21 ст.
Микола Жарких
(6) 2004 р. Енциклопедія історії України
В 2-й тому цієї енциклопедії маємо одразу дві статті по нашій темі. Перша з них – «Гедимін», написана О. В. Русиною, очікувано подає:
Пізній, 16 ст. літописний переказ про завоювання Гедиміном Волині та Київщини має легендарний характер і не відображає реальних обставин приєднання цих регіонів до Великого князівства Литовського [Енциклопедія історії України. – К.: 2004 г., т. 2, с. 64].
Другу статтю під назвою «Гедиміна походи на Волинь і Київщину 1323 і 1324 рр.» написав Ф. М. Шабульдо. В ній також очікувано всі подробиці БПЛ подано як позитивні безспірні факти. У другій частині статті міститься стислий виклад дискусії: «Питання походів Гедиміна на Волинь і Київщину не можна вважати остаточно розв’язаним» [там само].
Ця стаття лягла в основу статті з дезорієнтуючою назвою «Волинські походи Гедиміна (1323–1324)» в українській (перевірено у травні 2018 р.). Великим недоліком цієї останньої статті є відсутність авторського підпису, якого ніде немає у Вікіпедії. Якщо стаття з авторським підписом може відбивати особисту точку зору автора (як в нашому випадку), то у Вікіпедії вона подана як загальновизнана премудрість. Наші вікіпедисти поки що демонструють здатність копіювати до себе тексти з інших джерел, але не показують розуміння скопійованого.
Де два українці, там три погляди на «похід Гедиміна». Я ставлю «Енциклопедії історії України» в цьому питанні оцінку «погано», тому що помилкові та / або дискусійні погляди не повинні поширюватись у такому ж статусі, як погляди правильні, обгрунтовані (null propagation, як кажуть програмісти: якщо одна частина якогось виразу є null, то і весь вираз як наслідок є null, і отже ложним).
(2) 2007 р. Енциклопедія
Великого князівства Литовського
Білоруський історик В. Л. Носевич написав для «Енциклопедії історії Білорусії» статтю «Гедимін», у якій про сказано: «Білорусько-литовські літописи повідомляють про завоювання Гедиміном Київської землі, але цей сюжет більшість дослідників вважає міфічним» [Вялікае княства Літоўскае: энцыклапедыя ў 2-х тома. – Мінск: 2007 г., т. 1, с. 519 – 520]. Це безумовно краще, ніж виклад у його книзі 1993 р.
(6) 2006 р. В. Б. Білінський
Український письменник Володимир Броніславович Білінський (нар. 1936 р.) відомий як автор книги «Страна Моксель, или открытие Великороссии» (К.: 2006 р.), яка пізніше була перекладена українською мовою (2008 р.). В ній на нашу тему написано небагато:
І про другий винятково важливий факт повідав Карамзін, щоправда, намагаючись його заперечити:
«Цей мужній витязь [Гедимін Литовський. – В. Б.], у 1319 році перемогою закінчивши війну з Орденом, відразу рушив на Володимир [Волинський. – В. Б.]… Місто здалося. Як тільки весна прийшла [1320 рік. – В. Б.] і земля покрилася травою, Гедимін із новою силою виступив у поле, взяв Овруч, Житомир, міста Київські і пішов до Дніпра… осадив Київ. Ще жителі не втратили надії й мужньо відбили кілька приступів, нарешті, не маючи допомоги… і знаючи, що Гедимін щадить переможених, відчинили ворота. Духівництво вийшло з хрестами і разом із народом присягнуло бути вірним Государеві Литовському, який, позбавивши Київ від ярма Моголів… незабаром завоював усю південну Русь [йдеться про Київське князівство. – В. Б.] до Путивля і Брянська» [1, том IV, с. 270–271].
Російська еліта з винятковою настирливістю намагається заперечити цей знаменний факт історії – факт звільнення Київської землі від татаро-монгольського ярма в 1319–1320 роках. І мотив у них лише один: мовляв, наші так звані літописні зводи нічого про цю історичну подію не повідомляють. Не зафіксували – і годі! [Білінський В. Країна Моксель, або Московія. Книга перша, Частина 3. Початок «збирання землі російської», ]
Від такого талановитого літератора можна було сподіватись більшого, фантазій більш масштабних і яскравих.
(6) 2008 р. «Україна: литовська доба 1320 – 1569»
Ця популярна рясно ілюстрована книга підготована колективом авторів у складі О. В. Русиної, І. І. Сварника, Л. В. Войтовича, А. В. Блануци, Б. В. Черкаса. Рецензентом книги виступив Ф. М. Шабульдо.
Тут можна побачити цікаві речі. Уже в назві стоїть 1320-й рік (Стрийковський forever!) – але ж ніяких інших подій, від яких можна було би почати відлік «литовської доби», у цьому році не сталося, окрім нашого міфічного «походу». Отже, автор книги визнають його за реальність і навіть певний поворотний пункт в історії!
Далі йде передмова, підписана координатором всього проекту Альфредасом Бумблаускасом, в якій уміщено карту східної Європи з динамікою експансії Литви. Вона запевняє нас, що Волинь і Київщина були приєднані до Литви за Ольгерда [Україна: литовська доба 1320 – 1569. – К.: Балтія-друк, 2008 р., с. 6]. В тексті зазначено: «Досі не досягнуто єдиної думки, чи Гедимін ще 1322 р. зайняв Київ, чи це сталось вже пізніше» [с. 9]. Так 1320 чи 1322 року? Навіть самі укладачі книги не можуть між собою узгодити це питання, а беруться інших просвіщати! На тій же сторінці ми бачимо отакий рисунок:
Рисунок міфічного «в’їзду Гедиміна до Києва»
Я дуже добре розумію, що ніяких автентичних зображень від 14 ст. ми не маємо, і завдання створити ілюстровану книгу про вказану добу – дуже нелегке. Але навіщо ж було оцю халтуру початку 19 ст. подавати, котра не має ані автора, ані дати, ані техніки виконання, ані місця збереження / публікації, ані історичної істини, ані таланту? Халтуру, у якій вояки Гедиміна подані у псевдо-класичному стилі римських воїнів (дві постаті ліворуч)? У якій над литовською кіннотою мають прапори (цілих два)? У якій Київ має муровані стіни з півциркульною баштою і «короною» на консолях з аркатурою (ну, і прапором над баштою, але без даху над нею ж)? У якій мурована брама Києва складена з великих блоків каменю (яких у Києві від часів князя Кия не бачено) й має трицентрову арку (прямо з 16 століття)? У якій в правому верхньому куті бачимо опускну решітку (герсу) у піднятому стані, – конструкцію, котрої не знала давня Русь? Ну, і страусові пера на шоломах непогано виглядають – де ж страусам і водитись, як не в Литві?
Рисунок підхлібний для литовського національного почуття, і якби ця книга була надрукована в Литві литовською мовою, можна було б усього цього і не торкатись – це була би проблема національної пам’яті литовців. Хочуть бавитись в історичне байкарство – нехай бавляться.
Але ж книга надрукована в Україні, українською мовою й призначена для українського читача; ще й складена «українськими» науковцями. Це вже проблема нашої історичної пам’яті. Справді в нашій історії було немало поразок – реальних, не вигаданих, – так треба до них ще й вигадані додавати? Не варто було прогинатись перед іноземними «координаторами» за обіцянку тридцяти срібняків.
Написав оці й розсердився,
Менше має снаги, ніж павук!?»
Невже ж я, відставний фізик-теоретик, не зможу сам зробити те, чого не подужали п’ять докторів і кандидатів історичних наук?
Повозивши з півгодини мишкою по столу, я з’ясував наступне. Зображення це вперше було опубліковано у першому томі книги «Польща історична, літературна, пам’яткова та живописна», котра була надрукована у Парижі в 1835 р. На титульному аркуші прізвища автора немає, а на початку змісту 1-го тому зазначено, що головним редактором та автором усіх непідписаних статей є Леонард Ходзько (1800 – 1871, ). В цій книзі наше зображення ілюструє розділ про правління польського короля Владислава Локотка, в часі якого ця «подія» відбулась [La Pologne, historique, littéraire, monumentale et pittoresque. – Paris: 1835 – 1836, t. 1, між с. 348 та 349]. Ілюстрація підписана: «Вступ Гедиміна до Києва (1321)» (короткий текст про цю подію на с. 351 очікувано слідує за Стрийковським). Автор даної ілюстрації на ній самій не вказаний, деякі інші ілюстрації в цьому томі мають підпис «Chevallie».
Я уявляю собі справу так, що Л. Ходзько склав план ілюстрування книги і замовив ілюстрації комусь із французьких художників – ілюстраторів книжок (тому ж Chevallie?). Це одразу пояснює всі деталі розглядуваної ілюстрації, включно зі страусовими перами – всі вони набрані з ілюстрацій до французьких історичних книжок. Художник не мав гарного зразка – як має виглядати митрополит, тому цієї подробиці Стрийковського ми на ілюстрації не бачимо.
Ось, тепер усі наступні доктори історичних наук можуть користатись з моєї довідки.
Слід також знати, що в 2017 році вийшло книги з такою ж назвою. Там з числа авторів випала О. В. Русина, а натомість, судячи зі змісту, з’явились розділи «Київська земля» та «Київ», написані С. І. Климовським. Так що можна думати, що зміст книги зазнав деяких змін. Втім, повного тексту поки що в Мережі немає, і більше я сказати не можу.
(6) 2009 р. Р. Ю. Почекаєв
– російський дослідник Золотої Орди, автор ряду книг і статей про неї, кандидат юридичних наук.
В правление Узбека западные границы владений Узбек-хана неоднократно подвергались натиску со стороны Польши и быстро набиравшего мощь Великого княжества Литовского. В 1320 г. литовцы захватили Киев, а пару лет спустя – и Волынь, разгромив на р. Ирпень местного князя Льва II, несмотря на то что ему помогали ордынские отряды под командованием эмиров Тимура и Даулата. {прим. 223} [Почекаев Р.Ю. Цари ордынские. – Спб.: 2009 г., ]
Новий нюанс, котрий вносить фантазія автора – це зміна посідовності подій: спочатку Київ, а потім Волинь. Ця фантазія якщо й не краща за витвори попередніх фантазерів, то принаймні не гірша.
Природно, що найбільшу цікавість викликала у мене примітка 223 – адже кожному цікаво знати, звідки узялись еміри Тимур і Даулат. Ось що маємо:
Прим. 223 По одним сведениям, Волынь была захвачена войсками великого князя Гедимина, по другим – после смерти местного князя отошла мирным путем к его зятю Любарту, сыну Гедимина [см: Режабек 1907, с. 14; Соловьев 1988, с. 236]. По мнению Г. В. Вернадского, Любарт, став галицко-волынским князем, признал себя вассалом хана Золотой Орды и тем самым обезопасил свои новоприобретенные владения от нападений поляков и венгров [Вернадский 2000, с. 210].
Это мнение не подтверждается фактами, поскольку гораздо более влиятельным в этом регионе становился Гедимин – отец Любарта, и последнему не было необходимости признавать вассалитет от ордынского хана, у которого только что были отвоеваны его владения. Кроме того, Галичем и всей Червонной Русью в 1349 г. овладел польский король Казимир III, после смерти которого эти владения перешли к его зятю – венгерскому королю Лайошу [см.: Зубрицкий, 1855, с. 11, 16]. В украинской историографии XIX в. битву на р. Ирпень даже представляют как сражение литовцев с ордынцами – без участия русских князей [См., напр.: Кониский 1846, Ч. II, с. 2].
Переглядаючи книги із міркуваннями по нашій темі, легко зауважити, що «Історія русів» ніким не залучалась до розгляду «походу Гедиміна» і відповідно ніхто не дискутував з приводу її «джерельної вартості» у цьому питанні. Існувала мовчазна згода (консенсус, як люблять говорити сучасні молоді люди), що ця тема не варта обговорення.
І от ми побачили «дослідника», котрий не тільки вірить, що «Історію русів» написав Г. Кониський, але і використовує її як «джерело», бо імена оцих емірів запозичені власне звідти. Невігластво – сила, як казав класик.
Я не займав би пана Почекаєва і не визначав би його як невігласа, якби не спеціальна причина. Я. В. Пилипчук, рецензуючи мою працю про «битву на Синіх водах», закинув мені в числі іншого і те, що я не знайомий з працями Р. Ю. Почекаєва і не використав цього останнього слова в науці. І це, мовляв, – гандж моєї роботи.
Мушу зізнатися чесно – коли я писав рецензовану статтю, я справді не читав книги «Цари ордынские» і навіть не чув такого прізвища – Почекаєв. Але тепер, подивившись на один з фрагментів його книги, я мушу сказати – ніякої шкоди для моєї роботи від незнайомства з книгою Р. П. не було й бути не могло. Невігластво не може бути внеском в науку, в історіографію зокрема.
Справдились слова бравого солдата Швейка: коли хто кому хоче помститись, постраждає той, кого обрали знаряддям помсти. Пилипчук хотів шпигонути мене, а постраждав Почекаєв…
(4) 2009 р. З. Норкус
Литовський вчений Зенон Норкус (нар. 1958) за основним фахом – філософ. У 2009 році він опублікував книгу «Непроголошена імперія» [Norkus Z. Nepasiskelbusioji imperija: Lietuvos Didžioji Kunigaikštija lyginamosios istorinės imperijų sociologijos požiūriu, V.: Aidai, 2009, 476 p.]. Я литовською мовою не володію, але добрі люди переклали цю працю українською, а Богдан Березенко звернув на неї мою увагу (висловлюю йому при цій нагоді щиру вдячність). Отже, З. Н. згадує про Лит1Л та Стрийковського, де описано похід Гедиміна на Київ 1323 року (дата узята з праць Шабульдо, як видно з посилань). На думку З. Н., дискусія в цьому питанні все ще триває [Норкус З. Непроголошена імперія: Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій. – К.: Критика, 2016 р., с. 220 – 221].
А це питання має значення для концепції З. Н., принаймні для діаграми, на якій відображено зміну території Великого князівства Литовського з плином часу.
Також З. Н. відзначив, що литовський історик Ромас Батура (нар. 1937) обстоював правдивість літописної оповіді про «похід» у своїй книзі [Batura R. Lietuva tautų kovoje prieš Aukso ordą. – Vilnius : Mintis, 1975]. Норкус, безперечно, знає литовську мову і можна повірити, що він читав цю книгу. Натомість важко повірити, що її читали численні українські та російські науковці, у працях яких досить часто трапляються посилання на неї. Думаю, що всі ці посилання – декоративні, надто враховуючи, що цієї книги досі немає у Мережі.
(2) 2013 р. О. К. Кравцевич
Білоруський історик Олександр Костянтинович Кравцевич (нар. 1958) згадав про нашу тему дуже коротко:
«Да сённяшняга дня выклікае дыскусіі сярод гісторыкаў праблема ўзаемаадносінаў дзяржавы Гедыміна з Кіеўскай зямлёй. Летапісная традыцыя з 16 ст. прыпісвае Гедыміну падпарадкаванне гэтай зямлі, гэтаксама як і Галіцка-Валынскага княства. Навуковы аналіз крыніц паказаў супярэчлівасць гэтых звестак […] Мы не маем рэальных падстаў казаць пра падпарадкаванне Кіева Гедыміну» [Краўцэвіч А. Гісторыя Вялікага Княства Літоўскага: Ад пачатку гаспадарства да каралеўства Літвы і Русі (1248 – 1341 г.). – Гародня : Гарадзенская бібліятэка, 2013 г., розділ «»]]
(5) 2015 р. Б. В. Черкас
Український історик Борис Володимирович Черкас (нар. 1976) займається історією України 14 – 16 ст. Нашому сюжету він присвятив кілька сторінок у своїй монографії 2014 р. та дисертації 2015 р. [Черкас Б. : політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (13 – 14 ст.). – Київ: 2014 р., с. 149 – 154; Черкас Б. : соціально-політичний та економічний розвиток. – Київ: дис… доктора історичних наук, 2015 р., с. 163 – 168]. Природно, що ці тексти, написані у близькому часі, дуже подібні між собою (навіть граматичні помилки в них тотожні: «in konfinibus» – замість «in confinibus»).
Б. Ч. поставив собі задачу реконструювати хід подій на території сучасної України в 1320-х роках, і для нього оповідання про «похід Гедиміна» – це лише один з текстів. Розуміючи, що він походить з кінця 16 ст., Б. Ч. все ж таки визнає за можливим з нього скористатись. Не називаючи у тексті Стрийковського, Б. Ч. користається саме з нього, бо йому потрібні татари, а їх-то й нема у попередніх версіях міфу. Висновок:
Вочевидь, Романовичам (ударами з заходу і півночі) вдалося зайняти Київ, принаймні посадити там свого намісника. [2014 р., с. 154; 2015 р., с. 168].
А Гедимін? А от Гедиміну якраз нічого й не дісталось: «Мимо рота носят чачу, мимо носа – алычу». Звичайно, таку «реконструкцію» важко вважати науковою – вона може згодитись тільки на дисертацію доктора історичних наук, а більше ні на що.
(5) 2015 р. В. П. Саюк
Володимир Павлович Саюк за фахом – інженер-гідротехнік. Він зацікавився історією «Ірпінської битви» [Саюк В. П. . – Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи, 2015 р., вип. 4, с. 62-69].
Що ж там бачимо? Що текст у Лит1Л запозичено з БПЛ (с. 62, це слушно), а він є польським перекладом, переписаним в 1570-х роках (с. 62 – 63, це помилково), дата 1305 р. вперше з’явилась у Густинському літописі (с. 63, це помилково).
Напевно з Хроніки Биховця почерпнув інформацію Алессандро Гваньїні (1538-1614), італійський офіцер на польській службі, автор «Хроніки Європейської Сарматії» (1578) [с. 63; це помилково, видання 1578 р. сплутано з виданням 1611 р.].
Процитовано повністю оповідання «Історії русів» – наш автор не зробив при цьому жодних застережень.
Подібну [до «Історії русів» – М. Ж.] реляцію помістив Максим Берлінський (1764-1848) у своїй історії Києва (1799) [с. 63; це помилково – не подібну!].
Частина сучасних дослідників заперечують факт існування князя Станіслава [Русина О. Київська виправа Гедиміна (текстологічний аспект проблеми). – Записки НТШ, 1996 р., т. 231, с. 147 – 157]. Існують сумніви у самому факті походу Гедиміна на Київ, не кажучи вже про його датування. Однак запис у Любецькому пом’янику князя Івана Станіславича, а також згадка Афанасієм Кальнофойським у числі ктиторів Києво-Печерського монастиря самого князя Станіслава не залишають сумнівів щодо існування цього князя. Такі потрійні збіги просто виключені [с. 64].
Цей уступ здається просто плагіатом з Л. Войтовича (як вище), але тут ховається ціла інтрига! Яка саме? – Скоро побачите…
Далі В. С. задався запитанням – де саме ж відбулась «битва»? На відміну від попередніх «дослідників», які прив’язували цю «подію» до Білгородки, В. С. прив’язує її до с. Демидів [с. 66 – 67], де, згідно його фантазії, збереглась «могила воїнів битви 1323 р.»
У 2023 році виповниться 700 років Ірпінської битви. До цього часу потрібно спорудити пам’ятник в честь цієї битви, яка по праву є яскравою сторінкою історії України [с. 67].
Ця цілком пустопорожня «стаття» опублікована, прецінь, у журналі «Мурзілка» виданні Кам’янець-Подільського університету (щоправда, до ця «Мурзілка» це видання не увійшло).
(7) 2016 р. Р. Хаутала
Фінський історик Р. Хаутала написав статтю, в якій детально простежена політика Золотої Орди на «західному фронті» [Хаутала Р. : Военные конфликты Улуса Джучи с Польшей и Венгрией (2). – Золотоордынское обозрение, 2016 г., т. 4, № 3, с. 485 – 528]. В цій статті зібрано джерельні звістки із Західної Європи, розкидані по численних археографічних публікаціях. І в ній, природно, нічого немає про «похід Гедиміна» – тому що таких звісток немає у джерелах з часу правління Гедиміна (чи хана Узбека).
Навіщо ж я згадав про цю статтю? Для того, щоб показати, що історію Золотої Орди можна писати по-різному: можна на документальній основі, як Р. Хаутала, а можна – на фантазійній, як Б. Черкас.
(4) 2017 р. Дід Свирид
Дід Свирид Опанасович, вийшовши зі своєї ролі «», зайнявся був невластивою справою – писанням історії України. У 2017 р. вийшов уже другий том, в якому знайшовся куточок і для нашої теми:
У підручниках та методичних посібниках з історії України стверджується, що в 1321 (або 1323) році відбулася битва на річці Ірпінь між Гедиміном і коаліцією руських князів під керівництвом київського князя Станіслава. І що в тій битві перемогла литовська дружина, після чого Київська земля потрапила в орбіту великих князів литовських. Однак безумовних доказів цього у фахівців немає, а ряд авторитетних дослідників взагалі заперечують, що така битва була [Історія України від діда Свирида. – К.: О. В. Силаєва, 2017 р., т. 2, с. 308].
Дід Свирид, маючи зі своєї сільської глибинки вихід в Інтернет (судячи з його регулярних повідомень у Facebook), мав такі самі можливості ознайомитись з написаним на дану тему, що і я. Але для цього треба було попрацювати, поклацати мишкою, почитати, співставити прочитане і вибрати з нього правильне. На те людині й дано мозок, щоб відрізняти правильне від неправильного. А саме цього – працювати й думати – наші сільські діди не вміють, і вважають, що писання історії – то найпростіша річ: сів і написав, як заманулось.
Треба визнати, що історія діда Свирида поширює помилкові уявлення про наше минуле (маю на це ряд інших фактів, але не хочу відволікатись від обраної теми).
(5) 2017 р. В. П. Саюк
І от у 2017 році з’явилась перша окрема книга, присвячена нашій темі [Саюк В. Ірпінська битва 1323 року: історичне дослідження. – Біла Церква : Пшонківський О. В., 2017. – 124 с.]. Раніше ми мали тільки окремі статті О. В. Русиної, а тут – ціла книга! (Ну, точніше, брошура). Варто розглянути її трохи докладніше.
Брошура починається з обкладинки, на якій ми бачимо дату 1323 рік, запозичену від Ф. М. Шабульдо. Добре!
Далі на обкладинці бачимо розібраний вище рисунок з книги Л. Ходзька 1835 року – ясно, без будь-яких зауважень щодо його походження, так що можна подумати, що його намалював В. С. (у брошурі зазначено спонсорів видання, але не вказано ані редактора, ані художника книги – їх напевно й не було). Ну, і це теж добре.
Далі йде титульний аркуш, на якому зазначено підзаголовок: «історичне дослідження». Це, слід думати, дуже тонка іронія, бо білоцерківські поняття про «дослідження», як скоро побачимо, не надто відрізняються від понять кам’янець-подільських.
На звороті титульного аркуша маємо таку анотацію:
Ірпінська битва 1323 року мала велике значення для історії України. З цієї битви розпочалося звільнення українських земель від ординської залежності, вона послугувала прелюдією до Синьоводської битви 1362 року, яка призвела до остаточного звільнення українських земель від татарського ярма [с. 2].
Мої давні читачі знають, як я люблю оцю міфічну «битву на Синіх водах» і як я ретельно колекціоную авторів, котрі вскочили у помилкове визнання її «реальності». «Не рий сам собі яму, бо інші у неї впадуть» [Псалтир, 7, 16].
Недаремно я згадав вище, при розгляді статті В. С. 2015 р., про «Історію русів». Як бачимо, в основі погляду автора лежить саме вигадка 19-го ст., навіть не 16-го.
Але починається книга не з Гедиміна і не зі Станіслава, і навіть не з еміра Девлета. Починається вона коротким автобіографічним нарисом, в якому маємо цінну вказівку: В. С. пише, що дізнався про «Ірпінську битву» наприкінці 2010 року з книги В. Білінського «Країна Моксель» [с. 6]. Як бачимо, і ця остання книга при правильному застосуванні може бути грізною зброєю!
Після цього текст В. С. розпливається у якісь безкінечній базгранині без підмета, без присудка і навіть без зв’язки, де перемішано полеміку на сторінках місцевою вишгородської преси із листами В. С. до різних інстанцій. перемішано до такої міри, що ніколи не можна бути певним – оце «речення» належить В. С., а оце – його опонентам (слово «речення» беру в лапки, бо ж нема ані підмета, ніже присудка).
Елементарне правило полеміки – коли хто написав якусь дурницю, то це ще не підстава писати у відповідь більшу дурницю. Тут воно зовсім зігноровано. Наші полемісти змагались, хто напише більше дурниць, і в результаті отакої «Ірпінської битви» проти здорового глузду цей останній зазнав повної поразки, а невігластво здобуло повну перемогу.
Певний інтерес становлять записи В. С. спогадів жителів села Демидів про 1930-40-і роки, і якби вони були виконані із дотриманням відповідних правил, вони становили б неабиякий інтерес (але про Гедиміна жителі Демидова нічого не пам’ятають!). В цій справі краєзнавці могли б прислужитись науці.
Нав’язливою ідеєю В. С. є «археологічні розкопки», які, за його міркуваннями, повинні підтвердити факт «Ірпінської битви» біля Демидова [с. 45 – 46]. Той простой факт, що від полів битв не залишається ніяких археологічних слідів, невідомий нашому автору.
Бачимо тут знову процитований вище плагіат з Л. Войтовича [с. 64]. Цей текст так сподобався В. С., що він умістив його знову сна с. 106. Багато – то не шкодить, аби не було мало…
Саур-могила біля села Медвин Богуславського району, Київщина, де поховані татари, що загинули під час Синеводської битви, була розкопана російськими археологами у 1853 – 1854 роках, керівник Олексій Уваров, матеріали археологічних розкопок засекречені і зберігаються у московських таємних архівах» [с. 85; В. С., як бачимо, намагається наслідувати В. Білінського, але йому не вистачає вогника, таланту; ну, й уміння складати слова у речення].
Наприкінці брошури ще раз передрукована стаття 2015 р. [с. 104 – 121], але в трохи ширшому вигляді, з додатком записів спогадів з Демидова, котрі вже були надруковані в основному тексті.
Звичайно, ніякої шкоди від такого «історичного дослідження» немає, і я зовсім не шкодую тих ста гривень, що витратив на нього (70 грн. книжка + 30 грн. доставка). Я хотів знати, що пишеться зараз по обраній темі – і дізнався. Тим і добра свобода слова, що кожна розумна людина може опублікувати свої розумні твори, і кожна нерозумна людина – свої, з яких її безрозум стане очевидним.
Але виникає запитання: як же людина, котра дослівно не бачила «аза в глаза», зуміла написати цілком наукоподібну, хоча й пустопорожню статтю, котру навіть опублікувала кам’янецька «Мурзілка»? Відповідь знаходимо на с. 95, де сказано, що В. С. написав свою статтю в липні 2014 р., а відредагував її і віддав до «Мурзілки» – хто б ви думали? – Леонтій Войтович, ось хто!
Так пояснюється і відзначений вище факт запозичення тексту з праць Войтовича в праці – умовно кажучи – «Саюка». Це не плагіат у звичайному смислі, це автозапозичення або автоплагіат, якого повно і в інших працях Л. Войтовича. Але навіщо це було Войтовичу? Невже кам’янецька «Мурзілка» не надрукувала б цю саму статтю за його власним підписом, що йому довелось ховатись за спину «Володимира Саюка»? Далебі, заглиблюватись у це гедимінознавче ірпінознавство я не можу:
Ах ты ёж, горемычный ёж!
Ты куды ползёшь, куды ёжисси?