Справи з татарами (1449 – 1451 рр.)
Микола Жарких
1449 рік
На дії князя Михайла Сигізмундовича із татарами на Сіверщині у 1449 році я не можу зараз відволікатись, зауважу тільки, що в опис цих подій Длугош не назвав імені хана і навіть про самого хана не згадував, тільки про «татар» [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1445-1461. – Warszawa : 2009, s. 88].
Ну, і щоб два рази не вставати: якщо побачите у В. Гулевича:
Казимир IV вынужден был отправить против хана [Сеїд-Ахмета] сильное войско, поскольку тот обещал кн. Михаилу помощь в борьбе за трон ВКЛ [Гулевич В. От ордынского улуса к ханству Гиреев: Крым в 1399–1502 гг. – Казань: 2018 г., с. 202, із посиланням на Index corporis historico-diplomatici Livoniae, Esthoniae, Curoniae… – Riga-Dorpat, 1833, Theil 1, № 1708, S. 357],
– то знайте, що в названій регесті згадано тільки «литовського князя Михайла і татар», а немає згадки про хана ніже його імені.
Більше про ці дії Михайла і татар – у статті С. Полехова [Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz – walka o spadek po ojcu. – «Ojcowie i synowie. O tron, władzę, dziedzictwo. W 700 rocznicę narodzin Karola IV Luksemburskiego, króla czeskiego i cesarza, 1316-1378», Gdańsk, 2018, s. 223 – 224].
Далі Длугош розповів, що на з’їзді у Петрокові в грудні 1449 р. «відбулося багато корисних розмов, а особливо на тему оборони Русі й Поділля від татар» [Jana Długosza Roczniki…, s. 99].
«Корисні розмови», мої любі, невдовзі дали свої наслідки, як ми ще побачимо.
Молдавська пригода 1450 року
На початку цього року Длугош розповів про похід нашого знайомого Яна з Сенна (названого тут Олеським, володаря Олеська в Буському районі Львівської області) у Молдавію.
За наказом короля Казимира Ян вигнав воєводу Богдана і передав головні замки Молдавії воєводі Олександру (попри його неповноліття). При цьому королю радили, абі він не упустив доброї нагоди: вигнав Богдана, Олександра винагородив би якимось маєтком на Русі, а корисну землю Молдавію, багату також завдяки своєму порту Білгороду, захопив і приєднав до Польського королівства. Але король на це не пристав, а наказав львівському воєводі Петру Одровонжу [іншому нашому знайомому] разом із сандомирським каштеляном Предбором з Конецполя зібрати військо і допомагати Олександру проти Богдана [Jana Długosza Roczniki…, s. 103 – 104].
Чим це повідомлення для нас цікаве? А тим, що поляки уже не покладались на паперові «порти і міста», подаровані Теодорику Бучацькому в 1442 році. Замість них вони планували захопити цілком реальний порт Білгород. Користь від нього через три роки зійшла до нуля, бо турки захопили Константинополь і вся чорноморська торгівля була зруйнована.
Але Петро Одровонж того вже не побачив…
24 червня 1450 р. нове польське військо прибуло до Львова, звідти рушило до Кам’янця-Подільського, де до нього долучився загін з Поділля на чолі з Теодориком Бучацьким (ну як же без нього будуть ділити Молдавію?!). Військо дійшло до міста Липовець над річкою Липовець і тут уклало мир із… Так, із Богданом, визнавши його воєводою Молдавії! Варто було трудитись?
Після такого славного успіху поляки почали відступати, але біля села Красне (нині Васлуйського повіту в Румунії, над рікою Сіретом) військо Богдана напало на них і збило на пір’я. Загинули Петро Одровонж, наш знайомий Михайло Бучацький (небіж Теодорика, в рамках моєї нумерації – 4-й) та інші (всього Длугош назвав 9 імен). Це сталось 6 вересня 1450 р. [Jana Długosza Roczniki…, s. 106 – 109], і саме цю подію називають битвою на Красному полі.
До цього можна хіба додати, що місто Липовець, якого не знайшли коментатори Длугоша, може бути сучасним селом Липовець Васлуйського повіту Румунії – воно лежить у 10 км на захід від згаданого села Красне.
Теодорик Бучацький врятувався з цієї нещасливої для поляків битви і міг на власному досвіді переконатись, що реально володіти портами й містами на Чорному морі – то не така легка справа, як отримувати папери, хоча б і від самого короля.
Напад татар 1450 року
Про цей напад Длугош розповів так:
Хан Сеїд-Ахмет, почувши, що поляки з Русі й Поділля пішли до Молдавії, несподівано напав на Поділля й Русь з великим військом. Воно поділилось на відділи, дійшло аж до Городка (на захід від Львова), пройшло околиці Олеська, дійшло до границі Белзької землі і мало що не злапало мазовецького князя Владислава, котрий полював у тих місцях. Паніка була така велика, що ніхто не думав боронитись, а тільки тікати [Jana Długosza Roczniki…, s. 109 – 110].
Тікати! Такий був перший наслідок «корисних розмов» про оборону від татар.
Ну і молдавські недобитки, коли повернулись до своїх осель, – продовжував Длугош, – гірко нарікали, що під час їх відсутності їх жінок і дітей забрано в неволю.
«Жадность фраера сгубила, або Шукаючи чужої землі, свою втратиш» – таку назву можна було би дати цьому акту оголошеної вище трагікомедії.
Несподівано! Ніколи такого не було і оце знову! Попередніх чотирьох випадків було не досить, аби переконатись: татарам властиво нападати на сусідні землі, де вони не зустрічають ніякого опору.
Але що справді було несподівано – так це звернення короля Казимира до папи Миколая 5-го, котрий у відповідь оголосив 7 грудня 1450 р. свято у володіннях Казимира з нагоди перемоги над татарами і відпустив гріхи переможцям! [Регеста: Каталог пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові. – К.: 1972 р., № 167, с. 94].
Эй, Полкан! Труби победу!
Я домой с невестой еду!
Як бачимо, клоуни при владі бували й раніше, не тільки в наш час.
Щодо географії цього набігу можна зауважити: Белзька земля лежала зовсім поруч із Олеськом, до неї належав Буськ (20 км на захід від Олеська), Сокаль (72 км на північний захід), та й сам Белз лежав у 80 км на північний захід від Олеська. І всі ці міста тепер були «на татарській границі».
Я не думаю, що Сеїд-Ахмет справді знав про польських похід у Молдавію і поставив свій напад у залежність від нього. Вважаю це випадковим збігом у часі, з якого Длугош зробив причинний зв’язок.
Я думаю, що цей напад відбився у двох не дуже ясних для мене записах Львівського гродського суду, зроблених 23 січня 1451 р. В обох сказано:
Iura / termini castri positi sunt quatuor septim. propter gweram Tartharorum [Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1889, t. 14, № 2385, 2386, s. 308].
Строки судового розгляду у замку встановлено за чотири тижні через татарську війну.
Ясно, що це не означає якийсь новий напад татар на Галичину, як уявляє собі В. Гулевич [Гулевич В. От ордынского улуса…, с. 206], тому що і перед тим, від самого літа 1450 року, і після того, у перших місяцях 1451 року, записи до гродської книги вносились регулярно і ніяка «татарська війна» їм не заважала. Я думаю, що відкладення цієї однієї справи Петра Волчка проти Сандковича (№ 2385) було пов’язано з особистими обставинами сторін (наприклад, хтось не міг прибути на суд своєчасно, і виставив як причину «татарську війну». Можливо, просто було «запалення хитрості», коли сторона, котра відчуває свій програш, намагається відтягнути вирок).
Нарешті, не можна повністю виключити, що «татарська війна» – це якийсь фразеологічний зворот, як у Степана Руданського «турецька війна» евфемістично позначала забаву з чужою жінкою (Війна, 1859). Добре, що тут ми маємо докладний текст, а якби мали тільки згадку «анекдота Руданського про турецьку війну» – можна було би бозна що подумати. Із того, що словника таких зворотів, уживаних львівськими латинськими писарями у 15 ст., ще не складено, не випливає, що таких зворотів не могло бути. Писар нотував справу так, щоб було зрозуміло йому, писареві, і зовсім не дбав про зрозумілість написаного для сторонніх людей. Нотую це міркування задля того, що при розборі мало зрозумілих повідомлень не слід нехтувати ніякими можливостями.
1451 рік
А що ж думав собі уряд Великого князівства Литовського, котре номінально «володіло» Брацлавщиною? Як він поставився до перетворення цієї землі на прохідний двір для татарських нападів на території, що лежали далі на захід?
Литовський уряд на чолі із великим князем Казимиром провів нараду у Вільні на початку 1451 року, на якій обговорювалось питання… як відібрати Поділля та Луцьк від поляків, власне, від польського короля Казимира! [Jana Długosza Roczniki…, s. 112]
Казимир, прецінь, почувався на своїх двох стільцях цілком упевнено й діяльно інтригував з литовцями проти поляків, а з поляками – проти литовців. Я уже був реферував справу словесної боротьби за Поділля (за Длугошем) [Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Длугош про справу Поділля»], але в контексті розгляду татарських нападів ця нарада виглядає особливо комічно. Мало було литовцям одного воза без коліс у вигляді Брацлавщини, так треба ще й другий такий самий віз придбати у вигляді Поділля!
Литовські пани нічого не забули і нічому не навчились. Досвід кам’янецької революції 1430 року показав дуже виразно, що не можна володіти Поділлям усупереч волі місцевої шляхти, котра уся була польська.
При цій нагоді Длугош пригадав, що Луцьк (у якому княжив на той час Свитригайло) був частиною Польщі. Це була увертюра до наступних розмов на тему: от старий хворий Свитригайло помре (це сталось 10 лютого 1452 р.), то добре було би з цієї нагоди приєднати його володіння до Польщі. У змаганні за перетягання возу без коліс з’явився, таким чином, новий гравець. Але за весь час волинського княжіння Свитригайла Длугош не згадав про нього жодного разу – ця «частина Польщі» його не обходила. І в такий спосіб Волинь разом із Брацлавщиною опинились «поза зоною досяжності» історичних джерел.
Ще одна згадка про напади татар міститься у листі краківського воєводи Яна Тенчинського, відісланому з Тенчина близько 11 червня 1451 р. до з’їзду сенаторів у Петрокові:
Cognita namque est v. dom. continua terrae Russiae depopulatio et christianae gentis per impios Tataros abductio in miseram servitutem, quarum exuberans calamitas omnium mentes audientium perturbat, cum non sit dies unica, qua secure in domibus se sperant permanere [Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – Cracoviae, 1876, t. 1, pars 2, № 112, p. 120].
Відомо вам, вельможним панам, що Руська земля постійно спустошується, а християн нечестиві татари викрадають у нещасне рабство, про надмірні лиха яких всі чули й переживають, і це не перший день, що [вони] не сподіваються у своїх домах безпечно перебувати. [Переклад В. Талаха.]
Безперечно, це не є пригадка якогось одного конкретного нападу, а узагальнене бачення ситуації. Маємо тут зразок отих «корисних розмов», які вели польські урядовці з нагоди татар.
І з цього приводу слід запитати: а де ж аналогічні меморандуми руського та подільського воєвод? Хіба вони не сенатори? Та й каштеляни на цих землях водились, і єпископи були у Львові та Кам’янці-Подільському, теж сенаторську гідність мали. Чи їх татарські напади не обходили?