Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Татарський антракт (1458 – 1469 рр.)

Микола Жарких

Після нападу татар 1457 року в «Хроніці Длугоша» – нашому основному джерелі – не занотовано ніяких татарських нападів аж до 1469 року, але є деякі новини з цього напрямку політики Польщі.

Лист Хаджі-Гірея (1465 р.)

Лист Хаджі-Гірея до короля Казимира 4-го [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1462-1480. – Warszawa: 2009, s. 131 – 133] було надіслано наприкінці 1465 року.

Причиною листа була авантюра, розпочата (нібито) римським папою Павлом 2-м. Він шукав допомоги в боротьбі проти турецької навали і по силі приповідки «хто потопає – за піну ся хапає» вирішив спробувати приєднати до антитурецького союзу хана Хаджі-Гірея. Посол приїхав до хана і запропонував йому приєднатись до коаліції християнських держав проти турка (міфічної коаліції, зауважимо в дужках). Хитрющий хан щедро розсипав слова про своє співчуття до християн, котрим загрожують турки, а сам тим часом послав до Туреччини повідомлення про посольство (так, про всяк випадок, соломки підстелити…).

Що ж до участі у війні – хан відповів дипломатичною згодою: то залежить не тільки від нього, але й від дозволу його милостивого пана – польського короля Казимира, до якого він, Хаджі-Гірей, перешле свого листа з цим самим папським послом і як король йому, Хаджі-Гірею, накаже, так він і вчинить.

Старий анекдот говорить: коли дипломат каже «так», це означає «може бути»; коли дипломат каже «може бути» – це означає «ні»; а якщо дипломат каже «ні» – то який же з нього дипломат?!

Відповідь Хаджі-Гірея була класичним дипломатичним «може бути». Але посол був дуже втішений і поїхав до Вільна, де знайшов Казимира й передав йому лист хана. Казимир показався несогіршим дипломатом і запевнив посла, що він, Казимир – щирий прихильник ідеї боротьби із турком. А щодо війни і наказу для Хаджі-Гірея – король пообіцяв поставити справу на обговорення з’їзду у Петрокові, призначеного на 17 березня 1466 року (такий порядок, до речі, й було передбачено Нешавськими статутами). Чи не найпоширеніший спосіб «спустити справу на гальмах» – це віддати її на розгляд комісії…

Прецінь король зручно прослизнув між крапельками, збувши небезпечного (впливового при папському дворі!) авантюриста порожніми словесами.

Запис Длугоша – єдине джерело про цю авантюру – рясніє недокладностями, котрі дуже важко пояснити, бо посол ставився у Кракові на звороті (15 лютого 1466 року) і Длугош міг отримати інформацію якщо не безпосередньо від нього, то з дуже коротким плечем передачі.

Тим не менше ми читаємо, що посол назвався Людовіком з Болоньї, ченцем-францисканцем і патріархом Антіохії (титулярним, уніатським, ясна річ). Але такого антіохійського патріарха джерела не знають, а знають Вільгельма de la Tour (користувався цим титулом в 1457 – 1471 рр.). Мені здається, що «посол» був самозванець, тим більше що у близькому часі – в 1439 – 1465 роках – аквілейським патріархом був Людовік Скарампі Меццарота з Венеції. Можливо, що «наш» лже-патріарх вирішив скористатись зі смерті аквілейського патріарха і приватизувати його ім’я. Менше з тим, у Польщі його приймали як правдивого папського посла.

Далі, посол повідомив, що зустрівся із Хаджі-Гіреєм 10 серпня 1465 р. на у степу над рікою Ельзе. Що це за ріка – невідомо, коментатори ставлять на її місце Дон – назву, котра не має жодної спільної літери із зафіксованою у джерелі. Посол повідомив також, що незадовго перед тим Хаджі-Гірей побив свого ворога – іншого татарського хана Кучук-Мухаммеда (Chichimachmeth).

Цю звістку про битву пов’язують зі згадкою в Типографському літописі під 6973 (1465) роком, що цар Махмут пішов на Русь і стояв на Дону, і тут на нього напав цар Хаджі-Гірей і побив його, і так напад на Русь не відбувся [Полное собрание русских летописей. – Спб.: 1921 г., т. 24, с. 186]. Тут противником Хаджі-Гірея бачимо не Кучук-Мухаммеда, звістки про якого закінчуються в 1459 році, а його сина Ахмата.

Слід думати, що папський посол розумів своїх татарських співбесідників дуже погано, і з того виникли такі перекручення.

Слід також зауважити, що в цей час уже ніхто не згадував про обіцянки Хаджі-Гірея з 1455 року, як не згадували про них упродовж усієї пруської війни. Також і з’їзд відбувся у планований час – 14 березня 1466 р. – тільки про турецьку війну на ньому не говорили [Jana Długosza Roczniki…, s. 138 – 139]. Маючи ще не закінчену війну з Тевтонським орденом, думати про нову війну не випадало…

Некролог Хаджі-Гірея (1466 р.)

Цей некролог [Jana Długosza Roczniki…, s. 182 – 183] виступає досить незвичним, можна сказати – унікальним у всьому творі Длугоша. Некрологів він написав багато, але всі вони присвячені польським католицьким єпископам та політичним діячам, а от із числа татар так пошановано тільки Хаджі-Гірея.

Длугош іменував його «татарським ханом» (назви «перекопський» чи «кримський» він не вживав). Смерть його датована орієнтовно серединою серпня 1466 р. У заслугу йому поставлено збереження миру із землями Польського королівства і Прусії (виходить, поляки не тільки не мали надії на його допомогу у війні проти Тевтонського ордена, але раділи хоча б його нейтралітету).

По свіжих слідах посольства 1465 р. пригадано, що він обіцяв допомогу християнам у війні проти турків, якщо це дозволить король Казимир.

Хаджі-Гірей відтягав татар від грабіжництва і примушував їх до землеробства, до ремесла і до життя з праці або торгівлі (Длугош не зазначив, чи досяг він у цьому яких-небудь успіхів; а з подальших часів ми знаємо, що онук Хаджі-Гірея – Сахиб-Гірей у 2-й чверті 16 ст. теж намагався робити те саме – і здається, так само невдало).

Також він прихильно ставився до поляків, котрі часто служили у нього у війську (а ми ще дивуємось – як-то татари вільно орієнтувались на землях сучасної України).

Отаку похвалу Длугош приділив Хаджі-Гірею.

Про смерть хана повідомляв також король Казимир у своєму листі до невідомої особи, висланому з Торуня 3 жовтня 1466 р. Записавши новини з пруської справи і поставивши дату, він зробив до листа таку приписку:

Nuntio praesenti exeunte supervenit nobis novitas, quomodo Imperator Thartharorum Eczygery his novissime exactis diebus est vita functus et mortuus, de cuius morte quam plurimum condolemus.

Et ex quo ita, prout Deo placuit, tantus noster et dominiorum nostrorum amicus ex hac luce discessit, misimus ad Capitaneos terrarum Russiae et Podoliae, ut terras, castra et civitates circumspiciant et pro vigili diligentia custodirent, quum iam ipsa confinia dominiorum nostrorum adversus ipsos Tartaros necessarium est ceterius quanto meliori provisione et tuitione circumspicere et revidere et pro huiusmodi revisione et tuitione Sinc. tuam nobis per hunc cubicularium consilia petimus communicare [Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – Cracoviae, 1876, t. 1, pars 2, № 210, p. 238].

Оголошую щойно доставлену нам новину, що татарський імператор Хаджі-Гірей нещодавно закінчив дні й життєві страждання і помер; і ми багато співчуваємо.

І отак, завдяки божій ласці, [котра] так багато нас і наші держави ласкаво оберігала, ми послали до старост Руської і Подільської земель та до земель, замків і міст, аби пильнували і аби варта стерегла, як скоро на кордонах наших держав оці ворожі татари неодмінно [з’являться], також якнайбільше запасів [поробили] і стежили довкола та перевіряли, і про [результати] оцього стеження і перевіряння нас через нашу прибічну раду повідомляли.

Отже, можна думати, що позитивна оцінка Хаджі-Гірея у Длугоша відображала позицію польського уряду.

У зв’язку з політичними змінами в Татарії король висловив «занепокоєння» (чи «стурбованість»?) і наказав землям Русі та Поділля подбати про свою безпеку у чисто пасивний спосіб – стежачи за рухом татар та збираючи запаси до замків, у яких планувалось відсиджуватись до часу, коли татари зникнуть самі собою.

Чи були послані такі накази на Волинь та Київщину, котрим теж загрожували татари – історія мовчить. Про Брацлавщину марно було б і згадувати, бо ми не знаємо, чи було там хоч якесь начальство, до котрого можна було би щось написати.

Посольство Нур-Девлета (1467 р.)

Але очікуваного нападу татар не сталося (повторюся – мова йде про великий напад, такий, що дійшов би до вух начальства). Замість цього на з’їзд у Петрокові, котрий зібрався 3 травня 1467 р., прибув посол нового татарського хана Нур-Девлета, старшого сина Хаджі-Гірея. Посол повідомив, що нового хана призначено за одностайною згодою всіх князів і начальників. В імені хана посол обіцяв, що буде триматись із королем, його королівством і князівствами на такій стопі, як і його батько, і буде вважати ворогів і приятелів короля за своїх ворогів і приятелів, і допомагатиме королю й королівству проти кожного ворога. Поляки йому відповіли: «Ми сподіваємось, що так буде» [Jana Długosza Roczniki…, s. 192].

Наслідком посольства був договір між Нур-Девлетом та Казимиром. Його текст відомий з латинського перекладу [Codex epistolaris…, t. 1, pars 2, № 213, p. 240 – 241].

Розбирати цей досить довгий текст я не маю наміру, зроблю тільки кілька зауважень.

1. Оригінал документа був виставлений «Ex kijrcher (?) 1467 die 17 septembris anno Saracenorum 872 mensis Japher» (у Кирк-Орі 1467 року дня 17 вересня, сарацинського року 872 місяця сафара). Юліанська дата 17.09.1467 р. відповідає 17 чи 18 сафара 872 р. Можливо, маємо рідкісний випадковий збіг, коли 17-е число співпало у вересні 1467 р. від Р. Хр. та у сафарі 872 р. Геджри. Чому в заголовку публікації поставлено 9 вересня – я не розумію.

2. Про територіальні питання в договорі не йдеться (ніяких географічних назв не видно).

3. Це був, наскільки я розумію, перший письмовий договір між Польщею і Кримським ханством, що свідчило при піднесення ваги цього напрямку дипломатії в очах польського уряду.

4. Договір не мав форму ярлика, тобто наказу хана своєму підлеглому. Визначальною рисою ярлика як документа є формула «слово моє», поставлена після імені хана [Усманов М. А. Жалованные акты Джучиева улуса 14 – 16 вв. – Казань: 1979 г.].

Посольство Менглі-Гірея (1469 р.)

Договір з Нур-Девлетом не простояв довго, тому що захоплююча політична гра «вижени кримського хана», якій віддавалися сини Хаджі-Гірея, скінчилась тільки тоді, коли (згідно відомого анекдоту) «прийшов лісник і всіх прогнав». Нур-Девлет мав три «каденції» в 1466 – 1467, 1467 – 1469, 1475 – 1476 роках, а його молодший брат Менглі-Гірей – також три каденції в 1467, 1469 – 1475, 1478 – 1515 роках, із яких перші дві теж слід брати в лапки. І кожного разу нового хана проголошували «за одностайною згодою князів і начальників»!

Турки, захопивши в 1475 році Кафу, злапали й Менглі-Гірея, котрий чи то ховався там від свого брата, чи то був арештований генуезцями на вимогу Нур-Девлета. Розібравшись у ситуації, вони зробили ставку на Менглі-Гірея, і так з турецькою допомогою він став ханом і протримався – рідкісний випадок для татарських держав! – до природної смерті. Ціною такої стабільності було обмеження суверенітету Кримського ханства на користь Туреччини – спочатку незначного, а дедалі сильнішого, аж до перетворення ханства на автономну область у складі Туреччини на початку 18 ст.

До Длугоша подробиці згаданої гри доходили лише частково. Під 1469 роком він занотував перебування короля Казимира у Львові упродовж великого поста (14 лютого – 2 квітня) і відзначив, що в цей час прибули посли нового татарського хана Менглі-Гірея [Jana Długosza Roczniki…, s. 240]. Посли обіцяли поміч хана проти кожного ворога короля. Можна думати, що запропоновані ними умови були подібні до умов, які пропонували посли Нур-Девлета. Як і тоді, так і тепер обидві сторони розуміли, що за цими обіцянками не стоїть ніякий серйозний намір. Казимир мав клопоти із Тевтонським орденом, Угорщиною, Сілезією, Чехією, і тут кримці йому допомогти не могли. А поставити вимогу, аби кримський хан у якості «свого поганого» оберігав границі Польщі та Литви від інших, «диких поганих», поляки не здогадались (чи не зуміли на ній наполягти).

Коментатори Длугоша сумніваються навіть, чи таке посольство справді мало місце, бо незалежних даних про нього немає [Rozbiór krytyczny Annalium Poloniae Jana Długosza z lat 1445 – 1480. – Wrocław: 1965, t. 2, s. 247].

Причин перерви з великими нападами татар на землі сучасної України ми не знаємо. Ясна річ, доброта того чи іншого хана не могла бути такою причиною, бо татарські хани ніколи не мали настільки міцної влади, щоб перешкодити своїм підданим діяти на власний розсуд. Думаю, в суспільствах із сильними традиціями родового ладу така міцна влада панівного роду над іншими родами навіть неможлива.