Напад татар 1444 року
Микола Жарких
Лист Збігнева Олесницького
Про наступний напад татар повідомляє недатований лист краківського єпископа Збігнева Олесницького до короля Владислава 3-го. Нагадаю, що король в 1440 р. як виїхав до Угорщини, так ніколи до Польщі вже не повернувся; польський уряд очолював єпископ Збігнев, і ось як він писав:
Serenissime princeps, domine gratiosissime!
Alta nimis atque grandis calamitas, qua hoc regnum vestrum Poloniae inclitum et nativum percussum et novissime afflictum est, dum mihi sua acerbitate immensa excutet lacrimas, sermone quo que subministravit, ut de eius desolatione et oppressione ad vos eius regem verbum faciam.
Diebus siquidem Pentecosten proxime transactis, Tartari v. s. et fidei catholicae hostes crudelissimi, terras Russiae ingressi, magnum catholicorum numerum in perpetuam servitutem cum rebus et peccoribus multis abduxerunt, in tantumque furor et audacia eorum ascenderat, ut usque ad suburbia Leopolis grassati sint, multasque villas etiam ultra Leopolim depopulati.
Complevit dominus Deus furorem suum et gravissime se per vos [per nos – поправка С. Квятковського] offensum indicat, dum eius ira atque ultio per rabiem barbarorum in nos desaeviat.
Multa enim millia virginum et omnis sexus hominum partim trucidata partim abducta sunt.
Nec finem dolorum suorum receperunt hi, qui parentes, qui filias, fratres caros et necessarios suos in illam perpetuam servitutem delatos deplorant [Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – Cracoviae, 1876, , pars 1, № 121, p. 133 – 134].
У моєму робітничо-селянському перекладі:
Найясніший господарю, найласкавіший пане!
Про надзвичайно глибокі й великі нещастя, котрі обрушилися на ваше славне й дідичне Польське королівство і останнім часом завдали жалю, аж мені їх незмірні скорботи витисли сльози, про відомості з цього приводу (його [королівства] спустошення та пригнічення) – до нашого короля надсилаю повідомлення.
Днями після кінця П’ятидесятниці татари – найжорстокіші вороги вашої світлості і католицької віри – вдерлися у землі Русі, захопили у вічну неволю багато визначних католиків з численними речами та худобою, і до такої міри піднесли лють і завзяття, що просунулись були до передмість Львова і багато сіл навіть поза Львовом [мабуть, далі на захід] спустошили.
Довершив пан бог гнів свій і дуже тяжкий удар через них завдав, поки його лють і помста через шаленство варварів над нами лютувала би.
Так, багато тисяч дівчат та людей обох статей були частково зарізані, частково захоплені.
Навіть це ще не кінець нашого страждання, – ремствують ті, у кого батьків, у кого дітей, братів, рідних і близьких своїх у це вічне рабство виведено.
Далі єпископ ще в кількох кучерявих реченнях розвинув тему страждань і нарікань на короля та начальників (я не годен їх відтворити) і перейшов до інших нещасть, зокрема нападу князя Болеслава Опольського на польських купців.
Коли це було? Видавці листа – Август Соколовський та Юзеф Шуйський – приточили його до звістки Длугоша з 1442 року, і це досить правдоподібно, бо співпадають: 1, напад татар; 2, на околиці Львова; 3, біля Зелених свят. Вони зазначили також, що оповідання Длугоша про стосунки у Польщі (яке я не розглядаю) є ніби повторенням цього листа. Але чи справді це був 1442-й рік?
Перша звістка Яна Длугоша (1442 р.)
У Длугоша подібна звістка повторена двічі. Перший раз вона поставлена під 1442 роком. Там розповідається про похід польських панів на Сілезію проти розбійників, котрі нападали на володіння отих панів. Далі він записав [я подаю скорочений виклад, не переклад]:
Того самого року близько Зелених свят [20.05.1442 р.] татари з великим військом напали на Поділля і Русь. Вони не зустріли ніякого опору і пустошили аж до Львова. Поділились на багато відділів і розбіглись вільно, захоплюючи полон.
Коли татари з великою кількістю захоплених людей і худоби повертались, шляхтич Віндика, державець Глинян [35 км на схід від Львова, у Золочівському районі Львівської області], напав на них зі своїм невеликим відділом і звільнив частину полону, але сам загинув з усім своїм загоном.
Якби уся руська шляхта була такого самого духу, – окликає Длугош, – ніколи б татари не виводили цілі тисячі народу у вічну неволю, а Русь і Поділля не були б постійно спустошені.
Своє повчання про псування старих добрих польських звичаїв Длугош завершив таким реченням:
Та зла справа погіршувалась через захланність польських панів, які, здобувши від короля надання міст і сіл на Русі й Поділлі, виганяли з них давніх мешканців і дідичів, а ті, притиснені бідою, зубожінням та безнадійністю, тікали до татар і схиляли їх потім до спустошення земель Русі й маєтків, з яких їх було вигнано [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2009, Ks. 11, Ks. 12, – 311].
Друга звістка Яна Длугоша (1444 р.)
В другий раз він коротко згадав про цю подію під 1444 роком:
Польські посли просили короля приїхати до Польщі і долучали повідомлення про шкоди, яких зазнало королівство під час його відсутності – внаслідок спустошення земель Русі татарами (які теж того року близько Зелених свят [31.05.1444 р.] напали на королівство, сіючи безкарно спустошення до передмість Львова, і багато тисяч душ запровадили у вічну неволю) [Jana Długosza Roczniki…, s. 322].
І далі Длугош згадав про конфлікт Петра Шафранця із князем Болеславом Опольським, про що йшлося у листі Олесницького.
Тут бачимо, що Длугош коротко зреферував лист Олесницького, але приточив його до «того року» – тобто до 1444-го.
Далі в цій же річній статті Длугош ще раз звернувся до теми листа Олесницького. Він записав, що король Владислав збирався на Зелені свята приїхати до Польщі, але угорці йому відрадили це робити. Тоді опольський князь Болеслав, який боявся короля, набрався сміливості й напав на польських купців, котрі їхали на день св. Іоана Хрестителя [24 червня] на ярмарок до Вроцлава [Jana Długosza Roczniki…, s. 328 – 330].
Оскільки: 1, лист Олесницького написано по свіжих слідах подій; 2, в ньому злучено звістки про напад татар і про князя Болеслава; 3, про грабіж, учинений Болеславом, знаємо тільки під 1444 роком – слід лист і напад татар датувати також 1444 роком, а запис Длугоша під 1442 роком вважати помилковим подвоєнням.
Так міркував С. Квятковський [Kwiatkowski S. . – Lw.: 1883, s. 43 (відбитка з Przewodnik naukowy i literacki; тут і поправка до листа Олесницького, наведена вище)], і з ним згоджуються коментатори Длугоша [Rozbiór krytyczny Annalium Poloniae Jana Długosza z lat 1385 – 1444. – Wrocław: 1961, , s. 330].
Оце стільки ми знаємо про цей напад татар.
Аналіз повідомлень
А тепер вправа для самостійного мислення: перечитайте ще раз звістки джерел і знайдіть там ім’я татарського хана Сеїд-Ахмета.
Га, не знайшли? От і я не знайшов цього імені в історичних джерелах, а тільки у книзі В. Гулевича:
В 1442 г. Сайид-Ахмат II с большими силами нападает на Галичину и Подолье [Гулевич В. : Крым в 1399–1502 гг. – Казань: 2018 г., с. 195].
А між тим ім’я нападника мало в той час практичне значення – якщо намагатись рятувати полонених (викупати чи обмінювати), то треба знати, де їх шукати. І от його сучасники не знали.
Ні, я не сумніваюсь, що напад був, і не сумніваюсь, що напали саме татари. Тільки ім’я хана приточене сюди «оплошно и не справясь с делом». Ну, як у старорежимній радянській міліції, коли вдавалось злапати кого на значному злочині, йому «рекомендували зізнатися» ще у кількох менших злочинах – при нашій системі поглинання меншого злочину більшим покарання виходило таке саме, а відсоток «успішно розкритих» справ зростав. Так і тут: все одно Сеїд-Ахмет уже завинив перед судом історії за напад 1438 року, так нехай ще і цей на себе візьме. Сім бід – один одвіт, як каже приповідка.
Також красива побудова Гулевича – коли навесні 1442 р. Сеїд-Ахмет з військом вийшов із Криму, щоб напасти на Русь, цим скористався Хаджі-Гірей і захопив Крим – терпить крах при уважнішому розгляді джерел. Так, мої любі, завжди буває, коли за написання оглядової книги беруться перед докладним вивченням окремих епізодів, і не один Гулевич на це хворіє.
Я не буду повторювати всіх тих міркувань, що висловив був з приводу нападу 1438 року, але все-таки зазначу, що влада Великого князівства Литовського нічого не знала про цей напад, хоча татари знову двічі пройшли через «литовську» Брацлавщину. Ані великий князь Казимир у Вільні, ані князь Свитригайло у Луцьку – формальний «володар» Брацлавщини – цим не переймались.
Варто відзначити нові риси у зв’язку з цим походом:
1, тактика поділу великого татарського війська на дрібні загони, які розсипаються по значній території (здається, перша така згадка);
2, татари захопили худобу й полон (знову перша згадка!).
І якби вони обмежувались тим, що захоплювали якихось там русинів, котрих польські пани рахували за одно із худобою! Ні, вони захопили «багатьох визначних католиків», а це вже повне неподобство (не по фен-шую, як нині модно говорити). Щоправда, в даному конкретному випадку ми не знаємо жодного конкретного імені, але скоро й імена побачимо.
3, татари дійшли до самого Львова і махали на нього шапками. Таким чином, Львів став містом на татарському кордоні і був ним упродовж наступних двох з половиною століть (повторю: останній раз татари махали шапками на Львів у 1695 році).
На цьому місці я хочу підкреслити, що буквально так розуміли ситуацію Львова сучасники подій. 21 липня 1448 р. війт містечка Дзялдова написав до комтура Остроди листа, де зокрема повідомляв, що король Казимир виїхав до Львова «на татарську границю» [лист з архіва Тевтонського ордена в цілості не опублікований, цитату наведено: Polechow S. – walka o spadek po ojcu. – «Ojcowie i synowie. O tron, władzę, dziedzictwo. W 700 rocznicę narodzin Karola IV Luksemburskiego, króla czeskiego i cesarza, 1316-1378», Gdańsk, 2018, s. 219].
Далі, ми не маємо ніяких незалежних свідчень про власника Глинян – шляхтича Віндику.
Тут трохи дивно виглядає твердження коментаторів Длугоша, що «битва Віндики біля Львова підтверджується руськими джерелами під 1444 р.» [Rozbiór krytyczny…, s. 330]. «Руські джерела» тут – власне Густинський літопис, у якому читаємо: «В літо 6950 [1442] […] В це літо татари багато зла наробили біля Львова вогнем і мечем» [Полное собрание русских летописей. – Спб.: 1843 г., т. 2, с. 356 = 2003 г., т. 40, с. 135] – і тільки. За звичаєм автора літопису, на березі проти цього запису він позначив джерела: «Мартин Бельський; Кромер». Отже, 1, тут немає дати 1444 р., є 1442 р.; 2, немає імені Віндики й битви; 3, вся звістка є скороченням того ж Длугоша, запозиченим через друковані історії 16 ст.
Я не заперечую, що подібні випадки зіткнень малих польських відділів із татарами і повної загибелі цих відділів могли мати місце (ну, як «січа при Керженці»), але не бачу підстав визнати за правдивий даний конкретний випадок.
Це – не що більше як ранній прояв «победобесия», коли відсутність реальних успіхів у війні підміняється пишними вигадками. Найбільш відомий випадок – «», «подвиг» яких був від першого до останнього слова вигаданий в Москві в редакції газети «Красная звезда». Длугошу було не першина робити такі патріотичні ампліфікації – пригадаймо його опис битви на Ворсклі [Жарких М. І. Польські літописи про битву на Ворсклі 1399 р. – К.: 2017 р., розділ «Ян Длугош (1470-і роки)»].
При цьому не можна не погодитись із Длугошем – якби польська шляхта справді була така смілива, як то виходило на папері, то татари не наважувались би нападати. Ну, спартанці на це могли б відповісти лаконічно: «Якби».
Також новий момент – міркування Длугоша, що вигнані з маєтків власники (русини, ясна річ) тікали до татар і заради помсти наводили їх на підвладні Польщі землі. Тут, я думаю, маємо узагальнення якогось одного випадку, нам конкретно невідомого, або просто теоретичне міркування, що так могло бути.
Так могло бути, бо «еластична спільнота» польської шляхти була еластичною тільки для своїх (поляків-католиків), а рішуче відкидала чужих. Всі спроби русинів-українців втиснутися в згуртовані ряди польської шляхти закінчувалися їх повним вигнанням. Навіть козацька верхівка, нобілітована в 1658 році рішенням сейму, нічим з тих своїх шляхетських прав не скористалась, а її лідер Іван Виговський був розстріляний справжніми (не саморобними) польськими шляхтичами. «А що, допомогли тобі ляхи ті, сину?»
Проте конкретних випадків, щоб вигнані горе-власники наводили татар, і в пізніших часах я не пригадую.
Необхідне спростування
Після розгляду звісток про реальний напад татар 1444 р. треба поговорити про деякі звістки, помилково приточені до цього року. У названій книзі В. Гулевича читаємо:
В 1443–1444 гг. он [Сеїд-Ахмет] опустошал Подолье [Гулевич В. От ордынского улуса…, с. 201 – 202, з посиланням на такі джерела: Грушевский М. Барское староство. С. 144–145 прим. 3 (7 января 1444 г.). Ср.: Seruga J. w zbiorach bibljoteczno-muzealnych hr. Tarnowskich w Suchej. Kraków: Nakładem Juliusza hr. Tarnowskiego, 1936. № 20. S. 20. № 25. S. 22. Callimachi Ph. Historia de rege Vladislao / Ed. I. Lichońska; comment. T. Kowalewski. Varsoviae: Państwowe wydawnictwo naukowe, 1961. P. 108, 156].
Чи справді так? Чи справді я через властиву дилетантам недбалість пропустив таку масу джерельних свідчень по темі?
У Грушевського наведена грамота Теодорика Бучацького для Миколая Фурмана на села Воєводинці та Окунів. Там немає згадки не тільки про Сеїд-Ахмета, але навіть про «хана», а тільки: «Quia terra Podoliae, quae desolationem paganocen[sem] invasionem pati dinoscentur…» [Оскільки Подільська земля, спустошена нападом поганих, цим відрізняється…]. Тут може бути пригадка нападу 1438 р., але ніяк не можна з цього видобути, що запис зроблено по свіжих слідах якогось нового нападу.
У Ю. Серуги під № 20 наведена регеста грамоти Свитригайла для Радиша на село Козлів, датована 14 березня 1445 р. Нині цю грамоту датують першими роками 15 ст. [Полехов С. . – М.: 2015 г., с. 511 – 512], а про татар там згадано у зв’язку з можливою «татарською даниною». Де тут Гулевич побачив похід? Де побачив хана? Де побачив Сеїд-Ахмета? – ніяк не можу зрозуміти.
У того ж Ю. Серуги під № 25 наведена регеста грамоти короля Казимира для Сенька (руського писаря при Теодорику Бучацькому) на село Вербку в Летичівському повіті. Король мотивував надання «бажанням залюднити знищений край та нагородити вірність Сенька». Знову змушений повторити: тут немає ані Сеїд-Ахмета, ані безіменного хана, ні татар, ні навіть «поганців». Ким / чим край спустошений (саранчою? епідемією?) – з регести не видно. І чому В. Гулевич вирішив приточити документ 1452 року до подій 1443 – 1444 років – я теж не можу збагнути.
Нарешті, Ф. Каллімах. Він народився в 1437 р. у Сан-Джіміньяно… Гм, а це далеко від Бердичева? Страшенна глушина, 1500 км (а від Кракова – 1000 км). В цей час і далеко пізніше він не мав ніякого поняття ані про Краків, ані про Польщу, ані про її короля Владислава 3-го. Допіру в 1470 р. Ф. К. випірнув у – маєтку львівських католицьких архієпископів (звичаю тікати до Москви тоді ще не знали). Архієпископом на той час був Григорій із Санока, і Ф. К. написав його біографію. Потім Ф. К. прибився до королівського двору в Кракові і учив латини дітей короля Казимира, майбутніх королів – Ян-Ольбрахта й Олександра. У Кракові він і помер в 1496 р.
Безсумнівно, що В. Гулевич не розкривав тієї книги, на яку він «посилається», бо видання 1961 року має інший титул – «De rebus gestis a Vladislao Polonorum atque Hungarorum rege libri tres». Менше з тим, коли історик-професіонал дає вказівку, я, дилетант, повинен слухатись.
У Каллімаха сказано:
Tymczasem doniesiono z Polski, że Tatarzy na Podole napadli […] Korzystali z tego Tatarzy i nadbiegłszy na Ruś i Podole, okropnie krainy te zniszczyli [F. Kallimacha Geminiańczyka czyli O klęsce warneńskiej. – Warszawa: 1854, s. 119, 166].
Я цитую польський переклад М. Гліщинського, а не латинський оригінал, але «татари» у будь-якому перекладі залишаться «татарами». Зрештою, бажаючі можуть подивитись перше видання самостійно [P. Callimachi Geminianensis seu clade Varnensi. – Augustae Vindelicorum: 1519].
Коли ж Ф. К. написав оці рядки? Наука цього не знає, знає тільки, що надруковано цей твір вперше в 1519 році. Орієнтовно можна думати, що Ф. К. написав його десь в останні 20..25 років свого життя, тобто в 1471..1476 – 1496 роках. І якщо твір писався через 27..52 роки після смерті короля Владислава, природним мусить бути запитання – а звідки Ф. К. довідався про діяння короля, якого він навіть близько не бачив?
Ну, такими дрібницями справжні академічні історики не переймаються.
Отже, якісь там татари напали на якесь там Поділля, та ще на якусь там Русь. І це – все, що Каллімах повідомив про татар!
Природне запитання, котре виникло у мене, дилетанта (але не в історика-професіонала) – коли ці напади відбувались?
Тут є над чим подумати, бо в усьому творі Ф. К. немає жодної дати, і поки що не знайшлося бажаючих прокоментувати його з розстановкою дат (ну, так, як пізніший редактор розставив дати у Галицько-Волинському літописі).
Я заглиблюватись у каллімахо-знавство не збираюсь, розгляну нашвидкоруч. Після першого процитованого фрагмента Ф. К. перейшов до справи за участю Телефуса, про якого Длугош писав під 1442 роком. Після другого фрагменту він розповідав про підготовку війни проти турків та участь у цьому бана Франко (у Длугоша цей бан згаданий під 1444 роком).
Висновок: в обох випадках ми маємо скорочення розглянутих вище повідомлень Длугоша.
А хто б сумнівався? Кожен пізніший польський історик, коли писав про події до 1480 року, спирався на Длугоша, і тому перший крок джерелознавчого аналізу тут – порівняти написане пізніше з Длугошем. Ну, про це тільки ми, відставні фізики-теоретики, знаємо, а історики-професіонали на це не зважають.
Паки запитую: де у Каллімаха В. Гулевич побачив «хана»? Де тут він побачив «Сеїд-Ахмета»? Де він побачив дату 1443 – 1444 роки?
Один рядок, так поважно обставлений аж чотирма джерелами, виявився чистою вигадкою, бо жодне з цих джерел нічого не говорить про те, що нам повідав В. Гулевич.