Чотири потоки подій

Микола Жарких

Читаючи наведене вище листування, легко побачити, що політичні події в східній Європі упродовж 1512 року йшли п’ятьма незалежними потоками, які подекуди перетинались і впливали один на одного.

Першим був турецький потік – дії царевича Селіма, який у травні 1512 р. здобув трон султана.

Другим був потік литовсько-кримського миру, який таки було укладено, і царевич Джелал ад-Дін таки приїхав до Литви як символ (заручник) цього миру.

Третій потік – переорієнтація кримських татар на війну проти Московії.

Четвертий потік – це плани активних дій, які плекав король Сигізмунд, і його кроки на виконання своїх планів.

П’ятий потік – боротьба Польщі і Литви проти кримських татар, у якій найвизначнішим епізодом була битва під Вишнівцем.

Розглянемо в загальних рисах, не претендуючи на повноту, перші чотири потоки, які відповідали напрямкам офіційної, урядової політики Кримського ханства, а далі уважно розглянемо звістки про п’ятий потік, який не зовсім вписувався в політику кримського уряду.

Турецький потік

В 1511 році турецький царевич Селім підняв повстання проти свого батька – султана Баязида. Селім розраховував стати султаном після батька, але він мав інших братів, котрі розраховували на те саме. Селім вирішив не очікувати на природний розвиток подій, а взяти свою долю у власні руки.

18 травня 1511 р. король Сигізмунд із Берестя відправив посла до свого брата Владислава. Посол мав поінформувати угорського короля:

Що стосується молдавської справи, то королівська величність [Сигізмунд] через своїх розвідників достеменно дізналася, що син турецького імператора, який окупував Феодосію, завдяки шлюбу з донькою імператора Таврійської Татарії [кримського хана], зарученою з ним, уклав дружбу на таких умовах: що після походу на Валахію, він спершу опанує Молдавією, а потім, за допомогою того ж татарина, зможе вторгнутися і захопити Константинопольську імперію (тобто Османський престол) після смерті батька [AT 1, № 232 p. 182].

Наступну новину король отримав так само в Бересті й 20 травня передав її до Кракова своїм радникам:

Прибув кур’єр від шляхетного Станіслава Лянцкоронського з листом, у якому той пише, що той син турецького імператора, Селім-бек, який минулого року захопив Каффу, у день святих Пилипа та Якова [3 травня] захопив також Білгород [AT 1, № 240, p. 193].

Новина була важливою, так що Сигізмунд 23 травня переслав її королю Владиславу:

Сьогодні ми отримали листи як від [молдавського] воєводи Богдана, так і від шляхетного Станіслава Лянцкоронського, генерального старости подільського. Обидва пишуть, що Селім-бек, син турецького імператора, володар Трапезунда, який минулого року захопив Каффу всупереч волі свого батька, минулого дня святих апостолів Пилипа та Якова прибув до Білгород-Дністровського з великим військом і підвів його до фортеці та міста. Проте пізніше датовані листи нашого подільського старости свідчать, що він уже опанував фортецею і містом.

Відтак воєвода перебуває у великому страху, що сам Селім-бек, уклавши спорідненість і союз із Перекопським імператором, заручивши свою доньку із сином перекопського татарина, вижене самого воєводу з Молдавії, після захоплення якої він зможе легше напасти як на наше, так і на вашої величності королівство, коли тільки захоче [AT 1, № 242, p. 194].

Про подальші плани Селіма – наскільки їх знав Сигізмунд у Бересті – він повідомив короля Владислава листом від 13 серпня 1511 р.:

Син турецького імператора, який тоді керував Феодосією або Кафою, уклав союз і дружбу з Таврійським імператором, нашим сусідом і ворогом, через шлюб його доньки, зарученої із сином Селім-бека, і що за цим союзом вони планують і домагаються того, щоб спочатку опанувати Молдавію, потім захопити Монкастро і Лікостомум у Мултанії [Валахії]; [Селім-бек] вирушив до свого батька, щоб, отримавши від нього Смедерево та інші прикордонні фортеці в Паннонії, та поставивши свого сина на чолі вищеописаних фортець, сильніше напасти на наші королівства і спустошити їх.

Але перш за все, його метою буде, вигнавши воєводу Молдавії з решти її території, вільно проявити свою жорстокість, здійснюючи набіги на наші королівства.

Як бачимо, інформація щодо проектованого / укладеного шлюбу (шлюбів?) була суперечливою, щоразу новою. Монкастро (Білгород-Дністровський) давніше належало до Молдавії, тому згадується «решта Молдавії»; Лікостомо знаходилось десь в дельті Дунаю (точне місце досі не встановлене); можливо, Сигізмунд думав, що це – територія Валахії. Смедерево – місто на Дунаї в сучасній Сербії, 50 км нижче від Белграда.

Але уже наступного дня, 14 серпня 1511 р., король писав до Риму:

… батько обернув свою переможну зброю проти свого сина Селім-бека, тобто турецький імператор – проти свого сина […]

[Кримський хан] на початку літа навіть посилав свого сина на допомогу Селім-беку, який, якби не був розгромлений своїм батьком [турецьким імператором], чинив би і замишляв би те, щоб, захопивши чи то силою, чи то проханням, усі фортеці від свого батька, які знаходяться біля Істру [Дунаю] та Борисфену [Дніпра] – звідки він незадовго до того вже перехопив Феодосію або Кафу та деякі інші – він міг би завдавати більш жорстоких ударів сусіднім королівствам, тобто нашому та Паннонському [Угорському] [AT 1, № 293, p. 222 – 224].

Лист був адресований «кардиналу королівства» (Cardinali Regino), здається, до Pietro Isvalies, який був кардиналом-протектором Польського королівства в 1510 – 1511 рр.

Подальший перебіг підприємства Селіма (наскільки про нього знав Сигізмунд) викладено в листі короля до краківського каштеляна Спитка з Ярослава:

А Селім-бек, син, хотів слідувати за батьком, який йшов до Константинополя, зі своїм військом, але батько, наляканий підозрою, що той, можливо, прагне командування, заборонив йому слідувати. Але той, не послухавшись батька, вперто продовжував свій шлях поблизу Константинополя. На нього батько, обурившись, направив своє військо і наказав його розгромити.

Кажуть, що там сталася велика поразка, що ледве Селім-бек з сином Перекопського імператора врятувався, і досі не відомо, куди він подався [AT 1, № 295, p. 224 – 225].

Лист не датовано, мабуть з 2-ї половини серпня 1511 р. Далі Сигізмунд отримав якісь новини про Селіма від молдавського воєводи (згадка у листі-відповіді з 9 грудня 1511 р. [AT 1, № 311, p. 234 – 235]). Що це були за новини – розкриває лист короля до радників королівства з 10 грудня 1511 р.:

Селім-бек, син турецького імператора, почав збирати та відновлювати сили і має намір провести зиму в Кілії та Альба кастро [Білгороді], можливо, шукаючи нагоди, щоб влітку щось проти нас замислити. Бо це достеменно відомо, і валах [молдавський воєвода] своїми листами засвідчив, що Селім-бек має найтісніший союз із татарами [AT 2, № 4, p. 4].

Від короля ці новини пішли далі через листи до провінційних сеймиків, розіслані (мабуть) у середині грудня 1511 р. [AT 2, № 6, p. 6]; вони містяться також у листах до кардинала Естергомського [AT 2, № 17, p. 13], до короля Владислава [AT 2, № 18, p. 14], до великопольського сеймику (Л-2).

Наміри Селіма були невідомі, і можна було навіть сподіватись участі турків під його командуванням у поході на держави Сигізмунда. 16 квітня 1512 р. король надав інструкцію Янушу Костевичу (Л-17), який мав донести до литовського сейму загрозливі новини: татари і Селім зі своїми людьми стоять на правому боці Дніпра, і є чутка, що вони мають напасти на Київ і пограничні замки, а більше військо запустити глибоко на територію Великого князівства Литовського.

Загроза була серйозною: якщо татари обминали будь-які укріплення, то турки, навпаки, були добре знані своїми успішними облогами найдужчих фортець. Маленькі дерев’яні замочки, такі як Київ, не могли би устояти, якщо турки взялся б за них серйозно.

Наступні новини про Селіма містив лист Менглі-Гірея до короля, відправлений з Криму 19 березня 1512 р. (Л-6). У ньому в дуже неясних виразах йшлося про Мехмед-Гірея, який супроводжував Селім-бека до Білгорода (тут мені неясно, чи це пригадка походу 1511 р., чи звістка про новий рух).

Але цей лист, мабуть, ще не потрапив до короля, коли з Туреччини повернувся польський посол Януш Свірчевський з дуже важливими новинами (Л-9а): Селім змовився з яничарами та вельможами, і султан (Баязид) помирився з ним, віддавши всі фортеці від Кафи до Нікополя на Дунаї (а звідти до Стамбула – якихось 450 км). Далі ця інформація записана в інструкції короля для Миколая Фірлея (Л-10), який мав донести її до сейму в Колі.

Далі у листі до папи Юлія 2-го, відісланому 15 червня 1512 р. (Л-43), король повідомив, що Селім помирився зі своїм батьком; в листі до цісаря Максиміліана, написаному того ж дня (Л-44), король навіть писав про союз, який Селім уклав з Москвою на шкоду йому (Сигізмунду). (Про можливість такого союзу Сигізмунд згадував ще в 1511 році [AT 1, № 242, p. 194; AT 1, № 290, p. 220 – 221], але, здається, це були загальні міркування, які не спирались на конкретні факти.)

9 липня 1512 р. Сигізмунд сповістив свого брата, угорського короля Владислава, що до Кракова приїхав посол від нового турецького султана Селіма з пропозицією миру і дружби (Л-49). 18 липня король відповів Селіму коротким листом з привітанням зі сходженням на престол і надією на дружбу нового султана з Сигізмундом та Владиславом (Л-50). Велике посольство до султана мало бути споряджене на сеймі, який мав розпочатись у Петрокові 28 жовтня.

Вість про воцаріння нового султана дійшла і до Москви, і взимку 1512 / 13 років великий князь Василь відправив до Селіма свого посланця з «грамотами о любви» (такий короткий запис міститься у згаданих вище московських літописах). Звичайно, це був тільки дипломатичний зондаж, спроба з’ясувати наміри нового турецького правителя, і не може бути ані мови про те, щоб упродовж 1.5 місяця після приходу до влади султан устиг укласти якусь угоду з Москвою і про неї устигли довідатись у Кракові. Міркування Сигізмунда про московсько-турецький союз були тільки його прогнозом можливого розвитку подій, але й незалежно від цього союзу король висловлював побоювання, що Селім, утвердившись на престолі, буде загрожувати як Польщі, так і Угорщині (згаданий лист з 9 липня).

Селім за весь час свого недовгого правління так і не зібрався воювати в Європі, але його син Сулейман в 1526 році вибереться великим походом до Угорщини, розіб’є при Мохачі угорське військо й завоює Угорщину. Син Владислава й небіж Сигізмунда – угорський король Людовік – загине в тій битві, маючи ті самі фатальні 20 років від роду, як і його предок Владислав у 1444 році…

Але до всього цього ще треба було дожити, а поки що, в 1512 р., дії Селіма спричинили ще один наслідок, дуже неприємний для короля Сигізмунда. Король уклав був із молдавським воєводою Богданом договір про взаємну допомогу, і в 1511 році польське військо прийшло до Молдавії – допомагати відбивати татарський напад. Але тепер, коли Селім уклав міцний союз із Кримом (Л-56), молдавський воєвода змушений був маневрувати і укласти мир з Менглі-Гіреєм. Король застерігав Богдана від такого кроку (Л-12), нагадував про обов’язки за договором (Л-20, Л-21) і погрожував погіршенням відносин в разі відмови. Богдан сподіваної допомоги не надав і пояснював королю, що уклав мир з татарами за наказом Селіма (Л-32, Л-34).

І це не були з боку Богдана одні тільки слова. Були й діла. З одного боку, він інформував короля про татарську загрозу (Л-3), але з другого боку – таки утримався від надання допомоги польському війську, яке йшло проти татар, і король після битви під Вишнівцем дорікав йому за зраду (Л-38). Богдан відмовив навіть у такій дрібниці, як надання коня посланцю князя К. І. Острозького (Л-52; ну, принаймні король думав, що Богдан відмовив).

Це змушувало короля переглядати свою молдавську політику і – каскадом – усю систему відносин на південно-східному напрямку. Так виглядав перший названий вище потік подій.

Литовсько-кримський мир

Щоби зрозуміти події другого потоку 1512 року – укладення миру між королем Сигізмундом і ханом Менглі-Гіреєм – нам треба відступити на кілька років раніше, до початку правління Сигізмунда.

Коли він наприкінці 1506 року став великим князем литовським, а далі й польським королем, заступивши свого померлого брата Олександра, на нього звалилась важка політична проблема. Зі сходу Великому князівству потужно загрожувала Москва, а з південного сходу / півдня – татари.

Серед татарських держав східної Європи найсильнішим було, безумовно, Кримське ханство, власне «перекопський імператор» Менглі-Гірей (документи цього часу не вживають слова «держава» і, відповідно, не знають «міждержавних відносин». Вони знають тільки правителів і відносини між ними. Звично говорячи про відносини між державами, ми осучаснюємо картину). Менглі-Гірей перебував у традиційному довготривалому союзі з Москвою і (частково з ініціативи Москви) воював проти Литви.

Для боротьби проти цієї загрози Сигізмунд почав формувати свою коаліцію, і укладення згаданого вище союзу з Молдавією було частиною цього плану. Сигізмунд цілком слушно вважав, що пактувати з християнською Москвою проти невірних мусульман неможливо. Московський великий князь прийняв титул «государ всієї Русі», і це була політична програма на знищення Великого князівства Литовського (і Росія таки знищила це князівство в 1795 р.).

Тому Сигізмунд не мав ніякого простору для політичного маневру: треба було пактувати з Кримським ханством проти Москви. Татари грабували ВКЛ, але принаймні на території не зазіхали. Класичний випадок «меншого зла»!

Сигізмунд вирішив домовлятись із Кримським ханством проти Москви, і це йому удалося. 14 липня 1507 р. Менглі-Гірей разом з усією кримською елітою присягнув перед литовськими послами на договорі з Сигізмундом [LM 7, № 29, p. 91 – 93]. За умовами договору нові союзники мали погоджувати між собою «приятельство» чи «неприятельство» (мир / війну з третьою державою), надавати один одному воєнну допомогу проти ворогів. Кримський хан пожалував Литві усю «рускую украину» (на це був виданий окремий ярлик [LM 7, № 28, p. 90 – 91]), а литовський князь мав виплачувати щорічну данину у розмірі 4500 золотих. В договорі була записана ще така умова: якщо ти, Менглі-Гірей, відвоюєш у московського князя литовські землі, які московит був захопив, і повернеш ці землі мені, Сигізмунду, то я, Сигізмунд, буду сплачувати тобі, Менглі-Гірею, данину з тих земель.

Це ще не був союз повної солідарності на умовах «я – друг твоєму другу й ворог твоєму ворогу», але істотний крок до нього. (Формулу повної солідарності вписано до листа хана з 15 березня 1512 р. (Л-5) і далі до наступного договору з 5 вересня 1513 р.; там же виразніше написано про відвоювання загарбаних Москвою земель [LM 7, № 140, p. 280 – 283]).

Звичайно, Сигізмунд розумів ганебність своєї добровільної згоди на сплату данини – не зазнавши тяжкої поразки у війні. Але в нього не було іншого виходу.

Щоб зміцнити укладений союз, виникла ідея, що син та / або онук Менглі-Гірея приїде до Литви як почесний гість (заручник угоди). Думали, що він приїде на литовський сейм, який відбувся у Бересті в травні – червні 1511 р. [DKZ, s. 60; AT 1, № 240, p. 192 – 193; AT 1, № 296, p. 225]. Але тоді ця комбінація не склалася і була перенесена на 1512-й рік.

Як виявилось наприкінці 1512 року (Л-62), план Менглі-Гірея був – відправити заручником свого онука Кемелеш-Гірея, сина Мехмед-Гірея. Але Кемелеш-Гірею ця роль не сподобалась, і він став на чолі татарського війська, котре напало на Литву та Польщу (оцей похід, який є головною темою моєї роботи, я докладно розбиратиму далі). Тому вважати його заручником миру не випадало, і Менглі-Гірею довелося (як у хокеї) замінити гравця прямо на полі. Він зупинився на іншому сині Мехмед-Гірея – царевичі Джелал ад-Діні. Щоб король не сумнівався, хан у своєму листі підкреслив, що Джелал ад-Дін є рідним братом царевичів Богатир-Гірея та Алп-Гірея, народженим від того ж батька (Мехмед-Гірея) і тієї ж матері, – словом, справжній представник царського роду (а не якийсь там бастард, як могли подумати в Литві).

15 березня 1512 р. Менглі-Гірей написав листа до короля (Л-5), в якому повідомляв: він наказав своєму сину Мехмед-Гірею проводити царевича Джелал ад-Діна до Києва, а далі царевича мали супроводжувати кримські посли: князь Девлет-Бахти, Вінцентій та Баптист.

Мехмед-Гірей із сином вирушили були в дорогу, але Мехмед-Гірей, здається, до Києва не доїхав, бо йому довелось лагодити справу із своїм військом, яке вийшло з Криму і було незадоволене своїм становищем. Тому Джелал ад-Дін поїхав далі у супроводі послів (Л-11).

6 квітня 1512 р. Джелал ад-Дін був уже в Києві і надіслав звідти листа до короля, повідомляючи про свій приїзд (Л-11).

8 травня король уже знав, що Джелал ад-Дін прибув і поїхав далі, до Мозиря, у супроводі 70 людей (Л-29, Л-30).

Приїзд Джелал ад-Діна завдав королю клопоту – як його гідно утримувати, де взяти на це гроші (Л-29, Л-30). Цю справу обмірковували польські радні пани (18 липня 1512 р., Л-55), і 20 серпня король нагадував сенаторам (Л-59), що цю справу слід вирішити на Петроковському сеймі, запланованому на 28 жовтня 1512 р. Планувалось, що царевич-заручник один рік перебуватиме в Литві, а другий – в Польщі, і таким чином витрати будуть розподілені між двома державами.

Природно, що Мехмед-Гірей турбувався за свого сина, і маємо його лист до Джелал ад-Діна, написаний в Солхаті 7 липня 1512 р. (Л-47). 17 грудня 1512 р. король видав охоронну грамоту для приїзду Мехмет-Гірея до Литви (Л-63). В ній передбачалось проведення переговорів про мир і дружбу; про зустріч Мехмед-Гірея із сином не згадано, але можна думати, що вона також передбачалась.

Джелал д-Дін приїхав до Вільна і в лютому 1513 р. помер [DKZ, s. 69]. Децій назвав його хворобу febribus – «гарячка, лихоманка» [De vetvstatibvs Polonorvm liber I; De Iagellonvm familia liber II; De Sigismvndi regis temporibvs liber III. – Impressum Craccouiae : opera atq[ue] industria Hieronymi Vietoris […], XII 1521, p. 83].

Отак – без ніяких наслідків – закінчилась комбінація із «заручником миру», на яку король Сигізмунд, здається, покладав деякі надії.

Кримсько-московська війна

Литовсько-кримський договір передбачав, як ми пам’ятаємо, боротьбу проти Московського князівства. Але в перших листах Менглі-Гірея з 1512 р. (Л-5, Л-6), відісланих у березні, ще немає ніяких згадок про дії проти Москви.

Перша згадка про такі дії міститься у листі Мехмед-Гірея (здогадно, з початку квітня, Л-11): татарське військо, яке простояло всю зиму в полі, було незадоволене, і для нього Мехмед-Гірей тепер знайшов роботу – відправив проти Московії.

Наступну звістку маємо з московського боку (Л-45). Уже 8 травня в Москві дізнались, що татари грабують біля Бельова (240 км на південний захід від Москви), Одоєва (213 км на південь від Москви, 40 км на схід від Бельова), Воротинська (175 км на південний захід від Москви, 70 км на північ від лінії Бельов – Одоєв) й Алексина (145 км на південь від Москви, 65 км на схід від Воротинська).

Ці пункти утворюють неправильний чотирикутник площею десь 3400 кв. км; от ця територія була полем нападу. Командували татарами сини Менглі-Гірея – царевичі Ахмат-Гірей та Бурнаш-Гірей. Великий князь Василь наказав своїм воєводам виступити проти цих татар, але московське військо татар не наздогнало (на відміну від майже одночасної битви під Вишнівцем).

Я думаю, татари швидко пройшли до лінії Воротинськ – Алексин, а звідти почали відходити, захоплюючи полон. Вість із Алексина до Москви могла дійти за 1 – 2 дні, тому можна припускати, що татари перебували в окресленому районі від 6 до (щонайбільше) 10 травня, а далі пішли з полоном на південь.

Від Черкас до Алексина – 650 км, від Чорного лісу – 720 км. Якщо татари справді вирушили з цього району Подніпров’я на початку квітня, вони устигали прийти під Москву без поспіху (можливо, татари воліли рухатись не прямо, а відійти спочатку на схід, на Муравський шлях, який проходив вододілом Дніпра й Сіверського Дінця, і далі рухатись ним).

З татарського боку звістки про цей похід містяться у листах, надісланих з Криму до Литви на початку липня 1512 р. (Л-47). З них виходить така картина: сини Менглі-Гірея, царевичі Ахмат-Гірей, Махмуд-Гірей, Бурнаш-Гірей, Мубарек-Гірей та Саадет-Гірей – проводили Джелал ад-Діна до Черкас, а звідти вирушили на Московію. Джелал ад-Діна, як ми пам’ятаємо був у Києві уже 6 квітня, а в Черкасах, виходить, кількома днями раніше.

Царевичі мали при собі порядне військо (30 тисяч чоловік) і захопили великий полон (50 чи навіть 60 тисяч чоловік). Поділивши число полону на територію нападу, отримуємо густину «врожаю» 14..15 чоловік на кв. км. Звісно, татари при всьому бажанні не могли вилапати всіх, і з другого боку вважаю число полонених перебільшеним (але і 30, і 20 тисяч полону – це все одно дуже багато, і в загальному узгоджується з московським літописом). Але в означеній густині населення не бачу нічого неможливого.

Також маємо звістку про дальші наміри татар: Махмуд-Гірей та Бурнаш-Гірей знову збираються йти на Московію (звістка із Солхата 7 червня 1512 р.); або: половина війська, яке ходило на Московію, залишилась (десь у степах), а до нього має приєднатись нове велике військо на чолі зі синами Мехмед-Гірея (9 липня 1512 р.).

Цей похід таки відбувся, про що маємо московську звістку (Л-16): у липні царевичі Ахмат і Махмуд пішли походом на Рязань, москалі ж виставили свої загони на річках Упа та Осетр. Кримські царевичі мабуть не знали повної диспозиції московських сил, але слід думати, мали деякі відомості, що московській війська – недалеко (від Одоєва на Упі до Рязані – 210 км, а від Зарайська на Осетрі до Рязані – 57 км). Тому з розумної обережності татари не стали ані підступати під саму Рязань, ані навіть заглиблюватись у Рязанську землю – і почали підступати. Московські воєводи гнались за ними, але знову не догнали.

Отже, бачимо, що татари не хотіли знову нападати на ту територію, яку щойно пограбували, а націлились на більш східні райони. Але їхня похвальба, що вони виведуть полон ще більше першого, не справдилась.

Третій похід царевича Бурнаш-Гірея – у жовтні 1512 р. – був знову спрямований на Рязань і цього разу був успішним. Татари навіть приступали до самого укріпленого міста, і єдиним успіхом оборонців було відбиття цього приступу. Але татари спустошили землю й вивели полон (Л-60).

Отже, Менглі-Гірей – наскільки було в його владі – намагався виконати свої обов’язки за договором з Литвою, вважав успіхи татарських військ значними і навіть запрошував короля Сигізмунда до відвоювання захоплених москалями земель (Л-47). Але король не схотів чи (ймовірніше) не зміг цим запрошенням скористатись.

Москва зі свого боку слідкувала за литовсько-кримськими відносинами і на початку 7021 вересневого року (тобто восени 1512 р.) виставила такі звинувачення:

– король Сигізмунд заохочує царя Менглі-Гірея нападати на московські землі;

– кримські царевичі справді нападали на московські землі;

– на наступний рік заплановано похід кримського царя або його дітей, до якого має приєднатись король.

На цій підставі московський уряд ухвалив не чекати з’єднаного походу, а самому напасти на Литву прямо взимку. Великий князь Василь відправив Сигізмунду оголошення війни («складную грамоту»). Так говорить меморандум, складений у Посольському приказі [СИРИО 35, № 48-34, с. 498 – 499], і так само, дуже подібними словами, написано в названих вище московських літописах за 7021-й рік.

Енергійні дії Москви розбили плани союзників і… – але це був початок уже нового потоку подій, яким я в цій роботі не буду займатись.

Плани короля Сигізмунда

Згадки про Сигізмунда, наведені вище, показують короля пасивним: він отримує якісь новини і реагує на них. А от чи був у нього якийсь власний план – план власних активних дій?

Спробую вирахувати, в чому міг полягати план.

У володінь Сигізмунда було багато сусідів, і на кожному напрямку були свої проблеми. На південь від Польщі лежала Угорщина, де королем був Владислав, старший брат Сигізмунда. Завойовувати Угорщину Сигізмунд не збирався, навпаки, він постійно прислухався до думок і порад Владислава і навіть скаржився, що дотримується угоди з Угорщиною на шкоду собі [лист до Я. Ласького з кінця серпня 1511 р. AT 1, № 303, p. 229].

На півдні загрозу становила Туреччина. З нею безпосередньо межувала Угорщина, Польща не мала спільного кордону з Туреччиною, але пильно слідкувала за новинами з того боку і підтримувала дипломатичні відносини. Метою польської політики щодо Туреччини було підтримання миру. 25 березня 1511 р. Сигізмунд через свого посла Петра Томіцького пропонував Владиславу спробувати укласти перемир’я з Туреччиною на довший час – на 8 чи 10 років [AT 1, № 205, p. 159 – 160]. І коли в 1512 р. Селім здобув турецький престол, Сигізмунд привітав його і висловив сподівання, що новий султан житиме в дружбі з Сигізмундом та Владиславом (Л-50). Отже, воювати проти турків Сигізмунд не збирався.

На південному заході знаходилась Силезія, котра коливалась між Польщею і Германською імперією, доставляючи постійні, але відносно невеликі клопоти Сигізмунду, котрий сам мав володіння в Силезії (у Глогові) перед тим, як став польським королем.

На заході знаходилась Германська імперія. З імператором Максиміліаном Сигізмунд вів дружнє листування, обговорюючи, зокрема, проект загального походу католицьких країн проти турків. Про такий похід імператор писав, зокрема, 14 червня 1511 р. [AT 1, № 270, p. 207 – 208] і далі 1 червня 1512 р. [AT 2, № 94, p. 101 – 102].

Плани загальної війни проти турків існували в католицькій Європі завжди, від середини 14 ст., коли турки тільки почали здобувати собі землі в Європі, і аж до початку 20 ст., до Першої світової війни. Більше того, від середини 19 ст. на зміну війнам проти Туреччини прийшли війни на допомогу Туреччині, але то вже інша історія.

Отже, плани антитурецької ліги існували і в розглядуваний мною час. Біда цих планів полягала в тому, що учасники проектованої ліги частіше й охочіше воювали між собою, ніж з турками. «Свої» були ближче, воювати з ними було технічно простіше, сили були співмірні, і можна було сподіватись на якусь конкретну вигоду.

Нічого цього не було у гаданій турецькій війні. Турецькі володіння лежали далеко від більшості країн західної Європи, похід мав би бути далеким (і як наслідок – важким і витратним). Якщо вдасться у цій війні здобути конкретну вигоду (скажімо, якісь території), то вони дістануться комусь одному з ліги, а що отримають всі інші? І головне – сили турків були справді дуже великі, і ніхто не хотів викликати цього вовка з лісу без виразної потреби.

Конкретно в 1512 р. всі потенційні учасники антитурецького колгоспу вели жваву війну в Італії. Сигізмунд цілком слушно вважав, що «надія на об’єднання і згоду християнських правителів для здійснення згаданого походу невелика, чи радше ніяка» [AT 1, № 205, p. 160] і ввічливо ухилявся від пропозицій приєднатись до колгоспу.

На півночі сусідом був Тевтонський орден. Там в 1511 р. обрали нового великого магістра – князя Альбрехта Бранденбург-Ансбахського. Він був сестрінком Сигізмунда (сином його сестри Софії, дружини Фрідріха, маркграфа Бранденбурга й Ансбаха). «Ми, звісно, не дозволили відкрито, але й не відмовили у прибутті нового магістра до ордену, а скоріше потураємо (connivemus)» – писав Сигізмунд з цього приводу [AT 1, № 293, p. 223]. Отже, й на цьому напрямку Сигізмунд покладав надії на дипломатію. До війни Польщі з Орденом дійшло у 1520 – 1521 рр., але до того часу багато води у Віслі мало ще сплинути.

На північному сході та сході Велике князівство Литовське межувало з Московським великим князівством, постійно і систематично ворожим щодо Литви. Війни 1487 – 1494 і 1500 – 1503 років були невдалими для Литви, особливо остання, внаслідок якої ВКЛ втратило величезні території. В 1507 році новий московський великий князь Василь 3-й вирішив помацати, чи сите сало у нового великого князя литовського Сигізмунда. Ця війна закінчилась в 1508 році внічию, що на тлі попередніх поразок можна було розцінювати як певний успіх Литви.

Чи мріяв Сигізмунд про реванш, про відвоювання втрачених територій? Безумовно він про це думав, і навіть пактував із Кримським ханством проти Москви. Допомога у відвоюванні втрачених Литвою територій стала постійним елементом усіх литовсько-кримських угод. І це не було секретом: усі політичні персони як у Литві, так і в Польщі знали про такі угоди й такі наміри. Інша справа – що Сигізмунду так і не випало нагоди самому розпочати наступальну війну, у відносинах з Москвою він все був змушений реагувати на активність Москви, котра в кінці 1512 р. розпочала свою нову наступальну війну.

На південному сході Литва межувала з Кримським ханством, з яким у цей час Сигізмунд мав не просто дружні, а прямо союзницькі відносини. 1512-й рік був свого роду «медовим місяцем» цього союзу, на який Сигізмунд покладав великі надії. Пізніше з’ясувалося, що допомога Криму, яка полягала у набігах на територію Московської держави, хоч і турбує останню, не може істотно вплинути на хід війни.

Так само на південний схід від Польщі (і на південь від Литви) заходилась Молдавія, з якою Сигізмунд уклав договір про мир і взаємну допомогу. Більше того – в 1511 р. польський загін таки справді допомагав молдаванам відбивати татарський напад [DKZ, s. 58], так що домовленість мала не тільки теоретичне, але й практичне значення.

Таким чином, з усіма своїми сусідами король Сигізмунд на початку 1512 року підтримував мирні стосунки (наскільки це було взагалі можливо). Але загроза, як ми бачили вище, походила від союзу кримського хана з турецьким царевичем Селімом.

На початку 1511 р. у Петрокові зібрався сейм Польського королівства, котрий ухвалив зібрати податки [DKZ, s. 53]. Частина зібраних грошей була спрямована на вербування 3 тисяч найманого війська. Його командиром король призначив Яна Творовського, і наказав йому розміститься по границі Руського й Подільського воєводств – в Олеську, Буську, Дунаєві, Поморянах, Буцневі, Теребовлі – аж до Меджибожа [AT 1, № 181, p. 145]. Далі у червні 1511 р. на литовському сеймі у Бересті король наполіг, щоби литовське військо було зібране на 29 червня у Петрикові (на північному березі Прип’яті, на захід від Мозиря), щоби діяти проти татар [AT 1, № 250, p. 197 – 198]. У недатованому листі до Яна Ласького (мабуть з Берестя з 2 половини серпня чи 1 половини вересня 1511 р.) король писав про справу миру з татарами: «Безсумнівно, якщо мирна справа не буде доведена до успіху, татарин об’єднається з турком або з його сином Селім-беком у союз на нашу погибель» [AT 1, № 296, p. 225]. 17 вересня король з Берестя надіслав листа до війська у Петрикові: татарська загрозу не минула, військо має продовжувати свою службу [LM 7, № 111, s. 238].

Ці заходи можна назвати активною обороною: війська збирались проти ворога, який міг напасти, а не проти ворога, який уже напав. Це безумовно слід вважати активною політикою короля – він старався забезпечити вигідні стратегічні умови для своїх полководців.

В січні 1512 р. було оголошено, що після весілля з Барбарою король мав їхати на Русь (мабуть до Львова), щоби особисто керувати протидією татарам. Вони зимували на правому боці Дніпра, і їх напад видавався невідворотним (Л-1). Отак-то король уявляв собі свій медовий місяць.

Щоправда, після весілля, яке відбулось на початку лютого, особисті плани короля змінились, і він не виїжджав із Кракова аж до осені. Cherchez la femme?

В листі (з лютого 1512 р.?) до великопольського сеймику король писав, що заходи оборони, передбачені на Петроковському сеймі 1511 року, є недостатніми, і потрібно більше грошей. На загальному сеймі, який мав зібратись у Колі 18 квітня, треба було вирішити:

Чи встановити якесь правило, щоб не було потреби робити загальний рух, чи справді розпочати ту саму загальну експедицію королівства, оскільки безсумнівна необхідність уже є, вороги зимують так близько до кордонів королівства, особливо доки ми ще можемо мати на допомогу воєводу Молдавії (Л-2).

Король не поїхав на сейм у Колі, а відправив туди послом Миколая Фірлея, який мав нагадати зібранню про необхідність ухвали щодо оборони від татар (Л-10). Про те ж саме король просив і Яна Ласького (Л-13, Л-16).

Сейм таки ухвалив те, що було бажане королю – загальну мобілізацію (посполите рушення) і збір грошей на війну (це видно з пізнішого – з 1-ї половини травня – листа до Яна Ласького, Л-30)

16 квітня 1512 р. Сигізмунд написав інструкцію для пана Януша Костевича – свого посла на литовський сейм. Він мав зібратись у Вільні 2 травня (Л-17). Король наполягав, що сейм має оголосити загальну мобілізацію і зібрати військо у місці, яке сам сейм має визначити (мабуть, знову десь біля Мозиря).

На кого ж король збирався вести війська двох держав? В листі до Яна Ласького з 3 квітня 1512 р. король писав, що має сповістити воєводу Молдавії – «чи хочемо ми, чи ні, і також, коли ми збираємося щось затіяти проти вищезгаданих ворогів» (татар та Селім-бека; Л-9а). І далі: «Ми повинні повідомити самого воєводу, чи збираємося ми вторгнутися до татарина, чи ні» (Л-10). 18 квітня Сигізмунд у листі до брата Владислава нагадував, щоби угорський король підштовхнув воєвод Молдавії та Валахії до спільних воєнних дій проти спільних ворогів (Л-19а).

Отже, план активних дій – наступальної війни проти татар та Селіма – король справді мав, хоча й не поспішав його відкривати навіть найближчим радникам. Потреба мобілізації мотивувалась, як видно з документів, необхідністю оборони від нападу. Про цей таємний план є згадки в листах з 1-ї половини травня 1512 р. (Л-29, Л-30).

Але все пішло не за планом…