Джерела ЛВКЛ

Микола Жарких

Картина подальшого редагування ППВ у складі списків «литовського» літопису (с. 114 – 136) загалом співпадає з накресленою мною раніше [Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Повість про Вітовта»], тому я можу з нею погодитись (не вдаючись у дрібні деталі).

Для того, щоб було ясніше, по що йдеться, я надписав на стеммі О. Л. (с. 152) свої скорочення. Основний недолік стемми О. Л. – величезна кількість протографів, із яких, на мою думку, справді потрібні тільки два (ППВ-1 та ППВ-2). Всі інші є наслідком марних спроб відобразити на стеммі найдрібніші текстуальні зв’язки, котрі тільки заплутують справу, відволікаючи від головного.

Причина такої заплутаної стемми очевидна: О. Л. суворо дотримується методу О. О. Шахматова. Коли Шахматов зустрічав одне й те саме слово в різних списках, для нього було очевидним, що вони походять з одного протографа. І цих протографів він навигадував силу-силенну, тому що різночитань було багато, і співпадінь серед них теж було немало. От і О. Л. журиться загадковим словом «чызды», котре, на його думку, зближує Віт4Л із Віт5Л і суперечить його стеммі (с. 152 – 153). Тут О. Л. змушений вдатися до псевдо-пояснення в стилі Шахматова: один список зазнав виправлень за іншим списком. Таке припущення могло би щось пояснити, якби вдалося простежити системне виправлення читань, а щодо одного слова нічого певного сказати не можна.

Списки 5-ї (новгородської) редакції – Дубровського і Погодінський – походять від протографа, спільного з Академічним списком [Віт5Л], в якому вже була відсутня вся заключна частина ЛВКЛ за 1393 – 1396 рр. [тобто ДВ] (с. 153).

Це елюкубрація є зайвою. Список Віт5Л – просто дефектний (уривається на епізоді ППВ-82), тому природно, що втрачено й ДВ, які (діяння) мали би йти після закінчення ППВ. На мій погляд обидва списки є автономними копіями ППВ (на с. 144 – 145 О. Л. вказав це два списки такого ж складу, так що колекція списків ППВ поза літописами поповнюється).

Текстологічне дослідження ППЗ (с. 153 – 158) привело О. Л. до таких самих висновків, до яких трьома роками раніше прийшов і я, тому з ними можна погодитись.

Розмірковуючи про можливі джерела ВітЛ, О. Л. пише:

Автори ЛВКЛ та ППЗ мали доступ до деяких матеріалів цих посольств, які зберігались у державному архіві ВКЛ: наприклад, до вірчих грамот і посольських інструкцій, протокольних записів посольських промов, різних інших документів та листів (с. 170).

Все це – чиста фантастика. Ні, не наукова – просто фантастика, навіть анти-наукова. Державний архів ВКЛ зберігся і має спеціальну назву «Литовська метрика». Найдавніша її книга починається з документів 1440-х років, коли в Литві запанував великий князь Казимир, вихований в традиціях польської культури. З оцим-то впливом польських державних порядків (незмірно вищих за тогочасні литовські) і пов’язане поширення письмової документації у ВКЛ. Для попереднього часу можна говорити про якісь зібрання документів, котрі розпорошувались після смерті їх власників чи внаслідок різних пригод. Жодне таке зібрання до нашого часу не дійшло, і говорити про нього можна тільки гіпотетично, а називати архівом, упорядкованим хоча б так, як упорядковані найдавніші томи Литовської метрики – не випадає.

Так само прикрим анахронізмом є перенос сучасного дипломатичного протоколу в глибоку давнині: ніяких отих «вірчих грамот» ніже «посольських інструкцій» чи «протокольних записів» не існувало навіть наприкінці 15 ст., коли у Литовській метриці почали відкладатись перші документи посольств. У Москві посольські інструкції відомі від початку ведення книг Посольського приказу (1474 р.), але не раніше; а вірчих грамот та протокольних записів і там не було.

Документи, які, на думку О. Л., були використані для складання ЛВКЛ-1 (с. 173 – 183), можна поділити на дві групи. Перша – тексти, виділені із самого літопису, про які можна сказати тільки: може воно так, а може, й не так. Друга – це реально збережені документи, в яких йдеться про ті самі події, що й в ППВ. І тут є предмет для студій – чи справді автор ППВ мав перед очима ці документи, чи розповідав про ті самі події незалежно.

Ще гірше стоїть справа із «документальною основою» ППЗ. О. Л. пише:

Можна твердо встановити, що автор ППЗ мав у своєму розпорядженні охоронні грамоти, видані польської стороною подільському господарю Костянтину Коріатовичу для приїзду до Кракова, або принаймні знав про їх існування і зміст: «Польський король Казимир Локоткович прислал ко князю Костянтину глейтовые листы с великою твердостию…» (с. 183)

Князь Костянтин Коріатович був господарем Подільської землі у 1380-х рр. і, як напевно відомо, приїжджав до Кракова на початку 1385 р. […] Тому в ППЗ видача охоронних грамот приписана королю Казимиру помилково: ці документи видала група малопольських магнатів, які обирали можливого претендента у чоловіки польській королеві Ядвізі (с. 184).

Тут уже слід, за відомим анекдотом, або щось одне зняти, або щось інше надягти. В ППЗ йдеться про листи короля, а не жодної «групи магнатів». Якщо автор ППЗ їх справді бачив, то мабуть розібрав би, хто видав лист. З другого боку, ніяких охоронних листів для Костянтина з 1385 року ми не маємо, і чи вони реально були – невідомо. Елюкубрація О. Л. тільки заплутує справу.

Так само і у «справі про 20 тисяч» (ППЗ-54) думки О. Л. плутані: з одного боку, він вірить в існування листа Ягайла до Вітовта такого змісту, а з другого боку

в частині, що стосується грошової суми (20 тис. пенязів) переказ цього листа, мабуть, неточний, а загальний контекст оповіді, в який уміщено цей переказ, здається ложним і тенденційним (с. 185).

Навіщо треба було примушувати автора ППЗ відшукувати, читати і використовувати цей лист, щоби потім повністю знівелювати його значення? Навіть грошова сума – якраз те, що найпростіше запозичити дослівно, виявляється, вигадана (згідно О. Л.) автором ППЗ!

В цілому пошук документальних джерел ЛВКЛ та ППЗ у О. Л. грунтується на твердому переконанні автора, що такі джерела були. Звідси – «звинувачувальний ухил»: будь-яка фраза, яка може говорити про письмове джерело (наприклад, князь послав грамоту), вважається свідченням, що давній автор бачив, читав та використав це письмо. Можливості, що давні автор тільки чув про це письмо, чи припускав, що воно було – не розглядаються.

Так само не поталанило О. Л. у відшуканні літописних джерел ЛВКЛ (с. 187 – 216).

Єдино правильний погляд на це питання – це погляд Миколи Жарких, висловлений ще в 2016 році [Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Реконструкція «білоруського» літопису»]. Якщо комусь не ясно, чому цей погляд – єдино правильний, перечитуйте весь розділ ««Білоруський» літопис», аж поки не збагнете суть моєї аргументації. (Ну, коли зіритований читач написав був Вільяму Фолкнеру, що прочитав його «Шум і лють» чотири рази і все ж таки нічого не зрозумів, Фолкнер незворушно відписав: «Прочитайте уп’яте». Він – класик, йому можна…)

Замість того, щоб скористатись результатами моєї роботи і розвинути їх, О. Л. узявся робити революцію в справі великоруського літописання і доводити, що Софійський 1-й літопис старшого ізводу походить від Новгородського 4-го літопису (стара, давно відкинута схема Шахматова). Метод аргументації – та сама шахматовщина, співставлення окремих слів і виразів, у яких, на думку О. Л., Н4Л дає первинні читання, а С1ЛСІ – вторинні (с. 197). Книгу О. Г. Боброва «Новгородское летописание 15 в.», на відміну від моєї, О. Л. знає і навіть цитує, тільки переконлива системна аргументація Боброва щодо первинності С1ЛСІ ніяк не вплинула на О. Л. Так що порада Фолкнера була би доречною і щодо цієї книги.

Але навіщо О. Л. підняв оцю революцію? Вона йому потрібна для того, щоб показати, що ЛВКЛ-2, який залежить (буцімто) від Н4Л, не міг утворитись раніше середини 15 ст.:

Не виключено, що ЛВКЛ-2 – це один з найпізніших за часом створення фрагментів першого літописного зводу ВКЛ, який виник уже після 1446 р., тобто після ППЗ (с. 194).

Так само нещасливо О. Л. «відкрив» сліди використання Галицько-Волинського літопису (ГВЛ) в ЛВКЛ (с. 203). «Підстава» – в обох творах згадано Антіоха Сирійського. Так перша біда в тому, що в ГВЛ перелік мучителів складається з оцього Антіоха Сирійського, Ірода Єрусалимського та Нерона Римського, а в ЛВКЛ – із Антіоха Сирійського та Юліана Відступника.

Цілком очевидно, що перший перелік жодною мірою не міг бути джерелом другого. Перший складається із класичних трьох елементів, як предписує риторика, а другий – тільки з двох. Два переліки перетинаються тільки на одному імені, а три інших в них – інакші. Перший перелік додатково має географічні визначники, а другий цього не має. Отже, ці переліки утворені незалежно.

Далі, чи справді автор ЛВКЛ мусив шукати аж за таким рідкісним твором, як ГВЛ, щоб дізнатись про Антіоха? На цьому місці я хочу привідкрити велику таємницю, про котру історики, надто історики «западно-русские», не мають найменшого поняття. Про цю таємницю знаємо тільки ми, відставні фізики-теоретики.

Річ у тім, що існує цілком секретна книга під назвою Біблія, і в тій Біблії є Перша книга Макавеїв, і отам, у цій книзі, досить докладно пишеться про «нашого» Антіоха. Обидва літописці просто читали цю книгу (вони ж не було ані істориками, ані «западными русскими») і дізналися з неї про Антіоха. Маємо тут спільне джерело, незалежно використане двома літописцями (може бути, що вони користались не прямо книгою Макавеїв, а якимись хронографами, де відбилась ця історія; ну, і про Юліана Відступника хронографи знають). Отаку маємо другу біду з поглядом О. Л.

Є ще й третя біда. Якби автор ЛВКЛ, цікавий до історії Литви, справді запопав повний текст ГВЛ, то він прочитав би там і про Міндовга, і про Войшелка, і про Тройната. Чому ж він не скористався цими даними, як скористався ними пізніший автор «Баснословного початку Литви» (твору, який дійсно показує системну залежність від ГВЛ)?

Шахматовщина, тобто довільне оголошення одного спільного слова ознакою залежності текстів, проявилась тут в усій красі.

Далі, «Діяння Вітовта» (ДВ; О. Л. воліє називати їх коротко і просто – «фрагмент «Літописця великих князів литовських», який охоплює період від 1392 до 1396 р.»), на думку О. Л.

могли бути написані із залученням якогось офіційного джерела, створеного в канцелярії ВКЛ (с. 216).

Щоб говорити про «канцелярію», треба мати начальника канцелярії (канцлера) і принаймні одного рядового писаря чи підписка. Характерною ознакою тут мають бути особливі титули цих осіб (ну як дяк та піддячий на Москві). Ці титули є свідченням особливих відносин цих людей, що дає мінімальне право звати їх «канцелярією». Формалізація назви установи – це мабуть наступний етап розвитку управлінського апарату, і на Москві вона відбулась, здається, тільки за Петра 1-го (не стану наполягати, але здається так).

Поки нічого цього нема – можна говорити про писаря (писарів?) правителя, не про установу. О. Л. вкотре переносить практику сучасної бюрократичної держави в глибоку давнину, в той час як завданням історика тут мало би бути – прослідкувати зародження цієї бюрократії.

Ясна річ, ніякого «офіційного джерела» О. Л. не вказав, і його міркування на цю тему непереконливі (с. 216 – 220). Я уявляю собі цю справу протилежно і значно простіше: записи ДВ і були отим самим «офіційним джерелом», складеним особою, незаперечно близькою до Вітовта і втаємниченою в його діяння.