Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Длугош про з’їзди 1429 і 1430 років

Микола Жарких

Хоч як це може видатись неймовірним, баламутство ПВ-3 перейшло в «наукову історіографію». Змішування двох з’їздів і невідповідний склад учасників можна побачити у статтях Вікіпедії: , , , , та – у всіх мовних версіях, де є така стаття (перевірено у серпні 2016 р.). Все це нагадує астрономічну систему Птолемея перед виступом Коперніка!

Єдино правильну трактовку дала О. В. Русіна [. – Енциклопедія історії України, К., 2009 р., т. 6]. Коротко, але також цілком правильно написав А. Грицкевич [Вітаўт. – Вялікае княства Літоўскае: энциклапедыя, Мінск, 2007 г., т. 1, с. 448; окремої статті про Луцький з’їзд в цій енциклопедії нема; нема такої статті й в «Энцыклапедіі гісторыі Беларусі» – Мінск: 1997 г., т. 4, с. 404], але ці правильні погляди не набули поки що поширення.

У зв’язку з таким загальним засліпленням я вважаю доцільним зреферувати справу цих з’їздів за найбільш докладним і компетентним джерелом – хронікою Яна Длугоша [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 11, 1413 – 1430, s. 253 – 254, 260 – 269, 301 – 307, 311 – 315]. Звичайно, пильний читач на цьому місці обов’язково запитає: а що міг знати про ці з’їзди Длугош, який мав на той час 14 – 15 років (народився в 1415 р.)?

Безумовно, сам Длугош на той час був ще занадто малим, аби брати якусь участь у політиці; але цілком дорослим був (1389 – 1455), краківський єпископ і фактичний керівник політики Польського королівства за Ягайла, Владислава і Казимира. уже від 1431 р. служив у канцелярії Олесницького, а в 1439 – 1455 роках був його особистим секретарем і тому був утаємничений у справи політики не менше, аніж його патрон. Ось чому я називаю хроніку Длугоша компетентним джерелом у цьому питанні.

Отже, послухаємо Длугоша:

Справу з’їзду підніс наприкінці 1428 року римський і угорський король Сигізмунд (Длугош титулує його саме так, і ми будемо звати його імператором тільки задля спрощення). Не маючи надії порозумітися з Ягайлом через листи чи послів, він запропонував Ягайлу і Вітовту особисту зустріч.

Слід знати, що Ягайло у Длугоша майже всюди зветься християнським іменем Владислав, а Вітовт у нього дуже часто – Олександр, але ми будемо говорити Ягайло та Вітовт, щоб не плутати з іншими Владиславами й Олександрами.

За довгий час правління Ягайла у Польщі та Сигізмунда в Угорщині вони зустрічались не один раз – як в Угорщині, так і в Польщі. І важливо розуміти, що Луцький з’їзд не був тут нічим особливим – рядова робоча зустріч монархів, котрим завжди було про що поговорити.

На першому місці, безумовно, стояла справа посередництва Сигізмунда у суперечках між Польщею та Тевтонським орденом. Це посередництво тягнулось багато років і було спробою (хоча і не цілком успішною) залагодження конфліктів між сусідніми державами не зброєю, а дипломатією.

Далі стояло питання Чехії, де розгортався гуситський рух.

Далі – на півдні Європи назрівала турецька загроза, і Сигізмунд весь час плекав плани європейської антитурецької коаліції, до якої треба було притягнути і Польщу.

Нарешті, Молдавія, котра принесла ленну присягу Ягайлу і вважалась польським ленним володінням. Сигізмунд завжди мріяв відділити собі кусочок, домовившись із Ягайлом про поділ Молдавії.

Вітовт запропонував з’їхатись в Луцьку на Волині на день Богоявління (6 січня 1429 р.).

Ягайло прибув до Луцька на визначений день і зовсім не уявляв, як важко випадуть ці переговори. У Луцьку він зустрів князя Вітовта, прелатів, князів, панів і шляхту польську, литовську і руську.

Імператор надіслав послів з повідомленням, що він запізнюється [точність – ввічливість королів, не імператорів!], тому Ягайло поїхав на кілька днів на полювання (між Луцьком і Житомиром).

Сигізмунд приїхав 25 січня 1429 р. з дружиною Барбарою, прелатами, князями і панами угорськими та чеськими. Вітовт зустрічав його за милю від міста, а Ягайло проїхався у кареті з королевою Барбарою. Сигізмунд в’їхав до міста на коні, маючи поруч єпископа Збігнева.

Всі учасники з’їзду змагалися у демонстрації свого багатства і пишноти, але Ягайло незмірно перевищував як Сигізмунда, так і Вітовта. У місті гостей зустрічали католицький єпископ Андрій, за ним – руський та вірменський єпископи, євреї. Сигізмунд зійшов з коня й ушанував католицькі реліквії, не звертаючи уваги на інші секти.

Під час переговорів радники кожного з володарів займали три окремі будинки. Сигізмунд на підставі попередніх письмових договорів вимагав від Ягайла, щоби найближчим літом було вислано військо до Молдавії – вигнати її князів і поділити її на частини. Ягайло на це не погодився [аргументацію сторін я пропускаю]. Ця відповідь була дана в присутності молдавських панів. Цей зайняло кілька днів.

Тоді Сигізмунд повів таку промову: «Я хочу звернутись до папи з вимогою скликати собор для полагодження справ католицької церкви. І не варто натискати на навернення визнавців грецької віри, бо їх відділяють від нас лише бороди й жони. Але якщо православні попи обмежуються однією жоною, то католицькі тримають по 10 і більше».

За цю промову православні дуже шанували імператора. Через нього – говорить Длугош – майже вся Європа занурилась у бунти та війни і він хижим оком дивився на мир у Польщі. І щоб втрутити Польщу в громадянську війну, скликав оцей з’їзд.

Задля цього імператор почав намовляти Вітовта, аби погодився стати королем Литви. Цю думку він мав уже давно, ще 20 років тому, але тоді вона була відхилена розумними радами, а нині збудила у Вітовті жадобу здобуття влади. Метою імператора було розсварити братів-правителів і їх народи [власне, отримати важіль тиску на Ягайла].

Сигізмунд лукаво почав вихваляти Вітовта – який він славний і визначний князь, скільки славних подвигів учинив, і якими великими землями володіє – так що він нічим не гірший від королів і вартий королівської корони. І литовських панів імператор схилив на свій бік щедрими дарами.

Вітовт охоче пристав на ці намовляння, але вказав, що не може погодитись без порозуміння з королем Ягайлом, від якого отримав владу на Литві [Длугош постійно проводив думку, що Вітовт – не самостійний правитель, а тільки литовський губернатор Ягайла. Ось і тут її бачимо].

Сигізмунд відповів, що він береться це владнати. Для цього він узяв з собою королеву і говорив із Ягайлом, відіславши усіх секретарів: «Бачиш, як нам личать наші корони? То несправедливо, що наш брат, князь Вітовт, не має гідності короля. Погоджуйся на те, щоб я іменував Вітовта королем, і твоя батьківщина – Литва – піднесеться на високу гідність».

Ягайло на це: «Я підтримую таке піднесення мого брата, і вважаю його гідним не то королівської, але й імператорської корони. Я навіть готовий уступити йому Польське королівство. Але я не можу погодитись на таку важливу пропозицію без наради з моїми прелатами і панами».

Сигізмунд: «Думаю, що заради коронації Вітовта не треба знімати корону з тебе, і на неї досить твого дозволу».

Ягайло на це виразив таємну згоду, або – краще сказати – не противився тому, чого від нього хотіли. Вітовт, дізнавшись про це від Сигізмунда, а потім і від Ягайла (котрий не розумів небезпеки від того для його королівства), хотів швидкого завершення справи. Для цього Вітовт звернувся до поляків (присутніх у Луцьку радників Ягайла).

Гнезненський архієпископ Войцех Ястшембець, як найвищий польський достойник, висловився розпливчасто і нерішуче. Натомість єпископ Збігнев висловив категоричну незгоду (тут Длугош наводить його довгу промову, де повторює улюблену тезу Олесницького, свою і наступних польських шовіністів – що від часу шлюбу Ягайла з Ядвігою ніякого окремого князівства Литовського більше не існує, воно на вічні часи включено до складу Польського королівства як провінція).

Інші польські пани підтримали Олесницького, заперечуючи «поділ Польського королівства на частини». Вітовт вийшов з ради дуже тим розгніваний і пообіцяв «ужити інших заходів». Поляки ж накинулись із докорами на Ягайла, що він, підтримуючи намір Вітовта, шкодить королівству, і почали тікати з Луцька. За ними виїхав і Ягайло.

Імператор лишився в Луцьку ще на 5 днів, і вони з Вітовтом обмінялися дарами. Далі через Белз, Ярослав, Ланцут, Фриштак і Беч повернувся до Угорщини.

Отже, луцький з’їзд відбувся наприкінці січня – в лютому 1429 р., і в ньому брали участь тільки Сигізмунд, Ягайло і Вітовт. Послами була представлена Молдавія.

Дальший хід справи Длугош описує так:

На початку березня 1429 р. з Нового Міста Корчина вислано посольство – єпископа Збігнева і сандомирського воєводу Миколая з Михалова – щоб умовити Вітовта відмовитись від свого плану. Посли зустріли Вітовта у Городні і [видаючи чорне за біле, а біле за чорне, додамо від себе] говорили, що він буде останнім серед королів і тільки зменшить повагу до себе.

Однак Вітовт їх не послухав і вислав до імператора у Відень свого писаря Бартоломея з Опави. Цей Бартоломей від літа 1429 аж до весни 1430 року неустанно нагадував імператору, щоби прислав Вітовту корону та інші знаки влади.

Поляки ж, розгнівані на Сигізмунда, ухвалюють не допустити коронації [навесні 1429 р.]. 8 вересня 1429 р. із Сандомира вислано нове посольство – того ж Збігнева і краківського воєводу Яна з Тарнова. Посли прибули до Городна 8 листопада і запропонували Вітовту не більше й не менше, як корону Польського королівства, якої зречеться Ягайло. Так Вітовт мав би і стати королем, і мати владу над Польщею та Литвою.

Але Вітовт знав від своїх приятелів при дворі Ягайла, що в Сандомирі такого доручення послам не давали, і не погодився відмовитись від свого плану. [Я думаю, Вітовт слушно вважав цю пропозицію просто крутійством.] Вітовт подарував 100 гривень срібла Яну Тарновському, а про Збігнева зовсім «забув». Длугош не проминув відзначити витримку Збігнева, котрий проковтнув образу і говорив далі спокійно.

Через 5 днів [13 листопада 1429 р.] посли виїхали з Городна. Вітовт проводжав їх до Вовковийська. Відповідь його була: він корони не хотів, але якщо її пришлють, він її прийме. [Длугош навіть написав, що Вітовт посилав листи і послів до імператора, аби не присилав йому корони, але тут, я думаю, він прийняв бажане для себе за дійсне.]

Під час перебування у Вовковийську австрійський рицар Леонард привіз Вітовту від імператора орден Змія на знак своєї приязні. Вітовт його прийняв.

Ягайло поскаржився на Сигізмунда й Вітовта папі Мартину 5-у, і той надіслав Сигізмунду листа, датованого 13 листопада 1429 р., яким забороняв йому висилати корону, а Вітовту – її приймати. Іншого листа папа у той же день написав для Вітовта, того самого змісту. [Ці листи папи в рукописах не збереглися, відомі тільки з хроніки Длугоша.]

В наступному році Вітовт, дізнавшись, що Ягайло сеймує у Єдльній з панами (було видано славний Єдлінський привілей з 5 березня 1430 р.), надіслав листа польським панам зі скаргами на Ягайла – чого він перешкоджає коронації. Через три дні було вислано посольство (ті самі Збігнев та Миколай з Михалова), які зустріли Вітовта у Городні 16 квітня. Переговори були так само безуспішні, як і попередні дві спроби.

19 серпня 1430 р., коли Ягайло перебував у Єнджеєві, до нього приїхав познанський підкоморій Ян Чарнковський. Ян розкинув мережу розвідників, які мали вистежити послів Сигізмунда з короною для Вітовта.

Як день коронації Вітовта було визначено 15 серпня, але оскільки корона запізнювалась, його перенесли на 8 вересня 1430 р. Вітовт запросив до себе багатьох руських князів: московського, тверського, одоївського, великого магістра й значніших комтурів Тевтонського ордена, хана татарського [Длугош при цьому не подає їх імен; далі він написав, що був запрошений і магістр Лівонського ордену, і назвав пруського магістра – Павла Русдорфа]. Зібрані очікували, що корони прибудуть з дня на день.

Але Ян Чарнковський схопив послів імператора – генуезького рицаря Баптиста Сигалу і німця з Сілезії Сигізмунда Рота – коли вони із Саксонії приїхали у Прусію, і забрав у них все, що вони везли (оцим Ян і порадував Ягайла). Посли прибули до Вітовта з порожніми руками, але запевняли, що така дрібниця не перешкодить коронації.

З перехоплених листів Ягайло довідався, що мають приїхати інші, важливіші посли – магдебурзький архієпископ від імперії, Петро Юго від Угорщини та інші. Ян Чарнковський захворів, тому лапати цих послів зібралась шляхта з Великопольщі. Посли прибули до і провели там понад два місяці, боячись їхати далі. Ці посли надіслали Вітовту повідомлення, що вони не можуть прибути через польську варту і тому повертаються назад.

Так Вітовт пересвідчився, що не може здобути корони через опір поляків. Він затримував зібраних аж до для св. Михаїла [тут – 6 вересня 1430 р., а не звичне 8 листопада!]. Він запросив до себе Ягайла (гонець застав його в Любліні 28 серпня). Ягайло поїхав у супроводі Збігнева Олесницького, який мав відмовляти короля від згоди на коронацію Вітовта.

Ягайло прибув до Вільна 4 жовтня 1430 р. Вітовт, зрозумівши, що коронації не буде, відіслав прибулих гостей і лишився з Ягайлом і його панами. 21 жовтня в Троках Ягайло затвердив маєтки віленської кафедри.

Вітовт тяжко страждав від кабункула між лопатками. Але він продовжував умовляти Ягайла не противитись його коронації. Ягайло звично відповідав, що він особисто не противиться, але польські пани йому забороняють. Єпископ Збігнев підтвердив свою непримиренну позицію (з цього приводу Длугош записав черговий панегірик Олесницькому).

В понеділок 16 жовтня 1430 р. єпископ Збігнев, мазовецький князь Земовіт і підканцлер Владислав з Опорова за наказом Ягайла виїхали з Вільна до Польщі. Король їх відіслав, аби не завадили йому іменувати Свитригайла великим князем після очікуваної смерті Вітовта [так, принаймні, розумів його мотиви Длугош].

15 жовтня Ягайло виїхав з Вільна до Трок. Вітовт їхав за ним верхи на коні, але через сильний біль змушений був пересісти у карету до своєї жінки, і надали змушений був лежати. Він передав свою владу королю Ягайлу і помер на світанку у п’ятницю, 27 жовтня 1430 р. (у канун дня св. Симона та Юди – 28 жовтня).

Длугош закінчив оповіданням про характер і звичаї Вітовта, котре однак, не має нічого спільного з «Похвалою Вітовту».