Юст Децій (1521 р.)

Микола Жарких

Наступне за часом написання оповідання про битву під Вишнівцем записав Юст Децій в своїй «Історії короля Сигізмунда»:

Невдовзі після закінчення церемонії коронації королеви Барбари до сенату й короля дійшли вісті, що війська кримського хана і перекопські татари, разом понад 25 тисяч вершників, напали на Русь [= Руське воєводство] і Поділля. Тоді король з просто неймовірною швидкістю звільнив загрожену ворогами державу, висилаючи своїх дворян на допомогу найманим солдатам, які уже попередньо були приготовані на випадок нападу. Також дуже багато магнатів звичаєм предків відважно поспішили боронити вітчизну. Найшвидше, як тільки було можна, вирушили в напрямку, звідки надходили варвари-вороги.

Коли військо, складене з дворян і магнатів, готових до бою, було уже в дорозі, відділ обозових слуг під командуванням Станіслава Лянцкоронського, начальника замку в Кам’янці [Подільському], 23 квітня подолав татар у сутичці над річкою Білка. В тій битві татари, які наткнулися на загін поляків, були цілком знищені, а ті досягнення наповнили Польщу радістю й потішили надією повної перемоги.

Потім усі війська зібралися в одному місці і близько 23 квітня розмістилися табором у непомітному для неприятеля місці в околиці міста Вишнівця. Станіслав Лянцкоронський, який спостерігав за військом неприятеля і наражався на велику небезпеку, о першій нічній сторожі приніс до табору повідомлення про те, що діється у ворогів.

Вожді провели нараду і одразу після цього Лянцкоронський, який тільки змінив коня, подався знову на розвідини, наказавши воякам, аби дали відпочити коням і самі добре відпочили, щоб коли він повернеться, все було готове до битви.

Лянцкоронський повернувся під час третьої нічної сторожі і повідомив, що неприятель відпочиває без жодного занепокоєння. Тоді ціле військо виразило з радістю готовність вирушити на ворога. Хоча литовське військо, з’єднане з польським, налічувало ледве 6 тисяч кінноти, а проте в цілому війську не було нікого, хто би не прагнув палко або перемогти, або загинути за вітчизну.

Перед тим, як вирушити в дорогу під час останньої нічної сторожі, вожді висували різні проекти щодо способу дій та самої битви. Костянтин [Острозький], муж, який серед сучасників не мав рівного собі вождя, домагався, щоб міг розпочати битву зі своїм військом, оскільки він знав добре того ворога, віддавна з ним бився, і тому таке завдання повинно припасти йому, а не воякам мало досвідченим (якби вони погано почали битву, то тим самим занапастили б надію на дальший успіх).

Поляки, сподіваючись на дух перемоги, були іншої думки і твердили, що треба вдарити одночасно, а не ділити мале військо на багато відділів; казали, що буде більша користь для держави, якщо разом розпочати і з однаковою славою осягнути перемогу, якщо бог захоче її дати.

Однак палкий Костянтин не погодився на проект поляків. Він сказав, що польські магнати, особливо ті, що захоплені прагненням слави, були [навчені] частково у німців, частково у інших народів; правда, що їх велика мужність надавалася до війн іншого роду, але при іншому ворогові потребують вони іншої системи боротьби та інших військових навичок.

Тимчасом, коли попри різницю думок військо не переривало посування вперед, на світанку донесено, що ворог близько, і близька небезпека перервала суперечку за першість у честі. Швидко розставлено військо; Костянтину з литвинами припало праве крило, поляки мали боронити ліве крило. Командування польським військом доручено краківському воєводі Миколаю Кам’янецькому, який аж до останнього дня життя [помер 15 квітня 1515 р.] славився мужністю і знанням воєнного мистецтва. Середня частина складалася з досвідчених вояків і магнатів; перед нею поставлено окремі загони разом з їх командирами. У такий спосіб збирались атакувати ворога, як тільки випаде можливість.

Костянтин, ошуканий у своїх надіях, відвів більшість свого війська від польського строю під невеликий горб, який виднівся поблизу. Несподівано вороги ударяють натовпом, кричачи за своїм звичаєм, на вояків Костянтина, бажаючи їх збити раптовою атакою. Обидві сторони почали битву з великою надією на перемогу.

Коли вже війська зійшлися, Костянтин у певний момент вирішив трохи віддалитися від своїх і в іншому місці повести польський загін на ворогів; і ледве приєднався до польського загону, коли крик, що доходив з тилу, дав знати, що литовці, не витримуючи натиску варварів, запеклої боротьби і маси стріл, почали втікати.

Занепокоєний Костянтин закликав поляків, аби прийшли на допомогу його воякам. Завдання це доручено Войцеху Шамполенському і Бернарду Потоцькому, добрим воякам, які на чолі легко озброєного загону прибули на допомогу литовцям. Костянтин також затримав своїх утікаючих людей і разом з поляками знову вирушив на ворогів.

І враз перехилилися шальки перемоги. Ті, що перед хвилиною самі вже почали тікати, нині своєю чергою змусили своїх ворогів до відступу. Татари, помітивши поразку й утечу своїх, посилають загроженим підкріплення і, залишивши нечисленних стерегти бранців та здобич, всі поспішають на битву.

Але битва не точилася тільки на правому крилі, також і поляки вже вирушили до бою. Найперше послано чотири відділи, і їх вороги так оточили, що й не було видно. Далі вступали в бій все нові й нові відділи, а коли і середній загін вдарив на ворога, битва дійшла до кульмінаційного пункту.

В загальному замішанні битви один з польських відділів пробився через натовп ворогів і, розігнавши тих, що стерегли бранців, зумів звільнити з пут частину спійманих. Інших звільняли почергово ті, що були звільнені у першу чергу. Тепер ті, що перед хвилиною були ще у путах, підносили долоні до неба і покірно просили у бога перемоги – схопили сокири та інші знаряддя боротьби, які були серед татарської здобичі, і поспішили до бою, швидко змінившись із в’язнів на вояків.

Тимчасом татари засумнівались у власній силі й успіху, побачили близьку поразку і почати утікати. Скрізь поляки і литовці гнали їх і вбивали. Татари зазнали б набагато більшої поразки, якби не розсипалися так швидко по полях і не рятувались утечею.

Сармати відчули тоді радість перемоги і то за ціну нечисленних полеглих зі свого боку. Не знаю докладно, скільки ворогів пало, тому що не міг того довідатись навіть від тих, що боролися з ворогом груди на груди. Однак мені оповідали (що я уважаю за найближче до правди), що із 25 тисяч ворогів, про що казали бранці, відійти зуміла тільки значно менша частина.

Перемога була для сарматів тим радісніша, що її здобути з малими втратами. З цілого війська полегло заледво сто людей, а понад то було багато поранених стрілами. Відбито усю здобич, а понад 16 тисяч бранців різного віку обох статей повернено на батьківщину. Здобуто також понад 10 тисяч татарських коней.

Пам’ятна та битва сталась під Лопушною 28 квітня, у день . Брали в ній участь:

– , великий коронний гетьман;

– зі Спрови, воєвода і староста краківський;

– , воєвода подільський;

– , маршалок коронний і староста львівський;

– ;

– ;

– ;

– ;

– Ян і Міхал Пілецькі;

– і Кміти

– все мужі чудові й хоробрі, також багато інших мужніх польських рицарів, завжди готових до оборони вітчизни.

У битві брали участь також підкріплення литовські зі славними вождями:

– Костянтином Острозьким, котрий не мав собі рівного серед сучасних йому вождів;

– ;

– з синами;

– і багатьма іншими литовським рицарями.

Окрім того було там багато шляхти, імен яких немає потреби тут назвати.

В битві брало участь багато купців-добровольців, а серед них краківський міщанин Ян Суч, хоробрий та енергійний чоловік.

Хоча в той час татари напали не тільки на Русь і Волинь, але також спустошили Белзьку, Львівську й Буську землі й грабували в околицях Красноставу у Люблінській землі – вони були скрізь побиті й розпорошені поляками у дванадцяти менших битвах.

Коли вість про ту перемогу разом з полоненими [татарами] дійшла до короля, було відправлено подячний молебень до найвищого і найліпшого бога та польських святих. Бранці, яких чекала довічна неволя в кайданах, працювали при будівництві у краківському замку [DKZ, s. 64 – 68; переклад з польської М. Ж.].