Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Напад татар 1457 року

Микола Жарких

Поки ми розглядали справу хана Сеїд-Ахмета, життя не стояло на місці. Десь наприкінці 1454 чи на початку 1455 року помер старий Теодорик Бучацький, наш знайомий від 1401 року, котрий останні 25 років був дуже помітною (якщо не головною) фігурою у польському Подільському воєводстві. Останній його документ виставлено в Кам’янці 29 листопада 1454 р. [Михайловський В. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV – 70-х роках XVI ст. – К., 2012 р., с. 341, 346]. Після цього маємо ще згадку в записі львівського гродського суду 1 січня 1455 р., в якому італієць Юліан із Кафи скаржився, що позичив Теодорику гроші, а той їх не повернув на термін [Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1889, t. 14, № 3263, s. 432 – 433]. Про смерть Теодорика в записі не йшлося, можливо, у Львові про неї ще не знали.

Посаду подільського старости після Теодорика успадкував його старший син Бартоломей (Бартош). Перший його документ з новим титулом виставлено у Снятині 24 березня 1455 р. [Михайловський В. op. cit., с. 346]. Подільське (кам’янецьке) староство перетворилось неначе на приватну власність роду Теодорика, за що треба бути вдячним королю Владиславу 3-у. Як говорив (у класика) його сучасник:

Отдать в залог, что можно заложить.

Ещё у нас земель богатых много!

Виплутуватись із наслідків такої господарки довелось уже іншим людям. Найпростішим виходом був би викуп заставленого староства королем, так біда була в тому, що для цього були потрібні гроші. Така от проблема: король був, а грошей у нього не було. Пруська війна поглинала всі грошові засоби держави, і у Длугоша чи не половина тексту за ці роки присвячена грошам, збиранню податків.

Тому король вчинив інакше – він дав дозвіл подільському воєводі Грицьку Кирдею викупити це староство [9 січня 1456 р. Грушевський М. С. Королівський дозвіл на викуп Кам’янецького староства 1456 р. – Записки Наукового товариства ім. Шевченка, 1897 р., т. 20, с. 1 – 2]. Поліпшення, наскільки я можу зміркувати, полягало би в тому, що викуплене за таким дозволом староство поверталось у загальний фонд королівщин, і Грицько був би там звичайним королівським адміністратором, як в інших староствах. Я не вникав в юридичний бік цього дозволу, але зауважу, що поєднання в одних руках урядів воєводи і старости було заборонене щойно виданими Нешавськими статутами 1454 р.

Для нашої вузької теми інтерес становить фраза з королівської грамоти: «capitaneatum Camyenecensem terre nostre Podolie, in confiniis Thartarorum site» (Кам’янецьке староство у нашому Подільському воєводстві, що лежить на татарській границі). І таке визначення – треба підкреслити – дали не пізніші історики, а сучасники подій.

Щоб не повертатись до цієї справи, зазначу, що і у Грицька грошей на викуп не знайшлося, і після загибелі Бартоломея Бучацького (як нижче) староство успадкував його брат Михайло. Допіру 1463 року подільські рицарі вирішили зібрати потрібні засоби самостійно. Як записав Длугош, вони ухвалили зібрати по одному волу з кожного лану (слід думати, обробленої землі) та з кожного кметя (підданого) [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1462-1480. – Warszawa: 2009, s. 83 – 84]. Грошей, як бачимо, не було й у шляхтичів, і тому податок збирали волами. Що Михайло Бучацький зробив із такою масою волів – історія не згадує (пізніше, за королеви Бони, волів почали переганяти до Сілезії і там з вигодою продавати, але в цей час такої «схеми», здається, ще не було).

Як завжди, оплачувати юридично-економічні комбінації панів мусили місцеві русини, оті самі кметі, котрі й обробляли ті самі лани. А от наскільки успішно пани виконували свою частину «суспільного договору», перш за все, захищали землю від ворогів – ми і стараємось прослідкувати.

До фактичного викупу дійшло аж через рік, відповідний документ був складений 15 листопада 1464 р. [Архив юго-западной России. – К.: 1890 г., ч. 7, т. 1, № 15, с. 23 – 24].

Про татар на Львівщині після нападу 1452 року маємо лише невиразні згадки.

5 лютого 1456 р. зроблено запис про суму грошей в 50 марок, яку Станіслав Давидовський отримав для викупу своєї жінки у татар (quas pecunias Staynko recepit ad exemendum uxorem suam de Thartharis) [Akta grodzkie i ziemskie…, t. 14, № 3509, s. 470]. Якщо я правильно зрозумів цей запис, це мабуть перше свідчення про викуп (спробу викупу) людей, полонених татарами.

Наступну пригоду з татарами Длугош занотував аж у 1457 році:

В день св. Егідія, у четвер, подільський староста Бартоломей Бучацький і подільський підкоморій Ян Лащ їхали в напрямку Потелича. При них були тільки особисті слуги, і вони анітрохи не думали про близькість ворога.

Аж тут вони раптом дізналися, що недалеко знаходиться відділ татар і займається грабунками. Вони скликали з поблизьких сіл селян, котрі охоче надали їм свою допомогу, і вночі напали на татар.

Татари стояли двома таборами, і Бучацький напав на більший з них, розраховуючи, що там перебувають вояки, а в другому – тільки простолюд. Але вийшло навпаки – в більшому таборі було мало вояків, яких нападники легко здолали; на світанку численні татари оточили загін Бучацького і, пускаючи на нього стріли, знищили його цілком.

Длугош, записуючи цю пригоду, відзначив, що героїзм поляків має стати прикладом і заохотою для інших.

Татари, побоюючись нового нападу, повернули назад, тим більше що вже набрали досить здобичі [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1445-1461. – Warszawa : 2009, s. 322 – 323].

Тут знову треба зауважити – коментатори Длугоша [Rozbiór krytyczny Annalium Poloniae Jana Długosza z lat 1445 – 1480. – Wrocław: 1965, t. 2, s. 101] відзначили, що ця звістка підтверджується записом Густинського літопису [Полное собрание русских летописей. – Спб.: 1843 г., т. 2, с. 357 = 2003 г., т. 40, с. 137]. Вираз неточний, насправді треба говорити не про підтвердження, а про запозичення із Длугоша через посередництво Кромера та «Мартина Бельського» (як зазначено на берегах рукопису). У Густинському літописі написано, що татари напали на Поділля. Думаю, літописець не знав назви Потелич і «виправив» її за власним розумінням.

В датуванні події є певна суперечність. День св. Егідія – 1 вересня – у 1457 році припадав на неділю, а четверг був 29 серпня і 5 вересня. Мабуть, слід думати про початок вересня.

Село Потелич лежить у 53 км на північний захід від Львова (на той час – Белзьке князівство, нині – Жовківський район Львівської області). Знову бачимо, що татари пройшли всю Брацлавщину, все Поділля і половину Руського воєводства – і ніхто їх навіть не помітив, не те що опір чинив. З усіх нападів татар, які ми уже розглянули, це була найдальша точка на заході, куди вони доходили (875 км від Перекопа). Мазовецькі князі, котрим належало Белзьке князівство, не тільки нічого не зробили для його оборони, але мабуть і не знали про напад татар.

Бучацький і Лащ зовсім не збирались на війну, а їхали кудись через територію сусіднього воєводства. До того ж староста займався господарськими справами свого староства, а підкоморій мав розсуджувати земельні суперечки. Війна, оборона краю не належали до їх прямих обов’язків.

Однак в цьому епізоді ми бачимо риси тактики, застосовані Я. Лащем в 1453 році – мобілізацію місцевих селян (авжеж, русинів! На самих тільки волах їх обов’язки не спинились!) і нічний напад на татарський табір. Причиною поразки була велика нерівність сил, котру не могла компенсувати раптовість нічного нападу. Татари, у свою чергу, розумно розпорядились своїми переважаючими силами і зуміли оточити атакуючий загін, що й привело до його знищення.

Новою і не дуже зрозумілою рисою тактики татар було їх розташування двома таборами, в одному з яких, якщо вірити Длугошу, перебував основний бойовий склад, а в другому – награбоване. Польські командири не встигли провести розвідку (та й не така легка то була справа!) і невірно спланували, як нині модно говорити, «черговість ураження цілей». Втім, може бути, що це – тільки кабінетні міркування Длугоша. Однак з таких пригод виникла приповідка: «До відваги треба розваги».

Правдивість повідомлення Длугоша (принаймні в загальних рисах) підтверджується тим, що останній документ, де згадано Бартоломея Бучацького, датовано 1 квітня 1457 р., а далі, 24 січня 1458 р., на його посаді кам’янецького старости згадано вже його брата Михайла [Михайловський В. op. cit., с. 346], і більше за Бартоломея вже не чути.

Разом з виникає запитання з царини героє-панфіло-знавства: якщо польський загін було винищено цілком, то звідки стало відомо про дрібні подробиці бою, про нічну атаку, оточення і т. д.? Подібне запитання – звідки газетярі дізнались про слова політрука Клочкова, якщо всі панфіловці загинули? – виникали уже в 1941 році, але так і не знайшло відповіді…

До самого кінця 1457 року належить привілей короля Казимира, виставлений у Петрокові 5 грудня 1457 року для прелатів, посадовців і шляхти руських земель (Львівської, Перемиської, Холмської, Галицької, Саноцької, Снятинської) і Поділля [Akta grodzkie i ziemskie. – Lwów, 1875, t. 5, № 154, с. 204 – 205]. Привілей дозволяв зазначеним особам не ставитись до суду поза межами своїх земель. Головний мотив такого рішення – що названі особи

magnas impensas et gravamina paciuntur [patiuntur] et neque infidelibus Tartaris emulis nostris resistere possunt…

страждають від великих видатків та тягарів і не можуть ставити опір невірним татарам, нашим ворогам…

Ідея нового порядку, запровадженого привілеєм, наскільки я можу зрозуміти, полягала в тому, що шляхта буде більше перебувати у своїх маєтках, а менше їздити на далекі судові засідання, і через те буде більш здатна до відсічі татарам. Поїздки ж до відносно близьких повітових центрів не мусили б забирати багато часу. Цікаво, що привілей розтягнуто на все Руське воєводство, хоча із шести названих земель нападами татар на той час була заторкнуті тільки дві (Львівська і Галицька).

Чи мав цей привілей якийсь істотний вплив на життя шляхти згаданих земель – я зараз розбирати не можу, але можна зробити висновок: польський уряд все ж намагався якось допомогти справі оборони проти татар, хоча – як показало найближче майбутнє – його зусилля були незмірно малими проти розміру загрози.