Софійського монастиря
архітектурний ансамбль
Микола Жарких
Архітектурний ансамбль, центром якого є Софійський собор, пройшов у своєму розвитку кілька етапів. 1-й етап датується давньоруським часом. За археологічними даними, довкола собору було розплановано площу (подвір’я), обмежену зі східного та південного боків цегляною огорожею (можливо, з інших боків огорожа була дерев’яною). На північний захід від собору простежено залишки мурованої споруди – імовірно, лазні. Інші споруди ансамблю (у т. ч. помешкання митрополита), мабуть, були дерев’яними, виявити їхні рештки поки що не вдалося. Якими були споруди митрополичої резиденції в 14–16 ст., невідомо. Цегляну огорожу розібрали, в пізніші часи її траса не відігравала ніякої планувальної ролі.
2-й етап тривав від заснування Софійського монастиря 1634 до пожежі 1697. Згідно з основними джерелами для цього етапу – рисунком А.Вестерфельда (1651) і планом І.Ушакова (1695) – ансамбль було організовано за принципом периметральної забудови; на захід від собору залишено простір для урочистих заходів. Монастирське подвір’я було обведено дерев’яним парканом, в лінії якого на північ від собору стояла велика 4-ярусна надбрамна дзвіниця.
3-й етап почався після пожежі 1697, яка знищила дерев’яну забудову 17 ст. Відновлення монастиря розпочалось за новим генеральним планом. На схід від собору перенесли надбрамну дзвіницю, яка утворювала тріумфальний в’їзд на територію монастиря. Ця велика мурована 3-ярусна споруда (кін. 17 – поч. 18 ст.; надбудова 4-го ярусу – 1851–52) стала домінантою нового барокового ансамблю і всього Верхнього Києва. Одночасно з дзвіницею була споруджена 2-ярусна Південна проїзна башта. До цього ж часу (поч. 18 ст.) відноситься і ділянка мурованої огорожі між дзвіницею та Південною баштою. За архієпископа Варлаама Ванатовича (1722–30) збудували митрополичий палац на захід від собору та трапезну церкву на південь від нього. В південно-західному куті території з’явилося муроване приміщення хлібні. Митрополичий палац неодноразово зазнавав перебудов (бо майже кожний владика вважав за потрібне щось в ньому змінити); у зв’язку з пристосуванням будівлі до нових функцій ці перебудови тривали і в наступні часи, аж до початку 21 ст. За митрополита Рафаїла Заборовського (1731–47) продовжили спорудження мурованої огорожі, на західному фронті якої розмістили новий в’їзд – браму Заборовського. Між брамою і західним фасадом митрополичого палацу розбили парадний сад. У 2-й пол. 18 ст. ансамбль монастиря збагатився двома мурованим корпусами келій: на північний захід від собору спорудили одноповерховий братський корпус (1750–60, пізніше надбудовано 2-й поверх), а на північ від собору – великий двоповерховий корпус келій (1763–67; в ньому розміщено Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва). На момент скасування монастиря (1787) довкола собору було сформовано повнофункціональний витриманий у стилі бароко архітектурний ансамбль, котрий становить велику цінність як пам’ятка архітектури й містобудування. Він внесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як «Софійський собор і прилягаючі монастирські споруди».
4-ий етап (1787 – кінець 19 ст.) був часом адаптації колишнього монастиря до нових потреб. Північний корпус келій пристосували для Софійського духовного училища (тому він звично зветься «бурсою»); колишню трапезну розширили і перебудували на теплий храм (Софійський собор до влаштування калориферного опалення у 1880-х рр. не опалювався); давню хлібню включили у склад нового корпусу консисторії. Територію монастиря забудовували новими утилітарними спорудами, які не мають мистецької цінності. Ансамбль зазнав і певних втрат: замурували проїзд брами Заборовського, а саму споруду частково розібрали (відтворено у 2008–10); сад між брамою і будинком митрополита занепав; мур на окремих ділянках знесли задля нового будівництва. Але до кінця 19 ст. ансамбль собору залишався потужною архітектурною домінантою, чия зона композиційного впливу поширювалась на кілька кілометрів довкола.
5-ий етап розпочався в кінці 19 ст., коли почалася масова забудова Верхнього міста багатоповерховими прибутковими будинками. Ця зміна масштабу забудови позбавила ансамбль його домінантної ролі. У період до 1913 по периметру колишнього монастиря постали прибуткові будинки, які належали Софійському собору. Після знесення 1934 Георгіївської церкви на її місці спорудили великий 5-6-поверховий житловий будинок Київського військового округу. В результаті ансамбль опинився в щільному кільці нових будівель, і його композиційний вплив було зведено нанівець. Час від 1935 до 1995 був позначений відносною містобудівною стабільністю. З кінця 20 ст. в центрі Києва розгорнулося інтенсивне будівництво, яке спричинило подальшу деградацію архітектурного середовища Софійського собору. Попри збереження і реставрацію архітектурних пам’яток монастиря його значення як архітектурного ансамблю занепадає.
Література
Каргер М. К. Древний Киев. – М.-Л.: 1961 г., т. 2.
Київ. Історичний огляд. Карти, ілюстрації, документи. – К.: 1982 р.
Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – К. : 1983 г., т. 1.
Софійський кафедральний монастир. – У кн.: Звід пам’яток історії та культури України. Київ, кн. 1, ч. 3. – К.: 2011 р.
На маргінезі
На маргінезі цієї енциклопедичної статті виникла моя велика стаття «Архітектурний ансамбль Софійського собору» (саме собору, а не монастиря, тому що монастир був лише одним з етапів розвитку ансамблю).
Підкреслю при цій нагоді, що «науковці» Національного заповідника «Софія Київська» проявили свої творчі здібності тільки під час вигнання мене із заповідника (2008 р.), а до того і після того нічим себе не зарекомендували (ну, хіба що отриманням з державного бюджету незароблених грошей). «Так одвіку було й так воно буде довіку» – сказала поетеса, і це стосується даного випадку. І при «старому» керівництві так було, і при «новому», і при «найновішому», і буде довіку…
Київ, 7 травня 2012 р.