Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Автори літопису

Микола Жарких

В наступному розділі книги О. Л. розглядає авторів літопису (с. 231 – 262). Я у своїй книзі не торкався цього питання, тому що вважаю: нема підстав говорити про якихось конкретних авторів, ніякі джерела про них не згадують. Але якщо О. Л. воліє про них говорити, то я почну зі свого погляду на цей предмет.

«Вітовтів літопис» було написано двома авторами.

Перший автор (А-1) склав «Меморіал Вітовта», на його основі – «Повість про Вітовта» та продовжив її «Діяннями Вітовта». Час його роботи вкладається в 1390 – 1396 роки, стиль його твору – хронікальний. Працював він, скоріше за все, у Вільні. Чому його робота урвалась на 1396 році – ми знати не можемо, для історичного роману можна припустити, що А-1 помер невдовзі або втратив ласку свого пана (Вітовта).

Другий автор (А-2) почав свою роботу так само у хронікальному стилі. Він мав першу редакцію «Похвали Вітовту» і десь бл. 1428 р. створив на її основі свою (другу) редакцію. Далі він написав «Оповідання про з’їзд правителів» і «Повість про Подільську землю». Ці твори були написані, здогадно, у Вільні і показували відносну близькість А-2 до Вітовта.

Після революції князя Сигізмунда Кейстутовича А-2 опинився в таборі прихильників Свитригайла і там написав «Повість про Свитригайла». Десь в 1436 році він у Смоленську знайшов «Літопис митрополита Фотія» і довідався, що історію можна писати й так – річними статтями. А-2 ретроспективно написав короткі річні статті 1432 – 1436 рр. і далі записував події у вигляді річних статей до 1446 року.

В цей же час (1436 – 1446 рр.) А-2 об’єднав усі написані раніше повісті в один збірник, при цьому в «Діяння Вітовта» було вставлено фрагменти «Повісті про Подільську землю» і плутаний запис про смерть Скиргайла (це А-2 був малим у момент його смерті, тому нічого не пам’ятав). Також А-2 заповнив матеріалом із «Літопису митрополита Фотія» лакуну між «Діяннями Вітовта» та «Похвалою Вітовту».

Чому літописна робота А-2 спинилась на 1446 році – ми знову не знаємо. Щоб не повторювати припущення про смерть літописця, для історичного роману можна припустити, що А-2 супроводжував свого пана (Казимира), коли він був обраний польським королем і відійшов від справ Литви, ставши, наприклад, руським писарем при Казимирі.

А як уявляє собі авторів О. Л.? Він починає зі слушного застереження, що всі подальші міркування – гіпотетичні, не категоричні (с. 231). Далі читаємо:

Замовником, джерелом інформації, а можливо і автором ЛВКЛ-1 був сам Вітовт. Доводиться говорити «може бути», оскільки все ж існує неясність щодо того, в якій формі виражалась участь Вітовта у написанні цього твору. Якщо з МВ більш-менш зрозуміло, що це запис та / або переклад усного виступу Вітовта, то відносно ЛВКЛ-1 важко сказати: чи диктував великий князь цей текст, чи приклав руку до його остаточної правки? (с. 232).

Тут можна погодитись тільки з тим, що Вітовт був замовником і ділився інформацією для МВ та ППВ. Я не можу собі пригадати, щоб хтось писав про автографи Вітовта, писані його власною рукою, хоча документів, виданих від його імені, збереглося чимало. Простою мовою – чи умів він писати? Здатність написати пару слів – це ще далеко не те, що здатність написати довгий текст, та ще й каліграфічно, щоб інші люди могли розібрати. Це – не таке просте уміння навіть з чисто технічної точки зору.

Думку О. Л. про вплив «центрально-європейської традиції складання меморандумів» на формування МВ та ЛВКЛ-1 (с. 233) вважаю цікавою, і варто було би її розвинути, підшукати аналогічні документи з ранішого часу, які могли бути взірцями.

Далі О. Л. переходить до питання, хто був автором ЛВКЛ-2 і одразу впадає у фантастику:

Автор мав у своєму розпорядження цілий ряд руських літописів, включаючи Галицько-Волинський літопис, якийсь із ранніх варіантів гіпотетичного новгородсько-софійського зводу та московський літопис, близький до Троїцького (с. 234).

Простою мовою, він мав усі літописи, котрі були написані перед 1420 роком і дійшли до нас. Оце й є прояв шахматовщини – усі тексти пов’язані з усіма, і доводиться припускати, що кожен літописець, пишучи черговий том ПСРЛ, використав для того усі інші 45 томів ПСРЛ.

Далі маємо у О. Л. логічну помилку:

До роботи над ЛВКЛ-2 автор приступив, коли вибірка загальноруських відомостей за Супрасльським [Віт3Л чи Біл2Л], Никифорівським [Біл1Л] і мабуть Академічному [Віт5Л чи Біл4Л] списками завершується на статті 1428 р. […] Отже, ЛВКЛ-2 почала складатись не раніше 1428 року (с. 243).

Нічого не «отже»! Запозичення із «білоруського» літопису до «Вітовтового» літопису заповнюють лакуну між кінцем «Діянь Вітовта» (ну, ЛВКЛ-2 за О. Л.) та початком «Похвали Вітовту», між 1396 і 1429 роками. Але звідки укладач цих запозичень знав, що треба почати саме з 1396 року, адже, за теорією О. Л., ЛВКЛ-2 тоді ще не існувало? Далі, звідки видно, що запозичення було зроблено саме 1428 року чи в близький час, а не пізніше? Далі, якщо ЛВКЛ-2 почала писатись після 1428 року, тобто через 46 років після останньої події, записаної в ЛВКЛ-1, то чому автор ЛВКЛ-2 припинив свою роботу саме на подіях 1396 року, а не продовжив запис пізніших подій?

Так само непереконлива теза О. Л., що ЛВКЛ-2 пов’язаний із митрополитом Герасимом і Смоленськом (с. 234). Підставою є абсолютно унікальна фраза «Бог поможе великому князю», котра зустрічається як в ЛВКЛ-2, так і в «Повісті про Свитригайла» (ППС). Ну справді, звідки автор ЛВКЛ-2 міг дізнатись про існування бога? – Та тільки з ППС, звідки ж іще! Ну, а про існування великого князя? – Ясна річ, звідти ж, з ППС! А звідки узялась думка, що бог має властивість допомагати правителю? – Знову-таки з ППС.

В Біблії бог систематично допомагає Ною, Аврааму, Мойсею, Давиду і т. д. – але про існування Біблії знаємо ми, відставні фізики-теоретики, а от «западные русские» історики не мають про Біблію найменшого поняття.

Далі, звідки видно, що ППС якось пов’язана зі митрополитом Герасимом? – От власне, що (1) нізвідки не видно і (2) не пов’язана, хоча б тому, що Герасим загинув у 1435 році, а ППС розповідає і про події 1436 року, тобто завершена уже після смерті Герасима.

У моїй теорії всіх цих ускладнень просто нема, а О. Л. чи то не бачить їх, чи то – своїм «западным русским» звичаєм – мовчить про них, тому що не вміє їх розв’язати.

Далі О. Л. наводить кириличне графіті Софійського собору в Константинополі: «Господи помози рабу своему Іакову Григорьевичу писарю Герасима митрополита киевского» (с. 236). О. Л. учепився цього Якова як вош кожуха і заповзявся зробити його державним діячем і автором кількох творів, зокрема, ЛВКЛ-2 (с. 238 – 262). Сама по собі біографія писаря Якуба, ретельно розроблена О. Л., становить мабуть найкращий фрагмент усієї книги, і на мій дуже поверховий погляд там усе гладко і не викликає заперечень, окрім довільної й фантастичної інтерпретації запису Печерського синодика (с. 252 – 253; правильна інтерпретація дана в моїй роботі [Жарких М. І. Печерський синодик. – К.: 2017 р., розділ «66. Пан Роман Івашкович рід свій упис[ав]»]). Але звідки видно, що цей Якуб був автором літопису?

1, в 3-й книзі Литовської метрики О. Л. нарахував 48 документів, підготованих за участю писаря Якуба. Орієнтовний час його роботи – 1449 – 1469 роки.

І що нам з того? Якуб – не те саме, що Яків (Іаков). Якщо дивитись на значення імені, то й італійський Якопо і навіть англійський Джеймс – це все той самий Яків. Тільки в умовах ВКЛ ім’я Яків вказує на православну традицію іменування, а ім’я Якуб – на польську, католицьку.

Далі, Яків із графіті сам себе назвав Григоровичем, і я думаю, не тільки тому, що його батьком був Григорій, а й тому, що цей невідомий нам Григорій займав якесь визначне становище у своєму колі, тому й зватись його сином було почесно. Натомість Якуб із Литовської метрики ніде не називав свого патроніма – мабуть тому, що він був self made man, чоловік, який сам прокладав свій шлях і не мав такого батька, іменем якого можна було би величатись.

2, О. Л. припускає, що Якуб не просто підписав відомий лист митрополита Мисаїла до папи Сикста 4-го про церковну унію (1476 р.), але й був «одним з безпосередніх авторів тексту» (с. 247). Це – чиста фантазія, котра надається для тільки історичного роману.

І от на цій фантазії оперта наступна фантазія – «великі знання писаря Якуба в церковній історії та богословії» (с. 247), а з цих двох випливає третя фантазія:

Він [Якуб] до свого вступу до великокнязівської канцелярії служив писарем (секретарем) у митрополита Герасима (с. 247).

Навіть якщо повірити у богословські знання Якуба (котрих він ніде не показав!), то чому він мав набути їх від митрополита Герасима (котрий, між нами, фізиками-теоретиками кажучи, так само ніяк своїх богословських знань не показав, і чи мав їх – невідомо)? Чому не припустити, що Якуб набував свої гадані богословські знання від того самого Мисаїла, з яким Якуб познайомився в 1451 р. (можливо, познайомився – так припускає О. Л. на с. 246)?

3, нарешті, маємо сильний текстологічний аргумент (кожне з цих трьох слів варто узяти в лапки, а потім узяти в лапки це й усю фразу в цілому): в ЛВКЛ-2 десь є слово свѣм, а в посланні Мисаїла – слово съвѣмы! Такого сильного аргумента уже ніхто відперти не може! Справа цілком ясна – послання Мисаїла і ЛВКЛ-2 написала та сама особа.

Між тим це слово означає тільки знаю, знаємо (від нього походить сучасне українське слово свідомий, а від нього – «западное русское» лайливе слово свідомит, тобто український патріот; звідси видно, що в сучасній «западной русской» мові слів з коренем свѣд не лишилось, як не лишилось і національної свідомості). Слово знати належить, на мій хлопський розум, до базового набору із тих кількох тисяч слів, без якого не можна обійтися в будь-якій мові. Твердити, що в послання Мисаїла це слово потрапило із ЛВКЛ-2 – це шахматовщина чистої води, котру О. Л. показує уже не вперше в своїй книзі і котра щоразу заводить його на манівці.

4, ще один «текстологічний» «аргумент» полягає в тому, що в ЛВКЛ-2 Рим названо старим, а в посланні – великим і православним (с. 249), тобто збіжність двох текстів полягає в тому, що в обох згадано таку дуже рідкісну і майже нікому не відому назву як Рим. Якби йшлося про якусь загально відому назву, не можна було би говорити про зв’язок текстів, але в такому задуп’ї як «западная Русь» знання назви Рим – то вже високий освітній ценз, і в усьому 15 ст. був тільки один «западный русский», котрий знав цю назву, і от він-то і написав обидва твори.

Але такі банальності не цікавлять О. Л. «Несётся мыслью он, что белый кречет» і пише так:

Логічно в такому випадку припустити, що й писар митрополита Герасима Яків Григорович також був прихильником православно-католицької унії, коли під іменем писаря Якуба став помітним державним діячем ВКЛ, автором чи одним із авторів послання до Сикста 4-го, в якому висловлювалась повна підтримка Флорентійської унії (с. 248 – 249).

Кінець і справі вінець:

Перший літописний звід ВКЛ, доведений до 1446 р., був підготований як єдине ціле у вигляді, що дійшов до нас, скоріше за все, з ініціативи Мисаїла, коли він був смоленським єпископом (с. 249 – 250).

Для підкріплення цієї тези О. Л. дав посилання на статтю Ю. Мікульського 2010 р. Я уже розглядав цю статтю і дійшов висновку:

Підсумував Ю. М. свої спостереження у вигляді таблиці, де проти кожного імені смоленських єпископів поставив дату і назву частини літопису, створену з його ініціативи (с. 48). Це, безумовно, найслабша частина статті, бо жоден з розглянутих текстів не має ніяких вказівок на якихось «ініціаторів» [Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Юрій Микульський (2010 р.)»].

І от власне оцю – явно безпідставну – думку Мікульського О. Л. узяв на озброєння. Навіть мої застереження, висловлені трьома роками раніше за книгу О. Л., не допомогли. Отакий новітній варіант притчі про сліпця і хромця пропонують нині під виглядом «науки».

Зрештою, запропонована О. Л. фантазія «писар Якуб – автор ЛВКЛ-2» (підсумкова таблиця на с. 253 – 254) стикається з непоборними внутрішніми суперечностями:

1, якщо ЛВКЛ-2 писався близько 1446 року, то чому цей твір закінчився на подіях 1396 року?

2, якщо писар Якуб справді мав доступ до урядових паперів ВКЛ, то чому він покинув писати свій літопис саме на подіях 1446 р. – близько до того часу, коли він почав працювати з урядовими паперами? Чому він не записав нічого з тих подій, сучасником яких він був і в яких до певної міри брав участь як урядовець?

Отже, теорія О. Л. нічого не пояснює, а тільки заплутує справу. Все, що ми знаємо позитивного про писаря Якуба, стосується часу, коли ніяких історичних праць у ВКЛ не було створено.

Написання ППЗ О. Л. пов’язує з першими переговорами литовських і польських представників щодо Поділля в 1446 році:

ППЗ слід розглядати як свого роду довідковий історичний матеріал, яким делегація ВКЛ підкріплювала свої аргументи на переговорах із поляками у Бересті у вересні 1446 р. […] ППЗ як історична довідка могла використовуватись ними [литовцями] не тільки в 1446 – 1447 рр., але і в наступні роки. Принаймні, як видно з хроніки Длугоша, в 1453 р. делегація ВКЛ на переговорах із польською стороною спиралась на ППЗ чи на близький до неї текст, твердячи, що Поділля було передане Вітовту за 40 тисяч широких грошів (с. 261)

При цьому О. Л. у парадоксальний спосіб «забув» про власну побудову, згідно якої автор ППЗ дізнався про 40 тисяч із якогось документу Вітовта. Якщо вже припускати існування такого документу, то ним могли скористатись і не звертаючись до ППЗ. Через це падає значення ППЗ як державного меморандуму, і як наслідок – падає підстава для датування, запропонованого О. Л.