Падіння Сеїд-Ахмета (1455 р.)
Микола Жарких
Упродовж 1454 року вище керівництво Польщі (ну, і Длугош разом з ним) клопоталися одруженням короля Казимира та присягою пруських міст, котрі хотіли перейти під владу Польщі. Останнє не сподобалось Тевтонському ордену, і з цієї нагоди виточилась війна, котра почалась для поляків не дуже щасливо. Під Хойницею хрестоносці розбили польське військо, а Велике князівство Литовське не поспішало ангажуватись у цю війну.
На цьому тлі Длугош не занотував ніяких новин з території України, зокрема, татарських нападів. Можна думати, що не було нападу настільки значного, щоб вісті про нього дійшли до вищого начальства.
Але розпочався 1455 рік і…
Однак треба все розповісти по порядку. Спочатку я дам підбірку звісток джерел (Длугоша, як завжди, у викладі, бо не вважаю зручним переклад з польського перекладу), а потім – їх аналіз та спробу реконструкції подій.
Перше оповідання Длугоша (1452 р.)
Про стосунки Сеїд-Ахмета з Литвою Длугош написав під помилковою датою 1452 р., прямо після розповіді про серпневий напад на Львівщину, який я вже розглядав вище. Згідно цього оповідання,
(1) литовські пани (Гаштольд, Монивід на інші) вислали до Сеїд-Ахмета посла – Радзивіла Остиковича – із дарами. Посол мав подякувати хану за напад на землі Польського королівства і заохотити його до подальших таких нападів. Але вірний [полякам] бог розтрощив ці лихі наміри.
(2) Тільки-но Радзивіл наблизився до війська Сеїд-Ахмета, на це військо напав хан Хаджі-Гірей, розбив і переміг Сеїд-Ахмета, і ціле військо останнього дісталось в руки Хаджі-Гірея.
(3) Сеїд-Ахмет утік до Литви, де на той час перебував Казимир, і Казимир його прийняв і забезпечив усім необхідним для відпочинку. А Радзивіл [зі зловтіхою пише Длугош] не зорієнтувався в ситуації, не подбав віддати дари хану-переможцю і як наслідок був схоплений і пограбований як розбійник [?! я думав, розбійник – це той, хто грабує, а не той, кого грабують…]
(4) А Сеїд-Ахмет почав збуджувати великі підозри у Казимира та литовців. І от його з наказу Казимира і литовців схопили разом із синами і слугами і вкинули до в’язниці, аби утримувати в покорі його ворога – Хаджі-Гірея. Потім Сеїд-Ахмета випустили з ув’язнення і відіслали зі слугами до Ковна, де він і помер [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1445-1461. – Warszawa : 2009, s. 155 – 156].
Це оповідання на біблійній підкладці (не рий сам собі яму, бо інші в неї упадуть) викладає події за кілька років і написано пізніше подій, з комбінуванням подробиць різних епізодів.
Німецький лист (1453 р.)
(5) Факт посольства Радзівіла (Rodewiel) до татарського хана (Taterischen keyser), не названого по імені, згадано у листі орденського магістра Лівонії до великого магістра Тевтонського ордена Людвіга фон Ерліхсхаузена, надісланого з Newenmole (Neuermühlen, нині Ādaži в Латвії, за 22 км від Риги) 7 серпня 1453 р. [Liv-, Est- und Kurländisches Urkundenbuch. Erste Abteilung. – Riga-Moskau, 1905, Band 11 (1450 – 1459), № 296, S. 262]. Наскільки міг дізнатись німецький шпигун, Радзівіл мав укласти договір із ханом, спрямований проти Польщі, але не досяг успіху.
Цей лист показує непогану обізнаність німців у справах власне Литви і повну необізнаність у справах татар, що не є для нас новиною.
Переговори Казимира і Хаджі-Гірея (1455 р.)
А з весни 1455 року маємо звістку, що замість очікуваної боротьби із татарами…
(6) Казимир, перебуваючи в Литві, прийняв посольство хана Хаджі-Гірея [де було його ханство – Длугош не повідомив].
(7) Посли хана [не названі по іменам] висловили королю співчутя за поразку під Хойницями, і передали обіцянку хана, що до наступної битви він особисто приведе свої свої сили, або вишле їх під проводом свого сина [не названого по імені. – Jana Długosza Roczniki…, s. 256].
Коли саме це було? Перед тим у Длугоша стоїть звістка, датована 2 лютого 1455 р., а після того – звістки про смерть Збігнева Олесницького († 1 квітня 1455 р.) та папи Миколая 5-го († 24 березня 1455 р., але дізнались у Кракові про це, ясна річ, пізніше). Але ці рамки не мають значення для датування перебування короля на Литві, котре окреслено загально – «вся весна». Наступна звістка про нього – з’їзд у Петрокові – датована 15 травня 1455 р., отже «весна» могла розтягнутись від березня до 1-ї половини травня 1455 р.
Перебування Казимира на Литві підтверджено його грамотою для князя Федора Воротинського, виставленою 28 березня 1455 р. у Троках [Русская историческая библиотека, 1910 г., т. 27, № 11, стб. 52 – 53].
Друге оповідання Длугоша (1455 р.)
Дальші татарські новини у Длугоша записані так:
(8) Хаджі-Гірей таки завдав поразку Сеїд-Ахмету [хоча ми не знаємо, де саме і коли це сталось і не маємо ніяких подробиць], і той утік до Києва зі своїми жінками й дев’ятьма синами.
(9) Король наказав львівському воєводі Андрію Одровонжу схопити Сеїд-Ахмета і ув’язнити у Львові. Одровонж прибув до Києва і домовився із київським князем Семеном Олельковичем про нейтралітет останнього. Далі Одровонж схопив хана, його синів і князів, а кияни перебили татар, котрі прибули із ханом. Князь Семен зробив вигляд, що нічого не бачив.
(10) У Литві з цієї нагоди піднялося бурчання на Казимира, і він був змушений змінити свій план – замість Львова наказав відпровадити полонених до Вільна і утримувати Сеїд-Ахмета із жінкою і синами як в’язнів. І багато років хана і синів тримали під пильною вартою [Jana Długosza Roczniki…, s. 277].
Такий був практичний наслідок посольства Хаджі-Гірея.
Знову запитання – коли саме це сталось? І знову бачимо, що перед тим іде запис про справи Молдавського князівства (смерть воєводи Олександра десь після 14 серпня 1455 р., і винесення на воєводство Петра, орієнтовно 2 половина серпня – вересень 1455 р.). Після того йде запис про смерть мазовецького князя Владислава († 10 грудня 1455 р.). Виходить так, що Длугош, звертаючись до певної теми, групував усе, що мало до неї стосунок (переважно з поточного року, але подекуди і з інших років), і розміщення цих тем у межах річної статті не мало хронологічного значення, хіба можна міркувати про квартал чи півріччя, але не про день і навіть не про місяць. От і дане оповідання, на мою думку, можна датувати хіба що 2-ю половиною року, і то не певно.
Московські літописи (1455 р.)
В Софійському 1-у літописі молодшого ізводу (який поки що не дочекався нового якісного видання) читаємо:
(11) В лето 6963 […] Родися князю великому Василью Васильевичю месяця сентября 30 сын князь Дмитрий. Того же лета послал князь великий Василей рать свою за реку Оку противу татар, а воевода у них князь Иван Юрьевич, и бысть им бой и поможе бог князю великому [Полное собрание русских летописей. – Спб.: 1851 г., т. 5, с. 271].
З інакшими подробицями подає цю подію Єрмолінський літопис (вважається, що в своїй основній частині він закінчений в 1481 р.):
(12) В лето [6]963 […] Того же лета приходили татарове от Сиди-Ахметевы орды, и перелез[ли] Оку реку, и грабили полон и имали, а Иван Васильевич Ощера с коломничи не поспе на них ударити, и пришед со иные страны Феодор Васильевич Басенок с великого князя двором, татар бил и полон отнял [Полное собрание русских летописей. – Спб.: 1910 г., т. 23, с. 155].
Ще інакші подробиці подає Московський звід 1492 р.:
(13) В лето [69]63 […] Того же лета приходили татары Седиахметевы к Оце реке и перевезошася Оку ниже Коломны, а князь великий посла противу их князя Ивана Юрьевича со многими вои, сретошася и бысть им бой, и одолеша христиане татаром [Полное собрание русских летописей. – М.: 1949 г., т. 25, с. 273].
Пізніші літописи залежать від цих раніших, відносно близьких за часом написання до самої події.
Молдавська присяга (1456 р.)
Молдавський воєвода Петро дав у Сучаві 29 червня 1456 р. присягу королю Казимиру, серед умов якої значилось «filios Sahmet Hani Tartarorum Regi extradet» [Codex diplomaticus Regni Poloniae et Magni Ducatus Lithuaniae… / M. Dogiel. – Wilno: 1758, t. 1, p. 602] – тобто «синів татарського хана Сеїд-Ахмета видати королю» [латинського слова extradet ніхто в Мережі не знає, думаю, воно означає «видати, екстрадувати»].
Потім ця присяга була опублікована у повному тексті, і потрібне нам місце звучить так:
(14) Item promittimus et spondemus filios quos habemus an habere potuerimus Sidachmath olym [olim] Cesaris Tartarorum dare et extradere ipsi domino regi Kazimiro an corone [corona?] sue dum et quum per nuncium an nuncios et literas suas de premissis [praemissis] avisati fuerimus, et eosdem filios dicti Sydachmath cesaris usque in Camenecz conducere debebimus.
(15) Item eciam d. rex patrem eorum filiorum videlicet Cesarem Sydachmath mittere non debet absque consilio et voluntare nostra et dominorum consiliarorum nostrorum Moldauie [Documente privitoare la istoria românilor, culese de Eudoxiu de Hurmuzaki. – Bucuresti: 1891, vol. 2, partea 2, № 52, p. 66; висловлюю вдячність Вірі Ченцовій за допомогу в ознайомленні з цим рідкісним виданням].
Також обіцяємо і гарантуємо, [що] синів колишнього татарського імператора Сеїд-Ахмета, [яких] маємо або будемо мати, [ми] надамо і видамо самому пану королю Казимиру або [кому?] корону передаси, – якщо і коли через посла або послів і грамоти свої будуть вислані такі поради, і цих синів названого імператора Сеїд-Ахмета до Кам’янця [ми, Петро] маємо допровадити.
Далі також пан король батька цих синів, званого імператором Сеїд-Ахметом, не буде відсилати без поради і волі нашої та панів радників наших молдавських.
Слова «extradere» в латинських словниках немає, але в Україні вірять, що від нього походить сучасний термін «екстрадиція».
Польський лист (1457 р.)
У зв’язку з війною Польщі проти Тевтонського ордену польський уряд готував меморандум на адресу римського папи. Там говорилося про кривди, завдані полякам з боку Ордена, і про правоту поляків у цій війні. Торкався меморандум і татарських справ:
(16) Nunquam aut paganismo aut erroribus Bohemorum circumvicinis eandem [circum vicinis eadem] violavit fidem, pro qua parte ab una contra Pollexianos, ab alia adversus Thartaros infideles a CCC ferme annis usque in hanc diem bella gessit fortissima, murumque se pro fide Jesu Christi posuit, praecipue adversus illum crudelissimum Thartarorum imperatorem, cuius multipharias confregit potentias (et nunc recentissime Jesu Christi gratia tribus proxime modernus dominus meus rex ante duos annos socium eiusdem imperatoris nomine Sedechmath cum CCC boijariis).
(17) Et nisi regnum percelebre Polonorum tantis Thartarorum conatibus sic diu usque in praesens obstitisset, iam convicinis omnibus regnis et commetaneis christianae fidei oris dampnum irreparabile, verius dixerim desolationem rabies Thartarorum ingessisset.
(18) Cum tanta sit magni Can Thartarorum potentia, et tam immanis illorum infidelium multitudo, ut non per milia sed verius miliones vix possit aestimari.
(19) Cum quantis autem sumptibus laboribus et expensis, quantisque Polonorum stragibus adaequando triumphis haec christianae fidei fiat defensio, poterit tua considerare Sanctitas ex tanto temporis tractu, quo inclitum Polonorum regnum cum inimicis crucis Jesu Christi Thartaris, dura gerit bella [Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – Cracoviae, 1876, t. 1, pars 2, № 162, p. 174 – 175].
Ніколи про поганців або про сусідніх чеських єретиків, що в такий спосіб псують віру, про яку частина проти полексіан, а друга проти невірних татар уже 300 років аж до цього дня провадять сильну війну, кладе стіну віри в Ісуса Христа, особливо проти того найжорстокішого татарського імператора, який багато разів руйнував держави (і нині, у зовсім недавньому часі, дякуючи Ісусу Христу, близько двох років тому нинішній пан мій король поєднався із тим імператором, званим Седехмат з 300 боярами).
І тільки славне Польське королівство так великим татарським спробам постійно аж дотепер перешкоджало би, [котрі] нині всі сусідні королівства і голову християнської віри пошкодив безповоротно, правильніше сказати лютого татарського спустошення потерпало би.
І такою великою є сила великого татарського хана, і так велетенська тих невірних множина, що не тисячами, а краще міліонами їх силу можна оцінювати.
З такими великими однак витратами трудів і коштів і поразок (що дорівнюють перемогам), які поляки понесли заради захисту християнської віри, буде належати твоєї святості міркувати, з такої великої тривалості часу, як славне Польське королівство з ворогами святого хреста татарами вели жорстоку війну.
Оце стільки було в тому меморандумі про татар.
Полексіанами сучасна наука не цікавиться, і тільки один невідомий священик потрудився зібрати джерельні згадки про них. Виходить, що це – жителі Підляшшя, або навіть спеціально – ятвяги, а назва походить від слова «лісовики, поліщуки, жителі Полісся» [Священник Н. Ш-ский Критический обзор мнений по вопросу о первоначальных обитателях нынешней Холмщины и Подлясья. – Холмская церковная жизнь, 1909 г., № 16 (15 августа), с. 620]. Назва як на середину 15 ст. дуже архаїчна і запозичена мабуть з описів перших війн хрестоносців у середині 13 ст.
Далі, латинське слово socium, котре в Україні вважають синонімом «суспільства», виявилось прикметником, і то відмінюваним. Називний його відмінок – socius, і значить він – «приєднаний, союзний, поєднаний, конфедерований, асоційований» (від нього походить українське слово «асоціація»).
Меморандум не має явно записаної дати. На початку стоїть, неначе заголовок: «Польський король Казимир проти хрестоносців до римського папи Миколая» [Codex…, p. 172], а коментатори видання відзначили, що інші реалії, згадані в тексті, вказують на 1457 рік [Codex…, p. 180]. Папа Миколай 5-й був при уряді 6.03.1447 – 24.03.1455 р., його змінив папа Калікст 3-й (урядував від 8.04.1455 до 6.08.1458 року). З цього можна зміркувати, що робота над меморандумом була почалась за понтифікату Миколая, тобто на початку 1455 або навіть наприкінці 1454 року, під враженням поразки під Хойницями, а тривала вона до 1457 року і, здається, не була завершена. Складається враження, що це тільки проект звернення до папського престолу, а чи був він реально відісланий – невідомо.
Тим не менше, можна не мати сумніву, що меморандум розкриває думки й наміри польського уряду щодо війни з Орденом. Простою мовою процитований фрагмент можна викласти так:
Хоча Тевтонський орден було створено для війни проти невірних, він за цілих 300 років не те що проти татар не воював, але навіть ятвягів завоювати не спромігся. І от ми, хоробрі поляки, завоювали ятвягів і далі стояли би неначе мур в обороні християнських королівств проти великого татарського хана і лютих безбожних татар, силу яких слід рахувати на міліони, [якби римський папа наказав Ордену «присісти фалди» (ну, поводитись тихо) і в усьому слухатись нас, поляків].
Останньої фрази в перекладеному фрагменті нема, але я думаю, заради нього була взагалі піднята татарська справа в меморандумі. Тут ключове значення має умовний спосіб дії (obstitisset, ingessisset): ми, поляки були би муром, якби…
Триста років для історії Тевтонського ордена – це перебір, навіть від заснування його в 1190 р. минуло не більше 270 років, а від часу їх прибуття на нижню Віслу (1232 р.) – тільки 225 років.
Молдавська присяга (1462 р.)
20 березня 1462 р. уже наступний молдавський воєвода Стефан дав у Сучаві присягу на вірність королю Казимиру (перед польськими послами). Окрім загального акту присяги, було складено ще особливий акт щодо синів Сеїд-Ахмета. Основний зміст його такий:
(17) Седи-Ахматови сынове что суть нинече по божий милости у наших руках и с другими темники и уланы, а мы имаем их твердо и статочно держати у твердой и у верной руце и николи на волю их не пустити ани выдати их на иную ни на одну сторону и ни у одну руку – ни до Литвы, ани до Басараб, ани цареви Аж Гериеве, ани до турков, ани до Угор, лише коли нас о то наипервей король его милость обошлет алюбо теж напоменет, а мы абыхом их дали у руци пану и господареви нашему наияснейшему королеви его милости и паном его коруны польской, а на иную жадную сторону их не выдати [Уляницкий В. А. Материалы для истории взаимных отношений России, Польши, Молдавии, Валахии и Турции в 14 – 16 вв. – Чтения в обществе истории и древностей российских, 1887 г., кн. 3, № 91, с. 102].
Московський лист (1504 р.)
Далеко пізніше, 20 серпня 1504 р. великий князь московський Іван 3-й написав листа до кримського хана Менглі-Гірея. З приводу арешту у Вільні хана Великої орди Шейх-Ахмета князь пригадав давні події:
(18) А ты царь и сам попамятуй, как Казимир король Седихмата царя Олелковичу велел взяти, да бискупу и всем литовским панам велел с Олельковичем Седихмату правду дати на том, что королю ему и его людям, которые с ним приехали, лиха никакого не чинити; да колко князей с ним на той правде взяли и они Седихмату царю что учинили?
(19) Он и кончался в поиманье, а князей никого не отпустили, а детей его всех роздал панам; ино и те все в неволе скончалися; и ты сам посмотри литовской правды [Сборник Русского исторического общества, 1884 г., т. 41, № 98, с. 522].
Так Іван 3-й намагався переконати Менглі-Гірея, що останньому не слід боятись литовців, якщо вони будуть лякати його Шейх-Ахметом, і не відступати від союзу з Москвою проти Литви. [«Литовська правда» і в мене викликала здивування!]
Оповідання М. Меховського (1517 р.)
Матвій Меховський у своєму «Трактаті про дві Сарматії» згадував Сеїд-Ахмета двічі, але дуже плутано:
(20) Вслед за Тахтамисом собирался царствовать сын его Шидахмет царь, но Адзикерей царь его изгнал и царствовал вместо него.
(21) Шидахмет направился в Литву за помощью, но был взят в плен литовцами вместе с женой и детьми и заключен в замке Ковно, где и умер с женой и детьми в дни Казимира III, короля Польского и великого князя литовского [Матвей Меховский Трактат о двух Сарматиях. – Москва-Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1936 г., книга первая, трактат третий].
Меховський скорочено виклав повідомлення Длугоша, тільки іменував Казимиром 3-м короля, котрого нині звуть Казимиром 4-м.
Існує думка, що М. Меховський поплутав у своєму творі Сеїд-Ахмета (1455 р.) та Шейх-Ахмета (поч. 16 ст.). Це слушно лише настільки, що він не зовсім точно назвав Сеїд-Ахмета Шидахметом; але основну плутанину вніс у справу С. Аннинський, котрий у своєму коментарі до історії Шейх-Ахмета приточив оповідання Длугоша (прим. 68 до першого трактату першої книги) і потім дивувався невідповідностям. Але Длугош, який помер у 1480 році, не міг нічого написати про події, що відбулось 20 з гаком років пізніше. Прецінь наші «історики» на такі дрібниці не зважають.
Аналіз джерельних звісток і реконструкція ходу подій
Оце стільки джерельних звісток ми маємо про останню кампанію хана Сеїд-Ахмета. Як же тепер зв’язати ці фрагментарні звістки в якусь цілісну картину?
Виходить, що останнім успішним підприємством Сеїд-Ахмета був розібраний вище напад на Поділля та Львівську землю влітку 1452 року. Після цього його почали переслідувати неудачі.
Уже восени того ж 1452 року він зазнав поразки від Джан-Гірея (десь на Дніпрі). Длугош не знав про Джан-Гірея, і в його оповіданні дві події – битви Сеїд-Ахмата із Джан-Гіреєм та Хаджі-Гіреєм – злилися в одну. Вище я уже згадував повідомлення Б. Грімальді з 21.01.1453 р., написане – важливо! – у недовгому часі після події. Подробиці епізоду (2) збігаються з цим повідомленням.
Далі, всі розмови про «подяку хану за напад на Польщу» (1) і «пактування із ханом проти Польщі» (5) я вважаю вигадками, чутками, котрі циркулювали у політичних колах східної Європи по інерції, заданій боротьбою князя Михайла Сигізмундовича за велике князівство. Після його смерті на початку 1452 року антипольські акції литовських панів втратили будь-який політичний сенс.
Згідно політичної культури того часу, зміна політики була можлива тільки шляхом зміни правителя, монарха. Немає кандидата на правителя – немає й іншого політичного курсу. Права Михайла до великого князівства були принаймні не менші, ніж права Казимира, а от права інших князів Гедимінового роду (не з правлячої гілки) проти прав Казимира були нікчемні, тим більше що деякі з них (як Семен Олелькович) взагалі були православними.
Що ж насправді могло бути предметом посольства Радзівіла? Думаю, його завданням могла бути дипломатична розвідка, зондаж політичної ситуації в Орді, з’ясування, хто там є ким і що є чим. От і з’ясував… Думаю, грабували його татари Джан-Гірея, а новина про його посольство дійшла до Лівонії десь через 7 – 9 місяців, у серпні 1453 року.
Що ж стосується нападів татар, то в них ані сучасники, ані дослідники (включаючи мене) не добачали ніякого політичного сенсу. Тому ми й не бачимо спроб дипломатичного врегулювання відносин із татарами. По-перше, з ким вести переговори, коли поляки зовсім не знали імен нападників, а литовці знали не більше поляків? По-друге, який може бути предмет для переговорів із грабіжниками, мета яких – безкарно грабувати?
Далі, які саме татари нападали на Волинь і Поділля в 1453 році – ми не знаємо, і можна тільки припускати, що це були уламки Сеїд-Ахматової орди. В другому з цих нападів татарам не повелось, і це була перша, нехай і дуже локальна, перемога над грабіжниками.
Де, коли і як відбулась вирішальна сутичка Хаджі-Гірея із Сеїд-Ахметом – не знає жодне джерело. Із того, що орда останнього нападала також і на землі Московського князівства, виходило би, що ця орда могла рухатись уздовж Дона, і зіткнення могло статись десь у Подонні або між Доном і Дніпром. Втім, це тільки слабкі припущення.
Більше ми знаємо про наслідки поразки Сеїд-Ахмета. Напад його татар (але не самого хана!) на околиці Коломни (11 – 13) я вважаю наслідком цієї поразки, свідченням розпорошення його орди. Один з літописців (11) поставив цей напад після 30 вересня 1455 року, і якщо так, то зіткнення ханів мало місце перед тим. Це загалом узгоджується із хронологією Длугоша (8).
Другим наслідком я вважаю утечу синів Сеїд-Ахмета до Молдавії, де вони потрапили в ув’язнення. Звістку про це (14) маємо з 29 червня 1456 р. Як молдавани їх дістали – невідомо. Грамота (17) згадує, що це була «божа милість», але яких способів ужив бог, щоб віддати царевичів в руки молдаван – наші джерела не повідомляють.
Л. Колянковський написав:
«Співдіяли з ними [загонами А. Одровонжа] уздовж молдавської границі загони нового […] молдавського воєводи Петра […] Нині, в 1455 р., наступник Олександра [Петро] напевно узяв участь у боротьбі, якщо дістались йому такі славні полонені – сини Сеїд-Ахмата» [Kolankowski L. Dzieje w. ks. Litewskiego za Jagiellonów. – Warszawa: 1930, t. 1, s. 281, 283].
Слідом за ним і В. Гулевич написав:
«Вместе с руським воеводой [А. Одровонжем] были войска Петру III Арона, и сыновья Сайид-Ахмата II попали в молдавский плен» [Гулевич В. От ордынского улуса к ханству Гиреев: Крым в 1399–1502 гг. – Казань: 2018 г., с. 218].
Але я не побачив у джерелах ніякого натяку на участь молдавських військ, та й чисто поліційна операція – арешт хана-втікача – навряд чи потребувала мобілізації сил міждержавної коаліції. Інша справа, що воєвода Стефан у 1462 році не хотів розкривати подробиць; навряд чи треба було приховувати факт полону царевичів у бою, якщо він насправді мав місце.
Третім уламком Сеїд-Ахметової орди слід вважати загін, з яким сам Сеїд-Ахмет прибув до Києва. З ним були його жінки (8), діти (8, 9, 19), князі (9, 18, 19). Коли саме це сталось? Видно, що приймав їх князь Семен Олелькович (9, 18), але на біду ми не знаємо, коли саме він став київським князем. Вважається, що його батько (Олелько Володимирович) помер наприкінці 1454 або на початку 1455 р., але точна дата знову невідома.
Сеїд-Ахмет прибув до литовського Києва (з якого він 22 роки тому вирушив у степ добувати собі ханство) як вигнанець, котрий шукає політичного притулку. І виходить, що цей притулок він таки знайшов, бо було укладено якийсь договір (правду, 18). Між самим Семеном і Сеїд-Ахметом договір міг би бути усним, але якщо вірити (18), що в ньому взяли участь біскуп (мабуть, віленський) та литовські пани, то виходить, що він був письмовим. Я не думаю, що всі учасники могли спеціально з’їхатись до Києва, щоб пактувати із ханом. До того ж маємо згадки (3, 18), що литовці чинили так з наказу короля Казимира.
Я припускаю, що гостина у князя Семена стосується останнього часу перебування Сеїд-Ахмета в Києві. Більшість свідчень можна узгодити між собою, якщо покласти поразку Сеїд-Ахмета десь на літо – осінь 1454 року, його прибуття до Києва – на осінь 1454 р., звернення до Казимира по допомогу для продовження боротьби за ханство – на зиму 1454 – 1455 р.
Казимир позитивно поставився до такого звернення, і ми маємо згадку (16) про союз Казимира із Сеїд-Ахметом. При цьому згадано 300 бояр (boijariis). В. Гулевич думає, що це були прибічники Сеїд-Ахмета, з якими він прибув до Києва [Гулевич В. op. cit., с. 216]. «У нас, татар, бояри? Що за бояри? Які бояри? Ми не знаємо ніяких бояр…» Бояр не бувало не тільки в Орді, але і в Польщі, а бували вони тільки в Литві, де позначали найнижчий прошарок воєнних слуг (щось як нинішні рядові чи єфрейтори).
Взагалі все речення про цей союз виглядає в тексті меморандуму чужорідним (недаремно видавці документу узяли його в дужки) і таким, що суперечить основній думці: люті татари шкодять полякам, і поляки рятують від них решту католиків. Порятунок шляхом укладання союзу виглядає дивно, і я припускаю, що це – слід якоїсь довідки про стосунки Казимира та Сеїд-Ахмета, який вписано для пам’яті у текст меморандуму (ачей, знадобиться), але який треба було би викинути з остаточно опрацьованого тексту.
Але подальшого розвитку ця комбінація не мала, і ставлення короля до Сеїд-Ахмета змінилося. Коли і чому?
Наступний крок – це переговори Казимира з Хаджі-Гіреєм (6 – 7), відносно точно датовані весною 1455 року. Я думаю, що Длугош тут проминув посольство від Казимира до Хаджі-Гірея, з яким було передано звістку про битву під Хойницями та прохання допомоги. Бо як іще міг Хаджі-Гірей у своєму Криму отримати звістку про битву, сточену за 1600 км від нього?
Оце звернення по допомогу виглядає знаковим, певним поворотом у відносинах східної Європи. Система Вітовта – підтримувати добрі стосунки з татарами шляхом надання допомоги тому чи іншому претенденту на ханство – після його смерті змінилась системою ігнорування татарського світу, котра тривала наступні 20 – 25 років. І тепер уже не Литва мала допомагати ханам, а хани – Литві. Через це в уряді Казимира одразу «згадали», як звуть татарського хана – на противагу попереднім повідомленням, де татари виступають все аморфною безіменною масою (ах чортові граблі, як боляче б’ються!).
На чиєму боці збирався воювати хан – Длугош не відзначив (мабуть, вважав самоочевидним, що на боці поляків). Але Хаджі-Гірей, даючи такі пишні обіцянки, ані на гадці не мав їх виконувати. Вибиратись воювати на бозна-який далекий театр, коли його владі в Криму загрожували інші претенденти (ми вже бачили Сеїд-Ахмета і Джан-Гірея), було би вкрай необережно.
І справді, пруська війна точилась далі без його участі. «Та умисел не той тут був», – сказав байкар. Хаджі-Гірей готувався остаточно подолати Сеїд-Ахмета. Довідавшись, що останній перебуває в Києві, Хаджі-Гірей вислав своє посольство до Казимира, наказавши послам щедро сипати обіцянками, аби тільки зашкодити Сеїд-Ахмету. Як саме уявляв собі Хаджі-Гірей цю шкоду – у вигляді відмови в допомозі, повної політичної ізоляції, затримання чи убивства ворога – ми не знаємо. Але можна думати, що Казимир таки переорієнтувався на Хаджі-Гірея і пішов назустріч його проханню, вирішивши порушити «литовську правду» і схопити Сеїд-Ахмета.
Міркування Л. Колянковського та В. Гулевича, що король боявся Сеїд-Ахмета як потужного союзника литовських опозиціонерів, не здаються мені переконливими.
По-перше, «сила» Сеїд-Ахмета – втікача з кількома прибічниками, розгромленого, відтрученого від влади в Орді й вигнаного до Києва – була величиною дуже проблематичною. Скоріше він сам потребував допомоги від литовців, ніж міг надати якусь допомогу литовцям. Числити на таку «силу» було би з боку литовських панів дуже нерозважно.
По-друге, я уже писав вище і можу тут повторити ще раз: у «литовської опозиції» (якщо припустити, що вона справді існувала) не було претендента на велике князівство, а без цього ніякі союзники нічого не варті.
По-третє, в результаті всіх тарапат Сеїд-Ахмет опинився у Ковно – у зоні впливу тих самих литовських панів, котрі мали вплив і в Києві. Якщо Сеїд-Ахмет був загрозою для Казимира, перебуваючи в литовському Києві, то чому він перестав бути такою загрозою, перебуваючи у литовському Ковно?
Простою мовою, король зробив ставку на Хаджі-Гірея, і в цьому новому розкладі Сеїд-Ахмет заважав.
Час поїздки А. Одровонжа до Києва й арешту Сеїд-Ахмета (9) спробував уточнити В. Гулевич:
Воевода еще 25 июля 1455 г. находился в Молдавии, где за трон боролись Алексэндрел, поддерживаемый поляками, и Петру III Арон (†1467) [AGZ. T. XIV. № 3430. S. 456]. Смерть Алексэндрела решила конфликт в пользу его соперника, который 1 октября того же года присягнул на верность Казимиру IV в присутствии Одровонжа [Documentele privitóre la istoria românilor culese Eudoxiu de Hurmuzaki. Vol. II. Par. 2. Apendice. № 512. P. 666–668; Уляницкий В.А. Материалы. № 75. С. 82–84 (оба с ошибочной датой 6 октября 1454 г.)]. Таким образом, воевода не мог прибыть под Киев ранее конца октября [Гулевич В. op. cit., с. 217].
Чи справді вказані джерела дозволяють так твердити?
Запис у книзі Львівського гродського суду [Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1889, t. 14, № 3430, s. 456 – 457] зроблено під час засідання 25 липня 1455 р., на якому – звернімо увагу! – зроблено загалом 10 записів (№ 3427 – 3436). В записі № 3430 зазначено, що розгляд справи Юрія Струмила проти Андрія та Петра Вовчків треба відкласти до повернення пана Андрія Одровонжа до Львова з молдавської війни (de bello Valachie). Чи справді він уже на той час був на тій війні? Здається, ні, бо запис № 3436 починається словами «Nos Andreas Odrowansch de Sprowa Pallts. et Capts. terre Russie…». А що це може значити, окрім «ми, Андрій Одровонж зі Спрови, воєвода і староста Руської землі»? І далі в цьому записі йдеться про потребу відкласти справу А. Одровонжа проти Іоана Куликовського «до повернення нашого до Львова з подільської війни» (de bello Podolie). Думаю, формула цього запису однозначно говорить, що Одровонж вніс цю заяву особисто. Ну і весь блок записів за 25 липня 1455 р. (він має свій номер 1360, с. 455), як завжди, починається з переліку поточного складу гродського суду на це засідання. І там першим названий А. Одровонж.
З усього цього я роблю висновок, що 25 липня 1455 р. А. Одровонж перебував у Львові. Що це за подільська / молдавська війна, на яку він збирався їхати – я не знаю, Длугош нічого примітного на цьому напрямку не записав. Можливо, планувалась не війна у стислому значенні слова, а якась інспекційна поїздка для перевірки воєнних сил. Далі ми бачимо, що сесії гродського суду № 1363 – 1372 (5 серпня – 1 листопада 1455 р.) відбулись без А. О. [с. 458 – 460], і знову ми бачимо А. О. на чолі суду тільки 3 листопада 1455 р. (сесія № 1373, с. 460). Мабуть, в оці три місяці й відбулась планована поїздка, але не до Києва.
Разом з тим слід знати, що для Андрія Одровонжа прогулювати засідання гродського суду було справою дуже звичною. В попередньому році маємо запис з 27 жовтня 1454 р. [№ 3234, s. 429], в якому розгляд судової справи було відкладено «до повернення пана воєводи та зем’ян Львівської землі із походу проти молдаван і татар» (post adventum dom. Pallti. et cum terrigenis terre Leopol. de expeditione hac metali (!) contra Walachos et Thartharos). Далі А. О. ще головував на засіданні суду 29 жовтня, а 2 листопада його вже не було і знову він з’явився допіру 16 березня 1455 р. І пізніше – аж до кінця липня 1455 р. – він головував у суді не більше двох разів. Чи відбувся оцей планований похід проти молдаван і татар – невідомо, можливо, що в липні 1455 року ми знову маємо згадки про все той же намір.
Повторю, записи гродських судів є дуже цінним джерелом, але складним у розумінні. Використання їх передбачає розуміння процедури роботи суду і особливостей писарського стилю. Вивчення ітінерарія Андрія Одровонжа може щось прояснити в нашому вузькому питанні, – тільки спочатку треба його скласти. Я заглиблюватись у цю справу не можу.
Друга вказівка В. Гулевича стосується присяги воєводи Петра перед А. Одровонжем, яку він датує 1 жовтня 1455 року. Цей документ був поданий у дуже сильному скороченні М. Догелем [Codex diplomaticus…, p. 602] і в повному тексті – В. Уляницьким [Уляницкий В. А. Материалы…, № 75, с. 82 – 84] та Е. Гурмузакі [Documente…, № 512, p. 666 – 668]. З двох останніх публікацій видно дату: SЦξГ месяца окт. S [6 жовтня 6963 року].
6963-й рік від створення світу відповідає 1455-у року від Різдва, якщо вважати дату березневою, і 1454-у року, якщо вважати її вересневою чи ультра-березневою. Документ не має вказівки ні на індикт, ні на день тижня, тому не можна однозначно визначити систему дати.
М. Догель подав дату 1455 р., Уляницький та Гурмузакі – 1454 р., в усіх випадках – без обгрунтування (але скрізь стоїть шосте жовтня, ніяк не перше!).
Хронологія правління молдавських воєвод за сучасним довідником виглядає так:
Початок каденції | Кінець каденції | Воєвода | Примітки |
15.10.1451 | 02.1452 | Петро 3-й | 1-а каденція |
02.1452 | 08.1454 | Олександр | 2-а каденція |
25.08.1454 | 8.02.1455 | Петро 3-й | 2-а каденція |
8.02.1455 | 25.05.1455 | Олександр (†) | 3-а каденція |
25.05.1455 | 14.04.1457 | Петро 3-й | 3-а каденція |
Якою мірою ця хронологія обгрунтована, і чи справді ми маємо джерела настільки докладні, щоб окреслити строки каденцій з точністю до одного дня – я не берусь судити, не можу заглиблюватись у це питання. Видно тільки, що документ із датою 6 жовтня міг відноситись як до другої, так і до третьої каденції Петра.
Думаю, що праві Уляницький та Гурмузакі – вони передивились багато документів з історії Молдавії і мабуть мали підстави вважати дату даної присяги вересневою.
Таким чином, обидві вказівки В. Гулевича не є такими однозначними, щоби з них можна було витягнути дату виправи А. Одровонжа на Київ.
В сухому залишку маємо тільки вказівку (15), що король не відпустить Сеїд-Ахмета, не порадившись із молдавським союзником. Даючи таку обіцянку, король мабуть міг її виконати, тобто мав хана в руках (принаймні, думав, що має). Отже, для київської частини нашого сюжету можна встановити орієнтовні рамки від кінця 1454 до 1-ї половини 1456 року.
І от Сеїд-Ахмет потрапив у халепу там, де нітрохи її не сподівався – у тій самій Литві, де він колись уже мав притулок. Якщо він і нападав на українські землі, то тільки на ті, що були під владою Польщі (1438, 1452 рр.), а проти Литви він же нічим не завинив?
Думаю, Казимир недаремно доручив справу його арешту поляку Одровонжу, котрий не мав ніяких зв’язків з литовськими панами і зобов’язання, котрі вони давали, його не обходили. А литовським панам мабуть було незручно порушувати свою зовсім свіжу «правду» відверто. Тому ми й читаємо (9), що київський князь Семен Олелькович зробив вигляд, що цей арешт його зовсім не торкається.
Сам арешт має велику подібність до відомого українського анекдота:
«Та в коморі й горобцеві
Крила відшибеш…
Ні! пусти-но батька в поле!
Чи тогді піймеш?»
[Степан Руданський Де спійняли? – 29.10.1857 р.]
І справді, за всю історію татарських держав нікому, здається, не пощастило схопити хана у полі (на відміну, наприклад, від династії французьких імператорів Наполеонів, для яких закінчити своє правління у ворожому полоні було сімейною традицією).
Але далі знову маємо серію загадок. Одровонж, схопивши хана, мав наказ короля відпровадити його до Львова, влада в якому належала тому ж Одровонжу. І він, мабуть, виконав наказ? Незадоволення литовських панів (10), думаю, було викликане не тільки самим арештом і порушенням їх присяги, але також і тим, що цінна здобич упливла в бік Польщі. Проявляти таке невдоволення не можна було перше, ніж факт ув’язнення Сеїд-Ахмета у Львові набув розголосу, на що потрібен був якийсь час. Далі ще якийсь час минув, поки литовці склали своє клопотання і подали його королю, і король змінив своє рішення. Думаю, Сеїд-Ахмет таки перебував якийсь час у Львові, поки полонених не відправили до Вільна (11). Тому й читаємо (4), що «потім Сеїд-Ахмета випустили з ув’язнення і відіслали зі слугами до Ковна, де він і помер». Тобто виходить, що перепровадження до Литви поліпшило його долю. Можливо, литовські пани вважали, що уміщаючи Сеїд-Ахмета в Ковно з певними гонорами, вони дотримуються своєї «правди». І це не могло відбутись умить, а зайняло якийсь час, може і кілька років.
Все це, повторю, тільки припущення, необхідні для того, щоб протягнути нитку оповідання через ті кілька «нерухомих точок», засвідчених джерелами.
Як відзначив Длугош (4), Сеїд-Ахмет помер у Ковно, але коли саме – наші джерела мовчать. Ясно тільки, що це сталось ще за життя Длугоша, тобто до 1480 року. Можна було би сказати трохи точніше, якби знати, коли саме Длугош опрацьовував цю частину своєї історії.
У московських літописах читаємо:
В лето 6967 [1459] […] Того же лета татарове Седиахметевы похвалився на Русь пошли [Полное собрание русских летописей. – М.: 1949 г., т. 25, с. 275 (звід 1492 р.) = т. 12, с. 112 (Никонівський літопис) = т. 28, с. 115 (Літопис від 72- язик старшого ізводу)].
Тут, так само як і в епізодах (11 – 13), немає мови про участь хана в цьому поході. Я думаю, що йдеться про всі ті ж (той же?) уламок орди Сеїд-Ахмета.
Пишуть також, що подібні записи в московських літописах є під 1460 та 1465 роками. Я переглянув літописи, авторитетні для цього часу (всі, названі в цьому розділі) і не знайшов цих звісток.
Також мені не вдалося знайти, хто з істориків висував припущення, що Сеїд-Ахмет помер у 1462 р. Про його смерть бл. 1465 року пишуть у коментарі до Длугоша [Rozbiór krytyczny Annalium Poloniae Jana Długosza z lat 1445 – 1480. – Wrocław: 1965, t. 2, s. 47], але підстав для цього не зазначають (вони, як і коментатори видання Длугоша 2009 р., посилаються на книгу Л. Колянковського, однак в останнього якраз немає ніяких припущень щодо дати смерті Сеїд-Ахмета). А тепер видно, що таких підстав і немає.
Скільки було синів у Сеїд-Ахмета і як їх звали – наука не знає. Згадка Длугоша (8) про дев’ять синів, інтернованих у Литві, недокладна. В іншому місці (4) він загально згадує синів у множині.
Також у множині і не називаючи імен згадані сини Сеїд-Ахмета у присязі воєводи Петра (14). Там є інтригуючий момент: йдеться про синів «яких маємо або будемо мати». Отже, можна припустити, що хтось із цих синів ще перебував на волі й воєвода збирався його (їх?) схопити, якщо він (вони?) прибудуть до Молдавії.
Той факт, що ці сини аж двічі згадані у присягах молдавських воєвод, говорить, що вони становили велику цінність, і польський уряд робив безуспішні заходи, щоб їх добути. Молдавські воєводи давали з цього приводу якнайурочистіші клятви… і не виконували їх. (До речі, присяга 1462 р. стилізована так, що й виконати її не було жодної можливості. Стефан зобов’язався не видавати їх до Литви, а тільки королю. Але ж король був одночасно і литовським великим князем, і видача йому означала видачу в Литву. Зуміли-таки створити камінь, який самі не змогли підняти). Слід думати, що царевичі становили цінність для молдавської політики, і тут можна припускати, що йшлося про стримування Хаджі-Гірея від зазіхань на Молдавію.
Так чи інакше, після 1462 року ми вже не маємо ніяких конкретних повідомлень ні про самого Сеїд-Ахмета, ані про його синів.
Історіографія цього епізоду не цікава і втрачає значення після даної моєї статті. Ну справді, не сперечатись же з «істориками», котрі писали, що князь Семен Олелькович розбив Сеїд-Ахмета у 1455 році й захопив його у полон…