Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Успенський собор Києво-Печерської лаври

Микола Жарких

Успенський собор (велика церква) Києво-Печерської лаври – визначна пам’ятка архітектури та історії 11 – 20 ст.

Завдяки тому що в 3-й третині 11 ст. Печерський монастир став центром київського літописання, початковий етап історії собору висвітлено у письмових джерелах (Повісті временних літ та пізнішому Києво-Печерському патерику) з винятковою докладністю.

Ініціатором будівництва був печерський ігумен Феодосій. Він залучив до цієї справи київського князя Святослава Ярославича, який зробив щедрий внесок, і представників київської знаті (так, варяг Шимон надав свій золотий пояс, який став будівельним модулем: собор повинен був мати ширину в 20 поясів, довжину в 30 і висоту в 50 поясів. Порівняння з розмірами реальної споруди показало, що довжина цього пояса становила 1.08 м).

Собор було закладено в 1073 р., а в 1074 р. помер Феодосій. Його наступник ігумен Стефан закінчив будівництво протягом 1075 – 1077 рр. Собор було освячено тільки 14 серпня 1089 р.

Поруч з цими реальними фактами до заснування собору одразу було прив’язано кілька легенд, зокрема, переробку біблійного оповідання (Суддів, 6, 37 – 38) про диво з руном орошенним (тут божа роса показувала місце майбутнього храму), а також легенду про волю богородиці, явлену у видінні візантійським майстрам, щодо побудови богородичного храму в Києві.

Успенський собор кінця 11 ст. являв багато новацій в архітектурі Київської Русі. По-перше, замість традиційних п’яти нав він мав тільки три; по-друге, число внутрішніх стовпів було скорочено до шести; по-третє, замість багатоверхого вінчання раніших храмів він мав тільки одну баню діаметром 8.6 м (8 поясів Шимона); по-четверте, собор не мав зовнішніх галерей; по-п’яте, в ньому не було внутрішніх сходів на хори (на них піднімались зовнішніми дерев’яними сходами, точне розташування яких не з’ясовано). Значна частина цих архітектурних вирішень лягла в основу храмів, які будувались у наступні сто років.

Археологічними дослідженнями на території собору виявлено кубики смальти та фрагменти фрескового тиньку, що дозволяє припустити оздоблення первісного собору як мозаїками, так і фресками. Але ніяких значних залишків цього опорядження не збереглось. В 1088 – 1089 рр. біля північно-західного рогу собору побудовано придільну церкву св. Іоана Предтечі.

Великий мурований храм, сміливо й ефектно поставлений на брівці крутого схилу правого берега Дніпра, став композиційним центром монастирського ансамблю, який у 12 ст. швидко розвивався. Храм разом з великою дзвіницею (18 ст.) довгий час був однією з головних домінант дніпровського фасаду Києва, і тільки на початку 21 ст. ця домінантна роль перейшла до неоковирних сучасних “хмарочосів” (Аскольдів пров., 5а; Кловський узвіз, 9; частково Грушевського, 11а).

В 1091 р. в соборі було урочисто перепоховано його засновника Феодосія, якого пізніше визнали святим. Це значно піднесло авторитет собору і зробило його місцем елітних поховань. Так, в 1109 р. у спеціально прибудованій каплиці було поховано княгиню Євпраксію Всеволодівну. Письмові джерела зафіксували поховання ще кількох князів та представників знаті кінця 11 – 12 ст.

3 травня 1230 р., якраз на день пам’яті св. Феодосія, стався великий землетрус, від якого собор дав небезпечні тріщини (на 4 часті разступися, за висловом Лаврентіївського літопису). В літературі неодноразово повторювались припущення, що негайно після цього землетрусу собор було відбудовано, і в 1240 р. він знову був пошкоджений під час нападу Батия на Київ.

Стихійний процес побудови довкола собору поховальних каплиць-крипт, який розпочався в 12 ст., відновився в кінці 14 ст. і тривав до кінця 17 ст. В кінці 14 ст. тут були поховані київські князі Скиргайло та Володимир (сини Ольгерда), в 1471 р. – онук Володимира, київський князь Симеон Олелькович, коштом якого в 1470 р. було виконано капітальний ремонт (про це сповіщає напис на різьбленому з каменю триптиху богородиці з пристоячими Антонієм та Феодосієм. Скульптурна композиція, яка первісно прикрашала собор, у 18 ст. була перенесена на стіни нижнього ярусу Великої дзвіниці).

В 1533 р. в соборі було поховано князя К. І. Острозького. В 1579 р. його син кн. Василь спорудив над могилою батька пишний скульптурний надгробок у стилі ренесансу (що було звичним для католицьких храмів, але пізніше викликало невдоволення ревнителів православного благоліпія. Цей унікальний для Києва надгробок зруйновано вибухом 1941 р., і у такий спосіб сам предмет для невдоволення зник).

Після заснування в Печерському монастирі друкарні місцеві гравери охоче ілюстрували видання зображеннями прославленого собору. Велика серія гравюр 17 – 18 ст. становить першорядне джерело для вивчення архітектури собору. Значні будівельні роботи були проведені в соборі за митрополита Петра Могили, який був у ньому похований (срібна дошка з написом з його труни дивом уціліла під час вибуху). В 1654 році Павло Халебський занотував, що собор мав дев’ять блискучих бань.

Перебудови середини 17 – поч. 18 ст. поступово перетворювали собор на бароковий храм. Вирішальну роль в цьому процесі зіграла катастрофічна пожежа в ніч з 21 на 22 квітня 1718 р., яка знищила забудову Верхньої лаври. В процесі відбудови, який тривав у 1722 – 1731 рр., стародавній собор було взято в обойму з нових двоповерхових приділів, які оточили давнє ядро з півночі, заходу та півдня (як і в київському Софійському соборі, тільки у вівтарній частини давні стіни виступали назовні). Собор було увінчано сімома грушоподібними банями, стіни його були прикрашені нішами з розписом та пишними бароковими фронтонами. Всередині собор було прикрашено великим іконостасом та стінописом, який містив портрети архімандритів та гетьманів – ктиторів собору, підлога була вистелена чавунними плитами.

У 18 ст. в соборі було поховано ряд київських митрополитів та архімандритів лаври; в 1796 р. – фельдмаршала П.Румянцева-Задунайського (мистецьки вартісний надгробок створено в 1805 р. скульптором І.Мартосом та архітектором Т. де Томоном, знищений під час вибуху), в 1821 р. – фельдмаршала І.Гудовича. Пізніше поховання в соборі припинились.

У 1880 – 1901 рр. в соборі було проведено великий цикл ремонтних робіт, які включали заміну тинькових прикрас на фасадах, демонтаж верхніх ярусів іконостаса 18 ст., зняття мистецьки цінного стінопису 18 ст. і заміна його новим безвартісним розписом, програма якого була затверджена особисто імператором Олександром 3-м (14 травня 1894 р.), заміну підлоги та влаштування водяного опалення.

З приходом до влади більшовиків почалось систематичне грабування собору (як і лаври в цілому). Перша реквізиція з ризниці відбулась в липні 1919 р., в 1922 р. під виглядом “боротьби з голодом” конфісковано величезну кількість виробів з дорогоцінних металів. На протести оборонців культурної спадщини влада відповідала демонстрацією своїх “наганів” та “маузерів”. В листопаді – грудні 1929 р. монастир було остаточно закрито, собор почали використовувати як музей.

3 листопада 1941 р. собор було зруйновано потужним вибухом. Заряд розміщувався у простінку між приділом Іоана Предтечі та північною стіною давнього храму. Висловлено припущення, що цей вибух був невдалою спробою замаху на президента Словаччини Й.Тисо, який того дня прибув до Києва з візитом. Більшовики оголосили цей вибух “злочином німецьких окупантів”. Радянські документи про цю подію не розсекречені, і навіть про сам факт існування таких документів не прийнято говорити.

В 1945 – 1971 рр. руїни храму були розчищені від завалів, проведено архітектурно-археологічні дослідження та роботи по консервації вцілілих решток. В 1981 р. було ухвалено рішення відбудувати собор з нагоди майбутнього 1000-ліття хрещення Русі (1988).

Відбудова собору розпочалась в 1998 р., освячення – 24 серпня 2000 р. Собор відновлено у барокових формах середини 18 ст. Використовується для богослужінь Української православної церкви Московського патріархату.

Література

Лашкарев П.А. Остатки древних зданий Киево-Печерской Лавры // Труды Киевской духовной академии, 1883, январь;

Петров Н.И. Об упраздненной стенописи Великой церкви Киево-Печерской Лавры // Труды Киевской духовной академии. К., 1900;

Холостенко М.В. Успенський собор Печерського монастиря // Стародавній Київ. К., 1975;

Комеч А.И. Древнерусское зодчество конца Х – начала XII в.: Византийское наследие и становление самостоятельной традиции. М., 1987.

Крощенко Л. Успенський собор Києво-Печерської Лаври в XVII–XVIII ст.: Описи та іконографія // Архітектурна спадщина України. 1996. Вип. 3, ч. 2;

Кот С. Загибель Успенського собору: версії // Хроніка-2000. Вип. 17-18. К., 1997;

Сіткарьова О.В. Успенський собор Києво-Печерської лаври: До історії архітектурно-археологічних досліджень та проекту відбудови. К., 2000;

Реутов А. Як будували Успенський собор Києво-Печерської лаври // Киевский альбом: Исторический альманах. Вып. 1. К., 2001.

Свято-Успенська Києво-Печерська лавра // Звід пам’яток історії та культури України: Енциклопедичне видання: Київ. Кн. 1, ч. 3. К., 2011.

Київ, 28 травня 2013 р.