стамбула він виїхав 1..5 березня (Стамбул – Едірне – Сучава – Львів – Краків = 1470 км, або 25 днів дороги по 60 км / день; а Свірчевський ще в Сучаві мав зупинитись для переговорів з воєводою Богданом). Чи він дізнався про Нікополь у самому Стамбулі, чи вже по дорозі назад – невідомо, але, здається, не слід сумніватись, що Нікополь перейшов під владу Селіма не пізніше середини березня 1512 р.

Наступним із Сигізмундового плану випав молдавський воєвода Богдан. Якщо наприкінці 1511 р. король непокоївся, що Селім вижене Богдана і захопить Молдавію, то навісні 1512 р. пішли дедалі упевненіші вісті про мир Богдана із Селімом і татарами. (Можливо, Селім і не мав ніколи наміру захоплювати Молдавію, але король так думав.)

А вийшло, що Селім вирішив перетягнути Молдавію на свій бік обіцянками якихось пряників та загрозою свого кнута – воєнного нападу. І це йому вдалося. Дуже цінний для Сигізмунда союзник у діях на причорноморському театрі відмовився від участі в польському поході і навіть розпочав війну проти Валахії (Л-34, Л-35).

Далі з плану випав сам кримський хам Менглі-Гірей. Він таки надіслав свого онука Джелал ад-Діна до Литви в якості заручника миру. 6 квітня 1512 р. останній був уже в Києві, про що і сповістив короля (Л-11). Цей лист король отримав мабуть одночасно з вістями про напад татар на Волинь та Руське воєводство і чудувався: «Воістину дивна річ, що один і той же народ в один і той же час веде війну і пропонує мир» (Л-29).

Безумовно, король мав підстави так говорити, але не можна забувати, що й сам він робив рівнесенько те саме, йшов одночасно по двох дорогах, які вели в протилежних напрямках: перемовлявся про мир з кримським ханом і паралельно готував похід проти нього. «Хочеш миру – готуйся до війни». Ця премудрість була знайома всім політикам того часу.

Остаточно зіпсували план татари, які напали на землі короля. Чи знали вони про підготовку польського походу? Мабуть не знали, але сталось так, що своїм нападом вони зірвали цей похід, і вийшла з боку татар превентивна війна. Король бідкався: «Вороги випередили нас, і розділивши військо, грабують Волинь і руські землі» (Л-16; також Л-39).

Тому Сигізмунду довелося спішно змінювати план, який уже не відповідав поточній обстановці. 8 травня король, інформуючи своїх радників про останні події, писав: «Прибуття заручника, здається, певною мірою розхитує наш перший таємний план. Тим не менш, ми не повинні відмовлятися від цього самого плану» (Л-29). Подібно, навіть більш рішуче сказано у листі до Яна Ласького з того ж часу: «Таємне наше рішення, здається, слід скоріше відкласти, ніж прискорювати його виконання», і далі король запропонував відкласти загальну мобілізацію аж до 29 вересня (Л-30). А далі за цю мобілізацію взагалі уже не було мови – її мовчки відставили, і єдиним конкретним наслідком сейму в Колі був збір податків на військо.

Велике князівство Литовське, здається, взагалі не встигло відгукнутись на заклик до мобілізації, бо її скасували скоріше, ніж рада у Вільні устигла щось ухвалити. У воєнних діях 1512 р. брало участь тільки волинське військо під командуванням князя К. І. Острозького (скоріше як маршалка Волинської землі, ніж як гетьмана ВКЛ).

Загальний абрис подій

Його всі три автори (Крицький, Децій та Ваповський) викладають однаково: татари грабували Волинь і Руське воєводство, всі загони зібралися назад до головного табору, і цей табір почав відступати. Польське військо, вирушивши зі Львова, з’єдналося з литовським, наздогнало і атакувало татар десь біля Вишнівця. Польське військо складало лівий фланг і центр, литовське – правий фланг загального строю. Татари вклинилися на стику польських і литовських військ, потіснили литовців і створили для них загрозливу ситуацію. Ця загроза була ліквідована контратакою польського загону, татари були розбиті, полонені звільнені. Переможці не переслідували татар.

В цьому всі описи згодні. Але щодо дрібніших деталей маємо великі розбіжності, узгодити які не так-то просто.

Організація татар

Як ми пам’ятаємо. татарське військо зимувало в 1511 / 1512 роках на правому березі Дніпра. Це було незвично і непокоїло короля (Л-1). Більш конкретно повідомляв воєвода Богдан: татари розташувалися біля Чорного лісу (Л-3; далі цю звістку повторив Крицький).

Чорний ліс в сучасному Кропивницькому районі Кіровоградської області – це найбільший і найвідоміший з усіх «Чорних лісів», і Крицький мав на увазі саме його, зазначивши, що він розташований «за Поділлям» – якщо дивитись із Кракова.

Диспозиція татарського війська була незвичною не тільки для короля, але й для самих татар, і от вони скаржились царевичу Мехмед-Гірею, «што ж есмо всю зиму войском лежали и в долги великии попали» (Л-11). Мені цілком незрозуміло, що й у кого можна було позичити в борг, перебуваючи біля Чорного лісу (за 450..500 км від міст Криму). Думаю, татари скаржились на те, що вони збідніли, витратились під час зими.

Звідси між рядками листа Мехмед-Гірей просвічує очевидне бажання цих татар поліпшити свої обставини грабуванням сусідніх населених земель. Так воно і сталось. Частину війська під командуванням своїх братів Мехмед-Гірею вдалося спрямувати на Московію, але була ще інша частина – під командуванням синів Мехмед-Гірея (онуків правлячого хана Менглі-Гірея).

Із цих онуків царевича Кемелеш-Гірея планувалось відправити до Литви як заручника. Так вирішили між собою хан та Мехмед-Гірей, але не так думав сам Кемелеш. Він разом зі своїм братом Алп-Гіреєм очолив татарське військо, яке рушило на захід, на Волинь і Руське воєводство (Л-17; Л-62).

Одночасно Мехмед-Гірей попереджав короля: «Белагородских козаков у Белогороде с пятсот коней остало. И ваша бы милость ведали, што тыи козаки не наши люди и на нас за то бы есте за зло не мели» (Л-11). Тут теж між рядками можна було побачити натяк, що ці білгородські козаки (можуть) приєднатись до нападу. І вони таки взяли участь у поході (Л-47).

Думаю, що все татарське військо, яке вчинило напад 1512 року, можна називати козаками, козацьким військом. Це були люди вільні, які діяли на свій розсуд і яким байдуже було про хитромудрі сплетіння тогочасної дипломатії. Ці дії виразно суперечили планам хана Менглі-Гірея – помиритись із Сигізмундом і отримувати від нього данину, натомість воєнну активність спрямувати проти Московії. Вважаю, що хан не лукавив, коли писав, що напад стався всупереч його волі, і він навіть посилав Мехмед-Гірея зупинити цих нападників, тільки Мехмед-Гірей не зміг їх знайти (чи зробив вигляд, що не зміг) (Л-29). Менглі-Гірею довелось вибачатись: «Оное войско, которое вышло было на некоторые панства короля, брата моего, вышли были змовивши ся как то самовольные» (Л-47).

В оповідних джерелах про склад татарського війська маємо тільки глуху згадку Деція, що військо складалось з вояків кримського хана та перекопських татар. Думаю, що Децій писав це з пам’яті, що окрім кримських були ще якісь інші татари, і замість мало відомих білгородських поставив перекопських.

В листі, написаному по гарячих слідах, 2 травня, сказано про утечу сина імператора (Л-24). Ця звістка пізніше не підтвердилася. З татарськими командирами латинська мова робить нам прикрість. У Крицького в одному місці вождями є три nepotes імператора (Менглі-Гірея, не названого по імені), а в другому – «majorem natu imperatoris nepotem». Nepos однаково може означати як племінника, так і онука. Розглянувши всі відомості в комплексі, ми бачимо, що йшлося про онуків, старшого онука, але що собі думав Крицький – невідомо. Відомо тільки, що Кемелеш-Гірей не був старшим сином Мехмед-Гірея (ним був Газі-Гірей), так що згадку про нього у Крицького слід мабуть розуміти як «старший серед присутніх онуків».

Чисельність татар

17 квітня 1512 р. король писав до С. Лянцкоронського про відомості від полоненого татарина: татар «десять тисяч, але здебільшого піших, без коней» (Л-19). (Щодо браку коней – думаю, це локальне спостереження рядового вояка, а не загальна картина.)

Але уже 20 квітня король писав до воєводи Богдана про 20 тисяч татар (Л-20), і далі це число стоїть у реляції про перемогу (2 травня 1512 р. – Л-24, Л-25, Л-26; і далі – Л-30, Л-39, Л-44, Л-45).

Отже, 20 тисяч – це остаточна оцінка, яка була відома польському уряду. Її повторив Крицький, який писав у близькому часі. Натомість у Деція маємо «понад 25 тисяч», а у Ваповського – 24 тисячі, але джерела цих відмінних чисел невідомі.

Природно виникає запитання – а звідки поляки про це число довідались?

Про полонених з числа вищих татарських командирів, котрі могли б знати про військо в цілому, не згадують, а рядові полонені татари про це мабуть не знали. Так само не могли цього знати звільнені руські полонені, бо навіть оглянути таку кількість людей з однієї точки – проблематично.

Скорше за все, поляки розглядали сакму – слід, пробитий походом війська у траві, і з цього досвідчені розвідники могли зміркувати чисельність того війська. Думаю, якщо чисельність татар у 20 тисяч і перебільшена, то на відсотки (десятки відсотків), а не в рази.

Де воювали татари

Окреслена Децієм територія нападу складалась із Львівської землі Руського воєводства, Белзького воєводства (включно з Буською землею) та південно-східної частини Люблінського воєводства. З цим згоден і залежний від Деція Ваповський. До цього слід додати звістку від 21 квітня, що татари проникли до Перемишля, і король навіть попереджав старосту Нового Корчина про близьку загрозу (Л-22). А від Нового Корчина – тільки 67 км до Кракова!

Крицький вказав місце табору між Львовом і Буськом (там 44 км віддалі), і додатково зазначив, що в момент виступу поляків зі Львова татарський табір був у 5 милях (35 км). Це приблизно місце сучасних сіл Неслухів у Львівському районі та Старий Милятин у Золочівському районі.

Натомість Ваповський вказав, що головний табір татари розкинули між Буськом на заході та Олеськом на сході (цього немає у Деція, мабуть використано ще якесь джерело). Між ними – якихось 20 км, так що точнішого окреслення навіть не можна сподіватись. Від цього місця до Львова – 50 км на захід. Віддати перевагу тій або іншій локалізації неможливо.

Прийнявши Буськ за «середню точку», бачимо, що до Белза – 62 км на північний захід, далі ще 90 км – до Красностава (його згадав Децій), а далі – всього 50 км до Любліна. Перемишль розташований у 132 км на захід від Буська. Виходить, що татарські загони заглиблювались на 150 км від табору.

А що ж Волинь? Від табору було 100 км на північ до Володимира і 95 км до Луцька (так само на північ, тільки трохи східніше). Нема згадок, щоб татари в цьому поході зачепили землі довкола цих міст. Але пройти до Олеська і Буська татари могли через південну частину Волині – Кременецький повіт. Тому правильно зазначив Ваповський, що татари пройшли через Волинь у Руське воєводство.

Мобілізація польського і литовського війська

8 березня 1512 р. король, отримавши згаданий вище лист від воєводи Богдана, випустив універсал про мобілізацію (Л-4). Універсал розкриває деякі особливості польської воєнної організації тих часів.

Отже, лист від короля надсилався старостам, які повинні були пустити його по колу між шляхтичами староства, зобов’язаними до воєнної служби. Останній у цьому колі мав повернути лист старості. Лист закликав на службу одну третину шляхтичів (я так розумію, що це максимум, на який король був уповноважений; загальну мобілізацію усіх сил міг дозволити тільки сейм; думаю також, що розподіл шляхтичів на оці третини був установлений заздалегідь, але староста мав вирішити, яку саме третину піднімати по цій тривозі). Служба мала тривати один квартал (три місяці) – мабуть від дати збору, який був призначений у Львові на 18 квітня. Там львівський староста Станіслав Ходецький мав зробити перегляд і перепис зібраних. Тому, хто не з’явиться, король погрожував штрафом.

Король вважав таку часткову мобілізацію недостатньою і гірко нарікав на встановлені поляками для нього (короля) закони, котрі не дозволяли йому робити те, що негайно потрібно (Л-13, Л-16, Л-18).

Паралельно велике військо – до 6 тисяч чоловік – було направлене на Поділля, про це маємо звістки з кінця березня 1512 р. (Л-8, Л-9). Останній з цих листів містив згадку про мобілізацію литовського війська (слід знати, що листи короля до своїх литовських підданих відбиті в AT дуже слабо).

Але дійсність знову виявилась інакшою (гіршою), ніж планував король, і знову через отих самих людей, як уже говорилось на початку розділу (на цей раз – через поляків). В листі до Яна Ласького десь із середини квітня 1512 р. король зазначив: «Наймані війська та похід Краківської землі ще не рушили [мабуть із Кракова], хоча в цю неділю мав відбутися огляд і перепис» (Л-13).

Далі в ці ж дні король розіслав універсал до своїх дворян та найманих вояків: Станіслава Лянцкоронського призначено командиром і відправлено до Руського воєводства для оборони від татар (Л-14). Про мобілізацію дворян однозгідно писали оповідачі (Крицький, Децій, Ваповський).

13 квітня 1512 р. король сповістив Руське воєводство, що окрім С. Лянцкоронського, командирами призначено Миколая Кам’янецького (гетьмана королівства) та Станіслава Ходецького (Л-15). Останній, здається, теж все ще перебував у Кракові.

За цим перепризначенням командирів упродовж кількох днів стояла якась інтрига. Кам’янецький на той час хворів (Крицький) і його, можливо, не було при королі. Тому король призначив присутнього при дворі Лянцкоронського. І тоді, я припускаю, Кам’янецький дізнався про початок нового походу, приїхав до короля і нагадав, що він (Кам’янецький) є гетьманом і краківським воєводою, а тому саме йому личить очолити військо. Думаю, король, побачивши, що гетьман таки може сидіти на коні, передав провід йому, бо Кам’янецький справді був досвідченим полководцем (що показав і в цьому поході). Так чи інакше, Лянцкоронський не став сперечатись за першість і служив під командуванням М. Кам’янецького.

16 квітня король писав до литовців, що до Львова відправлено понад 8 тисяч війська (Л-17).

20 квітня король написав листи до молдавського воєводи Богдана, в яких нагадував про союзницькі зобов’язання взаємної допомоги і наполягав, щоби Богдан в даному випадку надав обіцяну допомогу (Л-20, Л-21). Очевидно, що молдавське військо при всьому бажанні (якого воно не мало) не могло устигнути на збір до Львова.

Про хід мобілізації у Великому князівстві Литовському наші джерела мовчать. Здається, «хоробра литва» не дуже переймалась цим татарським нападом. Якщо військо з Кракова пройшло 415 км і напало на татар під Вишнівцем, то що заважало прийти загонам з Володимира (143 км), Берестя (280 км), Пінська (247 км), Мозиря (337 км), навіть Києва (344 км)? А Слуцьк (370 км)? А Гродно (440 км)? (Я вже мовчу про Вовковиськ та Слонім – 370, 355 км.) А Підляшшя чому не було? (Мельник – 330 км, Дорогичин – 350 км, Більськ – 364 км, Тикоцин – 420 км.)

Велике князівство Литовське було представлене виключно Волинню, її Луцьким та Кременецьким повітами. Князю Острозькому треба було від Острога пройти 72 км, князю Збаразькому від Збаража – 30 км. А найліпше влаштувався князь Вишневецький, якому треба було пройти 0 км. Війна, можна сказати, сама прийшла до нього в гостину.

Заради справедливості треба відзначити, що й поляки з Любліна (270 км) та Сандомира (300 км) теж не поспішали на битву. Також геть не видно було найманого війська Яна Творовського, розквартированого (нібито) у Руському й Подільському воєводствах. Маю враження, що це військо існувало тільки на папері.

Чисельність польського і литовського військ

Отже, король наказав вислати на Поділля 6 тисяч війська. Думаю, що наступна згадка про 8 тисяч, які йшли до Львова, стосувалась того самого війська.

Чисельність військ найбільш конкретно окреслив Ваповський: 4 тисячі поляків і 2 тисячі литовців. У Крицького згадано 1.5 тисячі литовців і 5 тисяч – здається, об’єднаного польського і литовського війська (тоді поляків було би 3.5 тисячі). Децій написав про 6 тисяч об’єднаного війська, і так воно сходиться з тим, що подав Ваповський.

Вважаю загальне число в 5 – 6 тисяч реалістичним, і довіряю пропорції: ⅔ поляків, ⅓ литовців. Литовська сила була допоміжною, але дуже істотною.

Згідно прийнятих рахунків виходить, що число татар було удесятеро більшим за число литовців і уп’ятеро – за число поляків. Об’єднане військо поступалось татарам у 3.3 рази.

Всі автори говорять про число кінноти, тільки Крицький згадав про піхоту і дві польових гармати (це був чи не перший випадок застосування польової артилерії на терені України).

Поява татар і часткові сутички з ними

Ламана лінія Чорний ліс – Буськ має довжину 600 км, або 20 днів шляху. Згадка Чорного лісу наводить на думку, що татари йшли Чорним шляхом (вододілом Дніпра та Бога), і це дещо видовжувало дорогу. Так що монятись у дорозі їм не випадало.

Чорний шлях проходив, зокрема, між Кузьмином на річці Случ і селом Баглайки (9 км на південь від Кузьмина). Король у Кракові в середині квітня уже знав, що татари грабують біля Кузьмина (Л-13). Це 420 км від Чорного лісу і 510 км до Кракова. Думаю, гонець з цією вістю їхав не менше 8 днів, отже, татари з’явились в Кузьмині не пізніше 7 квітня. 15 квітня король писав уже більш конкретно, що одні татари отаборились біля Кузьмина, а інші – у Побужжі біля Львова (Л-16). За тих татар, що діяли біля Кузьмина, більше немає згадок – слід думати, що вони безперешкодно відійшли з усім награбованим і полоном.

Значно більше наші джерела знають про татар, які близько 13 квітня 1512 р. розклали табір біля Буська (Крицький). Це вважалось ранішим за звичайне («не чекаючи свого звичного часу, коли з’явиться трава, якою можна було б годувати коней» – Л-39; також Л-44). Якщо вірити листу короля з 2 травня (Л-25), він отримав вість про напад на Пасху (11 квітня). Можливо, це була звістка про татар біля Кузьмина.

Розпустивши загони для вилапування здобичі десь 13 квітня і призначивши їх збір мабуть на 23 квітня, татари мали 10 днів, щоб доскочити до Красностава та Перемишля і повернутись звідти з полоненими. Це десь 300 км, знову маємо середній темп руху 30 км на добу, звичайний денний перехід.

Цих загонів було немало, оскільки Ваповський згадав про 6 менших битв з ними, а Децій – навіть про 12. Конкретно ми знаємо про чотири епізоди. Крицький записав, що Ян Пілецький побив відділ з 200 татар (невідомо, де й коли; ще згадка про це – Л-23). Якщо припустити, що таких відділів було 12, то вийде загальне число 2400 чоловік. А що ж робила решта татар? Тому я думаю, що це був розвідувальний відділ, а не цілий здобичницький загін.

Про другий епізод – перемогу загону С. Лянцкоронського над якимось відділом татар – ми знаємо (з Деція) більше: бій стався 23 квітня на річці Білка. 23 квітня – переддень запланованого виступу польського війська зі Львова, і я розумію справу так, що Лянцкоронський устиг повернутись до Львова, і звістка про його успіх надихнула всіх вояків.

Річок з назвою Білка в Україні відомо кілька, із них нам цікава річка Білка, яка тече загалом з півдня на північ і впадає у річку Полтву на схід від Львова. На ній розташовані два села – Білка Шляхетська (нині Верхня Білка) та Білка Королівська (нині Нижня Білка – нижче за течією Білки, тому Нижня).

Ці села віддалені від центру Львова на якихось 19..20 км, тому може бути, що Лянцкоронський вирушив зі Львова 22 квітня, 23 квітня дав бій татарам і надвечір повернувся до Львова.

(Слід знати, що у тому самому Львівському районі, де знаходяться згадані села, є ще село Білка у 50 км на південний схід від Львова, недалеко від Перемишлян. Вікіпедія вважає, що бій стався саме тут, але я маю в цьому сумнів.)

У листі короля з 21 квітня (Л-22) згадано ще два епізоди: Фредро і Гербурт, маючи загін зі 150 вершників, побили загін 400 татар, а Хшановський, маючи 60 вершників, побив загін 300 татар. Де це відбувалось – точно не означено, але згадано Перемишль. Залишається припускати, що ці події відбувались між Перемишлем і Львовом (там 90 км): загони місцевої шляхти, котрі йшли до Львова, вступали по дорозі в бої з невеликими групами татар.

Важливо відзначити, що всі ці сутички відбувались до повернення татар у свій табір (і до головної битви).

Похід польського війська

24 квітня 1512 р. польське військо вирушило зі Львова і на четвертий день (27 квітня) прийшло до Вишнівця – містечка у Кременецькому районі Тернопільської області, у 125 км точно на схід від Львова (Крицький). Пряма лінія, котра на сучасній карті з’єднує ці пункти, проходить в 11..12 км на південь від Буська й Олеська та у 4 км на південь від села Лопушне (Почаївське, яке нам ще знадобиться).

Виходить, що польське військо рухалось звичайними денними переходами по 30 км. Крицький відзначив, що татарський табір відхилявся праворуч (від напрямку руху польського війська на схід), отже, на південь. Виходить, що він перетнув накреслену мною лінію ще до того, як по ній пройшло польське військо, і з цим узгоджується згадка Крицького, що найближче до польського війська був лівий фланг татар. Він же зазначив, що був момент, коли між флангами обох таборів було лише дві милі (14 км) – вкрай небезпечне положення, яке, здавалось, неминуче приведе до битви.

Але татари не хотіли атакувати. Ні, вони не пропонували «просто перестати стріляти», також не пропонували «погодитись на чомусь посередині» – вони продовжували відходити, явно показуючи, що мають намір відійти зі здобиччю й полоненими, нікого не займаючи. Отже, татари мали повну можливість напасти на польське військо ще до його з’єднання з литовським, але не скористались цим шансом. Це була фатальна помилка оперативного рівня (кажучи сучасною мовою), яка привела до провалу всього татарського походу.

Татари, мені здається, мали намір рухатись на схід вододілом між басейнами Прип’яті (Дніпра) на півночі й Дністра на півдні – тим самим Чорним шляхом, яким вони (на мою думку) і прийшли на Львівщину.

Збірним пунктом, в якому польське військо зустрілось з литовським, Крицький і Децій називають Вишнівець. Звідки й яким шляхом прийшло сюди литовське військо – наші джерела не знають. Знають тільки, що Острозький і Кам’янецький обмінялися листами, в яких було узгоджено їх рух і мабуть місце зустрічі. Це листування Крицький відніс до моменту, коли польське військо уже почало свій марш, але мені здається, що у недовгому поході для такого обміну не було часу. Припускаю, що литовське військо зібралося у Луцьку і йшло на південь через Дубно і Кременець (105 км на Вишнівця, 3.5 дні шляху). Між Львовом і Луцьком – 135 км, два дні швидкої їзди гінця, обмін листами зайняв щонайменше 4 дні. Можливо, в листах не йшлося конкретно про Вишнівець, але напевно було визначено, що литовське військо вирушить приблизно одночасно з польським і вони зійдуться десь у Кременці чи поблизу. Втім, все це – не більше як припущення.

Географія битви

У Вишнівці 27 квітня відбулося багато подій. Децій повідомив, що С. Лянцкоронський повернувся з розвідин і подав відомості про місце перебування татар – о першій сторожі ночі. Децій згадував ще третю нічну сторожу й останню нічну сторожу (мабуть, четверту). (Слід зауважити, що Децій найдокладніше розповів про дії Лянцкоронського, і можна здогадуватись, від нього й почув ці подробиці.)

В кінці квітня Сонце сходить близько 5:30 і заходить близько 19:00 (рахую за істинним місцевим часом, який нині звeть зимовим), тривалість дня – 13:40, ночі – 10:20. Якщо ми поділимо ніч на чотири сторожі, то першій припадає час 19:00 – 21:30, другій – 21:30 – 24:00, третій – 0:00 – 2:30, четвертій – 2:30 – 5:00.

Будемо вважати, що Лянцкоронський привіз свої відомості близько 20:00. На їх підставі полководці мали виробити план дій на наступний день. Про суперечку Острозького й Кам’янецького широко розповів Децій, суть полягала в тому, що Острозький претендував на роль командира об’єднаного війська, але поляки на це не могли погодитись і не погодились. Польське і литовське військо перебувало під командуванням окремих командирів, які мали погоджувати свої дії.

Але в даному випадку командири погодились, що треба атакувати татар наступного дня і що польське військо займе лівий фланг і центр бойового фронту, а литовське військо займе правий фланг.

О третій сторожі ночі С. Лянцкоронський повернувся з додаткового розвідування і повідомив, що татари спокійно відпочивають (Децій). Якщо він їздив від 21:00 27 квітня до 2:00 28 квітня, то на всю виправу пішло 5 годин. Більшу частину цього часу йому присвічував Місяць, який стояв між першою чвертю та повнею (ну, припускаємо, що ніч була без хмар). Думаю, він міг віддалитись від Вишнівця на 10..12 км, не більше, і міг побачити здалеку вогні в татарському таборі.

Питання тільки – в який бік він їздив? Якщо татари справді тримались Чорного шляху (вододілу), то село Гніздичне знаходиться на вершині річки Гніздична (→ Добринь → Горинь → Прип’ять → Дніпро) у 13 км на південний захід від Вишнівця, а село Олишківці лежить на верхів’ї річки Гнізна Ліва (→ Гніздечна → Гнізна → Серет → Дністер) у 4 км на південний схід від Гніздичного й у 13 км від Вишнівця. От між цими селами і проходив вододіл (Чорний шлях). Далі на схід він проходив між селами Решнівка (11 км на південь від Вишнівця) та Шимківці (16 км на південь). Відрізок вододілу довжиною 10 км між зазначеними парами сіл проходить найближче до Вишнівця, і десь тут (на мою думку) С. Лянцкоронський побачив татарський табір.

А що ж кажуть джерела? Всі три наших джерела знають Вишнівець; Ваповський подав як орієнтир для місця битви ріку Горинь, а Децій – Лопушну (село? урочище?).

(В. Ульяновський вважає, що битва сталась на річці Лопушній [УКО, с. 42]. В Україні є три річки такої назви, всі три – в Карпатах. Вважаю цей здогад неприйнятним.)

Горинь має витік біля села Волиця і у верхній течії плине генеральним курсом із заходу на схід – аж до Ізяслава, де повертає на північ. Недалеко від витоку (19 км по прямій) на Горині стоїть Вишнівець.

Ваповський зазначив, що Горинь заболочена (вона й зараз така), і це заважало загонам татар взаємодіяти і подавати допомогу. Як це можна собі уявити? Хіба би татарські загони знаходились по обидва боки Горині, а їх фронт проходив загалом з півночі на південь? Якщо це припустити, то вийде, що польсько-литовське військо діяло на якомусь одному березі Горині і билося тільки з частиною татар? А якщо припустити, що воно діяло на обох берегах, то заболочена Горинь заважала би їм так само, як і татарам.

Обидва припущення суперечать вказівці Крицького, що з’єднане військо перейшло болотисту долину і піднялося на пагорб, де й зустрілося з татарами. Цей пагорб виключає можливість, що поле битви було перерізане річкою.

Разом з тим у Крицького є подробиця, котра не вкладається у пропоновану реконструкцію. Він записав, що з’єднане військо упродовж ночі пройшло 4 милі (28 км) до табору татар. Не вірю, що так могло бути. Оці 4 милі – це типовий денний перехід; якщо військо змушене рухатись вночі, воно, природно, йде повільніше. До того ж Децій записав, що військо вирушило під час останньої нічної сторожі – скоріше за все, уже під час ранішніх сутінок, і цей короткий марш на світанку видається мені більш реалістичним, ніж довгий перехід упродовж цілої ночі. До того Крицький додав, що в момент, коли об’єднане військо побачило татар, останні вже зняли свій табір й устигли трохи просунутись (далі на схід), тобто це не було так рано.

А що ж таке Лопушне, про яке згадав Децій? У Кременецькому районі є аж два села такої назви. Одне Лопушне знаходиться у 20 км на захід від Вишнівця, поруч із витоком Горині. Я тут називатиму його Лопушне-Почаївське (Почаїв у 10 км на північ).

Інше село Лопушне знаходиться у 20 км на південний схід від Вишнівця та у 12 км на північ від Збаража. Оце Лопушне-Збаразьке лежить у 35 км на південний схід від Лопушного-Почаївського. Українська Вікіпедія вказує як місце битви Лопушне-Збаразьке, польська – Лопушне-Почаївське. Хто ж має рацію?

Отже, Лопушне-Почаївське лежить на захід від Вишнівця і дуже близько від вододілу. Якщо його прийняти, вийде, що польське військо рухалось помітно швидше татарського і обскочило його з півночі, забігши в тил татарам у Вишнівець. В такому випадку з’єднане військо мало би рухатись фронтом на захід і атакувати татар зі сходу. Теоретично нічого неможливого в цьому немає, але для цього польське військо мало би йти до Вишнівця довшим шляхом, огинаючи (й обганяючи) татарський табір з півночі, що – повторюся – було дуже небезпечно.

Далі, розбитим татарам, щоби втікати на схід, треба було би або пробитись через лави ворожого війська, або тікати на захід, а далі кружним шляхом повертати на схід. Наші джерела не знають ні того, ні другого.

Трохи краще виглядає ситуація з Лопушним-Збаразьким: вододіл проходить якраз по території сучасного села або трохи південніше. Отже, по відношенню до вододілу ситуація двох Лопушних однакова. Але Лопушне-Збаразьке лежить східніше Вишнівця, і якщо татари зранку 28 квітня устигли вирушити далі на схід, то могли дійти до сучасного села Шили (16 км на південь від Вишнівця, 4 км на північний захід від Лопушного-Збаразького) або й до самого Лопушного-Збаразького. Тому віддаю перевагу цьому селу як детальному орієнтиру місця битви.

Перебіг битви

Він описаний у процитованих текстах досить детально, і немає потреби його ще раз переповідати. Битва почалася пострілами двох польських польових гармат, які стояли попереду фронту. Невідомо, чи вони влучили куди-небудь і чи завдали якоїсь шкоди татарам, але безперечно підбадьорили з’єднане військо і (мабуть) засмутили татар.

Наші джерела згоджуються в тому, що татари повели головну атаку на стик польського та литовського шикувань, і ситуація була небезпечна для литовців. Мабуть, татари побачили там розрив між загонами і хотіли пробитися в тил ворожого війська. Але цю спробу вдалося відбити контратакою польського відділу, і далі наші джерела не подають істотних деталей, а переходять до загальної втікачки розбитих татар.

Мистецтво тактики полягає у тому, щоби скористатись сильними сторонами свого війська і не дати ворогу скористатись тим, в чому він сильніший. Сильною стороною татар була їх чисельна перевага, з якої вони, однак, не зуміли скористатись. Це була тактична помилка з їх боку. Натомість князь К. І. Острозький вчинив тактично правильно, розтягнувши правий фланг свого строю аж до сусіднього лісу, щоби татари не могли його обійти.

Сильною стороною з’єднаного війська мала би бути важка (панцирна?) кіннота зі списами. Але про участь таких вояків у битві джерела не згадують.

Також можна відзначити – хоча польські автори бідкалися на нечисленність війська, воно було вишиковане у два ешелони, і Ян Одровонж командував якраз ар’єргардом. Про участь його загону в битві конкретних згадок нема, але я припускаю, що він стояв спиною до першого ешелону – напоготові до відбиття татарського нападу з тилу. Якщо (припустити) так – це була розумна обережність з боку Миколая Кам’янецького.

Битва були вирішена досить рано, можливо, ще до півдня, бо Крицький записав, що військо повернулось до Вишнівця ще того ж 28 квітня.

Нічого не знають наші джерела про спроби переслідувати розбитих татар. Можливо, М. Кам’янецький мав надію, що їх перестріне і додатково поб’є військо Яна Творовського та / або молдавського воєводи Богдана. На це мав надію і король (Л-30, Л-31, Л-36, Л-38), але не сталось ані того, ані другого.

Втрати сторін

Втрати польського війська були відносно невеликими. Крицький записав, що вбитих було не більше 50, Децій (і слідом за ним Ваповський) підвищив це число до 100. Всі автори згоджуються, що було багато поранених. Також всі однозгідно мовчать про загибель / поранення когось із командирів з’єднаного війська.

Щодо вбитих татар наші автори значно щедріші. Крицький своїм листом до Шидловецького убив 5 тисяч татар, Децій своєю «Історією» – значно більшу частину із 25 тисяч (15 тисяч? 20 тисяч?), ще й Ваповський своєю «Хронікою» убив більшу частину татар.

У червні 1512 р. у листах короля Сигізмунда до Риму двічі повторене число 8 тисяч убитих татар (стільки нарахували трупів; Л-43, Л-45). Такого числа немає у Крицького, і я навіть думаю, що воно з’явилось уже після того, як він склав свій меморандум. Думаю, це число було призначене виключно на експорт, аби зробити враження в Римі. Принаймні Децій, хоча й був наближений до короля, цього числа не знав і спеціально відзначив, що не міг довідатись про втрати татар навіть від учасників битви (мабуть, того ж таки Лянцкоронського).

Все це говорить тільки, що вбивати ворогів гусячими (лебединими?) перами простіше, аніж шаблями чи стрілами, і навіть простіше, ніж гарматами. Я уже наводив був цитату зі спогадів генерала Петра Григоренка, як він був вражений великою кількістю німців, убитих в одному бою, наказав порахувати трупи – і їх виявилось аж 832 [Жарких М. І. Чернігів і татари: 1198 – 1278 рр. – К. : 2022 р., розділ «Літературна «оборона Козельська» – із книги Григоренко П. Г. В подполье можно встретить только крыс… – Нью-Йорк, 1981 г., глава 23. Четвертый Украинский].

Думаю, що із числа, наведеного Крицьким, спокійно можна викреслити один нуль (якщо ви, читачу, не вмієте зробити це самостійно, наведу результат: у мене вийшло 500 убитих).

Повторюся: серед убитих не було нікого з визначніших людей, і це також заперечує можливість якихось величезних втрат. Не було таких людей і серед полонених. Їх надіслали до Кракова, і Децій безсумнівно їх бачив і міг порахувати, але не порахував і числа їх не назвав. Мабуть воно не було аж так вражаючим, десятки, але не сотні чоловік.

Менглі-Гірей піклувався полоненими татарами, писав, що серед них можуть бути його слуги, і просив їх відпустити (тих, кого вкаже його посол Девлет-Бахти) (Л-47). Але й він не назвав ані одного імені оцих слуг, хоча в інших листах хана траплялися імена слуг і навіть купців, яких було затримали в Литві, і хан не забував просити за них. І з цього боку бачимо, що серед тих, кого татари не дорахувались, не було людей визначних.

Виняток становлять звістки про убитих у боях татарських царевичів (онук імператора – Л-22; син імператора – Л-43, Л-44, Л-45). Перша з цих згадок прозвучала 21 квітня і далі у ніякі реляції не увійшла. Звідси випливає, що її слушно сприйняли як перебільшення і відкинули. Інші згадки містяться у листах до Риму та імператора Максиміліана в парі із 8 тисячами вбитих. Вважаю, що ця «новина» вигадана все з тією ж метою зробити враження в Римі. Про участь когось із синів Менглі-Гірея джерела не знають, знають натомість про їх участь у поході на Московію в ті самі дні того самого квітня 1512 року. Алібі, так би мовити. Ну й загибелі цього «сина» інші джерела не знають, хоча він – особа досить помітна.

Ясир

Десять тисяч виступають у Крицького як число звільнених полонених. Є таке точно число й у Деція, – там воно позначає число захоплених татарських коней, а число звільнених полонених Децій підносить до 16 тисяч. Ваповський про коней не згадував, а про полонених написав просто – «всі були звільнені».

Думаю, що число 10 тисяч циркулювало у Кракові в оповіданнях про битву, надто коли герої битви повернулись до Кракова і почали запивати свою перемогу. 10 тисяч татарських коней (Децій) – це якраз 5 тисяч вершників, котрі їхали двома конями кожен (одвуконь, як називали таку практику москалі). Але обидва ці числа я вважаю перебільшеними, до того ж вони походять з різних джерел.

Далі, в сучасному Шептицькому районі Львівської області маємо 203 поселення, у Золочівському районі – 277 поселень і у Львівському – 512 поселень. Якщо ми окреслимо зону, де татари в 1512 р. лапали ясир, як весь Шептицький район, північну половину Золочівського району і північно-східну частину Львівського району – вийде 469 сучасних поселень. А що було давніше? З одного боку, сучасні поселення більші за давніші і частково поглинули дрібні сусідні поселення (особливо це стосується міст). З цієї причини можна думати, що давніше поселень було більше. Але з другого боку, мережа поселень продовжувала ущільнюватись і в наступний (після 1512 року) час, тому давніх поселень могло бути менше. З третього боку, татари мабуть не могли заскочити в кожне поселення і не могли захопити там геть усіх.

Тому я оцінюю число спустошених поселень на 200. 16 тисяч полонених дадуть нам 80 чоловік з кожного села, а 10 тисяч – 50. Ці показники залюдненості сіл я вважаю завищеними, а тому завищеним і загальне число: ніхто тих звільнених не рахував, добре, якщо прикинули на око, що їх було багато.