Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Чому оповідання – міфічне

Микола Жарких

Теоретична основа

Висловлюючи свою солідарність з тими дослідниками, котрі довели фантастичність оповідання БПЛ про «похід Гедиміна», я змушений зауважити, що у запропонованій ними аргументації не все бездоганно.

Як не дивно, ніхто з учасників дискусії (з усіх боків) навіть не поставив ключове для справи запитання: що таке історичне джерело? чи кожен текст про події минулого можна вважати історичним джерелом? чим історичне джерело про минулі події відрізняється від пізніх літературних фантазій про минулі події?

Відсутність теоретичної основи у дискусії, невиробленість позицій авторів щодо ключової абстракції – поняття історичного джерела, є важливим недоліком, який треба виправити.

Я не хочу тут вдаватись в широке обговорення поняття історичного джерела і постараюсь обмежитись тільки такими міркуваннями, котрі найближче стосуються нашого предмету.

В широкому розумінні (loose) кожен текст виступає історичним джерелом про свій час, свого автора, своє соціальне середовище, джерелом про його думки, погляди, сподівання та почуття. В такому плані навіть абсолютно безпредметна поезія «ні про що» (наприклад, Шевченкова «») виступає джерелом – в даному прикладі джерелом щодо настрою поета (невже я ніколи не побачу волі?).

Реалістичні художні твори мають ще більше джерельне значення, наприклад роман А. Свидницького «», з якого ми довідуємось про багато таких обставин, які було б важко видобути з інших джерел. (Літературознавці воліють говорити в цьому разі про пізнавальне значення твору, а для історика воно – джерельне).

Але коли автор пише не про сучасні йому події, а про події далекого минулого? Такий твір також має значення історичного джерела – для з’ясування питання, як дивився автор (ширше – соціальна група чи народ) на події далекого минулого. Також цей твір може бути джерелом певних гіпотез, реконструкцій подій минулого. Але він не є й не може бути джерелом для з’ясування фактичного перебігу подій минулого, тому що автор такого тексту нічого про ці події не знав (ну, окрім того, що вичитав у давніших текстах, серед яких могли бути й справжні джерела).

Розглянемо для прикладу історичну повість Івана Франка «», написану у 1882 році, отже, через 641 рік після орієнтовного часу подій (1241 р.). Як вона виникла?

Іван Франко був соціалістом, і вважав своїм обов’язком ширити соціалістичні ідеї. Оскільки їх відверте поширення було заборонене законом, він вирішив скористатись своїм письменницьким хистом і написати твір соціалістичний за змістом, але без ужиття слова «соціалізм». Друга ідея полягала в тому, що український народ з діда-прадіда був схильний до соціалізму, і навіть жив за умов практичного (теоретичного не осмисленого) соціалізму, поки не з’явилась державна влада і не зламала той первісний соціалізм.

Отже, планований художній твір мав бути: 1, соціалістичний за змістом; 2, з життя українського народу; 3, з його давно минулого життя; 4, яскравий за літературною формою.

І все це знайшло яскраве втілення в образі Захара Беркута – голови Тухольського колгоспу з середини 13 ст. Те, що реальні монголи (професійні вояки) перестріляли би тухольців з луків з віддалі 30 метрів, не втративши жодного свого воїна – якось залишилось поза увагою автора (що ж то була б за історична повість, у якій «наші» не перемагають?). Те, що подивитись на монгольські каменеметальні машини і зробити собі такі ж міг тільки геній інженерії, але ніяк не Мирослава Вовківна – теж залишилось поза увагою. Те, що від боярина Тугара Вовка (професійного вояка) тухольці могли б мати якусь користь як від організатора суспільного життя (полагодити міст, влаштувати полювання на звірів, нарешті, бути командиром при боротьбі із сусідніми громадами) – теж зігноровано.

З цього твори ми маємо рясні дані для з’ясування соціалістичного, анархічного, антидержавного світогляду автора кінця 19 ст. – і ніяких даних для подій середини 13 ст.

Отже, від твору, написаного через 641 рік після подій, джерельної вартості чекати не доводиться. А якщо би він був написаний не через 641 рік, а тільки через 640? чи 639? чи навіть 638 років? Було би краще? – Ні, не було би.

Історичним джерелом у вузькому значенні (strict) може виступати тільки текст, написаний сучасником подій – їх учасником, очевидцем, або чоловіком, який дізнався про події від учасників / очевидців, бажано з мінімальним числом проміжних ланок (про зіпсований телефон при усній передачі новин теж не забуваємо).

Тому джерельна цінність тексту швидко згасає по мірі віддалення часу написання твору від часу самої події, і все, що написано через 50 чи більше років після подій, слід вважати вигадками.

Оцим принципом і слід керуватись в нашому випадку.

Одна точка витоку

Тепер ми розглянемо аргументацію за і проти походу, яка накопичилась за останні майже шість століть, не прив’язуючись при цьому до конкретних імен (кожен аргумент був повторений багато разів і не може вважатись нічиєю приватною власністю).

Можна вважати незаперечним, що:

1, єдиний текст, який містить повідомлення про «похід Гедиміна» – це повість «Баснословний початок Литви», написана у Вільні в 1530-х роках.

2, ця повість послужила основою (прямо чи за посередництвом Лит1Л) для оповідання М. Стрийковського, розширеного за рахунок власних вигадок автора.

3, всі пізніші твори зі згадками про «похід» є скороченнями Стрийковського, зрідка – з додатком нових фантазій (Історія русів).

На оце походження всіх звісток з одного кореня не звернуто достатньо уваги, хоча це – дуже сильний аргумент на користь думки про вигаданий «похід».

Сучасні джерела

14-е століття, і зокрема період правління Гедиміна – то не є аж така сива давнина, для якої історики змушені користуватись пізніми творами, розуміючи всю сумнівність їх цінності. Для нашого ж періоду є немало джерел правдивих, сучасних самим подіям.

Ось як вони виглядають на географічній карті:

Картосхема письмових джерел для…

Картосхема письмових джерел для правління Гедиміна

(1) На першому місці, безперечно, стоять послання самого Гедиміна, написані у Вільно в 1323 – 1324 рр.

(2) За 406 км на захід від Вільно лежить Марієнбург – столиця Тевтонського ордену, який провадив уперту боротьбу із Гедиміном і вельми цікавився – що там у них в Литві? Тут були написані хроніки Петра з Дусбурга (доведена до 1326 р., отже, написана сучасником подій) та її віршована переробка, виконана Миколаєм з Єрошина (він помер у 1341 р., отже, також був сучасником Гедиміна).

(3) За 630 км на південний захід від Вільно лежить Краків – столиця Польщі, королі якої також підтримували політичні контакти із Гедиміном. Тут в 1340 році був закінчений рочник Траски (Траска – імовірний його автор, сучасник Гедиміна).

(4) Дещо ближче, за 565 км на північний схід від Вільно лежить Великий Новгород, у якому вівся Новгородський 1-й літопис старшого ізводу. Він закінчений в 1333 році (далі – тільки приписки), отже, сучасний правлінню Гедиміна.

(5) За 700 км на схід Від Вільна лежить Твер, у якій упродовж 14 ст. писався власний літопис, котрий пізніше увійшов до Рогозького літописця.

(6) За 795 км на схід від Вільно лежить Москва, у якій упродовж 14 ст. писалися Троїцький літопис (погано збережений) та Симеонівський літопис. Всі три міста північно-східної Русі підтримували деякі контакти з Гедиміном.

(7) Значно пізніше, наприкінці 14 ст. (за моїми міркуваннями – у 2 пол. 1392 р.) у Вільно була написана «Повість про Вітовта», де також згадано Гедиміна.

Всі ці джерела – сучасні подіям або трохи пізніші. І всі вони одностайно мовчать про «похід Гедиміна на південь». Звичайно, кожен з перерахованих літописців знав тільки частину даних про Гедиміна, переважно ту, що стосувалась двосторонніх відносин, а те, що стосувалось інших напрямків політики Литви або її внутрішніх відносин, там майже не відбито. Але така неповнота джерел – не підстава заповнювати вакуум фантазіями власного виробництва.

Тобто ми не можемо поскаржитись, що за Гедиміном не стежили, але це стеження не зауважило за ним «походу на Київ».

Системна порожнеча

Дослідники «походу на Київ» не приділили достатньої уваги тому факту, що оповідання про цей похід не є уповні самостійним твором – воно є виразним структурним епізодом ширшого твору – «Баснословного початку Литви», написаного, за моїми міркуваннями, в 1530-х роках.

Цей твір «перекидає міст» між римським імператором Августом і Гедиміном. Ні одна конкретна подія, записана у БПЛ, не знаходить підтвердження в інших джерелах; те, що запозичено з Галицько-Волинського літопису, перебріхано в БПЛ до повного невпізнання, так що деякі дослідники навіть не бачили залежності БПЛ від цього літопису. З усіма письмовими джерелами, які вдалося встановити, автор БПЛ поводився однаково: він вибирав з них довільні фрагменти (часто – самі імена) і будував з цього матеріалу свій текст згідно своїх уподобань і своєї мети.

Все це повністю стосується і опису правління Гедиміна. Автор БПЛ дізнався про це ім’я з давнішої (бл. 1392 року) «Повісті про Вітовта» і не знав про нього нічого більше. Ні один інший літопис із числа відзначених у попередньому параграфі не був йому відомий. Тому жоден епізод правління Гедиміна в БПЛ не знаходить незалежного підтвердження, а натомість маємо в його «діяннях» великі анахронізми.

Так, подробиці «німецької війни» Гедиміна зібрано з подій 1362 – 1365 років, тобто часу правління Ольгерда, а згадка Тільзіта при цьому вказує на 1 половину 16 ст.

Весь текст БПЛ є вигаданим – від початку до кінця, а не тільки окремі його частини, такі як «похід ни Київ».

Щоб якось порятувати ситуацію, оборонці «Ірпінської битви» говорять про використання в БПЛ невідомих нам джерел та / або усної пам’яті. Це безперечно помилково.

БПЛ написана через два століття після часу правління Гедиміна, коли усяка пам’ять про нього вже згасла. Дуже характерно, що в записах Литовської метрики, котра почала формуватись наприкінці 15 ст., ми маємо досить численні документи з часу правління Казимира (1440 – 1492), зрідка – від попередніх князів, але не раніше за Вітовта (1392 – 1430). Нерідко при цьому в пізніших підтвердженнях, вписаних до метрики, містяться згадки про пожалування попередніх великих князів – до того ж Вітовта включно. Але геть немає пригадок про пожалування Ольгерда чи Гедиміна. Невідомі такі документи ані в оригіналах, ані в автономних копіях, ані в записах Литовської метрики.

Єдиний епізод, який дослідники зопалу прийняли були за «пригадку» про Гедиміна, я вважаю пізньою (1596 р.) вставкою в раніший (1552 р.) опис Канівського замку – вставкою в характері історичної довідки, основаної на творі Стрийковського. Але з усієї немалої території Великого князівства Литовського немає ніяких інших, кращих пригадок про Гедиміна.

Не краща ситуація з гіпотетичними «письмовими джерелами». Грамотність у Литві почала поширюватись із поширенням християнства, тобто з кінця 14 ст. Все, що писалось у Литві в попередню добу – писалось принагідно, писарями, залученими спеціально для конкретної роботи; і все це робилось дуже рідко, так що висловлювались навіть сумніви – чи не підроблені були листи Гедиміна?

До мізерного обсягу ділової документації треба додати проблему її збереження. Правителі Литви розуміли, що варто зберігати золото, срібло, коштовне хутро, престижні предмети (прикраси, цінний посуд), але навіщо було зберігати клаптики шкіри, вкриті якимись гаспидськими загогулинами, яких неписьменні правителі не розуміли – це було геть неясно. От їх і не зберігали.

Звичайно, не можна повністю відкинути можливість існування приватної колекції документів, котра накопичувалась за час правління якогось князя, але це була його особиста справа, і зовсім не видно, щоб такі колекції переходили до наступників. Склад Литовської метрики однозначно вказує, що ставлення до писаного документу як до певної цінності почало формуватись не раніше 1440-х років, початку правління Казимира.

Така сама біда й з оповідними (наративними) текстами. В суспільстві, котре не знає писемності, не може існувати писана література, не можуть виникати та функціонувати записані літературні твори. Ми їх і не маємо – не тільки текстів, але й навіть згадок про такі тексти.

Отже, відсутність сучасних подіям джерел про «київський похід Гедиміна» не є випадковістю – це прояв системної відсутності власних писаних джерел з раннього періоду існування Великого князівства Литовського.

Ілюзорні «подробиці»

Також захисники «Ірпінської битви» часто пишуть: оповідання в цілому неприйнятне, але в ньому є окремі подробиці, котрі можна прийняти.

Ніяк не можна їх прийняти!

Розглянемо географічні назви з процитованого вище оповідання БПЛ:

Жемайтія, Володимир [на Волині], Луцьк, Брянськ, Берестя, Овруч, Житомир, Київ, Переяслав, Ірпінь, Білгород [на Ірпіні], Вишгород, Черкаси, Канів, Путивль, Сліповрод, Литва, Рязань.

(Карту я уже один раз умістив, тут не повторюю).

Всі назви, окрім виділених півжирним, відомі з давньоруського часу і не становлять ніякої приватної власності автора БПЛ. Існували ці назви до Гедиміна, за Гедиміна й після Гедиміна – що в цьому є особливого?

Сумніватись у тому, що назви Жемайтія, як і Литва, були відомі у Вільні завжди – теж не випадає.

Назви Житомир та Черкаси автор БПЛ запозичив з «Діянь Вітовта» (за моїм поділом – епізоди 20, 25).

Залишається Сліповрод – назва, котра зустрічається у письмових джерелах від кінця 14 до початку 16 ст., але за якою, здається, не стоїть ніякого населеного пункту. Безспірно, що є річка такої назви, і хтось колись подумав, що могло би бути й одноіменне містечко (ну, як місто Москва на ріці Москва, або місто Смотрич на ріці Смотрич). І від того запису це «містечко» пішло жити своїм паперовим життям, цілком незалежним від життя реального. Навіть у далеко пізніші часи, у 18 ст., коли ця територія була заселена значно густіше – ніякого «містечка Сліпорода» ми не знаємо.

Власні імена людей в нашому оповідання, як я вже пояснював, насмикані з Галицько-Волинського літопису, але «розсипані» по князівських столах у цілком довільний спосіб, так, як здалось доцільним автору БПЛ. Оскільки столів не було багато, так само як імен, то при розсипанні кульок-імен по лунках-столах деякі кульки могли потрапити в такі лунки, як у Галицько-Волинському літописі. Ці співпадіння – чисто випадкові, і їм не можна надавати ніякого значення.

З цієї ж причини виникають і анахронізми в іменах князів, котрі не були сучасниками Гедиміна.

Так само великим анахронізмом є склад війська Гедиміна, – а саме, відсутність будь-якого його складу. Все, що ми знаємо про воєнні дії Литви в 14 ст., показує: кожна значніша виправа здійснювалась силами коаліції литовських князів. Великий князь на той час не мав такої влади, щоб просто наказати своїм підданим йти в похід – він мусив домовлятись зі своїми союзниками, принаймні з числа найсильніших князів. Вітовт, вибираючись походом на Ворсклу в 1399 р., змобілізував аж 50 князів, частина з яких була, напевно, його слугами «до розказу», але з деякими, принаймні зі своїми двоюрідними братами, він мав домовлятись.

Уявлення, що правитель держави є одноособовим верховним вождем, а при особистій участі в поході – головним командиром, є реальністю 16-го ст., ніяк не 14-го. В 16-у столітті відбувається і поділ функцій між правителем і головним командиром його війська – гетьманом. Природно, що у Стрийковського в нашому оповіданні вже діють гетьмани, без яких автор кінця 16 ст. не міг уявити собі війни. В часи написання БПЛ гетьмани були ще новим явищем, тому в БПЛ Гедимін всім командує сам.

Ще один анахронізм противники «Ірпінської битви» слушно добачають в умовах, на яких кияни піддаються Гедиміну: «штобы от них отчизны их не отнимал» (БПЛ-9). Ця фраза відповідає добі «земських привілеїв» Великого князівства Литовського і розвитку приватної власності (отчин), тобто знову є реалією 16 ст., але не часу Гедиміна.

Слід також розуміти різницю між методом писання ддокументального твору і твору художнього. Документальний твір починається з визбирування крупинок інформації з документів, і тільки потім автор намагається з’єднати ці крупинки у зв’язний текст. Тобто маємо тут індуктивий метод – від окремих деталей до цілісного тексту.

Художні твір завжди пишеться дедуктивним методом – від загальної ідеї до її втілення у конкретному тексті. Якщо в процесі писання тексту автору вдалося примостити якісь крупинки конкретних знань про предмет – добе, якщо не вдається або цих крупинок просто немає – проживемо і без них. Але твір буде написано будь-що-будь, за будь-яких умов. Удалось Івану Франку примостити у своєму творі реальне село Тухлю і реальну річку Опір – добре, але звідси випливає тільки, що Тухля існувала в чати Франка, у 2 половині 19 ст., і бла йому відома. але з цього ніяк не випливає, що Тухля існувала в 1241 році (перша згадка в документах – 1397 р.). А Стрийковському, як ми бачили, не владось примостити всі подробиці оповідання БПЛ – Лит1Л, і теж нічого, якість фантазії від цього не постраждала.

Таким чином, подробиці оповідання БПЛ або не містять нічого характерного саме для доби Гедиміна, або відповідають реаліям часу написання оповідання, початку 16 ст.

Тенденція твору

В часі написання БПЛ Велике князівство Литовське програло поспіль три війни Москві і втратило значні території на сході та південному сході. На заході, попри «унію» Литви з Польщею, від самого 1386 року не припинялись спроби поляків захопити Волинь, котрі увінчались успіхом в 1569 р., на Люблінському унійному сеймі.

Поки Велике князівство Литовське було сильним, воно могло володіти своїми землями й не журиться питанням законності / незаконності цього володіння. Але коли держава почала очевидно слабшати, з’явилась потреба ідеологічного обгрунтування цього володіння: «Це – наше, нам є за що воювати».

«Баснословний початок Литви» був відповіддю на цей та інші виклики Литві з боку сильних агресивних сусідів. Там було показано (у спосіб, прийнятий у 16 ст.), що Литва є стародавньою державою, котра походить безпосередньо від Римської імперії, і відвоювала свої землі від Русі й татар тоді, коли її сусідів ще не існувало.

Отже, одна з провідних ідей БПЛ – землі Великого князівства Литовського належать до Вільни по праву завоювання – праву, котре й досі є основою міжнародного права.

Але автор БПЛ не був Гуго Гроцієм і не формулював права свої держави у вигляді абстрактних тез. Він був літератором, белетристом (на сучасну мірку – автором історичного роману) і проводив свою думку через приклади успішних битв литовців з татарами та руськими князями. Всі вони були вигадані, але у справі ідеологічної роботи це навіть краще, ніж битви реальні.

В цій серії успішних для Литви битв стоять і битви з володимирським та київським князями.

Друга ідея, закладена в «київському поході» – Литва перемагає в ньому руських князів. В дійсності їх не існувало, але автору БПЛ вони були потрібні – і вони з’явились (на папері, ясна річ). Отже, Велике князівство Литовське виступає спадкоємцем по Київській Русі – а зовсім не Москва, яка теж планувала захоплення цих земель під гаслом спадкоємності від Київської Русі.

Можливо, була ще й третя ідея – автор БПЛ наказав Гедиміну з Києва повернутись до Литви, а не йти завойовувати Чернігів та Сіверщину. «Завоювати» на папері ці землі було легко – нітрохи не складніше, ніж виграти «Ірпінську битву». Але ці землі на час написання БПЛ уже були захоплені Москвою, і згадувати про них, можливо, було незручно: «Як же так? Гедимін ці землі завоював, а ми вміємо тільки програвати війни і втрачати території?» Але з точки зору позитивізму ми не можемо робити рішучих висновків з того, що в тексті чогось нема.

Важливою наскрізною ідеєю БПЛ є ідея литовської шляхти, котра під пером автора отримує римські корені та є давнішою за князів. За поняттями 16 ст. це означало, що шляхті належало перше місце в державі. І ця ідея не висловлена у вигляді абстрактнїю теоретичної формули, а проведена через згадки про діяльність шляхетських родів – перш за все Гаштольдів, а також Гольшанських.

Слід погодитись з думкою О. Русиної, що автор БПЛ наказав Гедиміну віддати владу в Києві міфічному Міндовгу Гольшанському, сконструйованому з імені старорежимного Міндовга 13 ст. (ім’я запозичене з Галицько-Волинського літопису) та історичного роду князів Гольшанських, які справді правили Києвом як литовські намісники.

Слід знати, що в 16 ст. рід Гольшанських поділився на дві гілки. Старша з них була православною і мала титул Гольшанських-Дубровицьких. Князь Юрій Іванович Дубровицький помер у 1536 році, а його сини Януш (київський воєвода у 1542 – 1544 рр., до речі; † 1549 р.), Володимир (справця Київського воєводства у 1543 р.; † 1545 р.) та Семен (посад не займав; † 1556 р.) дітей не мали, і так ця гілка до середини 16 ст. вигасла.

Засновник молодшої гілки князь Олександр Юрійович зрадив православ’я і перейшов на католицтво, за що отримав нагороду – посаду віленського каштеляна. Він помер у 1511 р., у тому ж році померли його сини Януш та Юрій (київський воєвода у 1508 – 1511 рр.). Останній син Олександра – Павло – став католицьким ченцем і теж не залишився без нагороди. Він став луцьким католицьким єпископом (у 1507 р., у віці сімнадцяти років!), а від 1536 року зайняв впливову, почесну й матеріально вигідну посаду віленського єпископа – найвищої духовної особи Великого князівства Литовського. Помер він у 1555 році, і на цьому вигас весь колись славний рід князів Гольшанських.

Таким чином, у часі написання БПЛ (приймемо умовно 1530 рік) рід Гольшанських був представлений 4 особами: трьома синами князя Юрія Дубровицького та єпископом Павлом. З огляду на стремління князів Юрійовичів до посад у Київському воєводстві ідея традиційного зв’язку Гольшанських з Києвом була приємна саме їм. Натомість католицький єпископ Павло, котрого в історіографії пропонували на роль ініціатора написання БПЛ, міг мати від цього лише гонор.

Втім, ми не знаємо, чи відіграло оповідання БПЛ якусь практичну роль у службовій кар’єрі Януша й Володимира Гольшанських, так само як не вміємо зважити реальну роль гонору (судячи з числа панегіриків, написаних у 16 – 17 ст., вона була немала). Може бути й так, що автор БПЛ зовсім не мав на думці прислужитись якомусь конкретному представнику роду Гольшанських, а просто підстелив перед ними соломки, маючи для цього гарну нагоду.

Отже, тенденція БПЛ в цілому – литовський патріотизм, який прецінь залишився без практичного ужитку через те, що Литва не мала свого правителя, котрий мав би узяти цю ідеологему на озброєння. Твір так і не був надрукований аж до середини 19 ст., а кілька рукописних примірників не вплинули на загальну ситуацію.

Безпідставна фантазія

В чому ж причина стійкості вигадок автора 16 ст., чому все нові й нові покоління докторів історичних наук падають жертвами цієї містифікації?

На першому місці тут треба поставити загальний закон, виразно сформульований ще Джамбатісто Віко (1668 – 1744) у його трактаті «Основи нової науки про загальну природу націй» (1725): при викладі історії ум людини не терпить порожнечі, і як не має чим її заповнити, неодмінно заповнює будь-якими фантазіями.

І справді, коли ми відкидаємо в історії наших «темних віків» одну вигадку за другою, то що ж залишається? «Історія мідян темна й незрозуміла»? «Ми знаємо тільки те, що ми нічого про це не знаємо»?

Відверті фантазії та правдоподібні баснословія в таких умовах виступають як рятівні протези, котрі скріпляють пошарпане й понівечене тіло «історичного процесу», надають йому вигляд «безперервності», дозволяють «з’єднати початки та кінці» і подати видимість логічної послідовності там, де для цього немає ніяких реальних підстав.

Не випадково в зібраній вище хрестоматії переважають загальні (часто багатотомні) праці, котрі дають погляд на події взагалі, з космічної висоти; натомість досить мало таких праць, де було б основно розібрано одне конкретне питання. А оцих конкретних монографій треба спочатку написати десятки й сотні, щоб потім якийсь геній зміг розплавити всю цю масу уже сконцентрованого історичного знання і подати узагальнену картину. Узагальнення, які подаються до нашого часу, значною мірою спираються на фантазії й тому є незадовільними.

На другому місці треба поставити історіографічну традицію. Завжди простіше повторити своїми словами те, що вже написано раніше, ніж думати самому і самому заглиблюватись у пошук і аналіз першоджерел. При заглибленні можна витратити дуже багато часу на з’ясування окремих деталей, а термін подачі монографії до друку (або захисту дисертації) між тим невпинно наближається. Що його робити? Farewell analysis, welcome rewriting! Набік з аналізом, хай живе переписування!

На третьому місці варто поставити особливість методики розглянутих вище праць. Ми бачили, що автори дуже багато зусиль поклали на (безуспішне) з’ясування загальної політичної ситуації у східній Європі і постійно намагалися підперти «похід на Київ» розмовами про те, що «Гедимін у цей час міг здійснити такий похід» та / або «хан Узбек у цей час не міг перешкодити Гедиміну зробити такий похід».

Звідси випливають і постійні – постійно провальні – спроби «уточнити» хронологію «походу», в яких рішуче твердження «це могло статись тільки до 1322 року, а ніяк не у 1323 році» перебивається не менш рішучим «це могло статись тільки 1323 року, а ніяк не раніше». Усі ці міруквання є чисто суб’єктивними, і кожен новий автор, який з ними виступав, мав обов’язок розбити всіх попередніх авторів, які виступали з іншими думками. Але ніхто з розглянутих авторів систематично цим не займався у сподіванні, що всі читатимуть тільки його, а не помітять ніякої суперечності з іншими авторами.

В усіх таких міркуваннях логіка дослідження перевернута догори дригом: замість того, щоб з’ясувати вірогідність «оповідання про похід» і на цій підставі будувати загальну картину, наші автори з числа прихильників «походу» намагаються підперти його іншими даними, тим самим у непрямий спосіб перекреслюючи джерельну вартість оповідання БПЛ. Виходить, що з нього самого ми нічого певного дізнатись не можемо.

Але визнання можливості для когось зробити похід (чи неможливості для когось дати відсіч) ще ніяк не означає реальності такого походу. На кожному кроці політичного життя кожного правителя перед ним розкривається дуже багато можливостей, і лише мізерна частина з них реалізується (точніше, приймається до виконання).

Тому роботи оборонців «Ірпінської битви» є хибними з методичної точки зору: уявлення про загальну політичну ситуацію поставлені попереду аналізу текстів, і впливають на визнання пізнього тексту – джерелом, в той час як правильний метод полягав би у протилежному: від джерел до загальних оцінок політичного розвитку.

На четвертому місці серед причин довіри до БПЛ можна поставити нерозмежованість науки та поезії в царині історії. У давніх греків серед дев’яти муз були такі, що спеціально опікувались епічною, ліричною, любовною та гімнічною поезією, трагедією та комедією, а от музу Кліо призначили опікуватись історією, не уточнивши при цьому, чи це має бути історичний роман, чи документальна наука.

До середини 19 ст., як ми бачили, в нашій темі панував перший підхід: історія – це частина художньої літератури. Історик мав оповісти про події минулого цікаво і захоплююче, правдивість не була тут пріоритетом. Правдоподібність, переконливість яскравого оповідання були й основою поняття «правдивості»: якщо я вірю, що так воно було – значить, так воно й було.

Від середини 19 ст. почалися спроби створити з історії науку на основі виявлення джерел, їх критики, співставлення та інших прийомів наукового дослідження. Певний час (у 2-й половині 19 ст.) новий підхід здобував собі все більше прихильників як серед авторів, так і серед читачів, але потім цей прогресивний рух припинився, історія стала «політикою, оберненою в минуле», белетристикою з її суб’єктивізмом, але без таланту й яскравих образів.

Сучасна історіографія нашої теми, як ми бачили, є вінегретом з «наукового підходу», «політики, оберненої в минуле» та «ради красного словца не пожалею и отца», адепти яких пишуть свої твори, слушно не звертаючи уваги на представників інших напрямків: «Надоело говорить и спорить…», все одно ніхто нікого ні в чому не переконає.

Це є виразною ознакою занепаду історії як науки, котра так і не зуміла дистанціюватись від белетристики і вибороти собі незалежну територію в умах людей.

Нарешті, на п’ятому місці можна поставити цензурні та патріотичні міркування. Щодо цензури – в нашій дрібній темі, дуже далекій від сучасності, слідів її втручання побачити не можна. Коли хто й публікував якісь дурниці, то це було виключно тому, що він сам був дурний, а не тому, що цензура йому наказала виступити дурнем.

Патріотичні міркування – поставити пам’ятник «Ірпінській битві» чи там відсвяткувати її ювілей – походять від людей некомпетентних. Якщо ставити пам’ятник Гедиміну за те, що він побив предків сучасних українців в 14 ст., то чому не поставити пам’ятника більшовицькому командиру Муравйову, який побив українців у 1918 році? Троцькому – в 1919 р. ? Пілсудському – в 1920 році? Гітлеру – в 1941 році? Чому, питаю я, Гедиміну – можна, а їм – не можна?

В історії України ми бачимо, що наші предки не раз терпіли поразки, і ми мусимо про них пам’ятати; але додавати до реальних поразок ще й міфічні, а потім святкувати, пускати на їх честь фейєрверки – це вже така дурість, котру не можна виправдати ані невіглаством, ані патріотизмом.