Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Напади татар 1448 року

Микола Жарких

Від 1448 року маємо декілька татарських новин.

Грудень 1447 – січень 1448 років

Наступна звістка про татар у Длугоша поставлена на початку 1448 р. [тут і далі подаю скорочений виклад Длугоша, не переклад]:

На Різдво [25.12.1447] до Вільна приїхав новообраний польський король Казимир і там приймав послів, у тому числі – від татарського хана [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1445-1461. – Warszawa : 2009, s. 67; хан не названий по імені]

Коментарій до цього місця стверджує, що це було посольство від Сеїд-Ахмета, але ханами у близькому часі числились також Хаджі-Гірей та Кічі-Мухаммед, так що цілком неясно, кому Казимир оголосив про своє обрання.

В. П. Гулевич згадує про це посольство у розділі, присвяченому правлінню Хаджі-Гірея:

Дружественные отношения между Литвой и Крымом подтверждает и посольство «татарского императора», которое в конце 1447 г. поздравляло Казимира IV с избранием его польским королем [Гулевич В. От ордынского улуса к ханству Гиреев: Крым в 1399–1502 гг. – Казань: 2018 г., с. 197 – 198].

Але підстав приписувати це посольство Хаджі-Гірею так само немає.

Літо 1448 року

До літа 1448 року належить також звістка про напад татар на руські володіння короля Казимира. Про це великий магістр Тевтонського ордена писав 1 вересня 1448 р. у своєму листі до бранденбурзького маркграфа Фрідріха 2-го: татари сплюндрували руські землі короля Казимира і Молдавію, а тепер стоять трьома групами при кордоні, й наміри їх невідомі [лист з архіва Тевтонського ордена в цілості не опублікований, зміст наведено: Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz – walka o spadek po ojcu. – «Ojcowie i synowie. O tron, władzę, dziedzictwo. W 700 rocznicę narodzin Karola IV Luksemburskiego, króla czeskiego i cesarza, 1316-1378», Gdańsk, 2018, s. 221].

Коли це сталось? Новина з Молдавії (Сучави) потрапила до Львова, зі Львова – до Кракова, з Кракова – до Мазовії, з Мазовії – до когось із комтурів Ордена, а від комтура – до магістра. Якщо на кожен з 5 переходів покладемо по одному тижню, вийде, що із Сучави новина почала поширюватись десь наприкінці липня. А якщо думати, що татари приходили не до самої Сучави, а кудись на територію Молдавії, то потрібен був час, щоб у столиці про це дізнались і зібрали відомості.

Далі, цю новину магістр пересилав не як окреме повідомлення, як як зведення кількох фактів (двох нападів і подальшого стояння татар). Таке групування новин могло відбутись або в самому Марієнбурзі, або в Кракові – у столицях, куди стікалась політична інформація з різних місць. На такий аналіз і (прикладаючи сучасний термін) агрегацію новин теж потрібен був час.

Отже, можна думати, що напад на Молдавію мав місце десь у травні – 1 половині липня 1448 р.

Ну, а як розуміти «руські землі Казимира»? Найпростіший варіант – що це Руське воєводство – не годиться, бо саме в в липні 1448 р. шляхта Руського воєводства збиралась у похід проти Молдавії (як нижче), і напад не міг пройти не поміченим (а Длугош про нього не згадав). Разом з тим руські володіння Казимира тягнулись до кордонів Пскова й Великого Новгорода, так що татарам було куди нападати – чи на Брацлавщину-Волинь, чи на Київщину, чи на Чернігівщину, чи ще кудись. Длугош нападами на територію Великого князівства Литовського не переймався, він згадував про це князівство тільки тоді, коли до Литви приїжджав його король, тому такий напад міг пройти не зауваженим у Длугоша.

Далі, слід звернути увагу: ні в Литві, на у Польщі, ані в Ордені не мали ніякого поняття про політичну ситуацію в Золотій Орді, про те, що вона розпалась на кілька незалежних орд, котрі діють самостійно, зокрема, воюють між собою. В джерелах ми бачимо або просто «татар», або в кращому випадку безіменного «татарського імператора». Імена татарських правителів зустрічаються дуже рідко, а кілька імен разом – здається, ніколи не згадуються.

У названих католицьких країнах не переймались татарськими справами, і компетентність цих джерел щодо татар дуже низька.

І в даному конкретному випадку згадка трьох груп татар, котрі стоять десь на кордоні (кого / чого з ким / чим?) не надається до тлумачення. Чи це три загони, підлеглі одному командиру, чи три незалежних орди, чи просто епічне число три?

Менше з тим, сам факт активності татар в районі Молдавії, думаю, не підлягає сумніву.

Серпень 1448 року

Далі Длугош записав, що король Казимир змобілізував військо з Руського воєводства до Галича і прийшов з ним до Кам’янця-Подільського (9.08.1448 р.). Але похід був виміряний не проти татар, як хто-небудь міг би собі подумати, а проти Молдавії, власне, проти князя Михайла Сигізмундовича (сина убитого в 1440 р. великого князя литовського Сигізмунда Кейстутовича і претендента на Велике князівство Литовське). Михайло на той час перебував у Молдавії як гість молдавського воєводи Петра.

Поляки вимагали від Петра видачі їм князя Михайла і ленної присяги перед Казимиром. Видавати Михайла Петро відмовився, але пообіцяв, що не буде гостити його у своїх володіннях, а від ленної присяги він не відмовлявся і вже приїхав був до Хотина.

І тут сталось щось дивне: король замість того щоб прийняти цю присягу, яка уже була повністю підготована, утік з Кам’янця до Литви (ну, про правителів здебільшого не говорять «утік», тільки «поспішно виїхав»…). Представники короля домовились із Петром, що присяга станеться колись при іншій нагоді.

Михайло знову через посла просив Казимира про примирення [ну, королі не можуть просто «миритись», вони можуть тільки «уділити ласку», і так стилізовано у Длугоша]. Але його прохання було відкинуто, і він подався до татар [яких саме – Длугош не повідомив, але мабуть вважав, що висловився цілком конкретно].

При цій нагоді до Кам’янця приїхав Калина – посол від татарського хана [знову не названого по імені] і пропонував допомогу у війні проти Молдавії. Король мав з ним таємну розмову і дав якесь секретне доручення до хана [Jana Długosza Roczniki…, s. 79 – 80].

Це було у серпні 1448 року, і доручення було секретне навіть для Длугоша.

У коментарі знову зазначено, що це був хан Сеїд-Ахмет, і знову я не бачу причини, щоб справді так було. Можна зробити тільки висновок, що якийсь обмін дипломатичною інформацією між Польщею і татарами в цей час існував, і татари цікавилися воєнною активністю поляків на південному сході.

Вересень 1448 року

Результат таємної дипломатії короля був понад усякі очікування!

Як тільки король вирішив, що мета походу досягнута, розпустив військо і сам поїхав до Литви (21.08.1448 р.), – через 15 днів (тобто близько 5.09.1448 р.) татарський хан несподівано [так у Длугоша!] напав на Поділля і захопив багато людей та худоби. У татарському війську бачили й посла Калину.

Подільський староста Теодорик Бучацький, зібравши військо, зустрівся з татарами у якійсь болотистій тіснині і звільнив багато полонених [але про битву із татарами тут не йдеться].

У своїх листах до польських панів Теодорик і руський воєвода Петро Одровонж подали якісь невиразні натяки, що напад стався «не без допомоги тих, котрі хотіли привласнити собі згадану землю». Також на зворотньому шляху татарське військо біля Брацлава було прийняте з честю Юршею і забезпечене [Jana Długosza Roczniki…, s. 79 – 82].

В кожному історичному романі про Батия доводилось читати, що татарські посли були одночасно (або навіть переважно) розвідниками (наприклад: Жарких Н. И. Нашествия Батыя и Мамая на Русь в изображении В.А.Чивилихина. – К.: 2004 г., раздел В.А.Чивилихин о военном искусстве монголов), але з конкретними фактами такого роду було скрутно.

І от нарешті в 1448 році бачимо татарського посла Калину, котрий переконався, що польське військо розходиться, і навів татарське військо на Поділля. Зв’язок між цими подіями цілком очевидний.

Як і в попередньому епізоді, про цей напад ми маємо звістку у листі плоцького єпископа Павла Гіжицького до Збігнева Олесницького:

Hic apud nos nullae ad praesens novitates occurrunt scripto dignae, nisi quod homines terrae drogiiczensis, qui cum serenissimo domino nostro Rege contra Tarthatores (sic), fines Lithvaniae invadentes processerant, ad propria redierunt, Thartaris in fugam conversis, sed de hoc ipsi v. p. propter litterarum regalium frequentiam melius, quam mihi constare potest [Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – Cracoviae, 1876, t. 1, pars 2, № 40, p. 45].

Оце у нас нині нічого нового (вартого згадки) не трапилось, окрім: коли люди з Дорогичинської землі, котрі з найяснішим нашим паном королем прослідували проти татар, що увійшли у границі Литви, то особливо досягли, що татар обернули на втечу, але про це сам його мосць вам краще у королівському листі викладе подробиці, ніж я можу розповісти. [Переклад В. Талаха.]

Лист було написано після 8 вересня 1448 р., і в ньому йдеться безумовно про той самий похід короля до Кам’янця-Подільського і той самий напад татар. Плоцьк лежить у 650 км на північний захід від Кам’янця-Подільського, тому сподіватись від автора великої компетентності не випадає. Можна припускати, що вояки із Дорогичина (їх участь у поході – це новина для нас!), розходячись після 21 серпня з Кам’янця, по дорозі проходили територією Волині (Великого князівства Литовського) і тут почули про напад татар. І от хтось із учасників похода приїхав до Плоцька і розповів таку новину.

Від Кам’янця-Подільського до Дорогичина – 500 км, а далі до Плоцька – ще 200 км, тому навряд чи новина могла прийти раніше ніж наприкінці жовтня – на початку листопада 1448 р. Її треба вважати недокладним відлунням вересневого нападу.

Длугош, який був секретарем Олесницького, ясна річ, знав про цей лист, але у своїй історії ним не скористався (противоречья есть, и многое не дельно).

У В. Гулевича, навпаки, з цього вийшов цілий новий епізод: «летом 1448 г. [Сеїд-Ахмет] напал на ВКЛ» [Гулевич В. От ордынского улуса…, с. 202]. Знову бачимо, що у джерелі немає ані імені хана, ані навіть такого титулу, а тільки «татари». Все інше – xvantasia bezpidstaviensis нашого автора.

Наступна звістка міститься у у листі з грудня 1448 р. Збігнева Олесницького до Миколая Лясоцького, який перебував у Римі. Там серед інших справ сказано:

Scire placeat, quod quam primum dominus noster rex ex terris Podoliae egressus est, repente Thartarorum Caesar cum valido exercitu illas ingressus est, et crudelitate barbarica populatus.

Nec ingressum et invasionem huiusmodi refertur et aestimatur sine mandato aliquorum et subordinatione fecisse, prout haec omnia latius ex copiis litterarum domini palatini Odrowansch et domini Theodorici Buczaczski capitanei Podoliae, quas praesentibus includimus, clarius sentietis.

Invalidas habemus ad suggillandum tantum monstrum litteras, et ad deplorandum digne casus nostros, qui ita dietim serpunt, ut semper pertimescamus grave discidium et ruinam [Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – Cracoviae, 1876, t. 1, pars 2, № 45, p. 59 – 60].

Знай також, – коли наш пан король вперше виїхав із Подільської землі, раптово татарський імператор із сильним військом у неї вступив, спустошуючи [її] із варварською жорстокістю.

Про навалу та напад такого роду не знали й не відали, аж поки не прибули деякі листи, які серед усіх розповсюджено, і з копій послань пана воєводи Одровонжа і пана Теодорика Бучацького, подільського старости, які тут додано, ви це відчуєте ясніше.

Ми безсилі, будучи пригніченими такими жахливими листами та від наших справ, гідних плачу , які дедалі поширюються, бо завжди дуже боїмося тяжкого розбрату та руїни. [Переклад В. Талаха.]

Складається враження, що Олесницький коротко зреферував отримані листи, з яких Длугош узяв більше подробиць.

Ще один лист з близького часу (29 грудня 1448 р.) великий магістр Тевтонського ордена надіслав з Марієнбурга до графа Ганса фон Етінгена. У ньому зокрема стояло:

Abir van den landen czu Littauwen vernemen wir, das die Tattern in denselben landen czu Littauwen seyn gewesen und daselbist gebrandt und geheret, vele Volkes van dannen getreben und vaste grossen schaden sollen getan haben, so das sich czu besorgen steet, das sie nach dieselben und ouch die andern beylegenden lande besuchen werden [Liv-, Est- und Kurländisches Urkundenbuch. – Riga-Moskau, 1896, Bd. 10, № 525, S. 386].

Також ми почули із Литовської землі, що татари були у цих литовських землях і там попалили і повоювали, багато людей звідти вивели і мали би починити великі шкоди, і так виглядає, що вони можуть навідатись і в інші поблизькі землі.

Наразі надруковано тільки фрагмент листа, а С. Полехов, який читав його повністю, зауважив, що інші згадані в листі події стались у вересні 1448 р., і отим часом треба датувати і згаданий напад [Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz…, s. 221].

Отакі відомості ми маємо про напади татар в 1448 році.

Значення звісток

Подумаємо тепер, яку загальну картину можна виробити з цих звісток.

Стрижнем тут є боротьба князя Михайла Сигізмундовича зі своїм братом у третіх Казимиром Ягелоном. Казимир повторив успіх свого батька і доскочив з великого князівства до польського королівського престолу. Михайло ж думав – чому б і йому не повторити успіх свого стрия Вітовта і не доскочити великого князівства (котре справді належало би йому як спадщина по батькові).

Михайло узяв на озброєння ту саму систему, що й Вітовт: постійно нападати на короля, аж той визнає, що ліпше віддати якийсь кусень напаснику, ніж довести справу до повної руїни краю.

Михайло шукав збройної сили до таких нападів у Мазовії, в Ордені, у Сілезії, Молдавії, Орді і нарешті у Москві. З усіх сусідів Казимира не випробуваною лишилась хіба що Угорщина. Дієву допомогу йому надала тільки Орда, як то бачимо в 1449 р., коли Михайло зайняв Київ, Стародуб, Новгород Сіверський, Брянськ та Клецьк [подробиці у статті С. Полехова]. Якщо перші 4 міста лежали на периферії Великого князівства Литовського в 550..600 км від Вільна, та Клецьк – всього у 200 км! Для мене істотно, що всі ці міста опинились на татарській границі, так само як і Львів.

Михайло неначе відродив стару – з другої половини 11 ст. – систему, коли руські князі-ізгої тікали до Тмутаракані і звідти приходили з половцями добиватись собі «частини в Руській землі». Але нічого він не добився – Орден після грюнвальдського досвіду боявся Польщі і не наважився його підтримувати, а тільки тиск з його боку міг бути вирішальним.

Натомість у нападі татар на Поділля у вересні 1448 р. князь Михайло геть не винний, і тут слід повністю погодитись із С. Полеховим [op. cit., s. 220], що для цього просто не було часу.

Натяки, котрі поробили Одровонж і Бучацький, не могли стосуватись Михайла, бо він був відвертим ворогом короля, і це не було таємницею, всі про це знали. Тому Михайлу могли б закинути таке звинувачення виразно (ну, мокрий дощу все одно не боїться). На Поділля ж могли претендувати або нащадки Спитка Мельштинського, або князь Свитригайло – володар сусідньої Волині. Але звинувачувати Свитригайла – це піднімати нову громадянську війну на додаток до війни з Михайлом (не дратуй лихо, поки воно тихо). Будь-що-будь, тут мова йде не про факти, а про думки польських урядовців з приводу фактів – думки, котрі залишились без політичних наслідків.

Але вони мали історіографічні наслідки. Наприклад, у новій книзі В. Гулевича читаємо:

В сентябре 1448 г. какой-то хан напал на Подолье и сильно разорил его. Длугош связывал это событие с тайными переговорами Казимира IV с Калиной, в их основе лежал польско-литовский территориальный спор, в котором король якобы благоволил ВКЛ. Но эти обвинения не имеют оснований, и нападение на Подолье скорее можно связать с приездом к Сайид-Ахмату II кн. Михаила, прибывшего в его Орду, по данным Ордена, не позднее июня 1448 г. […] Можно с уверенностью утверждать, что Калина был послом не враждебного Сайид-Ахмата II, а Хаджи Гирея с которым король и вел тайные переговоры в Каменце о грозящей им обоим опасности от Орды [Гулевич В. От ордынского улуса…, с. 201 – 202].

Все не так!

1, Длугош не пов’язував напад із переговорами з Калиною, а тільки розповів про переговори (підкресливши – йому було невідомо, про що говорили; але це відомо сучасному історику через 650 років). Після цього Длугош розпочав наступний параграф, про подальші події, тобто напад.

2, при цій нагоді Длугош не закидав королю прихильності до литовців.

3, Михайло поїхав до Орди із Молдавії після серпня 1448 р. Лист прокуратора Нідзиці до комтура Остроди з 19 липня 1448 р. [Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz…, s. 235] подає новини з Мазовії, а не з Орди, і там сказано, що Михайло, коли перебував в Мазовії, збирався їхати в Орду. Нідзиця лежить за 50 км на південний схід від Остроди, практично при кордоні Ордена із Мазовією, і природно, що в Остроді першими дізнавалися мазовецькі новини (а може й дбали про їх збирання). Але від Орди Нідзиця лежить дуже далеко (ну, від Солхата – у 1400 км на північний захід), і ясно, що ніяких особливих можливостей отримувати новини прямо з Орди нідзицькі німці не мали. Вони їх і не отримували, цей лист показує ту саму некомпетентність у справах татар, що й інші листи Ордена. І на останок – у листі зовсім немає імені Сеїд-Ахмета (від слова цілком).

Я думаю, – коли Михайло перебував у Мазовії та міркував, що йому робити далі, він десь висловив думку, що поїде до Орди, і вона дійшла до німців. Але якби він уже перебував від червня в Орді, Казимиру зовсім не треба було би піднімати воєнний похід, щоб виганяти його з Молдавії. Ну і Михайло, якщо справді уже тоді здобув прихильність татар, міг би вчинити щось прямо проти короля, а не бігати до Молдавії і потім назад до Орди.

Простою мовою, весь молдавський похід 1448 р. не вписується у запропоновану Гулевичем реконструкцію подій, а відкинути його цілком теж не годиться, бо перебування короля у проміжних пунктах походу, названих Длугошем, засвідчене іншими документами.

4, Калина названий у Длугоша тільки двічі, але навіть із цих мізерних звісток Гулевич використав тільки першу, а відкинув другу. Показати татарам шлях до Кам’янця, щоб вони там могли грабувати – це, безперечно, вияв прихильності Калини (і Хаджі-Гірея) до Польщі!

Думаю, справу із вересневим нападом можна пояснити простіше. Посол із характерним, чисто татарським іменем Калина приїхав дізнатись про наміри польського війська, зібраного біля Кам’янця-Подільського. І дізнався – 1, похід був націлений на Молдавію; 2, король від’їхав, значить дальших дій не буде, походу кінець; 3, військо демобілізується і розходиться.

З такими свіжими й авторитетними розвідувальними даними тільки лінивий не напав би – от татари і напали, знаючи, що не зустрінуть опору. Якщо вони справді з’явились біля Кам’янця-Подільського через два тижні, то виходить, що перебували не далі як за 300 км від нього (5 днів посол повертався, роблячи по 60 км на добу, і 10 днів рухалось військо – по 30 км на добу). Ця віддаль відповідає району десь між Первомайськом і Ананьївом.

При відході татар ми знову бачимо нову подробицю: біля Брацлава Юрша приймав їх «з честю» і навіть «забезпечив» – мабуть, харчами. Можна думати, що цей був той самий Юрша, один із головних партизанів (ну, членів партії) Свитригайла, котрий боронив Луцький замок від поляків у 1431 році. Але Длугош, повідомивши таку нечувану річ, ніяк її не коментував, не говорив ані про зраду, ані про підступи намісника Свитригайла.

Длугош не читав Іпатіївського літопису, а ми читали і знаємо, що попередній подібний випадок мав місце в середині 13 ст., тільки не на середньому Побожжі, а на верхньому, де жили «татарські люди» – болохівці. Не маючи змоги чинити опір татарам самостійно і не маючи надії на верховну владу, вони маневрували як уміли – заради власного порятунку.

Щодо звільнення полонених Теодориком Бучацьким – залишається тільки повторити сказане у попередньому параграфі: так могло бути, але повідомленню не вистачає конкретності, не кажучи вже про підтвердження з інших джерел. Якби ми збирали типові ситуації для історичного роману у стилі «Тараса Бульби» – з практично можливими пригодами, але без конкретних дат / місць / імен (ну, як у повісті Андрія Чайковського «На уходах», 1924 р.) – цей епізод цілком би підійшов. А так залишається сумнів – чи не додати Бучацького до числа «героїв-панфіловців».

Із Бучацьким виникає ще одне запитання. Ось король приїхав до нього в Кам’янець-Подільський, і збирався укласти договір із Молдавією. Якраз була добра нагода нагадати про грамоту 1442 року [Грушевский М. С. Барское староство. – К.: 1893 г., прим. на с. 26], якою король Владислав надав Теодорику землі над Чорним морем, і попросити: «І мені кусочок. Впишіть у договір, щоб молдавани Чорний город мені віддали». Або просити короля підтвердити це надання, або нагадати, щоб молдавський воєвода викупив у нього оцей папір за означену в ньому суму. Але ніяких пригадок цього документу ми в 1448 році не маємо, і виходить, що ця грамота сама в собі містила нагороду (ну, як сучасні ордени).

І оці люди, котрі з бідою захищали від татар Кам’янець-Подільський (точніше, не захищали, а перечікували, поки татари зникнуть самі собою) – збиралися володіти замками і містами на березі Чорного моря!

Подальше спростування, також необхідне

Ну, читач уже, мабуть, звик – якщо я збираюсь писати «спростування», значить, зараз буде щось «із Гулевича». І справді, у нього читаємо:

[Сеїд-Ахмет] в феврале–марте 1448 г. «воевал» Галичину [Гулевич В. От ордынского улуса…, с. 202; при цьому дано посилання на такі джерела: AGZ. T. XIV. № 1996. S. 253. № 2024. S. 257].

Але якщо Гулевич на щось «посилається» – треба ретельно перевіряти, що в тих джерелах насправді написано.

Отже, перше, що треба знати – цитовані акти походять із гродської книги Львівської землі 1448 року.

Перший з них зберігся дуже фрагментарно, на початку там стоїть:

Nobil. Petrus Zolthanski actor proposuit super Iwanis Armenam fratrem Dauid de Leopoli, quia dum Tharthari terram vispiliaverunt alias roswoyowali […] [Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1889, t. 14, № 1996, s. 253; далі текст попсовано, я не хочу в нього вникати].

Шляхетний Петро Жолтанський, позивач, заявив проти вірменина Іваниса, брата Давида зі Львова: коли татари розвоювали землю…

Цей акт записано у книзі між заголовками, датованими 18 лютого 1448 р. і 10 лютого того ж року (так, тут немає суворого хронологічного порядку, мабуть, послідовність трохи поплуталась при перебілюванні актів до книги).

Тут варто відзначити: Жолтанський – із села Жовтанці (нині – Кам’янка-Бузького району Львівської області), за 23 км на північний схід від Львова.

Другий акт зберігся повністю:

G[enero]sus dom[inu]s Andreas de Sennow evincebat Iwanis Armenum fratrem Armeni Dauid de Leopoli, prout prefatum Iwanis nobil. doms. Petrus Zolthanski citaverat dicens, quia dum Tharthari vispiliaverunt terram Russie alias woyowaly, tunc sibi recepit Iohannem iuvenem sui kmethonis dicti Schymkonis de Zolthance et matris Hancze, cum quo iuvene receperunt binos equos alias dwoge kony et triginta capras.

Et doms. Andreas evictor dixit, quia eundem iuvenem pro Rutheno Iakowyecz emit in Luczsko apud Iudeum et eundem econtra pro Rutheno vendidit et mercipotores dixit se habere, quos nominavit videlicet Hrynkonem Luthowyenski et Ioskonem Zamosczky de distr. Premisl.

Et Schymko pater cum Hanka matre dixerunt, quia sibi iuveni filio eorum est nomen Iohannes et non Iakowyecz et est Christianus et non Ruthenus.

Et doms. Petrus Odrowansch de Sprowa Pal[a]t[inu]s et C[a]p[i]t[aneu]s terre Russie glis. dedit ad sentenciandum hanc causam post Convencionem prox. tribus septimanis post f[estum] Penthecostes.

Et ibi doms Palts. interrogando dom. Regem et alios dominos, quomodo ista causa sentenciare debet, debet sentenciari [Akta grodzkie i ziemskie…, t. 14, № 2024, s. 257; запис датований 20 березня 1448 р.].

Шляхетний пан Андрій із Сеннова позивався до вірменина Іваниса, брата вірменина Давида зі Львова, що згаданий Іванис незадовго перед тим говорив шляхетному пану Петру Жолтанському: через те, що у той час татари воювали Руську землю, тоді собі отримав юнака Йогана, кметя згаданого Шимка з Жовтанців і матері Ганки, і за названого юнака вони отримали двох коней та тридцять кіз.

І пан Андрій (позивач) сказав, що того юнака як русина Яковича купив у Луцьку у жида, і він того в якості русина продав і сказав, що він отримує п’яницю, при свідках, які звалися відповідно Гриньком Лютовиським та Юском Замостівським з Перемиського повіту.

І батько Шимко з матір’ю Ганкою сказали, що їх юний син зветься Йоганом, не Яковичем, і є християнином, а не русином.

І пан Петро Одровонж зі Спрови, воєвода і староста Руської землі, ухвалив цю справу [відкласти] до [часу] після Зібрання [до] тижня після святого Духа [13.05.1448 р.].

І той же пан воєвода, розпитавши панів короля та інших панів, які можуть свідчити у цій справі, дасть вирок. [Переклад В. Талаха.]

Віктор Талах, переклавши на моє прохання цей документ, подав до нього такий коментар:

До болю трагічна історія русинського юнака, якого спочатку продали у кабалу луцькому єврею, потім єврей продав його поляку, потім він опинився у батьків (мабуть, утік від шляхетного пана Анджея із Сеннова), які, проте, видавали його не за сина, а за свого «кметя», і віддали за двох коней та 30 кіз вірменину у зв’язку із татарським нападом. Можна припустити, що татари сплюндрували їхнє господарство, і щоб вижити, вони обміняли сина – «кметя» на корисну худобу.

А потім поляк його якось зустрів у вірменина і зажадав власність назад. Найтрагічніше те, що вірменину молодика віддали власні батьки, й дуже імовірно, що й у першому випадку, євреєві з Луцька його продали також вони, а не татари (чого татарам було продавати його у Луцьку).

Оскільки єврейська громада займалася лихварством, продали Іванка майже напевно за борги, але єврею він виявився незручним, «п’яницею» (а що він, Талмуд радо вивчати мав після того як рідні тато з матір’ю його у неволю віддали?), і той продав його полякові.

Про життя в поляка досить красномовно свідчить факт утечі (це було небезпечно, до смерті засікти могли, але все ж таки втік). Ну а про те, що сталося далі, я написав.

Утім на суді Шимко та Ганка вдалися до нових викрутів: оголосили свого сина католиком, бо було кілька папських булл, які забороняли утримувати єдиновірців у рабстві (в такому випадку людина особисто звільнялася, але повинна була працювати на колишнього господаря, доки не відшкодує суму, за яку її було придбано). І нащо татари, коли були такі батьки?

Шкода, що невідомо, чим справа закінчилася, гадаю, якщо Іванко виявився православним, його повернули шляхетному панові Анджею з Сенна у кабалу, і той спустив з хлопця не одну шкуру, а якщо батькам вдалося довести, що він католик – теж віддали панові Анджею відпрацьовувати гроші, за які його було придбано, та й ще вірменину Іванису Шимко та Ганка мусили були відшкодувати вартість коней і кіз, якщо виявилося б, що він не знав про справжній статус Іванка-Яковича (а мабуть, так воно і було).

Новелу можна було б комусь із наших класиків написати, якщо б вони цей сюжет знали.

Отак пояснив цю справу Віктор Талах. А скільки таких драм ховається у давніх актових книгах!

До сюжету про батьків, котрі продають своїх дітей у рабство, маємо ще свідчення з близького часу:

Також вони говорять, що продаж дітей не є гріх, тому що вони суть плоди, дані їм Господом для користі, і що Бог викаже їм більше милості там, куди їх поведуть, аніж разом з їхніми батьками […] Якщо якісь татари потрапляють під нашу владу як невільники, це трапляється тільки тому, що їх викрали або продали у неволю, як я згадав, їхні батьки [Галенко О. Крим у 1438 р.: подорожні нотатки Перо Тафура. – Україна в минулому, 1996 р., т. 8, с. 180, 182].

Якщо ми дивимось на такі торговельні операції як на дикість чи навіть злочин, то не так, виходить, дивились на це люди в давнину. Одна із задач історії як науки – просліджувати зміни поглядів, не приписуючи людям минулого наших сучасних думок. Втім, подальші міркування в цьому напрямку виходить за рамки моєї теми.

На мою думку, згадка про напад татар на Руську землю ніяк не пов’язана із суттю самої справи, з отими конями та козами, а має характер хронологічного репера. «Це було в той рік, коли була повінь на Дністрі», «коли була комета», «коли було сонячне затемнення», «коли обрали зелену плісняву в нашому місті сталась велика пожежа» – всі такі вирази є хронологічними реперами, котрі прив’язують потрібну оповідачу подію до якоїсь загально відомої пам’ятної події або до року, коли сталась ця пам’ятна подія.

Для людей мало освічених така хронологічна система значно доступніша і зрозуміліша, ніж числення абстрактними безликими числами, до того ж досить великими (це нині ми сміливо оперуємо міліонами і навіть міліардами, а давніше великі числа не так легко давались людям). Ще наприкінці 19 ст. в Галичині говорили: «То сі тогди діяло, як кошуцька війна була», тобто угорське національне повстання 1848 – 1849 рр. [Франко І. Я. Галицько-Руські народні приповідки. – Етнографічний збірник, 1907 р., т. 23, с. 300].

Навіть якщо припустити, що уся справа із продажем хлопця розпочалась внаслідок нападу татар (а не просто тоді, коли напали татари), то ясно, що побувати у трьох панів, заробити репутацію «п’яниці» (неповнолітньому?), отримати два імені й дві релігії, тікати і знову попастися хлопець не міг в один день. Скоріше можна думати, що справа, котра розгорталась на теренах двох сусідніх держав, від Луцька до Лютовиськи (а це 250 км), тягнулась кілька років, аж поки докотилась до суду.

Отже, обидві згадки нападу татар показують нам, що предмети судових справ стосуються «того року, коли напали татари». І цей рік зовсім не важко вирахувати. Це був уже розглянутий нами напад 1444 року на Львівську землю, і про нього у Жовтанцях безперечно пам’ятали.

На той час – у середині 15 ст. – ще можна було так датувати події, бо напади траплялись відносно рідко. У кінці того ж століття таке датування виглядало б як «того року, коли навесні розтанув сніг», бо татари привчились нападати регулярно.

Ці судові справи є відгомоном нападу 1444 року, і не говорять про нові, ще не відомі нам напади.

Але у В. Гулевича виходить, що татари в 1448 році нападали аж двічі – один раз у лютому, а другий раз у березні (і на одне й те саме село Жовтанці, виходить?). І не просто татари, а сам хан! І не аби-який хан, а конкретно Сеїд-Ахмет!

Все це – помилкова інтерпретація лапідарних звісток дуже мало вивчених джерел. Ніяких нових «нападів татар» у 1448 році з них витягнути не можна.