Напади татар 1453 року
Микола Жарких
Напад татар у січні 1453 р.
Запис подій 1453 року у Яна Длугоша починається із нападу татар на Волинь:
Близько 1 січня 1453 року татари у невеликій кількості вступили в Луцьку землю. Казали навіть, що вони мали з собою жінок та дітей. Не зустрічаючи опору, вони пройшли всю землю, захоплюючи полон, і пішли в напрямку Олеська, де також узяли полон. Вони повернулись до себе з великою здобиччю людей (до 9 тисяч душ) та худоби [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1445-1461. – Warszawa : 2009, ].
Інших звісток про цю подію ми не маємо.
Оце перший раз (після 1399 року) ми маємо певну звістку про візит татар в район Луцька. Олесько є прикордонним пунктом Руського воєводства на границі із литовською Волинню, але татари цієї границі не помітили.
Оскільки хронологічним орієнтиром для нападу є перший день року, можна думати, що він почався ще наприкінці 1452 р. і закінчився на початку 1453 р.
Вперше за всю «новітню» (від 1438 р.) історію ми маємо напад, здійснений взимку, і якусь кількісну оцінку заподіяної шкоди. Дивним виглядає згадка жінок та дітей у татар. Якщо так, то виходить – це не було військо, а кочовий табір, котрий примандрував на Волинь. Можна думати, що ця група татар рятувалась від якоїсь війни між татарськими ханами.
Можливо, цей відхід групи татар був якось пов’язаний із боротьбою Джан-Гірея проти свого брата Хаджі-Гірея. Про неї маємо звістку від консула Кафи Б. Грімальді з 21 січня 1453 року. Джан-Гірей (Iancharei soltan) захопив був людей хана Сеїд-Ахмета (Seit Acomet) і розташувався десь на Дніпрі. Він став сильнішим за Хаджі-Гірея (Agigarei) [Гулевич В. : Крым в 1399–1502 гг. – Казань: 2018 г., с. 211]. Сама подія, можна думати, сталась десь восени 1452 року. Якщо так, виходить, що серпневий (1452 р.) напад Сеїд-Ахмета на Львівську землю не вийшов йому на користь.
Напад татар у квітні 1453 р.
Татарам вельми сподобалось нападати так, щоб не зустрічати опору.
І от близько Великодня (1 квітня 1453 р.) вони напали на Поділля та околиці Теребовлі, поділившись на два загони.
На цей раз, однак, їм не так пощастило. Три польські шляхтичі, котрі володіли селами на Поділлі (Ян Лащ із Зінькова (Sinkowyecz), Ян Німець із Летичева (Lethiczow) і Мацейко з Меджибожа (Myedzybosze)), зібрали малий загін із кінних та піших селян [так, із селян, мою любі!] і погнались за татарами. В ніч на 9 квітня вони зуміли організувати нічний напад на татарський табір, побити татар і звільнити полонених. Це сталось на полі Краснів біля ріки Случ, між Острогом та Зіньковом (in campo Krassnow prope fluvium Slucz, inter Osthrog et Sinkowyecz).
Триста татар втекли, і поляки напали на них уже вдень. Бій почався герцем командирів поляків і татар, у якому татарського вождя було забито, а татари кинулись тікати. Коли вони прибули в околиці Брацлава, жителі міста, дізнавшись про їх поразку, напали на них і ще побили.
На знак перемоги королю було показано численних полонених [Joannis Dlugossii Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. Lib. 12, 1445-1461. – Cracoviae: 2003, – 156; Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1445-1461. – Warszawa : 2009, – 175].
Так зреферував справу Длугош.
З цієї нагоди знову хочу зауважити, що коментатори Длугоша, вказуючи на паралельне місце в Густинському літописі [Rozbiór krytyczny Annalium Poloniae Jana Długosza z lat 1445 – 1480. – Wrocław: 1965, , s. 53], ігнорували вказівку на джерело. В літописі стоїть: «В це ж літо татари багато пакості на Волині створили, але були побиті» [Полное собрание русских летописей. – Спб.: 1843 г., т. 2, с. 357 = 2003 г., т. 40, с. 137, з посиланням на «Мартина Бельського»]. Ця звістка є скороченням повідомлення Длугоша (через Й. Бельського), не є незалежним джерелом.
Ця реляція, на відміну від попередніх, рясніє подробицями, і я вважаю, що на ці подробиці можна покладатись. Думаю, в її основі лежать відомості, подані королю при полонених татарах.
Від Зінькова, звідки вирушив Ян Лащ, до Меджибожа – 48 км, до Летичева – 54 км. Оцим приблизно окреслюється район мобілізації сил – північно-східна частина Подільського воєводства.
Далі, Острог лежить за 150 км на північ (і трохи на захід) від Зінькова, і пряма лінія, котра з’єднує ці пункти, перетинає верхів’я ріки Случ трохи на захід від Красилова. Я припускаю, що назва «поле Краснів» пов’язана із назвою Красилів, і поле знаходилось поблизу останнього.
Далі, Красилів лежить за 65 км на північ від Зінькова, і за 37 км на північний захід від Меджибожа. Тут якраз проходить Чорний шлях (ну, шлях, який пізніше став називатись Чорним) – між Случем (басейн Дніпра) на півночі та Божком (басейн Бога) на півдні. Можна припускати, що татари відступали по цьому вододільному шляху.
В цілому картину можна реконструювати так. Татари пройшли на захід (можливо, що й Кучманським шляхом, який походить між Зіньковом та Меджибожем) і грабували Волинь. Ян Лащ, дізнавшись про це, зібрав свій загін і вирушив назустріч татарам, які повертались. Удар його загону був спрямований з півдня чи південного сходу у правий фланг (чи навіть у лоб) татарського обозу – з боку, з якого татари, мабуть, не сподівались нападу (якщо взагалі сподівались. Попередній досвід показував їм, що на руських землях Литви та Польщі можна почуватися безпечно).
Істотний момент, який залишився поза увагою Длугоша – ефективна робота розвідки, що дало змогу своєчасно змобілізувати сили і вивести їх на правильний напрямок. Розвідка правильно оцінила сили татар – більші, але не подавляючі (пориватись на ворога, який перевищує тебе числом в 10 разів, були би необережно, бо тут ніяка раптовість не допомогла би). Більше того, розвідка забезпечила відомості, потрібні для такого складного тактичного прийому, як нічний напад на табір – і він був цілком успішним.
Має істотне значення те, що до походу було залучено не одну тільки кінноту, але й піхоту.
Але найважливіший момент цього епізоду полягає в тому, що і розвідка, і мобілізація, і об’єднання сил, і командування на полі бою – все це зробили місцеві шляхтичі без будь-якої допомоги з боку різних воєвод та каштелянів. І сили, зібрані ними – це були озброєні селяни (тобто русини), а не професійні вояки-шляхтичі чи хоча б зем’яни. Шляхтичі були організаторами і командирами цього територіального війська. Отже, успіх був не там, де діяли королі, князі, воєводи та каштеляни, а там, де діяли місцеві русини під керівництвом (поки що) польських командирів.
І всі подальші двісті років історії України пройшли під знаком коливання між двома стратегіями: з одного боку, для відсічі татар треба було озброювати, організовувати і навчати воєнній справі місцевих русинів – з другого боку, для здобування прибутку від українських маєтностей шляхом нагая та канчука треба було роззброювати й дезорганізовувати місцевих русинів, бо з канчуком проти озброєної і навченої громади не вийдеш. Так ставилось вище начальство до спроб організації місцевої самооборони ще до козацтва, і тим більше – по мірі зростання потуги українського козацтва. І так дійшло до великого вибуху середини 17 ст., коли події покотились уже цілком незалежно від бажань польського начальства.
Варто відзначити також, що і жителі Брацлава, побачивши татарських недобитків, уже на стали їх гостити, як то було в 1448 році, а додали їм хльосту (Длугош навіть написав – «вибили всіх до останнього», мабуть із того невеликого загону, з яким мали зіткнення). І цей успіх здобули міщани (русини, ясна річ), а про «хоробру литву» нічого не чути. Ми навіть не знаємо, хто командував міщанами, чи було там якесь установлене від уряду начальство. Але важливо, що Брацлав таки подавав якісь ознаки свого існування.
Реакція влади на напади
А що ж думало собі вище начальство?
Польський король Казимир 4-й перед 20 червня 1453 р. написав із Трок на Литві листа до польських сенаторів, де зазначив:
Non existimamus mentibus vestris et alienum, quod in consiliis nostris in regio nostro saepesaepius vobiscum habitis mentem nostram vobis apperuimus et pro eo etiam gravibus fatigis non parcendo plurimum insudabamus laborantes, ut pro communi bono et adauctione atque ampliatione utrorumque dominiorum nostrorum eadem in unum caritatis perpetuae possemus conducere, ut quemadmodum tempore pro genitoris nostri et magni ducis Lithuaniae Witowdi actum fuerat eo ampliori et universiori gentium cumulo in unum congesto insultus et invasiones hostium et signanter Thartaricam ferocitatem a confiniis utriusque dominii nostri eo fortius propellere valeamus [Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – Cracoviae, 1876, , pars 2, № 125, p. 135].
Не піддаємо сумніву думки ваші та інших, яким у нашій раді нашого королівства ми перед вами дуже часто відкривали думки наші і над цим у тяжких турботах, не шкодуючи зусиль невтомно працювали задля загального добра і для збільшення та побільшення кожного з двох панств наших, за котрі ми маємо постійно в однаковій мірі дбати, і як у часи нашого предка [Ягайла] і великого князя литовського Вітовта діяти, аби побільшити та розширити зібрані родом [володіння] в одне ціле – знущання і вторгнення ворогів з явно татарською лютістю у границі обох наших держав треба би намагатись відбивати силою. [Переклад В. Талаха.]
Простою мовою: король разом зі своєю радою важко працюють мізками (mentibus, mentem), аби справи двох держав йшли не гірше, ніж за Ягайла та Вітовта, а в цей час якісь татари… і т. д.
В. Гулевич побачив з цього листа, що король «отметил необходимость общей польско-литовской борьбы с татарами» [Гулевич В. От ордынского улуса…, с. 213]. Можливо, що я не розумію кучерявої дипломатичної мови листа, але мені здається, що ніяких конкретних пропозицій там немає, а є тільки «стурбованість» (ну, можливо, із домішкою «занепокоєння»). Здається, король тільки пропонував сенаторам поміркувати над оцим «відбиванням силою».
Але кого треба було відбивати? Вороги не названі поіменно, а тільки відзначено, що їм властива «татарська лютість». Хто б це міг бути? Перш за все – німці з Тевтонського ордену, котрі однаково загрожували так Польщі, так і Литві. Далі це могли бути розбійники, що діяли на польсько-сілезькому кордоні (адже лист адресовано польським радникам короля). Ну, і властиві татари теж, мабуть, мали необхідну лютість.
– Ночь всю думал до зари
О тебе, отец наш славный,
О заботе о державной,
И придумал я к утру
Хитроумную игру…
– Да зачем уж так стараться?
Долго ль думой надорваться?
Я не заперечую, що основний обов’язок короля та його радників – думати, працювати мізками, тільки ж мусять бути якісь результати такого думання.
А що бачимо в нашому випадку?
У Парчеві 3 червня 1453 р.(не далі як через два тижні після процитованого листа короля) зібрався з’їзд – короля і польських радних панів (литовські пани не приїхали, тільки прислали послів). І що просили литовці? Перше, аби Поділля було повернуто до Литви; друге, аби було скасовано Городельську унію 1413 р. й ухвалено нову. Поляки відмовили в обох пунктах. Литовці пропонували здати справу на третейський суд татарського хана (невідомо, якого саме), але поляки і на це не погодились. Самих поляків цікавило тільки затвердження прав королівства, чого вони вже довший час добивались. Тому було ухвалено скликати новий з’їзд у Петрокові 24 червня.
Так реферував цей з’їзд Длугош [Jana Długosza Roczniki…, – 179].
А про татар чи взагалі про якусь боротьбу проти ворогів – чи то спільну, чи то окремішню – анічичирк.
Петроковський з’їзд, у свою чергу, займався тільки затвердженням прав (тим більше що литовців на з’їзді взагалі не було) [Jana Długosza Roczniki…, – 184].
Король зумів протягнути справу ще майже півтора роки, але в листопаді 1454 р. ці права () таки було затверджено. З цього часу король уже не міг скликати посполите рушення своїм наказом, а мусив добитись спочатку згоди сеймиків.
Для відсічі татарам цей новий порядок був значно ліпшим. Поки сеймики встигнуть зібратися, татари зникнуть самі собою:
Яств и питий! Ну, конечно,
Будем жить себе беспечно!