Напади татар 1469 і 1471 років

Микола Жарких

І от через п’ять місяців після посольства Менглі-Гірея (якщо вірити, що воно справді мало місце в березні 1469 року) татарський антракт закінчився – як виявилось, назавжди.

Оповідання Яна Длугоша (1469 р.)

Длугош про це написав так:

Коли король Казимир перебував у Литві [8 – 30 вересня 1469 р. у Вільно], велике татарське військо напало на його володіння. Воно було складене з утікачів, грабіжників та вигнанців, котрих по-татарськи звали козаками. Вони поділились на три частини і мали вождем Маніака, сина заволзького хана.

Перша частина напала на Волинь й захопила близько 10 тисяч полонених біля Володимира, Кременця, Кузьмина, Чуднова та Житомира і відійшла без жодних страт. Литовці, вислані для боротьби з ними, не наважилися вступити в бій з огляду на своє мале число і велике число татар. Селяни ж не тікали й не ховались у багнах, лісах та інших укриттях, по-перше, через довготривалий мир, по-друге, через часті фальшиві татарські тривоги.

Друга частина татар рухалась на Теребовлю, але вони устигли схопити тільки 40 чоловік і швидко відступили, побоюючись погоні. Воно отримало вість, що польське військо розклало свій табір поблизу.

Король Казимир був своєчасно попереджений через гінця від перед-волзького [так у Длугоша!] хана Менглі-Гірея про напад татар. Король своєчасно попередив своїх підлеглих з Польського королівства і Литовського князівства, і от біля Теребовлі зібрались сили Руського воєводства під проводом львівського старости Рафаїла Ярославського та белзького і холмського старости Павла Ясенського, і це військо стояло напоготові [але в бій не вступало].

Третя частина татар напала на Молдавію, і молдавани двічі її побили. У третій битви татари перемогли й узяли багато полонених, але молдавани захопили сина хана Маніака.

Маніак надіслав сто татар як посольство до воєводи Стефана, вимагаючи відпустити свого сина. Але Стефан наказав того сина четвертувати, а усіх послів, крім одного, вбити на палі. І так одіслав одного позосталого татарина, аби Маніак знав, що сталось [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1462-1480. – Warszawa: 2009, – 256].

Це оповідання містить багато цікавого, але має недокладності як у загальних контурах подій, так і в окремих подробицях. Маємо тут повідомлення про дії татар одразу на трьох фронтах: Литовському (або 1-у Українському – Волинь, Київщина), Польському (або 2-у Українському – Руське воєводство) і Молдавському.

Реляція з’їзду в Петрокові (1469 р.)

Перш за все, подивимось, що з цього оповідання має підтвердження в інших джерелах.

Напад на Русь має підтвердження у звіті зі з’їзду у Петрокові:

(10 Nov. [1469]) Item am freytag en sente Mertens obende qwom vor der woywode aws der Lemburg mit etlichen herrnus Rewzen und us der Podolien und clageten, wie dy Taternen grossen schaden an den grenitczen getan haben, und boten, seyne genade welde das understeen etc., der Taterische keyzer hot unsern hern konigk mit eyner botschaft besand, dy do worben, is were seyn wille nicht und woste ouch nicht, wer sie weren, sunder kunde sy unser herre konig betreten, her sulde mit en thun, alze her wol wuste, und welde selbist dorczu helffen [Acten der Ständetage Preussens, Königlichen Antheils. (Westpreussen) / Thunert, Franz. – Danzig: 1888 (?), (1466-1471), № 25, S. 136].

Далі у п’ятницю на день св. Мартина [10 листопада 1469 р.] увечері виступили львівський воєвода з іншими панами з Русі та з Поділля і поскаржились, що татари поробили великі шкоди на границях, і зробили внесок, аби надали допомогу їх підданим і т. д., татарський імператор надіслав посольство [чи лист?] до нашого пана короля, де написав, що він того не бажав і навіть не думав, а хотів захистити, і дав знати нашому пану королю, який мав би зробити, оскількі він знав, і таки собі допоміг (?) [переклад досить приблизний!].

Длугош, докладно оповідаючи про цей з’їзд, проминув оцю петицію, зазначив тільки, що Зборовський був відряджений послом до татарського хана [Jana Długosza Roczniki…, ]. До якого саме хана і з якими дорученнями – в такі деталі Длугош не вдавався.

Але такий внесок рицарів із земель Русі згадано при описі наступного з’їзду у Петрокові, який розпочався 28 жовтня 1470 р. Королю потрібні були гроші, а рицарі погрожували відмовити в цьому, поки не буде організована ефективна оборона Русі від татар. На мій погляд, вираз «до організації оборони від татар» міг би поповнити колекцію таких виразів, як «до жидівського пущання», чи «до грецьких календ», котрі вживаються, щоб показати: такого ніколи не буде.

І справді: з’їзд працював цілих 30 днів, поки вдалося погодити справу податку. При цьому про оборону від татар уже не згадувалось [Jana Długosza Roczniki…, ].

Звістка із Вроцлава (1470 р.)

Про цей (мабуть) напад є згадка у Петера Ешенлоєра (Peter Eschenloer, бл. 1425 – 1481). Він був німцем з Нюренберга, служив міським писарем у Бреслау (Вроцлаві), цікавився історією свого краю (Вроцлава – Сілезії – Чеського королівства, до якого належала тоді Сілезія). Він написав хроніку Вроцлава за 1440 – 1479 роки, і в ній читаємо:

Non parvus timor Wratislaviensibus instabat; deus autem semper superbis resistens permisit inopinate, ut Tartari cum tribus terribilissimis exercitibus in tribus locis in Litwaniam et Russiam eum maxima potencia venerunt, ita quod Poloni obliviscentes Wratislaviensium et heretici necesse habent Tartaris occurrere et se et patriam defendere. Ecce ulcionum deus, rogemus eum, ut mala avertat Tartarorum infidelium [Eschenloer P. Historia Wratislaviensis… – Scriptores rerum silesiacarum (Breslau), 1872, , S. 227].

Немалий пополох настав у Вроцлаві; бог, який завжди противиться зухвалим, дозволив несподівано, щоб татари з військами з найжахливіших племен [можливо, людей, народів?] прийшли з усією силою на місцеві племена [народи?] у Литві та Русі, тоді як поляки [воювали] з Вроцлавом та єретиками, забувши обов’язок напасти на татар і захищати себе та вітчизну. Це боже помста, і ми би просили, аби [бог] відвернув невірних татар.

Цей запис не має прямої дати; перед ним згадано події, датовані 3 липня 1470 р., а після нього – 19 червня, 29 червня і знову 3 липня. Отже, можна думати, що запис зроблено наприкінці червня – на початку липня 1470 р., коли новина про татарський напад дійшла до Вроцлава.

Дійшла – звідки? Оскільки новина подавала події в укрупненому вигляді (напад і на Литву, і на Русь), то можна думати, що вона прийшла з Кракова – це якихось 235 км від Вроцлава, 7 – 8 днів шляху. Але чому ця новина йшла 8 місяців, з урахуванням інтенсивних зв’язків цих міст? Думаю, що поляки не почували себе зобов’язаними інформувати сусідів про свої поразки, і такого роду новини витікали з урядових кіл хіба випадково.

Реляція консула Кафи (1471 р.)

А як бути з подіями на «Молдавському фронті»? Маємо згадку про них в обширному звіті, написаному консулом і масаріями Кафи 16 – 18 травня 1471 року для свого начальства – генуезького банка св. Георгія:

Exercitus tartarorum qui iuit [! ivit] ut diximus cum alijs [! aliis] ad cursiandum [! cursandum] in velachia stephani vaiuode rediuit [! redivit] et damnificauit [! damnificavit] in partibus cereti depredato ipso cazale [! casale] et alijs vilagijs [! aliis vilagiis]. ita quod asseritur condussisse [!?] magnam somnam [!?] bestiaminum [! bestia…?] diuersarum [! diversarum] qualitatum, animas masculas et feminas captiuas [! captivas] conduserunt [! conduxerunt?] circa mille. Qui dominus stephanus et cum allijs [! aliis] multis dominis est in magnis guerris cum domino radulo vaiuoda alterius velachie domino. Propterea affirmamus ut nostri ad istas venturi euitent [! evitent] paexium [!?] dicti domini stephani. quia certum est cum extremo periculo pertransirent […]

Campania tamen non est bene secura quia illi tartari qui dischurerunt [! discurrerunt] velachiam etiam in rusiam dampnum fecerunt, ob quibus dampnis velachi et ruteni damnificati turbationem dant in confinibus tartarie [Codice diplomatico delle colonie tauro-liguri durante la signoria dell'Ufficio di S. Giorgio (MCCCCLIII-MCCCCLXXV) ordinato ed illustrato dal socio p. Amedeo Vigna. – Atti della Società Ligure di Storia Patria, 1871, , № 981, p. 779, 783].

Татарське військо, котре пішло, як сказано між іншим, походом на Валахію і яке в районі Серета грабувало хутори та інші села, воєвода Стефан прогнав і пошкодив. Через це було посіяно (asseritur) багато тварин різної якості, душ чоловічих та жіночих захоплено у полон близько тисячі. Отой пан Стефан та з ним багато інших панів є у великій війні із паном Радулом, воєводою іншої держави Валахії. Тому підтверджуємо, що оцього нашого майбутнього [договору?] з названим паном Стефаном слід би уникати, оскільки є незаперечною величезна небезпека, якби це було зроблено.

Кампанія [? мабуть, торгівля, перехід купецьких валок] все ще не є досить безпечною, тому що ті татари, які тинялись [варіант: кочували] у Валахії, навіть на Русі поробили шкоду, і через цю шкоду валахи та русини чинять шкоди і веремії на татарських границях.

Частина слів у цьому тексті – латинські, інші – схожі на латинські, ще інші – італійські. Слова damnificavit латинські словники не знають; Мирон Капраль перекладає його як зашкодив [ міста Львова: 14 – 18 ст. – Льв.: 2010 р., с. 206, 237].

Коли все це було? Подібні звіти з Кафи надсилались досить часто, наступний маємо з липня 1471 р. [Codice…, № 989, p. 796 і далі]. Тому можна думати, що у процитованих фрагментах йдеться про події зовсім близького часу, 1-ї половини 1471 р. Солхат – важливий центр (якщо не столиця) Кримського ханства – знаходився за пів-дня шляху від Кафи, і пильнувати політичну ситуацію в ханстві було прямим обов’язком консула, бо від цієї ситуації залежала безпека міста. Тому в Кафі добре орієнтувались у справах Кримського ханства (наскільки це було можливо для іноземців).

Аналіз джерельних звісток і реконструкція ходу подій

Я вважаю, що в оповіданні Длугоша об’єднано під одним дахом події 1469 року на землях сучасної України та події 1471 року в Молдавії.

Не може бути ані мови про те, що ці напади були скоординованою акцією одного командувача – Маніака. Ким міг бути цей Маніак?

На думку Л. Колянковського «Маніак – це безсумнівно Махмуд, брат Ахмата» [Kolankowski L. Dzieje w. ks. Litewskiego za Jagiellonów. – Warszawa: 1930, t. 1, s. 324]. Про Махмута, брата царя Ахмата, згадано в інструкції (з березня 1475 р.) московського великого князя Івана 3-го для посла до Криму Олексія Старкова [Сборник Русского исторического общества, 1884 г., т. 41, № 2, с. 10].

Такого ніяк не може бути. По-перше, брат хана – то не син хана, а по-друге, між іменами Махмут та Маніак немає нічого спільного, окрім початкового звука М.

А між тим знайти потрібного татарина не було так складно. Це був Мамак, глава роду Ширин. Про нього згадано в інструкції керівників банку св. Георгія для консула та масаріїв Кафи з 16 червня 1467 р. [Codice…, № 776, p. 490 – Mamachi]. Ясно, що в Генуї дізнались про його існування з якоїсь попередньої реляції з Кафи. І далі бачимо згадки про пана Мамака [Codice…, № 935, p. 735 – domino mamacho, 21 січня 1471 р.; № 944, p. 735 – 26 квітня 1471 р.]. Нарешті, в 1474 році бачимо згадку про «сина покійного Мамака» (il figlio del morto Mamach) [Codice…, 1879, , p. 83]. Це сказано не в документі, а в історичному нарисі подій 1474 року Амедео Віньї, але він мабуть мав підстави так написати. Заглиблюватись далі у Мамако-знавство я не маю змоги і бажання.

Так хто ж напав у 1469 році? Якщо відкинути Мамака як помилково перенесеного з іншого епізоду, залишаються «заволзький хан» (імені якого Длугош не знав) та «козаки» – утікачі, грабіжники та вигнанці. Але мені здається, що вигнанці та утікачі (зі своїх орд, звичних суспільних структур) не могли перебувати під проводом когось з офіційно правлячих ханів, – аж до того часу, поки з них не склалась би якась нова орда (ну, як Ногайська орда сформувалась).

Разом з тим сили нападників були на цей раз дуже значні, що видно із великого розмаху нападу. Від Володимира на заході до Житомира на сході смуга, окреслена Длугошем, простягається на 320 км, а (нині – Красилівського району Хмельницької області) лежить у 85 км на південь від прямої лінії, що з’єднує Володимир та Житомир. У смугу, окреслену в такий спосіб, потрапляють і Кременець на заході, і Чуднів на сході. Відповідно і число полонених було дуже значним.

Якщо з’єднати перелічені пункти прямими лініями, то площа такого багатокутника становитиме 680 кв. кілометрів; якщо ж замість Кременця протягнути ці лінії до Теребовлі, то площа становитиме 750 кв. км. Ці числа нам знадобляться для майбутніх порівнянь.

«Хоробра литва», як бачимо, не наважилась вступити у бій з татарами, хоча вони (знову з огляду на велику територію) не могли рухатись весь час одним табором, а поділились на менші загони. Але жоден з цих загонів не був атакований, а сама литва зручно прослизнула між крапельками, так що ніякі татари їх не знайшли і мабуть навіть не знали про присутність ворожого війська.

Землі Польського королівства (Руське і Подільське воєводства) також були зачеплені цим нападом. Може бути, що тут діяв не окремий корпус, як представлено у Длугоша, а загони того татарського війська, котре ходило по Волині.

Теребовля лежить у 90 км на південь від Кременця, і якщо ми знаємо, що татари побували й там, то можна думати, що смуга нападу захопила й північну частину Подільського воєводства. І дії татар тут були масштабнішими, ніж представив Длугош, бо викликали скаргу одразу двох воєводств.

Досвідчені люди кажуть: «Найкращий спосіб збрехати – це говорити правду. Тільки не всю правду». Мені здається, тут Длугош, аби трохи пом’якшити прикре враження безпорадності влади, скористався цим рецептом і розповів тільки про маленький локальний успіх біля Теребовлі, а промовчав про черговий масштабний провал територіальної оборони.

Ми бачимо як із Длугоша, так і з реляції з’їзду, що Менглі-Гірей надіслав королю попередження про напад, і король таки устиг підняти тривогу як на литовському, так і на польському боці. Але зібрані сили були незначні, і шляхта Руського воєводства устигла налякати татар, котрі якось довідались про її приготування, а «литва» і цього не зробила.

Про якісь дії на території Поділля, а тим більше Брацлавщини наші джерела мовчать.

Для датування цього нападу маємо тільки звістку Длугоша, котрий прив’язував її до вересня 1469 року.

Напад татар на Молдавію стався значно пізніше, у першій половині 1471 року. Оскільки про нього дізнались у Кафі, можна не мати сумніву, що це була справа кримських татар, і то конкретніше – Мамака, очільника роду Ширин. Звіт з Кафи у загальних рисах підтверджує як часткові успіхи молдаван у боротьбі із татарами, так і часткові успіхи татар (захоплення полонених та худоби).

При цій нагоді Длугош підвищив Мамака у чині із «сина хана» до повноцінного «хана», хоча Мамак не був ані тим, ані другим.

Історія із сином Мамака – повна вигадка. Реальний Мамак мав трьох синів – Кара-Мурзу, Сейтака та Абдулу [Kolankowski L. Op. cit., s. 321], але Длугош про них не знав.

Маємо також невиразну згадку кафинського консула про напад татар на Русь, котрий подано як продовження походу на Молдавію. Інших згадок про цей напад, здається, немає.

Ці події дають деяку поживу для нашої колекції тактичних прийомів татарської війни.

Перше, «татарський антракт», про який написано в попередньому параграфі – це не тільки узагальнення пізнішого часу, але й оцінка сучасників подій. Справді, попередній відомий нам напад саме на Волинь стався в 1453 році, і з того часу цілих 16 років великих нападів не було.

Друге, система раннього попередження про татарські напади на цей раз спрацювала, можна сказати, «штатно» (так, як має бути), але це мало що допомогло.

Третє, в системі попередження виявилась хиба, відома у математичній статистиці як помилка другого роду. Помилка першого роду – це ложна тривога, коли система повідомляє про небезпеку, а її насправді немає. Помилка другого роду – ложна не-тривога (ложна безпека), коли реальна небезпека існує, але ігнорується. Тут ми вперше бачимо, що часті ложні тривоги притупили пильність і фактично знецінили всю систему попереджень. (Ну, так і нині буває: коли виникає велика пожежа, починають з’ясовувати, чому не спрацювала система пожежної сигналізації, і виявляється, що вона часто робила ложні тривоги, і люди при пульті-концентраторі її просто відключили.)

Четверте, реальний порятунок від татар давали укриття в лісах та болотах (ну, і від німців у 1941 – 1944 роках так ховалися). Про якусь роль укріплень поки що не йшлося.

П’яте, можливо, найважливіше з усього. З 1471 року маємо згадку про активний спротив руського населення. Воно само почало робити шкоди татарам (мабуть, відбивало стада худоби). Ця звістка дуже побіжна і не конкретна, але вона – перша в такому роді.