Замок як архітектурна споруда
Микола Жарких
Періодизація будівництва замків
Існування замків у період Київської Русі залишається дискусійним. Письмові джерела цієї доби знають тільки термін «город», яким позначалось укріплення будь-якого розміру і призначення. Повна відсутність приватних актів, перш за все документів на володіння землею, говорить, що приватного володіння (в сучасному сенсі) землею в цей час не існувало, що виключає можливість будівництва капітальних приватних оборонних споруд.
В археології всі залишки укріплень Київської Русі прийнято називати «городищами». Подекуди словом «замок» називають городище малої площі. Найбільшим прихильником «давньоруських замків» був Б. О. Рибаков, але його теорія побудована на одному прикладі – замку в Любечі. Пізніше виявилось, що Рибаков помилково прийняв залишки литовського замку 16 ст. за укріплення давньоруського часу.
Виникнення і розквіт будівництва замків припадає на 2 пол. 14 – 1 пол. 17 ст. В цей час збудована переважна частина замків, що збереглись до сьогодні, й немала кількість укріплень, що зникли, не залишивши видимих слідів.
В цей час територія сучасної України була розділена між різними сусідніми державами, які й визначали характер замкового будівництва.
Занепад замків припадає на 2 пол. 17 – 18 ст. На території України, звільненої від польських окупантів внаслідок національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, всі приватні замки були зруйновані і занепали, не знаходячи застосування у нових власників.
На решті території України замки занепадають як оборонні споруди; частина з них рятується перебудовою на резиденції власників, котрі вже не мають оборонного характеру (зруйнований у Рівному, на території давнього замку у Вишнівці Тернопільської області, у Роздолі Львівської області).
В 19 – на поч. 20 ст. розвивається ностальгічне «замкове» будівництво, зумовлена романтичним замилуванням власників у середньовіччі («» Шувалових у Тальному Черкаської обл., «» Понінських-Любомирських у Червоноградах Тернопільської обл., «» В. С. Попова у Василівці запорізької обл., стилізований під замок М. С. Воронцова в Алупці АР Крим та ін.).
Регіональні особливості будівництва замків
Ці регіональні особливості продиктовані приналежністю частин території сучасної України до сусідніх держав.
На території сучасної Закарпатської області, яка належала до Угорщини (пізніше – Трансільванії) замки будувалися панами-угорцями. В 1633 – 1711 рр. був столицею Трансільванії.
На території сучасних Чернівецької та частини Одеської областей, які належали до Молдавського князівства, будувались державні замки, зокрема .
На території сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (частково), Хмельницької (частково) областей, котрі від середини 14 ст. належали до Польщі, було збудовано певну кількість державних замків і значну кількість приватних.
На південному березі Криму в 14 – 15 ст., яким володіла Генуя, будувались державні укріплення, з який найкраще зберігся у Судаку. Є певні свідчення про будівництво приватних замків (вважається, що збережена в с. Морське належала братам Гуаско), але цей процес не встиг розвинутись – турецьке завоювання поклало йому край.
У зазначених 4 регіонах муроване будівництво провадилось відповідно до своїх національних традицій, базові зразки яких слід шукати у відповідних столицях (Естергомі чи Буді, Сучаві, Кракові, Генуї відповідно). Ці архітектурні зв’язки досліджені дуже слабо, перш за все через незнайомство українських фахівців як із пам’ятками, так і з фаховою літературою зазначених країн.
В особливій ситуації була більшість території сучасної України, що перебувала під владою Великого князівства Литовського. Власне муроване будівництво розвинулось в Литві тільки після прийняття християнства наприкінці 14 ст., тому столиця не могла служити зразком для провінційного будівництва. Через це на більшості литовських володінь оборонне будівництво велось відповідно до давньоруських традицій – у формі дерево-земляних укріплень. Муровані замки Волині збудовані, мабуть, за польськими зразками (як, зрештою, і замки у корінній Литві).
На цій території, як і в Галичині, було збудовано невелику кількість державних замків і більше – приватних.
На решті території України, котра до середини 17 ст. не входила до складу зазначених держав, замків не існувало.
Типи розпланування замків
Невеликі розміри замків диктувались малими можливостями їх власників – як щодо будівництва, так і щодо утримання і (в разі потреби) оборони. Відповідно вони могли відігравати захисну роль лише за умови незначних сил атакуючих та / або наміру нападників блокувати, а не здобувати укріплення.
На більші частині території України, підпорядкованій Польщі і Литві, ці умови виконувались. Головними загрозами для власників замків були власники сусідніх маєтків, суперечки з якими призводили до збройних наїздів, і частково кримські татари. Тому навіть морально застарілі укріплення, не здатні протистояти великій добре озброєній армії, продовжували використовуватись і відігравали свою роль.
Замки найдавнішого типу (2 пол. 14 – 15 ст.) були пристосовані до умов місцевості й використовували природні перепони для підсилення обороноздатності. Вони розташовувались на ізольованих останцях (Київ – , , у Львівській області, у Тернопільській області) або на мисах, обмежених крутими схилами та / або водними перепонами. Прикладами таких мисових замків можуть бути у Кам'янці-Подільському, , у Хмельницькій області, та у Рівненській області, у Тернопільські області.
Оборона таких замків велась шляхом фронтальної стрільби зі стін. Башти також призначались в основному для фронтальної стрільби з арбалетів, баліст (каменеметів) та пізніше гаківниць – при невеликій дальності стрільби винесення вогневої позиції на висоту давало значну перевагу в дальності ураження перед нападниками.
У 16 ст., по мірі поширення вогнепальної зброї збільшувалося значення флангової стрільби уздовж стін укріплення. До старих замків добудовуються башти, сильно винесені перед лінії стін, з’являються бастеї – башти з більшим внутрішнім простором, краще пристосовані для розміщення важких гармат (наприклад, у Львові, півкругла башта у ).
Починають будуватись замки регулярного плану, які більше покладались на власну вогневу потугу, ніж на природні перешкоди перед мурами (хоча й останні продовжували використовуватись). Нерідко вони розташовувались на рівній місцевості. Найбільш поширеними була замки трикутного ( у Тернопільській області), квадратного / прямокутного ( у Хмельницькій області) та п’ятикутного плану ( і у Хмельницькій області, у Львівській області). Такі плани, надто п’ятикутні, свідчили про знайомство будівничих з ідеями ренесансного «ідеального міста».
В 1 пол. 17 ст. зростання могутності артилерії змусило відмовитись від стін і башт на користь земляних бастіонних укріплень, здатних (теоретично) вести контрбатарейну боротьбу.
В цей час давні замки модернізуються, отримуючи бастіонні передні двори ( у Кам’янці-Подільському, бастіонні укріплення Мукачівського замку, замок у Вінницької області). Будуються нові чисто бастіонні замки ( та у Львівській області, в Івано-Франківській області, у Тернопільській області, у Житомирській області).
Під час серії війн 2 пол. 17 ст. більшість замків на території країни були зруйновані і лише деякі були відбудовані упродовж 18 ст., майже повністю втративши свою оборонну роль.
Укріплені монастирі
Монастирям на території України треба було дбати про свою оборону від сусідніх панів та від татар так само, як і приватним землевласникам.
Типи монастирських укріплень загалом подібні до приватних замків. Це нерегулярні укріплення, пристосовані до місцевості ( в Івано-Франківській області) та баштові укріплення регулярного плану ( у Волинській області, у Тернопільський області, та у Львівській області, біля Острога у Рівненській області, у Новгороді-Сіверському Чернігівської області).
Чисто бастіонних укріплень монастирі не мали, але у 18 ст. деякі давні баштові укріплення модернізувались прибудовою бастіонів ( у Бердичеві Житомирської області, кляштор домініканців у Підкамені).
Траплялися випадки перебудови приватних замків на католицькі кляштори (замку Тишкевичів на кляштор кармелітів у Бердичеві, замку Потоцьких на у Буданові Тернопільської області).
Неначе по інерції ряд монастирських комплексів наприкінці 17 й упродовж 18 ст. огороджується мурами і баштами: Києво-Печерської лаври та у Києві, у Чернігові, у Гамаліївці Сумської області, у Полтавській області та інші.
Оборонне значення цих споруд було дуже проблематичним, вони слугували бар’єрами, що відділяли монастир як територію ідеального християнського життя від території «гріховного світу».
Охорона і використання замків
В багатьох країнах Європи старовинні замки продовжують перебувати у власності нащадків будівників споруд, і ці нащадки якось дбають про охорону замків як матеріальних свідків величі й слави їх родів.
В Україні жоден замок не перебуває у приватній власності таких нащадків, і жоден з живих нащадків давніх славних родів не володіє історичними будинками своїх предків. Тому у нас «сентиментальний» метод охорони замків неможливий.
Практично замки використовувались як в’язниці (Старий замок у Кам’янці-Подільському, замки у Золочеві та ), для розміщення військових частин (замки в Бродах, Жовкві (після в’язниці)), лікарень (замки в , Буданові), навчальних закладів (замки у Вишнівці, , кляштор у Бердичеві).
В 1980-х роках розроблялись плани реконструкції замків для розміщення туристичних баз, але вони не були реалізовані.
В незалежній Україні замки використовуються для розміщення музеїв: Старий замок у Кам’янці-Подільському, Меджибіж, Луцьк, Острог, Золочів, Олесько, Мукачеве, Хотин та ін.
Частина замків використовується як екскурсійні об’єкти (Кременець, у Рівненській області).
Переважна частина замків, особливо дрібних і розташованих далеко від основних доріг, залишена напризволяще і поступово руйнується місцевими жителями ( у Тернопільській області, в Івано-Франківській області). Спроби передачі замків у приватну власність (наприклад, у Львівській області) не викликають великого ентузіазму, поки що не реалізовані, й наслідки приватизації не можна оцінити.
Також спостерігається певний «замковий ренесанс» у формі побудови умовних реконструкцій давніх укріплень ( у Чернігівській області, у місті Запоріжжі). Такі реконструкції будуються з урахуванням вимог сучасної туристичної індустрії, так що справжні історичні укріплення не здатні з ними конкурувати.
Плани повномасштабної «відбудови» інших давно знищених історичних замків поки що перебувають на стадії обговорення (Високий замок у Львові).
Література
Рыбаков Б. А. Замок. – «Древняя Русь. Город, замок, село», М., Наука, 1985 г., с. 94 – 96.
Вечерський В. Любецькі укріплення 11 – 18 ст. – Пам’ятки України, 1996 р., № 3-4, с. 38 – 40.
Лесик О. В. Замки та монастирі України. – Льв.: Світ, 1993 р. – 176 с.
Мальченко О. Є. Типологія замкових та міських фортифікаційних систем на південно-східному українському порубіжжі: кін. 14 – сер. 17 ст. – Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського. Збірник праць молодих вчених та аспірантів, 1996 р., т. 1, с. 5 – 23.
Сіцінський Ю. Й. Оборонні замки західного Поділля: історично-археологічні нариси. – Записки історично-філологічного відділу ВУАН, 1928 р., т. 17, с. 64 – 160.
Археологія & фортифікація України. – Кам’янець-Подільський: 2014 – 2017 рр. [щорічник]
Замки України: дослідження, збереження, використання. – Галич: 2011 р.
Фортифікація України. – Кам’янець-Подільський: 1993 р.
Київ, 31.12.2019 – 6.01.20120 рр.