Після битви

Микола Жарких

Розголос перемоги

Король Сигізмунд, отримавши радісну звістку 1 травня, розіслав вісті про неї:

Як бачимо, вісті розіслані у дві хвилі. Перша, адресована найближчим сусідам, була надіслана негайно, а друга, адресована дальшим одержувачам, – упродовж місяця від кінця травня до кінця червня. Ця друга порція включалась до листів, коли була нагода писати до потрібної особи.

Свій внесок у розголос зробив і Андрій Крицький, який написав похвальне слово королю Сигізмунду. На відміну від меморандума, призначеного виключно «для службового користування», ця поема була надрукована і розрахована на широке коло читачів у католицькій Європі.

Це була перша помітна перемога за правління Сигізмунда 1-го, тому король не пропустив нагоди пригадати католицьким державам Європи, що власне Польща рятує їх від татар.

Натомість в Литві ця битва не знайшла ніякого відгуку. Ані один грамотний чоловік у цілому Великому князівстві не написав про неї жодного слова.

Відшкодування втрат

Про загиблих під час нападу татар місцевих жителів наші джерела мовчать, мабуть їх не було багато. А от про розподіл відбитої у татар здобичі король писав декілька разів:

При поверненні здобичі, відібраної у ворога, її власникам, наскільки це можливо, хай буде збережена справедливість, щоб ваша перемога святкувалася не в скорботі, а у втісі [5 травня 1512 р. до Миколая Кам’янецького, Л-28; також 13 травня 1512 р. до С. Ходецького, Л-32; 3 червня 1512 р. до Я. Одровонжа, Л-40; до Мартина Кам’янецького та Ф. Гербурта, Л-41].

Конкретно предметами здобичі названі коні, худоба та сокири.

Власники, які мали отримати пограбоване (переважно – худобу), були мабуть місцевими польськими шляхтичами. Щодо простого (руського) люду король застерігав:

Поверніть свободу захопленим людям і дітям, вирваним з татарських пут, щоб не вийшло так, що ви тримаєте їх у полоні й чините над ними самосуд, як хотіли зробити татари [Л-41].

За звичаями того часу здобич належала тому, хто її захопив. Тому король і пропонував відкупати її за справедливу ціну. Думаю, король зробив усе що від нього залежало, аби зменшити руйнівні наслідки нападу татар.

Політичні наслідки

От власне політичних наслідків ця битва не мала жодних. На міждержавному рівні, як видно з листування короля Сигізмунда 1-го з Менглі-Гіреєм, продовжувала розвиватись давня (від 1508 року принаймні) комбінація з приїздом когось із кримських царевичів до Великого князівства Литовського, що повинно було (на думку комбінаторів) зміцнити литовсько-кримський «союз» проти Москви. «Союзники» данину від короля приймали охоче, але шарпати його володіння в сучасній Україні не припиняли.

Менглі-Гірею довелося витратити значну кількість люб’язності зі свого запасу цієї цінної матерії і пояснювати, що напад стався всупереч його волі, що нападники – то люди, які його не слухали, вороги його й короля, не бажають миру між ханом і королем (Л-47). Хам писав навіть, що він і Мехмед-Гірей дуже зраділи, коли довідались, що отих непослушних побито. Але ця овеча шкура була закоротка й завузька, аби повністю прикрити вовчу суть головного кримського розбійника:

В оном нашом гуфе [загоні] зламаном было веле неслушных и теж неприятелей ваших и наших, а част их были приятели.

Навіть з власних пояснень хана виходить, що тільки більшість була козаками (непослушними), а при них була ще й меншість – приятелів, слуг Менглі-Гірея. Як я уже зазначав, полонених з їх числа хан хотів визволити, тому запропонував королю, щоби усі полонені татари були зібрані в одному місці, а його посол Девлет-Бахти розбере, хто з них – приятель хана, а хто – неприятель. Приятелів король мав визволити (ні, про викуп не йшлося!), а неприятелів – покарати по своїй волі. Але і при цій нагоді хан не зазначив жодного імені своїх слуг, яких він бажав визволити. Подальших згадок про цю справу немає, мабуть, король зробив так, як бажав хан.

Виходить, що навіть Менглі-Гірей (найпотужніший з усіх кримських царів) не міг нічого зробити з татарською (козацькою) анархією.

Не вплинула битва і на перебіг польсько-молдавських відносин. Король дорікнув воєводі Богдану за ухилення від союзницьких зобов’язань (Л-38) – і тільки. Загуло, як на собаці. Щось зробити з такою хитливою позицією Молдавії король не міг, і так само не міг виключити Молдавію зі своїх подальших політичних розрахунків.

Деякі воєнно-політичні наслідки були. По-перше, наполегливі зусилля короля по налагодженню взаємодії польських військ в Руському й Подільському воєводствах і литовських військ на Волині вперше дали конкретний плід. По-друге, піднісся настрій польських урядовців, і Крицький висловив сподівання на продовження взаємодії й подальші успіхи. По-третє, князь К. І. Острозький показав, що вміє не тільки програвати битви, але й допомагати полякам їх вигравати. По-четверте, битва не змінила балансу сил на терені України.

В чисто воєнному плані битва показала, що швидкість мобілізації сил для відсічі татарам важливіша за глибину / повноту мобілізації. Якби М. Кам’янецький у Львові очікував на призначений королем термін мобілізації – 2 травня – татари встигли би відійти десь до лінії Любар – Хмільник, і наздогнати їх було би неможливо. Битва показала надзвичайну важливість проведення тактичної розвідки і своєчасного отримання даних про розташування та дії ворога. В плані тактики битва показала важливість активності й захоплення ініціативи, нав’язування татарам битви, від якої вони воліли б ухилитись. Битва підтвердила ще раз добре відому з досвіду всього 15 ст. річ: при існуючій воєнній організації перестріти татар під час їхнього вторгнення (а не відходу) – неможливо.

Татари після битви

Татарам поразка під Вишнівцем нітрохи не зашкодила. Король цікавився, що сталось з утікачами (2 травня, Л-27) і попереджав (поки що загальними словами), що татари можуть відновити сили (5 травня, Л-28).

Король сподівався, що польське наймане військо під командуванням Яна Творовського буде переслідувати розбитих татар (близько 8 травня, Л-30, Л-31). Але ніяких переможних реляцій не надходило, і це переслідування, якщо й мало місце, було безуспішним. Тільки в листі до Риму з середини червня є згадка, що «наші переслідувачі вбили і захопили багатьох у легких боях» (Л-45). Але саме в листах до римських кардиналів король систематично перебільшував свої успіхи.

Уже 13 травня король знав про чутки щодо перебування татар на Синій Воді і наказав розвідати ситуацію з татарами (Л-32); наказав також шляхті Руського воєводства бути готовою до відсічі можливого нападу (Л-33). Такі накази свідчили про повернення до традиційної пасивної системи – коли татари нападуть, ми будемо щось робити.

Король-то був не проти активного походу проти татар, але вважав наявні сили недостатніми для цього і скаржився, що не має влади їх збільшити (Л-34)

І от 26 травня король писав уже конкретніше, що біля Брацлава перебувають понад 20 тисяч татар і можна сподіватись їх нападу (Л-37). Не пройшло й місяця після переможної битви (тільки 28 днів!), а татар уже знову ті самі 20 тисяч (чи навіть більше) і перебувають вони ближче (від Чорного лісу до Брацлава – 270 км, а від Синюхи до Брацлава – тільки 140; бачимо, що чутки про перебування татар на Синюсі підтвердились).

Пороблені розвідування мабуть нічого втішного не принесли, бо на початку червня 1512 р. король писав уже про 40 тисяч татар у степах (Л-42). 15 травня в його листі з’являються два татарські царевичі, які бажають помститися і навіть залучають турецьке військо (Л-43; але так написано до Риму, і там же згадано одного убитого царевича. Думаю, про татар папським чиновникам було байдуже, а от (фальшива?) звістка про турків повинна була їх зачепити).

Наші розвідники повідомляють, що татари з Добруджі прийшли на допомогу тим, хто був нещодавно нами розгромлений, і об’єдналися з ними, щоб грабувати і спустошувати наші володіння [25 червня, Л-46].

І загроза не залишалась чисто теоретичною, татари таки робили нові напади. 9 липня 1512 р. король Сигізмунд у листі до брата Владислава принагідно написав, що «минулого місяця [виходить – червня] за Києвом наші знову здобули над ними блискучу перемогу» (Л-49). Було розбито тисячу татар і убито царевича Алп-Гірея (Л-53, Л-57; звістка про загибель Алп-Гірея іншими джерелами не підтверджується).

У тому ж листі (з кінця липня?) згадано про відбиття нападу якоїсь татарської ватаги на Поділля (Л-57).

Нагадаю, що саме у червні значне татарське військо ходило на Рязань (Л-46), але це не завадило іншим татарам напасти на землі Великого князівства Литовського.

20 серпня король переповідав новину, одержану від князя К. І. Острозького: 12 тисяч татар стоять біля Лойової Гори і можуть напасти або на Московію, або на Литву (Л-59).

Інших відомостей про цей загін немає, але ясно, що литовському уряду не можна було зовсім оголювати південний кордон заради зосередження сил на нову війну з Москвою, котра розпочалась наприкінці 1512 року.

Король навіть порівнював безперервну боротьбу проти татар із Сізіфовим каменем (Л-43), що його ніяк не можна випхати нагору – він весь час скочується назад униз, у початкове положення. Він скаржився:

оскільки ворог має незліченну кількість людей, і як у гідри, у якої відрубують одну голову, а замість неї, як кажуть, виростають кілька (Л-39); оскільки цей ворог має незліченну кількість людей, сам ворог зібрав інше, більш сильне військо і тримає його готовим у полі (Л-44).

І ці порівняння були слушними – відбивши одну хвилю цього розбійницького моря, треба було негайно починати готуватись до наступної хвилі.