Напад татар 1452 року
Микола Жарких
Напад на Рів
І от у клопотах в справі володіння Луцьком, котрі виникли після смерті князя Свитригайла (10 лютого 1452 р.), як польські, так і литовські очільники цілком занедбали татарську справу.
Але татари про неї пам’ятали, і про наступну пригоду Длугош розповів так:
У четвер перед святом св. Іоана Хрестителя [отже, 24 червня 1452 р.] татари, вдершись на землі Поділля, наробили багато шкод, убиваючи християн і палячи села. Здобувають також замок Рів і беруть у ньому в неволю шляхтича Стогнева Рея гербу Окша, із жінкою та дітьми, і забивають зем’янина Мрочку та інших зем’ян, а інших людей запроваджують до жорстокої неволі.
Твердили, що це нещастя трапилось через те, що подільський староста Теодорик Бучацький брехав, що умістив у степах сторожу, аби вона донесла про раптовий татарський наїзд. Докоряли йому, що він ніколи того не зробив [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1445-1461. – Warszawa : 2009, ].
Відлуння цього запису, запозичене через друковані польські історичні праці 16 ст., маємо в Густинському літописі:
В літо 6960 (1452) […] цього літа татари великі пакості на Поділлі поробили, і Бар спалили, а потім і довкола Львова пакості творили; і не могли їх наші перемогти [Полное собрание русских летописей. – Спб.: 1843 г., т. 2, с. 356 = 2003 г., т. 40, с. 136, з посиланням на Кромера та «Мартина Бельського»].
В цьому записі цікаво все!
Перш за все – село Рів на річці такої ж назви (майбутнє місто Бар). Воно вперше згадується в 1435 р. – було надане Георгію Кунцовичу, а в 1443 р. було надане Стогневу Рею [Zbiór dokumentów małopolskich, cz. 8, № 2446]. Тепер ми бачимо тут замок. Де саме він знаходився – невідомо (збережене замчище в Барі веде початок від 1530-х років), і так само невідомо, що це була за споруда. Скоріше за все, це був двір, обгороджений дерев’яним частоколом, як і більшість замків України.
Але все ж таки це було якесь укріплення, котрого раніше ми не бачили, і котре прославилось тим, що його захопили татари. Татари, мої любі! озброєні в аркани, захалявні ножі та луки зі стрілами – здобувають укріплення! (Ми, татари, здобули замок? Де замок? Що за замок? Ми не знаємо ніякого замка! Ми хотіли тільки дізнатись, чи цей частокіл від вовків добре стоїть, і злегка його постукали, а воно он що вийшло! Ай-яй-яй!)
Таке траплялось не дуже часто, і тому можна зрозуміти, що даний випадок наробив шуму.
Також ми тут не бачимо імені татарського командира, котрий вчинив цей напад. Думаю, що польські розвідники (якщо такі взагалі були) не зуміли його дізнатись.
Також ми тут бачимо першого відомого нам на ім’я шляхтича, який потрапив у татарський полон (і мабуть не повернувся з нього, бо більше про цього Стогнева не чути).
Також ми тут бачимо зем’ян (нібито як шляхтичів, але podlejszego gatunku) – вперше на цій території, далі цей термін буде зустрічатись часто.
Далі, Рів розташований на крайньому сході Подільського воєводства, при його межі із Брацлавщиною, тобто у зоні відповідальності Теодорика Бучацького як подільського старости.
Але староста – посада адміністративна (судова) і господарська, а командувати військом мав би воєвода, хіба ні? Так от про подільського воєводу – Грицька Кирдея – тут не йдеться, неначе його взагалі не існувало.
Теорія і практика степової сторожі
Бачимо тут першу згадку про степову сторожу – новий тактичний прийом, котрий слід вважати результатом осмислення досвіду попередніх татарських нападів.
Але ж Подільське воєводство ніде не межувало зі степом, на півдні воно було обмежене середньої течією Дністра, а на сході – річко Мурафою, за котрою починалась уже «литовська» Брацлавщина. Здавалось би, обов’язок тримати польову сторожу і надавати якщо не воєнну допомогу, то принаймні інформацію про рух татар лежав на литовській стороні.
Так біда була в тому, що сторожу треба організовувати й забезпечувати, а для цього потрібно начальство. І саме його – начальства – на «литовській» Брацлавщині ми не бачимо, і Теодорик це знав краще за всіх, тому й не покладався на допомогу з брацлавського боку, ігнорував цей «державний кордон» і виставив сторожу у степи.
Степи ж починаються на південь від Кодими, і можна спробувати провести «командно-штабну гру» на тему «Розгортання степової варти».
Приймемо умовно, що ми виставили варту в районі сучасного Первомайська, при гирлі Кодими. Звідти до Кам’янця-Подільського – 330 км, і забезпечення варти на такій великій віддалі – само по собі непросте завдання. Бажано було би мати базу для неї десь у ближчому тилу, у тому ж Брацлаві, але він у нас – «литовський» і в нашій грі участі не бере.
Отже, татари наблизилися, і варта їх своєчасно помітила, і зуміла відійти непоміченою, і не стягнути за собою погоні. Позначимо цей день через Х, і від нього будемо рахувати далі. Через 5.5 діб (Х + 6) варта, долаючи по 60 км на добу, принесла вість про татар до Теодорика в Кам’янець.
Далі припускаємо, що Теодорик не став говорити гінцю: «Приходь до мене на наступному тижні, коли я буду в кращому гуморі», а негайно підхопився і розписав мобілізацію своїх сил, призначивши збір через тиждень у Кам’янці (Х + 13). Тут ми припускаємо, що упродовж тижня зможуть зібратись воїни, що живуть не далі 100 км від Кам’янця.
Далі постає питання – куди рухатись? З одиничного спостереження варти нелегко зміркувати, куди йдуть татари і які їхні наміри. Але припустимо, що командир визначив усе правильно і вирішив зустріти татар на вододілі Дністра і Бога (в майбутньому цей шлях отримає назву Кучманського).
Щоб вийти на цей шлях близько Бара, треба пройти 90 км, або три дні (Х + 16). Так біда в тому, що татари, коли уже вирушили в набіг, не будуть монятись на Кодимі, а будуть рухатись далі на захід, і за ці 16 днів можуть пройти до 480 км і опинитись далеко західніше, десь біля Бережан чи Галича, а до Бара вони можуть дійти в момент Х + 9.
Висновок із цих розрахунків простий: при такій системі сповіщення й мобілізації кам’янецький загін здатен лише чекати на повернення татар, щоб перестріти їх на зворотньому шляху. Навіть якби випала така удача, що вість наспіла до Кам’янця, коли військо стояло там напоготові (не треба 7 днів на мобілізацію) – то й тоді воно могло б вийти назустріч татарам в район Бара лише при великому напруженні сил.
Інший варіант системи сповіщення міг би полягати у винесенні варти ще далі на південний схід, наприклад, в район Каховки на Дніпрі (550 км від Кам’янця; припустимо, що на папері це можливо). Тоді вість прибуде в Кам’янець в день Х + 9, сили будуть змобілізовані в день Х + 16, а в район Бара вони вийдуть в день Х + 19. А татари за цей час устигнуть пройти від 400 км (Брацлав) до 570 км (Хмельницький – Городок – Кам’янець-Подільський). Знову виходить, що перестріти татар зустрічним маршем досить складно. (І то про такі «дрібниці» як співвідношення сил ми тут не говоримо.)
І вся ця система спрацює тільки при одночасному виконанні усіх наступних умов:
– татари не злапали вартових на їх посту і не перехопили по дорозі;
– гонець, несучи тривожну вість, здатен живитись одними сухарями (або рухатись по 60 км на добу, або варити обіди);
– гонець мав коня, тренованого на такі пробіги, і не спалив його по дорозі. Це, до речі, важлива причина поспішати не кваплячись, бо ніяких ям-ів (поштових станцій, де можна змінити коня) тут «яко на Україні» не тільки не бачено, але навіть не чувано;
– гонець їде найкоротшим шляхом, неначе у нього є пристрій з цифровою картою і geographic positional system (слідування вододілам додає 20 – 30% до ортодромії); ліси, яруги, річки – не перепона для нього; він не може ні заблукати, ані збитися з дороги;
– гонець не закохається по дорозі у якусь чорнобривку і не скаже собі потім: «А бий вас лиха година! Я ж іще три тижні тому мав передати спішне повідомлення!»;
– воєвода, до якого прибув гонець, перебуває на своєму місці (ну, в Кам’янці в нашому випадку); він не поїхав кудись по інших справах;
– воєвода не став посилати гінця «від Анни до Кайафи», не став йому говорити «це не моє воєводське діло, йди до старости чи до каштеляна» (а в нашому випадку виступає не воєвода – Грицько Кирдей, а саме Теодорик, на щастя – староста і каштелян в одній особі);
– воєвода почувався добре на здоров’ї (а він старий і мабуть хворий; в нашому випадку Теодорику було десь під 70 років);
– воєвода вислухав гінця і повірив, що той не прибріхує й не перебільшує;
– воєвода надав повідомленню про татар високий пріорітет (скажімо, якщо король кличе воєводу на інші війну, а тут говорять про якийсь там напад якихось там татар – що має робити воєвода?);
– важливі для всієї справи моменти не припадали на феральні (нещасливі) дні, у які не слід було нічого починати;
– воєвода має технічну змогу оголосити мобілізацію (вона неможлива, наприклад, у випадку, коли місцеве військо вже відтягнуто на інший театр, не конче у Молдавію);
– шляхта воєводства має добрі стосунки з воєводою і виконує його накази.
При бажанні цей перелік можна ще поповнювати необхідними умовами, але й так ясно – для успішної протидії такому рухливому ворогу, як татари, територіальне військо (landwehr) мусить працювати як добре налагоджений годинник.
І зібрати військо у Кам’янці – це тільки необхідна умова. Далі треба вирішувати, що починати, а для цього треба мати розвідувальні дані – де перебувають вороги, куди рухаються і в яких силах. А з цим ми уже бачили проблеми – в розглянутих вище повідомленнях про напади татар ніде немає вказівок на напрямки їх руху, і цілком можливо, що поляки й не знали нічого про рухи татар, а бачили тільки наслідки нападів – згарища й руїни (ну, і втікачів).
Все це не означає, що система раннього попередження про напади була зовсім без користі – вона принаймні давала можливість місцевому населенню ховатись (де була така можливість), але для активної оборони, для відсічі нападникам вона була необхідним, але не достатнім елементом.
Теодорика звинувачували в тому, що він збрехав про степову сторожу, а насправді її не було. В латинському тексті тут стоїть fingebat (брехав) [Joannis Dlugossii Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. Lib. 12, 1445-1461. – Cracoviae: 2003, ], у польському перекладі kłamał (те саме).
Тому В. Гулевич невірно реферує справу:
Вину за это возложили на подольского старосту Т. Бучацкого, который, несмотря на стражу в степи, не смог ни предотвратить нападение, ни даже предупредить о нем [Гулевич В. : Крым в 1399–1502 гг. – Казань: 2018 г., с. 207 – 208].
Хоч як я скептично ставлюсь до спроб поляків боротись із татарами, тут мушу сказати, що звинувачення на адресу Теодорика безпідставні.
Гладко было на бумаге,
Да забыли про овраги,
А по ним – ходить.
Організувати (вперше!) степову сторожу і управляти нею з віддалі триста кілометрів – то не така проста справа (сидіти при пиві у краківському шинку однозначно простіше).
З’їзд у Серадзі
Через два місяці після згаданого нападу татар, але цілком незалежно від нього, відбувся з’їзд вищих керівників Польщі у Серадзі (це 650 км на північний захід від Кам’янця-Подільського, так що татари з’їзду не загрожували). Король перебував там 29 серпня – 3 вересня 1452 р., і слід думати, саме там Длугош почув те бурчання на Теодорика, котре ми розглянули вище.
Менше з тим, король нагородив Т. Бучацького: йому була надана грамота на село Ольчедаїв із присілками [Архив юго-западной России. – К.: 1890 г., ч. 7, т. 1, № 87, с. 170 – 173]. У грамоті містилося зобов’язання (чи рекомендація?) збудувати в Ольчедаєві кам’яний замок. Докладніше про паперову веремію навколо цього «замку» я сподіваюсь поговорити окремо, а на цьому місці можна відзначити, що король намагався укріпити східну границю свого володіння (Подільського воєводства в межах Польщі), котра межувала з іншим його володінням (Брацлавщиною в межах Великого князівства Литовського).
Формально це виглядало смішно, але полякам і королю було не до сміху, бо вони розуміли: сподіватись на укріплення кордонів Брацлавщини, побудову якихось замків там – марно, і треба робити що можна.
На тому ж з’їзді король дав наказ краківському каштеляну Яну з Чижова і краківському воєводі Яну з Тенчина – зібрати у Польщі досвідчене військо, закликати до нього мешканців (ну, польську шляхту) з Русі й Поділля та військо молдавського воєводи Олександра і вдарити на татар, якщо вони учинять напад. При наказі командирам було дано «кілька тисяч гривень» (я думаю, на оплату найманих відділів) [Jana Długosza Roczniki…, ].
Тут цікаво наступне: наказ був даний найвищим світським сенаторам королівства (гетьманів тоді ще не існувало) – представникам столичного Краківського воєводства. Це мало би свідчити про серйозність наміру короля і про мобілізацію проти татар частини головних сил королівства (можна думати, що краківські сенатори перш за все закликали би шляхту свого воєводства, найбільш густо населеного).
Також цікаво, що на доповнення до ополчення шляхти до боротьби планувалось залучити наймані відділи. Такий спосіб формування війська було використано в наступній війні з Тевтонським орденом і далі наймане військо все більше і більше відтісняло традиційний механізм мобілізації (посполите рушення). Тут ми стоїмо при початку цього процесу.
Також мені не зовсім зрозуміла згадка про воєводу Олександра. У польському перекладі Длугоша, який я скрізь цитую, стоїть, що поляки мали об’єднатись з ним проти татар, а коментатори цього місця написали, що похід був виміряний проти татар і Олександра [Rozbiór krytyczny Annalium Poloniae Jana Długosza z lat 1445 – 1480. – Wrocław: 1965, , s. 46]. Я не можу заглиблюватись у цю справу.
Нарешті, інструкція для командирів передбачала, наскільки я можу зрозуміти, обмежену активність – не шукати татар, де б вони не були, а очікувати їх нападу.
Віддавши такі спасенні накази, король вирішив, що зробив для порятунку вітчизни все, що міг, і подався до Гродна – полювати [Jana Długosza Roczniki…, ]: «Царствуй, лёжа на боку!»
Така поведінка короля виглядає трохи смішною, але що іще він міг зробити? Хіба йти ганяти татар самому?
Напад на Львівську землю
А що ж татари? Вони мало зважали на зібраний поляками з’їзд (скоріше за все, просто не знали про нього) і напали на Руське воєводство, пустошачи аж до Львова. На їх чолі стояв хан Сеїд-Ахмет. Щодо дати нападу у Длугоша є дві вказівки: 1, під час з’їзду в Серадзі; 2, під час жнив. З цього я виводжу, що напад був у в серпні 1452 року. Татари мало не злапали галицького каштеляна Яна Княгиницького, але обмежилось на пограбуванні його обозу.
Новий тактичний прийом, застосований татарами, – відзначив Длугош, – полягав у тому, що вони робили вигляд, що уже відходять із награбованим, а потім, коли люди виходили з криївок (жнива ж, один день весь рік годує!) – повертались і хапали нових полонених.
Длугош записав, що так вони повторювали п’ять разів, але не назвав місцевостей, де саме це сталося [Jana Długosza Roczniki…, ].
До дуже близького часу належать два записи у книзі Львівського гродського суду. Перший з 30 серпня 1452 р. стосується відкладення розгляду позова Франциска з Дев’ятників проти Гунцера з Ходоркович «через напад татар» (propter insultum Thartharorum). Другий запис з 23 вересня 1452 р. теж фіксує відкладення справи (здається, між тими ж Франциском та Гунцером) «з причини, що ворожі татари були в Руській землі» (hoc ideo, quia Tharthari inimici sunt in terra Russie) [Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1889, , № 2679, 2682, s. 348].
Село (нині Жидачівського району Львівської області) лежить у 40 км на південний схід від Львова, а Ходорковичі, на мою думку – того ж району (35 км на південний схід від Львова і всього 6 км на північ від Дев’ятників). Не думаю, що ці записи означають напад татар на зазначені села. Якби вони напали і схопили Франциска та / або Гунцера, то і справи між ними ніякої не могло би бути. А між тим обидва вони, особливо Франциск, згадуються у пізніших записах львівського гроду. Можу повторити те, що сказав з нагоди подібних записів 1451 р. – напад татар був притокою для відкладання справи, але сама вона від цього нападу не залежала.
Я не вірю, що можна було аж п’ять разів нападати на одну й ту саму невелику місцевість. Типово кожна хитрість удається тільки один раз, так що можна думати про один «рецидив» нападу на одне місце. Думаю також, що це могла бути не свідома тактика татар, а просто перетин маршрутів різних загонів: один загін напав на дану місцевість і відійшов, а другий загін, який заглибився далі, повертався іншим шляхом і знову пройшов через ту саму місцевість.
Для такої деталізації у нас бракує джерельного матеріалу, бо поляки не мали ніякого поняття про структуру війська нападників. Також я думаю, що це були ті самі татари, котрі наприкінці червня «відмітили відрядження» у Рові і рушили далі на захід, щоб відмітитись ще й Львівській землі.
Отже, система боротьби із татарами шляхом проведення з’їздів та полювання виявилась не дуже пожиточною. Більше того – Длугош відзначив, що в момент нападу всі місцеві начальники були на з’їзді, а не на своїх місцях (ну, про подільського старосту і каштеляна Теодорика Бучацького ми це знаємо напевно), тому місцева шляхта була позбавлена необхідного проводу і не могла зробити навіть видимості опору. Ну, вище я зазначив: система територіальної оборони скрахує, якщо воєводи не буде на місці. Ось і приклад маємо…
А що ж отці-командири, котрих король послав на татарську війну? А нічого (від слова зовсім).
Порахуйте самі: від Серадза до Кракова – 190 км (нехай буде 5 днів дороги, не 6 і не 7); в Кракові оголошено мобілізацію – ще 7 днів (і то це надзвичайно швидка мобілізація!); від Кракова до Львова – 300 км (10 днів). Разом уже 22 дні. Виходить, що доблесне польське військо могло прибути в загрожений район не раніше за кінець вересня, коли татари – як і слід було сподіватись – зникли самі собою.
Могло прибути, але ж не прибуло! Ніякої згадки про те, що обидва Яни хоч рипнулись в цьому напрямку, ми не маємо. Маємо натомість згадку, що зібране у Краківському воєводстві військо мало рушити на захід, на Сілезію, але й того не виконало через пошесть [Jana Długosza Roczniki…, s. 153]. Наступна згадка про Яна з Чижова у Длугоша належить до початку 1453 року, коли він отримав у держання Освенцім (50 км на захід від Кракова, подалі від татар), а потім обидва Яни прибули на новий з’їзд до Парчева (3 – 6 червня 1453 р.) [Jana Długosza Roczniki…, s. 171, 177].
Мимоволі пригадується старий радянський анекдот: «Василий Иванович! Там, в лесу – белые!» – «Отстань, Петька, не до грибов».
Відлуння якогось із нападів татар на Львівську землю маємо в записі львівського гродського суду від 24 травня 1454 р., у якому йде мова про опіку над дітьми пана Павла Печихвостського. При розгляді справи львівський хорунжий Юрій Струмило заявив: «оскільки згаданий маєток був зруйнований татарами, то…» (eadem bona fuerint devastata per Thartharos) [Akta grodzkie i ziemskie, t. 14, № 3121, s. 411].
Про який саме маєток ідеться – з документу не видно, а заглиблюватись у маєткові стосунки шляхтичів, ангажованих у цю справу, я не маю змоги.
– село у Кам’янка-Бузькому районі Львівської області. Це – 27 км на північний схід від Львова і 42 км на захід від Олеська. Можливо, це був єдиний маєток Павла. Татари могли завдати шкоди цьому селу під час нападу 1450 року, коли вони зачепили й Олесько.
Висновки
«Корисні розмови», які вели між собою керівники Польщі відносно протидії татарам, можна підсумувати у такий спосіб:
1. Розгортання варти на степовому кордоні для раннього попередження про напади.
2. Мобілізація місцевої шляхти (сил територіальної оборони) для відсічі.
3. Мобілізація шляхти внутрішніх воєводств на допомогу прикордонним воєводствам, загроженим від татар.
4. Набір загонів найманих вояків для зміцнення прикордонних воєводств.
5. Будівництво замків (бажано кам’яних), які могли б витримати напади татар.
6. Координація зусиль у боротьбі проти татар з Молдавією, також загроженою.
Брацлавшині у цьому плані відводилась роль передпілля оборони польських країв. Питання про координацію зусиль із Великим князівством Литовським, з яким Польща перебувала у персональній унії, наразі не ставилось (сусіди близькі – вороги тяжкі…). Також поки що не було мови про те, що від татар треба відкупатись, виплачувати їм данину в обмін на не-напади. Далі ми будемо слідкувати за спробами виконувати / модифікувати цей план.