Андрій Крицький (1512 р.)
Микола Жарких
Меморандум (запис для пам’яті) Андрія Крицького для Христофора Шидловецького не має ані дати, ані місця написання. Я у своїй хрестоматії розміщую його так само як і С. Гурський – під датою описаної в ньому події, а не під датою написання (написано меморандум, ясна річ, пізніше).
Descriptio pugne ac victorie de Tartaris die S. Vitalis, qui fuit XXVIII Aprilis ad oppidum Wisnewecz
Christofero de Schidlowjecz, Castel. Sandomiriensi ac Regni Vicecancellario: Andreas Cricius, Regine Barbare Cancellarius.
Constitueram jam pridem mecum, vitam et res gestas divi principis nostri Sigismundi regis scribere, cum propter admirabiles corporis et animi ipsius dotes, tum ob illustratam imperio et exemplo ipsius regni totius, in splendore, moribus et fortuna, faciem et statum universum; sed quia res hec pacatam mentem vacuumque curis animum requirit, qui mihi nunc tot negotiis et sollicitudinibus exposito contingere non potest, cuncta ipsius acta commentariolis meis notans ad venturos aliquando quietiores dies suspendebam.
Posteaquam tamen victoriam hanc nuper e Scythis partam conscribi a me voluisti, ne tibi ea in re minus obediens viderer quam in ceteris omnibus, qui vel minimo nutui tuo parere soleo, ipsam subcisivis quibusdam horis et tumultuario calamo perstrinxi.
Quamquam nescius non sum futuros quosdam, qui ut alias res actusque meos, sic et hunc libellum lynceis oculis criticaque lingua notabunt.
Quia tamen a talibus maximi quique scriptores immunes esse non potuerunt, ego etiam minimus id equo feram animo, dummodo soli tibi, cui hec scripsi placere videar, cujus virtus, prudentia, gravitas, cultus et rerum omnium splendor non in patria modo, sed in exteris quoque regnis celeberrimus est, et quo ante hac summa cum laude regia hec aula gubernata est, ita et nunc illustratur, salis premii, satis laudis me consecutum pulabo.
Vale presidium meum.
Pugne geste narratio
Qui res nationum et populorum gesta memorie prodiderunt, Scythas et generis antiquitate prestantes et belli studio semper asperimos fuisse, testantur, quippe quum sepe universam Asiam ditionis sue fecissent, cum Darium et Cyrum, potentissimos reges, copiasque Alexandri Macedonis fudissent, Romanorumque vidissent non sensissent arma, alterius tamen nunquam paruerunt imperio.
Mortales siquidem immanes et ab humano victu prorsus alieni, quibus nec urbes nec sedes certe aut cultus agrorum est, sed vaste camporum solitudines, per quas assidue vagantes, non estu non frigore, non inedia, non ullis denique incommodis seu tempestatibus domantur.
Panem et obsonia hec, que opus exigunt, abhorrent, equina carne, et ea interdum sub sella inter equitandum cocta pro bellariis utuntur.
Recte Antheas olim ad Philippum scribens: tu, inquit, Macedonibus, qui bella gerere didicerunt, imperas, at ego Scythis, qui cum fame et siti pugnare possunt. Quid, quod omnis eorum voluptas in armis et opes in rapinis consistunt. Felices illos putant, qui bello occumbunt, contra infelices et inglorios, qui domi moriuntur.
Imperia autem illorum, que ipsi ordas vocant, septem esse traduntur, singula quidem adeo ampla et potentia, ut pleraque – maxime hoc Tauricanum vicinius agriculturaque ob hoc et aliis humanis exercitiis cultius – supra centum milia bellatorum contineant.
Ad arcendum tam instantem ac numerosum hostem his prosertim regnis, que paucis nature presidiis munita late undique patent, non muris aut vallis usque adeo opus est, quam assidua aliqua militum vi et excubiis; si quidem cum remissiorem esse custodiam animadvertit, mox vel in Russiam vel in Lithuaniam irrumpit, arces et queque menia preterit, villas tantummodo incendit et depopulatur, coactisque armentis et incolis eadem, qua ingreditur, celeritate rursus erumpit. Nulla cum eo fides, nullum jusjurandum firmari potest, penuria rerum ipsum ad rapinas et rabie ad neces et incendia stimulante.
Quo fit, ut inclytus Polonie rex et magnus dux Lithuanie semper oculos in statione, semper tum milites in finibus, tum exploratores in campo habere et aes immensum effundere cogitur.
Fiunt preterea et generales belli expeditiones, fiunt vectigalia et tributa tam ingentia quam necessaria, propter Reipublice incolumitatem.
At hi vicini, qui post terga nostra secure degunt, non modo nos in tantis non adjuvant erumnis, sed nonnulla etiam discrimina et casus nostros optant et procurant.
Quam ob rem spectata quidem est hec et vere christiana principum nostrorum virtus, qui hac inhumanitate non permoventur seseque adeo opponunt, ut ea que regna ipsorum patiuntur penitiores Christianorum partes non amplius experiantur.
Olim enim, cum per pluralitatem ducum et regni scissionem commode illis resistere non poterat, quantas, penetrata vi summa Polonia, terris aliis clades intulerint facile vel ex hoc conjici potest, quod in Hungaria, ut de aliis taceam, triennium egerunt et pro libidine sua debachati, ad plagas proprias incolumes redierunt.
Enim vero, si quis hec et alia paulo altius acta repetere voluerit, si non modo tantam Scytharum molem, que cervicibus nostris semper imminet, sed aliorum quoque catholice fidei hostium impetus recte pensaverit, quantum de re christiana Polona gens mereatur, cujus fidem, robur et dexteritatem tum aliis plurimis tum hac certe victoria, quam scibere sum orsus, intueri licet.
Anno igitur a nativitate Christi XII supra mille et quingentos Sigismundus Polonie rex invictus peracta clarissime sue conjugis Barbare fausta et celeberrima toto orbe coronatione, cepit una cum pontificibus et proceribus regni, qui tum aderant, consilium agere, quo pacto Tartaris, qui per exploratores prope fines delitescere et vere ipso, cum gramina primo succrevissent, incursionem parare nunciabantur, resistendum foret.
Et quia visum non erat contra hostem hunc semper imminentem et fugacem universam excitare nobilitatem, decernitur, ut mercenarius miles conducatur, ad quem scribendum Leopoli dies sexta nonarum Maji deputatur.
Solvitur interea conventus et sacris purgandisque animis – erat enim quadragesime tempus incumbitur.
At hi Scythe, qui per exploratores denunciati fuere, tres hujus Taurici imperatoris nepotes erant, qui cum viginti electorum suorum milibus ad ferendum Selimo, imperatoris Turcarum filio, suppetias adversus patrem prodierant, ubi inter illos concordia inita et ipsis opera renunciata fuit, juventute simul ac prede aviditate succensi, se sub nigra silva, quam nostri sic vocant, paulo ultra Podoliam continuerant atque inde commoditatem huc insiliendi captabant.
Perfectis vero Pasche sacratissimis solennibus circiter Idus Aprilis furtim et citius solito per fines illabuntur, castraque inter Leopolin et Busko metantur, ex quibus mox undique more suo se per turmas veluti lupi quidam rabidi diffundunt.
Heu! quis faciem tunc terre illius aut verbis exprimere aut lacrimis deplorare posset? Cremantur late circum ville, opesque passim diripiuntur, pecora et armenta abiguntur, templa Dei immortalis profanantur, homines sexus utriusque divinis ipsis occupati vinciuntur et ceduntur, infantes ab uberibus matrum avelluntur et cum senibus ceu viarum impedimenta sternuntur, virgines palam non etatis aut pudoris ratione habita in conspectu parentum, fratrum et propinquorum violantur, spectantibusque maritis uxores corrumpuntur, denique divina et humana omnia sanguine, fletu et merore complentur, quippe major huic hosti, quam ceteris bella colentibus impietas, major inhumanitas, ad hec mores fedi et abominabiles, faciesque horrende et vere Tartaree, quas intueri solum satis supplicii est, nedum alia ab his nefanda pati.
Dum hec in Russia geruntur accurrunt quam plures Cracoviam, qui cladem hanc regi nunciant, urbemque omnem ingenti luctu ac dolore afficiunt.
At ipse sapientissimus rex ne minimum quidem consternatus, sed ut sua constantia est spem optimam pre se ferens vultu, quecunque opportuna tam subito et presenti malo videbantur, ea omnia exequebatur.
Primum enim per literas patricios omnes Russie propinquiores exhortatur, ut pro se quisque eo quo majori possit comitatu Leopolim contendat.
Dehinc aulicos suos levis armature cum Nicolao de Camenecz, palatino et cap. Cracoviensi supremoque exercituum regni imperatore, mittit, cujus ductu non multo ante Dacia, quam Valachi occupant, in qua pridem tot magni ac potentissimi principes, partim dispendium suorum exercituum partim etiam interitum passi sunt, ferro et igne vastata est, et primores ejus prelio capti Leopolimque adducti detrimenta omnia, que regno prius intulerant, ad dependendum coacti fuerunt.
Hic igitur Nicolaus, quamquam etate jam ingravescente et acri morbo affectus esset, pro magnitudine tamen animi sui et summo in Rempublicam amore nihil moratus primum edem divi Bernardini adiit, ibique pro religione sua Deo se et fratribus illis commendans propere discessit.
Interea tamen quam ipse Leopolim pervenit, nunciantur regi fausta belli preludia et captivi adducuntur.
Hi enim nobilissimi juvenes, qui ad statum tempus et locum confluebant, ipsos quos dixi turmatim discurrentes Tartaros et eos semper numero superiores profligabant.
Non defuerunt interim nuncii, qui hostem prevalidum esse et rem celeriter agere, nostros vero et exiguos numero et quam celeritas hostis exigebat tardiores esse referebant.
Ita fit anxia quedam inter spem et metum expectatio, fiunt et crebre per templa supplicationes, fiunt sacrificia Deo et patronis regni, in quibus rex ipse frequens aderat, frequentissima vero Serma. conjux et inclyta soror Elisabeth virgo, utraque omni virtutum genere insignis et virginea venustate conspicua.
He itaque certatim divinis semper omnibus inherentes, Deum precibus pro tuitione sui populi flagitabant. Dici non potest, quot per ipsam divam reginam et aris oblationes et pauperibus eleemosine distribute, missarumque solennia, me ipso plerumque procurante, Deo et Sanctis exhibita sunt.
Quoties aliquod felix nuncium adferebatur, toties ipsa ad venerabile Sti. Stanislai sepulcrum accedens et in genua procumbens gratias immortali Deo cum lacrimis referebat.
Adveniente autem Leopolim Cracoviensi palatino et plerisque tum proceribus tum patriciis regni, primum omnium a capt[i]vis queri ceptum est de statu et conditione rerum hostilium et quam diu manere hic constituissent.
A quibus hoc relatum erat: copias omnes, que predandi gratia sparse fuerant, rursus in castra rediisse, atque ea e stativis cum preda universa jam ad iter mota esse, sentireque suos, gentem hanc in se congregari, non credere vero posse adeo repente tantam effici manum, quanta cum eis congredi audeat, subvereri tamen insultus quospiam leves, quorum causa cohortem non mediocrem post terga speculari solere, certumque id esse, quod qualiscumque vis eos adoriri voluerit, pugnam non detrectaturos.
Quo accepto nostri intelligentes jam minime morandum esse, persequi hostem quam celerius, temporaque et loca pugne apta observare statuunt.
Non expectato igitur Joanne Tworowski, celebri bellorum duce, et milite cum pluribusque aliis, qui venturi nunciabantur, die sabbati VIII Calendas Majas Leopoli discedunt progressique haud longe copias ordinare et aciem struere, quo ad invadendum hostem semper essent parati, ceperunt.
Funduntur interim ductu Joannis de Pilcza strenui admodum juvenis hostium ducenti, captivique duo ad exercitum mox perducuntur, qui de suis per interpretes quesiti, coadunatos jam esse recedereque et quinque miliaribus abesse retulerunt.
Venit inter hec propere nuncius ad Cracoviensem palatinum missus cum literis a principe Constantino preclaro belli presertim Scythici imperatore, cujus tot insignia facta, tot victorias et merita in rempublicam nemo satis laudare vel enumerare potest, qui cumpridem apud Moscos durissimam annis novem passus esset captivitatem et demum quantus cognitus esset, non modo sponte manu missus, sed in summo honore habitus et fortunis adeo donatus fuit, ut cunctis eorum exercitibus preesset, quibus forti animo et dexteritate et fortuna ductis plurima e Scythis trophea detulit.
Litere autem ducis hec precario continebant, ut si quid gentis esset, vel animi congrediendi cum hostibus, illi quam primum significaretur, se etiam tum e vestigio agmine pro celeritate facto venire hostemque una adoriri velle.
His a proceribus lectis, nuncius confestim alter mitti jubetur, princepsque ipse rogari, ut quantamcunque posset comparare manum operam faceret adventumque acceleraret.
Hostilis interea exercitus ad dextram versus declinans procedebat, noster vero recto proficiscens ad levam ipsius pervenit, atque ita uterque lateribus tendens vix duobus interdum a se miliaribus consistebat.
Quarta vero die conventum est circa castellum Wisniowiecz cum principe Constantino mille et quingentis tantum Lithuanorum equitibus sed admodum strenuis comitato atque ibi copiis simul consistentibus, salutationeque utrinque facta consilium mox initur, in quo licet ambo solertissimi imperatores ceterique duces ac primarii viri multitudinem hostilis exercitus suique paucitatem librantes, imparem longe pugnam judicabant, scientes tamen victorias non numero plerumque sed virtute bellantium constare solere, suos vero non modo non subterfugere passim omnes pugnam, sed optare etiam insuper et efflagitare, hostem nocte proxima consequi ac postridie, que fuit S. Vitalis, illum aggredi statuunt.
Facta igitur hac inter se mutua consultatione, speculatores utrinque ad perscrutanda castra hostis locumque stationis ac intervallum vie mittuntur.
Corpora dehinc et equi curari arrnaque ac cetera belli instrumenta apparari cepta.
Que omnia dum congruis animis quadamque pugnandi cupiditate perficiebantur, exploratores ad castra circa primam noctis vigiliam redeunt, stationemque hostilis exercitus situmque loci ac itineris spatium declarant.
Datur mox absque strepitu profectionis signum perque noctem integram, quo prius ad hostem perveniri possit, quam e stativis castra moveret festinatur.
Relatum est ab his, qui tunc apud Scythas capti fuerant, majorem natu imperatoris nepotem eam ipsam noctem totam cum primariis plerisque insomnem duxisse, faustumque successum et incolumem cum preda immensa reditum compotatione simul ac ingluvie celebrasse.
Nostri vero licet eundo minime cunctarentur, quia tamen iter quatuor milliarium spatio nocte presertim exigua conficiendum erat se post ortum usque solem hostibus exhibuerunt, et jam tum ipsos non paratos modo sed e statione quoque paulo ad iter provectos invenerunt.
Erat inter utrumque exercitum collis quidam patulus aliquantum et prominens, sub cujus radice vallis limosa et lubrica difficilem quodammodo et tardiorem nostris transitum effecit.
Ad hujus itaque collis verticem cum pervenissent, hostemque silve longe lateque inherentem per duo vix stadia conspicati essent, ordine subsistunt, oculisque ipsius amplam imprimis ac formidabilem aciem objiciunt.
Omnes enim primarii juvenes frontem cum cohortibus suis tenebant armisque ac signis tum variis tum inauratis resplendebant.
Summa autem totius exercitus nostri circiter quinque milia fuisse, ordinesque ipsi ad hunc instructi modum stetisse perhibentur: Lithuani cum ducibus et imperatore suo Constantino, principe, dextrum cornu, sinistrum vero Joannes de Pilcza turma nobilium quam sedulo coegerat tuebatur.
Lithuanis proximi fuere alii de Pilcza tres egregii juvenes: Nicolaus presertim et Stanislaus germani Ottones, ambo quidem bello et ingenio, Stanislaus tamen corporis ad hec et forme dignitate ceteris supereminens.
Contigua his erat aulicorum cohors, generosisque equis ac strenuis admodum viris referta. Huic preerat Albertus Sampolinski animo factisque, militaribus supra quam credi possit insignis. Atque ipsi tunc Jacobus Seczygniewski et Joannes Grzymoltowski, uterque militia clarus vultuque ipso Martem pre se ferens, assistebat.
Stetit dehinc Martinus Cameneczki et Stanislaus Luszczewski.
Steterunt duo ingenui juvenes de Vissnicze: Petrus precipue natu grandior, qui non modo in patria sed in Germania et Italia cum Maximiliano imperatore militans laudem sibi non mediocrem comparavit.
Conjunctus his fuerat inter nobiles alios Andreas Boratynski virtute militari et claris facinoribus non postremus.
Stabant demum levo jam cornu virine tres ale tam militum mercenariorum quam etiam nobilium caterve singule prefectis his, Stanislao et Joanne Amor de Tarnow, generosi cordis adolescente et Stanislao Mieleczki distincte.
Et preter hos, quos duces memoravi, multi alii strenui ac prestantes viri cum omnes alios tum maxime frontis ipsius ordinem implebant, quem peditum insuper manus quedam perexigua tamen et cum duabus tantum belli machinis antecedebat.
Post frontis aciem alie deinde cohortes.
Postremo vero agmen, quod totius robur fuit exercitus, subsequebatur. Cujus quidem dux fuit gentilis tuus Joannes Odrowąsz, palatinus Russie, genere simul ac opibus longe clarissimus etatemque suam consilio, gravitate et eloquentia superans.
Erant et alie circum copie sub alas instructe. Erat et nonnihil agrestis turbe, spoliarum magis et prede quam pugne causa illis admixte.
Quibus omnibus sic consistentibus palatinus Cracoviensis, et si ante hac semper, maxime tamen tunc boni imperatoris et patris patrie nomen referebat. Qui contra etatem et valetudinem suam, armis indutus atque equo insidens omnibus circum copiis instruendo et cohortando insistebat, quamquam ea tam in postremis quam etiam in primis fuit pugnandi cupiditas, ut ad eam rem frenis magis quam calcaribus opus fuisse videretur.
Hoc idem tamen et princeps Constantinus et Stanislaus de Chodecz, regni marschalcus et cap. Leop. grandi animo bellique hujus Scythici peritia preditus, idem et reliqui duo, qui tunc eliam munus imperatorium obibant, Stanislaus de Lanczkorona, cap. Camen. et Janussius Swierczewski, militia uterque et rebus fortiter gestis clarus, sedulo exequebantur.
At Scythe visa insperate tam lata armisque radiante copiarum acie auditoque etiam tormentorum boatu, que in eos jaculabantur, subito exterriti, confundere ordines et velut pelagus quoddam immensum, cum a ventis agitatur, misceri inter se ceperunt.
Nihilominus tamen tensis arcubus ferri in nostros ac more suo circumsilire sagittisque obruere nitebantur.
Quadripartito itaque agmine, pars dextrum cornu, pars sinistrum, reliqui medium petunt, sed que in dextrum ferebatur major vis ejus, major impetus erat, quem Lithuani paulo versus progressi primi sustinent, silveque, pre cujus densitate circumdari non poterant, inherentes se fortiter opponunt et strenue rem agunt; multitudine tamen ingruente, cum urgeri jam nimis ac nutare jam pene cepissent, Albertus Sampolinski versus ad eos, quibus preerat: quousque, inquit, expectamus congrediendi imperium? videtis quo in periculo hi versantur! Hem, me sequimini!
Concitatoque equo, mortis et vulnerum immemor medium in agmenhostium se misit, quem una et relique frontis turme secute innumeros hostes precipitant cedemque acerrimam edunt.
Non sustinuere diu Scythe tam ferventem atrocemque ipsorum impetum, sed protinus terga vertunt, tantoque cursu in fugam ruunt, ut plerique tum vestes a se tum etiam sellas equis, quominus eos fatigarent, abjicerent.
Nostri vero auctis animis, marteque propitio magis succensi fugientibus insistebant.
Sparsim enim hostes per silvam insequebantur et hos cesim, illos punctim feriendo vias et silvam omnem cadaveribus sternebant.
Interea autem, dum ipsi ad exercitum revertebantur, duces cum copiis aliis multitudini prede, quam coegerant hostes, incumbebant, cujus faciem memorare quidem sine lacrimis non possum. Stabant vincti viri pariter ac mulieres infinite, tot suppliciis, verberibus spectaculisque nefandis affecte. Stabant puelle spurissima queque passe. Stabant tot plaustra puerorum quid rerum ageretur nescientium, quorum tantum supra X milia fuisse amicus mihi quidam inter alia singularis judicii et minime vanus retulit.
Omnis hec igitur turba clamore simul et fletu vindices suos excipiebat, Deoque non secus quam patrum olim anime, cum ab inferis eruebantur, gratias agebant.
Imperatum est autem mox a pr. Constantino et Crac. palatino, ut quisque id quod suum esset, tum rerum tum hominum acciperet et abiret, qua in re tanta fuit secuta confusio, et pueris parentes suos ignorantibus et commixtione una pecorum et armentorum, ut pleraque ignota auferre et inter se dividere milites cogerentur. Compertum est in eo prelio Scytharum circiter V milia cecidisse, nostrorum etsi aliqui saucii, minus tamen L desiderati sunt.
His omnibus sic actis eodem die reditum est in Visniowiecz ibique quod reliquum erat requiei tempus datum.
Postridie vero Constantinus proceres et patricios omnes invitat, ac celebre facit convivium, in quo singulos quosque de re strenue gesta et presertim Crac. palatinum, cui de tam insigni parta victoria soli tantummodo acceptum referebat, collaudans, epulis simul ac muneribus laute ac munifice accepit.
Equidem si Poloni ac Lithuani pari consensu, junctisque simul viribus suis semper se opponerent hostibus, melius longe res principatus utriusque procederent.
Hoc enim modo, quascunque aliquando pugnas aggressi fuerint, eas feliciter ac summa cum gloria gessisse, tu, mi patrone, qui in evolvendis annalibus priscarum rerum scientia precipuus es atque ob hoc inter alias virtutes ac dotes tuas consilio plurimum pollens, non ignoras.
At hi, qui Cracoviam tam faustum nocturno diurnoque cursu ferebant nuncium, quarta fere die, que solis erat et in qua princeps noster invictus et sanguinem minuere et Sigismundinalia celebrare consuevit, accurrunt in ipso pene diluculo, primumque ad mgcum. germanum tuum Nicolaum, cast. Radom. non mediocre hujus curie decus divertunt. Ad quem cum tardius aliquanto per janitorem admissi essent, res per alios in regium usque thalamum delata est. Dehinc e vestigio per universum divulgata urbem illam ineffabili letitia simul ac consolatione replevit.
Inter eos autem, qui maxime gaudebant, fuit merito quidem inclyta regina nostra Barbara, quippe cujus regni initium Deus propitius tam insigni victoria decoravit, me igitur propterea advocato, litteras tum ad matrem suam illustrem, tum etiam ad fratres manantibus pre gaudio lacrimis dictavit, easque conscribi et per tabellarium suum mitti celerrime mandavit. Ab ortu vero solis usque ad meridiem Deus primum per templa omnia campanis et organis et cantu vario laudatus est, sacrumque divi Stanislai sepulcrum magna cereorum vi et sacrificiis honoratum. Convivia dehinc et symposia passim in aula presertim regia celebrabantur, in qua et multifarii ludorum chorearumque modi ducebantur et varia musices instrumenta resonabant. Vespere autem facto tot ignes ubique, tot faces et lucerne accense fuerunt, ut tota urbs ardere videretur. Fit concursus ad arcem canentium et debachantium turbarum, fit boatus tympanorum clangorque tubarum et quidquid letitie, voluptatis et tanto triumpho dignum censeri potest, id omne agitabatur.
Habes, sapientissime senator, victoriam hanc, quam voluisti pro captu ingenii mei et vite inquietudine descriptam, ut qui illam summo patrie amore ac laudis regie studio pingere in ede divi Francisci fecisti, literis etiam memorie traditam haberes, quam etsi scio procul ab eloquentia ac eruditione abesse, quia tamen id carmina magis et orationes requirunt, historia vero, ut Plinius junior inquit, quoquo modo scripta delectat, spero tibi non displicituram.
[AT 2, № 64, p. 73 – 79].
Оскільки меморандум досить довгий, я вирішив у перекладі пододавати внутрішні заголовки, яких не було в оригіналі:
Опис битви та перемоги над татарами у день , який відбувся 28 квітня, під містечком Вишневець
Христофору Шидловецькому, каштеляну сандомирському і віце-канцлеру королівства – від Андрія Крицького, секретаря королеви Барбари.
Я давно вирішив написати про життя і діяння нашого божественного пана, короля Сигізмунда, як через його дивовижні тілесні та душевні якості, так і через те, що він своїм правлінням і прикладом прославив усе королівство у блиску, звичаях і долі; але оскільки ця справа вимагає спокійного розуму і душі, вільної від турбот, чого я зараз, будучи обтяжений стількома справами і турботами, не можу досягти, я відкладав усі його діяння, записуючи їх у своїх коментарях, до майбутніх, колись спокійніших днів.
Однак, оскільки ти нещодавно захотів, щоб я описав цю перемогу, здобуту над скіфами, щоб не здатися тобі менш слухняним у цій справі, ніж у всіх інших, де я звик підкорятися найменшому твоєму кивку, я накидав її в деякі вільні години і поспішним пером.
Хоча я не сумніваюся, що знайдуться ті, хто, як і інші мої дії та вчинки, так і цю книжку відзначать злобними [дослівно: lynceis, рисячими] очима та критичним язиком.
Однак, оскільки навіть найбільші письменники не могли бути вільними від таких [закидів], я, найменший, також прийму це зі спокійним духом, якщо тільки я здаватимуся приємним тобі одному, для кого я це написав, чия чеснота, розсудливість, серйозність, культура і блиск усього є найвідомішими не тільки на батьківщині, але й в інших королівствах, і завдяки кому цей королівський двір раніше керувався з найвищою похвалою, так і тепер він прославляється, – я вважатиму, що отримав достатньо нагороди, достатньо похвали.
Будь здоровий, моя опора.
Розповідь про битву
[Звичаї скіфів]
Ті, хто передав пам’яті діяння народів і племен, свідчать, що скіфи завжди були видатними за давністю роду і найжорстокішими у війні, оскільки вони часто підкоряли собі всю Азію, розгромивши Дарія і Кіра, наймогутніших царів, і війська Олександра Македонського, і бачили, але не відчували зброї римлян, проте ніколи не підкорялися владі іншого.
Смертні, справді, дикі і абсолютно чужі людському життю, у яких немає ні міст, ні певних осель, ні землеробства, але величезні пустелі степів, по яких вони постійно блукають, не зважаючи на спеку, холод, голод і будь-які інші незручності чи бурі.
Хліб і страви, які вимагають праці, вони ненавидять, а конину, і ту іноді приготовану під сідлом під час їзди, вони використовують як ласощі.
Правильно Антей колись писав Філіппу: ти, каже, керуєш македонцями, які навчилися воювати, а я скіфами, які можуть боротися з голодом і спрагою. Що ж, уся їхня насолода полягає у зброї, а багатство – у грабунках. Щасливими вони вважають тих, хто гине на війні, навпаки, нещасними і безславними – тих, хто помирає вдома.
Вважається, що в них є сім імперій, які вони називають ордами, кожна з яких настільки велика і могутня, що більшість містить понад сто тисяч воїнів, особливо ця Таврійська, ближча до землеробства і тому більш розвинена в цьому та інших людських заняттях.
Для відбиття такого неодмінного і численного ворога, особливо в цих королівствах, які не захищені багатьма природними укріпленнями й широко розкинулися на всі боки, потрібні не стільки стіни чи вали, скільки постійна військова сила і варта; бо якщо ворог помічає ослаблення охорони, то негайно вривається або в Русь, або в Литву, минає фортеці і всі укріплення, лише спалює і спустошує села, а потім, зібравши худобу і жителів, з тією ж швидкістю, з якою увійшов, знову виривається. З ним не можна укласти жодної угоди, жодної клятви, нестача речей спонукає його до грабунків, а лють – до вбивств і підпалів.
[Боротьба проти татар]
Ось чому славетний король Польщі та великий князь Литовський завжди змушений пильнувати, завжди мати війська на кордонах, а розвідників у степах, і витрачати величезні кошти.
Крім того, відбуваються загальні військові походи, стягуються податки та збори, настільки ж величезні, наскільки й необхідні для безпеки республіки.
Але ці сусіди, які безпечно живуть за нашою спиною, не тільки не допомагають нам у таких великих бідах, але й бажають та сприяють деяким нашим небезпекам та нещастям.
Тому ця справді християнська чеснота наших правителів, які не піддаються цій нелюдяності і настільки протистоять їй, що ті частини християнського світу, які не сусідують зі скіфськими царствами, нічого не відчувають.
Бо давніше, коли через множинність князів та роздробленість королівства їм не могли належним чином протистояти, вони завдали великі лиха іншим землям, проникнувши в Польщу з великою силою. Це легко зрозуміти хоча б з того, що в Угорщині, щоб не говорити про інші країни, вони провели три роки і, розгулявшись на свій розсуд, неушкодженими повернулися до своїх земель.
Справді, якщо хтось захоче згадати ці та інші події, що відбулися трохи раніше, якщо він правильно оцінить не тільки таку масу скіфів, яка завжди загрожує нашим шиям, але й напади інших ворогів католицької віри, то зрозуміє, наскільки польський народ заслуговує на [вдячність] у загальній християнській справі, – чию віру, силу та спритність можна побачити як у багатьох інших випадках, так і в цій перемозі, яку я почав описувати.
[Приготування до оборони]
Отже, у 1512 році від Різдва Христового, непереможний король Польщі Сигізмунд, після урочистої та всесвітньо відомої коронації своєї найяснішої дружини Барбари [, 8 лютого 1512 р.], почав радитися з єпископами та вельможами королівства, які тоді були присутні, як протистояти татарам, про яких розвідники повідомляли, що вони ховаються поблизу кордонів і готують вторгнення навесні, коли виросте перша трава.
І оскільки не вважалося за доцільне піднімати все шляхетство проти цього завжди загрозливого та невловимого ворога, було вирішено найняти наймане військо, для набору якого у Львові було призначено шостий день до травневих нон. [Травневі нони – 7 травня, отже збір – на 2 травня.]
Тим часом збори розходяться, і займаються священними обрядами та очищенням душ – бо це був час Великого посту. [24 лютого – 10 квітня 1512 р.]
[Напад татар 1512 р.]
А ці скіфи, про яких повідомили розвідники, були трьома онуками [nepotes – онуки чи племінники] цього таврійського імператора, які з двадцятьма тисячами своїх добірних воїнів вийшли, щоб надати допомогу Селіму, синові турецького імператора, проти його батька. Коли між ними було укладено мир і їхня допомога була відхилена, вони, розпалені молодістю та жадобою здобичі, зупинилися під Чорним лісом, як його називають наші, трохи далі за Поділлям, і звідти шукали нагоди для вторгнення сюди.
Після завершення найсвятіших великодніх урочистостей, близько квітневих ід [13 квітня], вони таємно і швидше, ніж зазвичай, проникають через кордони і розбивають табори між Львовом та Буськом, звідки незабаром, за своїм звичаєм, розходяться загонами на всі боки, неначе якісь скажені вовки.
О! Хто тоді міг би висловити словами або оплакати сльозами обличчя тієї землі? Широко навколо горять села, повсюдно грабується майно, викрадається худоба та стада, осквернюються храми безсмертного Бога, люди обох статей, зайняті божественними справами, зв’язуються та вбиваються, немовлят відривають від грудей матерів і разом зі старими, як перешкоди на дорогах, кидають, дівчат відкрито, не зважаючи на вік чи сором, ґвалтують на очах батьків, братів та родичів, а дружин розбещують на очах чоловіків; нарешті, все божественне та людське наповнюється кров’ю, плачем та скорботою, бо цей ворог має більшу безбожність, ніж інші, котрі ведуть війни, більшу нелюдяність, до того ж огидні та мерзенні звичаї, і жахливі та справді татарські обличчя, на які дивитися вже достатньо муки, не кажучи вже про те, щоб терпіти від них інші мерзенні речі.
[Організування відсічі]
Поки це відбувається на Русі, багато хто поспішає до Кракова, щоб повідомити короля про це лихо, і охоплює все місто великим горем та смутком.
Але сам наймудріший король анітрохи не розгубився, а з обличчям, що виражало найкращу надію завдяки його постійності, виконував усе, що здавалося доречним для такого раптового і очевидного зла.
Спочатку він листами закликав усіх найближчих руських шляхтичів, щоб кожен з них поспішив до Львова з якомога більшим супроводом.
Потім він посилає своїх дворян легкої кавалерії з Миколаєм з Кам’янця, воєводою і старостою краківським, верховним командувачем військ королівства, під чиїм керівництвом незадовго до того Дакія, яку займають волохи [власне, молдавани], де раніше стільки великих і могутніх князів зазнали часткових втрат своїх армій, а частково й загибелі, була спустошена вогнем і мечем, а її ватажки були захоплені в битві і приведені до Львова, де їх змусили відшкодувати всі збитки, які вони раніше завдали королівству.
Отже, цей Миколай, хоча вже був у похилому віці і страждав від гострої хвороби, проте, через велич свого духу і велику любов до республіки, не зволікаючи, спочатку відвідав церкву святого Бернарда, і там, згідно зі своєю вірою, довіривши себе Богові та тим братам, поспішно відійшов.
Тим часом, поки він сам прибув до Львова, королю повідомляють про сприятливі прелюдії війни і приводять полонених.
Бо ці найшляхетніші мужі, які збиралися в призначений час і місце, розгромили тих татар, про яких я говорив, що вони розбігалися загонами, і завжди переважали їх числом.
Тим часом не бракувало вісників, які повідомляли, що ворог дуже сильний і діє швидко, а наші, мовляв, малочисельні і повільніші, ніж вимагала швидкість ворога.
Так виникає якесь тривожне очікування між надією і страхом, відбуваються часті молебні в храмах, приносяться жертви богові та покровителям королівства, на яких сам король часто був присутній, а найчастіше – найясніша дружина і славетна сестра , діва, обидві видатні всіма чеснотами і помітні дівочою красою.
Отже, вони, змагаючись, завжди дотримуючись усього божественного, благали Бога молитвами про захист свого народу. Неможливо сказати, скільки пожертв на вівтарі та милостині бідним було роздано самою божественною королевою, і скільки урочистих мес, здебільшого за мого сприяння, було принесено богові та святим.
Щоразу, коли надходила якась щаслива звістка, вона сама підходила до шанованої і, схилившись на коліна, зі сльозами дякувала безсмертному богові.
[Поляки вирушають зі Львова]
Коли ж до Львова прибув краківський воєвода і більшість тодішніх вельмож і шляхтичів королівства, насамперед почали розпитувати полонених про стан і умови ворожих справ і про те, як довго вони мали намір тут залишатися.
Від них було повідомлено: всі війська, які були розсіяні для грабунку, повернулися до табору, і що вони вже рушили з таборів з усією здобиччю в дорогу, і що їхні люди відчувають, що цей народ [поляки] збирається проти них, але не можуть повірити, що так раптово може бути зібрана така велика сила, яка наважиться вступити з ними в бій, проте побоюються деяких легких нападів, заради яких вони зазвичай залишають за собою значний загін для спостереження, і що це точно, що яка б сила не захотіла на них напасти, вони не відмовляться від бою.
Отримавши це, наші, розуміючи, що більше не можна зволікати, вирішують переслідувати ворога якомога швидше і спостерігати за місцями та часом, придатними для бою.
Отже, не чекаючи , відомого полководця, та багатьох інших воїнів, про прибуття яких повідомлялося, вони вирушили зі Львова в суботу, 8-го дня до травневих календ [24 квітня 1512 р.], і, пройшовши недалеко, почали шикувати війська та будувати бойовий порядок, щоб завжди бути готовими до нападу на ворога.
Тим часом під керівництвом Яна з Пільчі, дуже відважного мужа, розбито дві сотні ворогів, і двох полонених негайно приводять до війська, які, будучи допитані через перекладачів про своїх, повідомили, що вони вже зібралися і відступають, і знаходяться на відстані п’яти миль [35 км].
[Лист від князя Острозького]
Серед цього поспішно прибув вісник, посланий до краківського воєводи з листами від князя Костянтина, видатного полководця, особливо скіфської війни, чиї численні видатні вчинки, численні перемоги та заслуги перед республікою ніхто не може достатньо похвалити чи перерахувати. Він відбув у московитів найтяжчий дев’ятирічний полон, і нарешті, коли його величність була визнана, був не тільки добровільно звільнений, але й прийнятий з найвищою пошаною та наділений такими багатствами, що очолив усі їхні [московські] армії, якими, керуючи з хоробрістю, вправністю та удачею, здобув численні трофеї зі Скіфії.
Лист полководця містив прохання: якщо є якісь люди або бажання вступити в бій з ворогами, йому якнайшвидше повідомили, – а він також прибуде з військом так швидко, наскільки це можливо, і разом нападе на ворога.
Прочитавши це від князя, негайно наказали відправити іншого посланця і попросити самого князя, щоб він зібрав якомога більше війська і прискорив свій прихід.
[Погоня за ворогом]
Тим часом вороже військо просувалося, відхиляючись праворуч [виходить – на південь], а наше, рухаючись прямо, досягло його лівого флангу, і таким чином обидва, рухаючись флангами, іноді зупинялися на відстані ледве двох миль [14 км] один від одного.
На четвертий день зустрілися біля замку Вишнівець з князем Костянтином, якого супроводжували лише тисяча п’ятсот литовських вершників, але дуже відважних, і там, коли війська зібралися, і відбулися взаємні привітання, негайно розпочалася нарада, на якій, хоча обидва дуже досвідчені полководці та інші вожді й перші мужі, зважуючи чисельність ворожого війська та свою нечисленність, вважали бій далеко нерівним, проте, знаючи, що перемоги зазвичай залежать не від кількості, а від доблесті воюючих, і що їхні власні [вояки] не тільки не уникають бою, але й бажають його та вимагають, вирішили наздогнати ворога наступної ночі та напасти на нього наступного дня, який був днем святого Віталія.
Отже, після цієї взаємної консультації з обох сторін були відправлені розвідники для дослідження ворожого табору, місця стоянки та відстані шляху.
Потім почали доглядати за тілами та кіньми, готувати зброю та інше військове спорядження.
[Нічний марш]
Поки все це виконувалося з відповідним настроєм і певним бажанням битися, розвідники повернулися до табору близько першої нічної варти і повідомили про місцезнаходження ворожого війська, розташування місця та відстань шляху.
Незабаром без шуму було дано сигнал до виступу, і протягом усієї ночі поспішали, щоб дістатися до ворога раніше, ніж він рушить з табору.
Повідомляли ті, хто тоді був у полоні у скіфів, що старший онук імператора провів усю ту ніч без сну з багатьма першими особами, і святкував бенкетом та обжерливістю щасливий успіх та безпечне повернення з величезною здобиччю.
Наші ж, хоча й не зволікали в дорозі, проте, оскільки шлях у чотири милі [28 км] потрібно було подолати упродовж досить короткої ночі, вони з’явилися перед ворогами лише після сходу сонця, і тоді вже виявили їх не тільки готовими, але й трохи просунутими в дорозі від місця стоянки.
[Шикування війська]
Між обома арміями був пагорб, досить пологий і виступаючий, біля підніжжя якого болотиста і слизька долина дещо ускладнювала і сповільнювала перехід для наших.
Отже, коли вони [поляки] досягли вершини цього пагорба і побачили ворога, що розтягнувся далеко і широко по лісу, на відстані ледь двох стадій, вони зупинилися в строю і представили очам ворога великий і грізний стрій.
Бо всі головні командири [дослівно: juvenes, юнаки] тримали фронт зі своїми когортами і сяяли зброєю та різноманітними прапорами (в тому числі позолоченими).
Загальна чисельність нашого війська становила близько п’яти тисяч, і повідомляється, що їхні ряди були вишикувані таким чином: литовці зі своїми вождями та полководцем князем Костянтином тримали праве крило, а ліве захищав Ян з Пільчі з загоном шляхти, який він старанно зібрав.
Найближчими до литовців були троє інших видатних мужів з Пільчі: особливо Миколай і Станіслав, брати Оттона, обидва видатні у війні та розумі, але Станіслав перевершував інших красою тіла та форми.
Поруч з ними була когорта дворян, повна шляхетних кіннотників і дуже сильних чоловіків. Її очолював Альберт Самполінський, видатний своїм духом і вчинками, військовими якостями, що перевершували віру. І тоді йому допомагали Яків Сецигневський та Ян Гжимолтовський, обидва відомі у війні і своїм виглядом були подібні до Марса.
Потім стояли Мартін Каменецький та Станіслав Лущевський.
Стояли двоє шляхетних мужів з Вишниці: особливо Петро, старший за віком, який здобув собі неабияку славу не тільки на батьківщині, а й у Німеччині та Італії, воюючи [разом] з імператором Максиміліаном.
До них приєднався серед інших шляхтичів Андрій Боратинський, не останній у військовій доблесті та славних вчинках.
Нарешті, на лівому крилі стояли три загони як найманців, так і шляхтичів, кожен з яких мав своїх командирів: Станіслава та Яна Амора з Тарнова, мужа шляхетного серця, та Станіслава Мелецького.
І крім тих, кого я згадав як вождів, багато інших сильних і видатних чоловіків заповнювали весь стрій, особливо фронт, якому передував невеликий загін піхоти, але лише з двома бойовими машинами [duabus tantum belli machinis; далі конкретно сказано про гармати].
За фронтовим строєм йшли інші когорти.
І нарешті, замикав стрій ар’єргард, який був головною силою війська. Його вождем був твій [Х. Шидловецького] родич Ян Одровонж, руський воєвода, далеко відомий своїм родом і багатством, і який перевершував свій вік мудрістю, серйозністю та красномовством.
Були й інші війська, вишикувані по флангах. Була також деяка кількість сільського люду, приєднаного до них скоріше заради здобичі та грабунку, ніж заради битви.
Коли все це було так розташовано, краківський воєвода, який завжди виявляв себе добрим полководцем і батьком вітчизни, особливо тоді [проявив себе]. Він, незважаючи на свій вік і здоров’я, одягнений у зброю і сидячи на коні, наполегливо інструктував і заохочував усі війська навколо, хоча бажання битися було таким сильним як у тилу, так і на передовій, що здавалося, що для цього потрібні були скоріше вуздечки, ніж шпори.
Однак те саме старанно виконували і князь Костянтин, і Станіслав з Ходеча, маршалок королівства і львівський староста, обдарований великим духом і досвідом у цій скіфській війні, а також двоє інших, які тоді також виконували обов’язки полководців, Станіслав з Лянцкорони, кам’янецький староста, і Януш Свірчевський, обидва відомі у війні та сміливими вчинками.
[Битва]
Скіфи, несподівано побачивши таку широку і сяючу зброєю лінію військ, а також почувши гуркіт гармат, які стріляли в них, раптово злякалися, почали плутати ряди і змішуватися між собою, немов величезне море, коли його хвилює вітер.
Проте, натягнувши луки, вони намагалися кинутися на наших і, за своїм звичаєм, кружляти навколо, засипаючи їх стрілами.
Отже, розділившись на чотири загони, одна частина пішла на праве крило [польсько-литовського війська], інша – на ліве, решта – в центр, але на праве крило припала більша сила і більший натиск, який першими витримали литовці, трохи просунувшись вперед, і, притулившись до лісу, через густоту якого їх не могли оточити, вони мужньо чинили опір і завзято билися; проте, коли наступаюча маса татар почала надто сильно тиснути і вони вже майже почали хитатися, Альберт Самполінський, повернувшись до тих, ким він командував, сказав: «Доки ми чекаємо наказу про вступ у бій? Ви бачите, в якій небезпеці вони знаходяться! Гей, слідуйте за мною!»
І, підбадьоривши коня, забувши про смерть і рани, він кинувся в середину ворожого війська, за ним пішли інші загони фронту, які відкинули незліченну кількість ворогів і вчинили найжорстокішу різанину.
Скіфи недовго витримували такий гарячий і жорстокий натиск, але відразу ж повернули назад і кинулися в таку швидку втечу, що більшість з них кидали з себе одяг, а також сідла з коней, щоб не втомлювати їх.
Наші ж, підбадьорені духом і ще більше розпалені сприятливим Марсом, переслідували втікачів.
Розсіяних ворогів переслідували їх по лісу, рубаючи одних, проколюючи інших, і вони встеляли дороги і весь ліс трупами.
[Звільнення полонених]
Тим часом, поки вони поверталися до війська, вожді з іншими військами накинулися на безліч здобичі, яку зібрали вороги, вигляд якої я не можу згадати без сліз.
Стояли зв’язані чоловіки і жінки в незліченній кількості, які зазнали стільки тортур, побоїв і безчестя. Стояли дівчата, які зазнали найбруднішої зневаги. Стояли стільки возів з дітьми, які не розуміли, що відбувається. Їх, як мені розповів один мій друг, (серед іншого, виняткового судження і зовсім не марнославний), було понад 10 тисяч.
Вся ця юрба одночасно криком і плачем зустрічала своїх визволителів і дякувала Богові не менше, ніж душі батьків колись, коли їх визволяли з пекла.
Незабаром князь Костянтин і краківський воєвода наказали, щоб кожен взяв те, що було його, як речі, так і людей, і пішов, в чому виникла така плутанина, і батьки не впізнавали своїх дітей, і змішання худоби та стад, що солдати були змушені забирати багато невідомого і ділити між собою. Було встановлено, що в цій битві загинуло близько 5 тисяч скіфів, а наших, хоча деякі були поранені, було втрачено менше 50.
[Відзначення перемоги]
Після всього цього того ж дня повернулися до Вишнівця, і там решту часу було дано для відпочинку.
Наступного дня Костянтин запросив усіх князів і магнатів і влаштував пишний бенкет, на якому він щедро прийняв кожного, хто відзначився в справі, і особливо краківського воєводу, якому він приписував таку видатну перемогу, вихваляючи його бенкетами та подарунками.
Дійсно, якби поляки та литовці з такою ж згодою і об’єднаними силами завжди протистояли ворогам, справи обох держав йшли б набагато краще.
Бо таким чином, які б битви вони колись не починали, вони успішно і з великою славою їх вели, ти, мій покровителю (видатний у вивченні літописів давніх справ і тому серед інших твоїх чеснот і талантів дуже сильний порадою), не заперечиш.
А ті, хто нічним і денним бігом несли таку щасливу звістку до Кракова, майже на четвертий день, який був сонячним і в який наш непереможний пан звик пускати кров [? sanguinem minuere] і святкувати день [1 травня], прибули майже на світанку, і спочатку вони завернули до твого німецького мага , каштеляна радомського, неабиякої окраси цього двору. Коли їх дещо пізніше допустили через воротаря, справу через інших донесли аж до королівської опочивальні. Звідти негайно поширилася по всьому місту, наповнивши його невимовною радістю та втіхою.
Серед тих, хто найбільше радів, була, безперечно, наша славна королева Барбара, адже Бог милостиво прикрасив початок її правління такою знаменною перемогою, тому, покликавши мене, вона продиктувала листи до своєї , а також до братів, зі сльозами радості, і наказала якнайшвидше їх написати та відправити через свого кур’єра.
Від сходу сонця до полудня Бога спочатку прославляли у всіх храмах дзвонами, органами та різноманітним співом, а святий гріб святого Станіслава вшановували великою кількістю свічок та жертвоприношень. Потім бенкети та вечірки повсюдно, особливо в королівському дворі, де виконувалися різноманітні види ігор та танців, і звучали різні музичні інструменти. Коли ж настав вечір, було запалено стільки вогнів повсюди, стільки смолоскипів та ліхтарів, що здавалося, ніби все місто горить. Зібралися натовпи співаючих і гуляючих до замку, лунав гуркіт барабанів і трубний клич, і все, що можна було вважати гідним радості, насолоди та такого тріумфу, – все це відбувалося.
[Післяслово]
Маєш, наймудріший сенаторе, як ти хотів, опис цієї перемоги відповідно до мого розуміння та життєвої невтомності, щоб ти, хто з великою любов’ю до батьківщини та прагненням до королівської слави наказав зобразити її [перемогу] в храмі святого Франциска, мав її також переданою в пам’яті письмом, і хоча я знаю, що вона далека від красномовства та вченості, оскільки цього більше вимагають вірші та промови, а історія, як каже Пліній Молодший, написана будь-яким чином, приносить задоволення, я сподіваюся, що вона тобі сподобається.
троє інших видатних мужів з Пільчі – на цьому місці Децій називав Оттона та Станіслава Ходецьких, не Пілецьких.
Коли був написаний цей меморандум? Остання подія, згадана в основному тексті – це святкування перемоги у Кракові 1 травня 1512 р., описане досить детально і (мені здається) за особистими враженнями. Також думаю, що гонець, який подолав за три з половиною доби 420 км від Вишнівця до Кракова, приніс тільки загальну вість про перемогу (Л-27). Детальний звіт про похід, шикування війська, перебіг битви та її результати, я думаю, Миколай Кам’янецький надіслав невдовзі, але мабуть не в самий вечір після битви (далі побачимо, що король дякував гетьманові за докладну інформацію – Л-31). Оцей звіт (літературно опрацьований Крицьким?) і склав основну частину меморандуму. Із заключної його частини ми дізнаємось, що Шидловецький встиг наказати намалювати (алегоричну?) картину перемоги в у старому місті Кракова (якихось 500 м від Вавеля). Це так само не можна було зробити миттєво, потрібен був деякий час. Тому я думаю, що меморіал був написаний у Кракові у найближчі місяці після битви, можливо, влітку.
Хоча автор прибіднявся і вважав свій твір позбавленим красномовства, він містить стільки епітетів, яскравих порівнянь, історичних пригадок, що скоріше може вважатись поемою в прозі, ніж фактографічною історією.
Слід знати, що цей меморандум був надрукований ще в 1709 р. [Andreae Chrysostomi in Zaluskie Zaluski… Episcopi, Sacri Romani Imperii Principis,…Epistolarum historico-familiarium tomus primus. – Brunsbergiae: 1709, – 23].
Похвала королю Сигізмунду
Крицький, зауваживши, що красномовство більше личить віршам та промовам, сам і виконав таке завдання, написавши латинську поему «Encomium Sigismundi regis Poloniae post partam de Tartaris victoriam» (Похвала Сигізмунду, королю Польщі, після його перемоги над татарами). Вона була надрукована під таким заголовком у Кракові в друкарні Галлера в 1512 р. і передрукована у зібранні поезій Крицького [ / edidit Casimirus Morawski. – Cracoviea: Typis Universitatis Jagellonicae, 1888, p. 30 – 35].
Крицький безперечно знав, що король Сигізмунд не брав особистої участі в битві, але знав також, що прославляти треба правителя, короля.
Поема складається із 64 двовіршів, всього 128 рядків. Це – похвальне слово у чистому вигляді. Ніяких фактів поема не подає, хіба що натякає на них. Ось як виглядає московська війна 1508 р.:
Quid mirum fortuna tuis si sedula rebus
Ancillat, duce qua tanta trophaea geris.
Haec inimica prius vicinos foverat hostes,
Moscos et Valachos terribilesque Getas.
Tandem cum datus es divino munere princeps
Subiecta est animo consilioque tuo.
Qua primum es Moscum terris populoque potentem
Aggressus longa difficilique via,
Milia te viso centum mox terga dederunt
Et ferro es late depopulatus humum.
At vix inde redis, per fines ecce Ruthenos
Irrumpit Valachus damnaque multa facit.
Не дивуюсь твоїм перемогам і великим трофеям,
Коли ти під проводом Фортуни свої справи дієш.
Вона, ворожа раніше, була на боці ворожих сусідів,
Московитів і волохів, і жахливих гетів.
А відколи ти був даний як правитель божественним даром,
Вона підкорилася твоєму розуму і твоїм порадам.
Коли ти вперше пішов проти московита,
сильного землею і народом,
Довгим і важким походом,
Сто тисяч, як тільки почули про тебе, одразу ж тікали,
І ти залізом спустошив широку їх землю, шаблями.
А щойно ти звідти повернув – через руські землі
Вдирається волох і великої шкоди завдав нашій ріллі.
Цікаво відмітити, що цей фрагмент відбився у хроніці Б. Ваповського. У нього в описі походу проти москалів бачимо і «сто тисяч москалів», і їх утечу від одного тільки виду короля, і спустошення московських земель [KBW, p. 80 – 81]. Нічого такого в дійсності не було, і тому ця текстова паралель набуває ще більшої переконливості.
Далі спеціально про битву з «гетами» сказано так:
Tu nil cunctatus fieri tam tempore parvo
Quae poterant, stabili singula fronte facis,
Mittis militiam, sequitur generosa iuventus,
Laeta pharetratos aggrediturque Getas;
Quamvis parva manus longeque tot hostibus impar,
Instructas rumpit mox tamen haec acies,
Caeduntur passim fugientes inde Tomitae
Et fit ab humanis libera praeda lupis.
Ти без вагання все робиш непохитно-рішуче,
Що тільки можна зробити так скоро й тямуче.
Ти відправляєш військо і шляхетних мужів,
Щоб напали на стрілоносних гетів;
Хоч і невеликий загін і далеко не рівний ворогу числами,
Проте він швидко розбиває ці вишикувані лави,
Всім полоненим він волю надає,
А трупи татарські вовкам на снідання лишає.
Про литовців немає згадки зовсім, але бачимо тут у сильному скороченні основні тези меморандуму. Тому я думаю, що поема була написана після меморандуму, але у близькому часі (аби устигнути з козами на торг). Щоб ця квітка поезії не зів’яла так скоро, далекоглядний поет позбавив воєнну перемогу будь-якої конкретності, так що поема й надалі могла прикладатись до інших перемог над татарами.