Структура і вартість Похвали

Микола Жарких

Розвиток політичної думки у Великому князівстві Литовському (власне, панегіристики) ілюструє наступна таблиця переліків правителів:

Ми бачимо, що перелік осіб, запрошених на коронаційний з’їзд 1430 р., сформовано на основі переліку СІН з доповненнями. При цьому СІН знає тільки одну форму відносин інших правителів до Вітовта – вони служать Вітовту.

В тому, що слуги вихваляють свого пана, ще нічого незвичайного нема, і в ПВ-2 ми бачимо ускладнення класифікації: Вітовта шанують не тільки його піддані (що служать), але й незалежні від нього володарі (які перебувають з ним у приязні або віддають йому честь).

Цікава зміна зайшла з Чеським королівством. Якщо в СІН воно, як і всі інші, служить Вітовту, то в ПВ-2 воно уже віддає честь, тобто піднеслось до рівня незалежної держави (але автор пише про королівство, не про короля – він знав, що чеським королем був імператор Сигізмунд). Разом з тим тема служіння чеського короля Вітовту розвинута в ПВ-2 до окремого оповідання (35 – 41), яке було навіяне Луцьким з’їздом 1429 р.

Загальний перелік правителів у ПВ-2 поповнився турецьким царем та болгарським деспотом. Останній, як здається, внесений «оплошно и не справясь с делом» – відінський цар помер ще у 1422 р., а його володіння були захоплені турками. Титул «деспот» щодо правителів Болгарії вживався в 2 пол. 13 – 1 пол. 14 ст., пізніше вони титулувались «царями».

Це доповнює наш попередній висновок: ПВ-2 – дуже слабке історичне джерело.

Внутрішня структура ПВ-2 досить строката. На мою думку, «Похвала» складається з наступних частин:

1. Заспів (29 – 34).

2. Відносини з римським цісарем, Луцький з’їзд (35 – 41).

3. Перелік земель і правителів, які віддають честь (тобто рівні!) Вітовту (42 – 50).

4. Перелік земель і правителів, які служать Вітовту (51 – 64-а). В цей перелік поставлено і великого князя московського (пригадаймо ПВ-1!), але в останній момент було вирішено підвищити його в чині до «приятеля». Перенести ж його вище, у перелік приятелів, не вистачило снаги.

5. Вітовт – грізний володар (65 – 68). Фрагмент цього опису використано вище (50), у зв’язку з Ягайлом.

6. Кінцівка (69), обірвана на півслові (повний текст її бачимо в ПВ-1).

7. Початок оповідання про перебування Вітовта в Києві і призначення татарського царя (70 – 72).

8. Вставне оповідання про 3 татарських царів (73 – 86), із власною кінцівкою «повернемось на попереднє» (85).

9. Закінчення оповідання про перебування Вітовта в Києві і призначення татарського царя (87 – 89).

10. Кінцівка (90).

З усього цього можна виснувати, що між ПВ-1 та ПВ-2 була ще одна проміжна редакція (звичаєм програмістів хочеться позначити її як ПВ-1.5), яка складалась з епізодів 29 – 34, 42 – 49, 51 – 72, 87 – 90. Цей текст, який не дійшов до нас, можна орієнтовно датувати 1429 роком. Він тісніше слідує за ПВ-1 (московський князь – служить; немає суперечності щодо Чеського королівства) і є більш логічним, ніж наступна ПВ-2. Переліки правителів елегантно відділені від оповідання про татарського царя кінцівкою (69) – неначе карнизом.

При переробці оцієї гіпотетичної ПВ-1.5 на ПВ-2 зроблено вставки про Луцький з’їзд (чим внесено суперечність у позицію Чеського королівства), з епізоду 67 зроблено дубль у вигляді епізоду 50, підвищено в чині московського князя (52) і додано ще трьох татарських царів (73 – 86). Всі ці зміни зроблено недбало, вони розривають логіку панегірика і навіть славословіє (84), само по собі дуже ефектне, вклинюється на довільному місці (2 царі вище і 2 царі нижче).

Якби я був історичним романістом, я би припустив, що всі ці зміни робилися у стані великої поспішності при наближенні смерті Вітовта або при підготовці до його поховання – щоб устигнути виголосити цю промову на церемонії погребу. Але об’єктивних даних для цього мало.

Зв’язок між ОЗП та ПВ-2, зафіксований у Віт4Л, уже сучасникам не здавався надто переконливим. Так, автор Біл0Л, компонуючи матеріали «Вітовтового» літопису, умістив після ОЗП «Повість про Свитригайла» (ППС). Цим було поліпшено послідовність викладу в одному місці (ОЗП закінчується смертю Вітовта, а ППС починається вокняжінням Свитригайла), але погіршено в іншому: тепер ПВ-2 була уміщена після ППС, чим порушувалась усяка логіка.

Тому в пізніших літописах хронологія була відновлена шляхом розбавлення ОЗП уламками ПВ-2. Так виникла редакція ПВ-3 з усіма її неоковирностями.

Слід знати, що «Похвалі» присвячено окрему статтю М. С. Грушевського [. – Записки наукового товариства ім. Шевченка (Львів), 1895 р., т. 8, с. 1 – 16]. Основна заслуга Грушевського – встановлення запису СІН (ПВ-1) як джерела ПВ-2. Справедливо нарікаючи на обмеженість доступних текстів, Грушевський не міг зробити ширших висновків.

Ф. Сушицький у спеціальному екскурсі [Західно-руські літописи як пам’ятки літератури. – К.: 1930 р., с. 292 – 305] установив походження всіх редакцій ПВ. Його висновки підтверджуються моїм незалежним аналізом.