Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Дія 2. Гліб

Микола Жарких

Картина 1

Той самий терем у Смоленську. Гліб і Вероніка входять.

Гліб

Ух, ну, нарешті, ми знову вдома.

Вероніка

Мій любий, я так стомилась! І чого ця ваша служба така довга? А той отець Петро неначе навмисно слова розтягує.

Гліб

Поважно служить, урочисто.

Вероніка

Я так змерзла у церкві.

Гліб

Не журись, ось я тобі чобітки справлю з лисячого хутра, і не буде ноженятам зимно, правда?

(бере лисячу шкуру)

Дивись, я сам її вполював. Який пишний волос, і який теплий.

У дверях з’являється Юрій і зупиняється, аби не заважати.

Вероніка

(торкає кинджал на поясі Гліба)

А подаруй мені кинджал.

Гліб

То не іграшка, моя дитино, то зброя. Нащо вона тобі?

Вероніка

(вигадує на ходу)

Ну… ну, на лови візьму.

Гліб

І на якого звіра? За зайцями будеш з ним уганяти?

Вероніка

А ти на якого звіра його носиш?

Гліб

(похмуро)

На людину. На ворога. Або… в останню хвилину…

(зупиняється, бачить Юрія)

Ну іди, посиди біля печі, зігрійся.

(загортає її в лисячу шкуру і цілує)

Вероніка виходить.

Юрій

Пощастило тобі, брате?

Гліб

З Веронікою – так. А ще більше, що нарешті я знову вдома!

Юрій

А як то власне сталось? Ви приїхали так несподівано, я й не знав нічого.

Гліб

А знаєш, там у них, у Вільні, переміни зайшли. Вітовт таки свого допався – зігнав Скиргайла, сам запанував. От і почав переміняти все, що Скиргайло поробив. Де Скиргайло казав «так», Вітовт тепер каже «ні», і навпаки. Скиргайло мене у Вільні тримав – чи полоненого, чи гостя, не розбереш. Ну, Вітовт тепер відпустив.

Юрій

То така у них спілка?

Гліб

Як у кішки з собакою. «Ти, – каже один, – бійся мене, а я буду боятись тебе». Ну і другий так само.

Юрій

І чого вони так?

Гліб

А хто його знає. Була, мабуть, якась давня сварка, але я нічого певного не знаю. Ніхто не хотів про це розповідати.

Юрій

А правду кажуть, що Вітовт Скиргайла отруїв?

Гліб

Брешуть. Ясна річ, брешуть. Думаєш, так легко отруїти людину…

Сидір

…не маючи ані полонію, ані діоксіну…

Гліб

…та ще й князя? Інша справа, що смерть Скиргайла, з чого б там вона не сталась, дуже на руку Вітовту, а нам завдає нового клопоту.

Юрій

Чому? Адже Скиргайло – наш ворог? Чого б ми мали журитись його смертю?

Гліб

А того, що Скиргайло був тільки один з усіх литовських князів, який міг ставити чоло Вітовту. І поки вони між собою чубились, ми могли б мати який-не-який спокій. А тепер Вітовт усякий непослух в Литві приборкав і може об’єднані сили повести куди завгодно.

Юрій

І першою жертвою будемо ми?

Гліб

Мабуть що так. Половину руських князівств Вітовт у своєму кулаці вже має, а щоб, сказати б, на Рязань наступати, йому конче треба спочатку Смоленськ забрати.

Юрій

Весело. І як він на нас наїде, як думаєш – витримаємо?

Гліб мовчки ходить по кімнаті.

Гліб

Боюсь, що ні.

Юрій

Але ж невіра у свої сили – то половина поразки! Хто не вірить у свою силу, у свою владу – від того Влада сама відвертається, як від недостойного! Такого власні слуги схоплять і віддадуть ворогові!

Гліб

Так.

Юрій

(показує на книгу)

Читав я, що наш пращур, славетний Мстислав, загнав ту литву в болота, і примусив їх платити данину. А вони не мали чим, то «платили» ликом з дерев, більше в них нічого не було.

(палко)

А тепер оті луб’яні й личакові князі погрожують нам! Нам, нащадкам Мстислава й Ростислава! У шорах нас хочуть водити, до спілки під своїм началом нагинають!

Гліб

Так, у шорах. Це ти слушно кажеш.

Мовчанка.

Юрій

І що ж нам почати?

Гліб

Добре було би, щоб німці на Вітовта вдарили, але як їх до того схилити – не уявляю. А так – брами й заборола смоленські лагодити, харчі та зброю припасати. І до князя Семена до Вязьми послати – хай готується, і до інших наших князів. Як гадаєш, прийде Семен нам на допомогу?

Юрій

Брате! Ніколи не май сумніву, що твої слуги будуть тобі служити. І сам того не допускай, і тим більше виду не показуй! Найбільший ворог Влади – це самі її носії, котрі не можуть над нею запанувати. Над нею, а через неї – і над людьми. Не питай слугу, чи хоче він служити, наказуй – і край. Служити – це його обов’язок, як твій, наш обов’язок – панувати й наказувати. Не став слуг перед необхідністю чи можливістю вибору – коли вони самі про себе почнуть думати і вирішувати, вийде, як з Романом Брянським.

Гліб

От власне я про нього і згадав…

(повагавшись)

Знаєш, не хотів тебе журити, але поки я у Вільні був, там всі були переконані, що смоляни тільки того й хочуть, щоб перейти під владу Вітовта. Чого вони так думають – бог їх знає, але один одному і мені говорили так, як щось певне.

Павло

Путин, введи!

Сидір

Путин, помоги!

Мовчанка.

Юрій

Я так міркую: удвох нам у Смоленську нема чого робити. Ти – старший брат, ти мусиш тут порядок давати. А я поїду по наших сусідах, подивлюсь, що вони собі думають. Вітовт їм теж загрожує – і Твері, і Москві, й Рязані. Сподіваюсь, що мій тесть принаймні до спілки з нами пристане.

(випростується, рішуче)

Не тратьмо надії, брате, – без неї не варто нічого починати!

Завіса спадає.

Павло

Однак ця українська п’єса найновішої формації щось дуже скидається на стару. Несценічна, немає ніякої дії, одні тільки розмови.

Сидір

Але краще тоді піти у балет! На «Баядерку» там чи «Жизель». Отам нема ніяких розмов, а одна тільки дія. До того ж ще найкращі дівчата весь час на сцені – гнучкі тіла, зграбні рухи – і хоча б одне слово промовили! От де щастя!

Картина 2

Замок у Троках. Вітовт і Гедройц.

Вітовт

Мабуть і ти, Стасе, думаєш, що я отруїв Скиргайла?

Станіслав

Ніколи у це не вірив і зараз не вірю.

(замовкає, відчувши, що Вітовту потрібно виговоритись)

Вітовт

Так, ми зі Скиргайлом більше ворогували, аніж дружили…

Павло

…кто ни умрёт, я тайная причина…

Вітовт

Так, я люблю Владу, і ніколи цього не приховував. І думаю, що я її вартий, що і Влада любить мене, що я можу нею заволодіти… Ну, не знаю, як це сказати… Зі Скиргайлом я ворогував… а з ким не ворогував? І з Ягайлом, і з Андрієм, і з Корибутом, з Володимиром… зі Свитригайлом (ну, цього шаленця сам бог велів на ланцюгу тримати)… І всі вони в різний час були в моїй владі, всіх я міг би згладити зі світу, якби справді того хотів. Але ж мені моя Влада підказує – не нищити їх, а підкорювати, підпорядковувати своїй Владі, примушувати служити мені. Мені і моїй Владі! І вже багатьох підкорив, і ще більше – підкорю! Не уб’ю – підкорю!

Упродовж цього монологу в кімнату закрадається Роман і чекає, поки Вітовт зверне на нього увагу.

Вітовт

(до Романа)

Ось і Роман до нас прийшов, мабуть якісь новини має.

Роман

Я тільки що зі Смоленщини, пане. Маємо зараз дуже добру нагоду її…

Вітовт

(перебиває)

…захопити?

Роман киває, що так.

Вітовт

(дивиться Романові просто в очі)

І віддати тобі?

Роман

(трохи знітившись)

Так.

Вітовт спускає з нього погляд і ходить по кімнаті.

Вітовт

А що там за татар чувати? Ми тут від них так далеко, що й не знаємо нічого.

Роман

Були втікачі, але толком не можуть пояснити – хто вони і чого тікають. Видно, була там якась битва, але хто з ким бився, і хто кого побив – я не міг дізнатись.

Вітовт

(невдоволено)

Отака твоя служба! А чого ти кажеш, що саме зараз добра нагода?

Роман

(пожвавлено)

Я, пане, з багатьма боярами смоленськими говорив – усі вони воліють бути під твоєю владою, аніж мати над собою отих недолугих Святославичів. Та й з князів дехто…

Вітовт

Усі – це скільки? Троє душ, разом із тобою?

Роман

Ні, пане, далеко більше, майже усі… Як тільки ти з військом наблизишся – вони схоплять Святославичів і відкриють тобі ворота.

Вітовт

Навіть так?..

Станіслав

(не витримує, втручається)

Віте, не слухай ти того зрадника! Користати з нього – то ще півбіди, але давати йому вести себе не поводу… І чим тобі завинили смоленські князі? Гліб – твій вірний слуга…

Вітовт

І твій зять.

Станіслав

Авжеж, зять. Це й краще, він уже наполовину наш. Чого ти від нього вимагаєш?

Вітовт

Влади. І не я вимагаю – моя Влада того потребує…

Мовчанка.

Вітовт

Але ти не бійся. Нічого твому Глібові я не зроблю. Вір мені – влаштую так, що всі будуть живі, здорові… і навіть втішені. Ще не знаю, як саме, але так зроблю…

З двору долинає шум, входить джура.

Джура

Ясний пане, там татари приїхали, хочуть до тебе. І головний у них – цар Тохтамиш.

Вітовт

(сильно здивований)

Отакої? Тохтамиш?

(до Станіслава)

Стасе, ти ж був у посольстві до Орди, мабуть, пам’ятаєш Тохтамиша?

Станіслав

Еге.

Вітовт

Прошу тебе – піди подивись, і коли це справді він – запроси його з належною шаною.

Станіслав з джурою виходять.

Вітовт

Отакої! Царя куди занесло! Мабуть таки справді там «хтось когось побив».

Сідає в крісло і приймає урочисту позу. Входять Тохтамиш, Станіслав і двоє татар.

Станіслав

Дозволь, великий княже, представити тобі царя Тохтамиша.

Татари кладуть перед Вітовтом дари – прикрашене сідло та шаблю, виходять.

Тохтамиш

(злегка кланяється)

Вибачай, світлий княже, за такі скромні дари, які зовсім тебе не достойні. Але я нині вигнанець, чим тільки багатий.

Вітовт

Сідай, царю. Розкажи, яка причина тебе привела до нас?

(тихо до Гедройца)

Накажи там, хай приготують щось, щоб царю подарувати.

Станіслав виходить.

Тохтамиш

(закипає)

А, той клятий Темір, сто чортів йому на голову, напав на мене… а він навіть і не татарин… зовсім з несподіваного боку… А той зрадник, собака Темір, до того прискочив, і теж проти мене… І тепер він, собака, «цар ординський»!

(намагається надати іронічного звучання останнім словам)

Вітовт

Зачекай, нічого я не второпаю. Якийсь Темір напав на тебе, і ти змушений був тікати, і той Темір тепер став царем?

Тохтамиш

Ага!

Вітовт

Все одно не розберу. Так той твій ворог, Темір, ти кажеш, не татарин?

Тохтамиш

Ні, не татарин, сто чортів!

Вітовт

То він і не царевич мабуть?

Тохтамиш

Та де царевич! Розбійник він, вівці крав, і ногу йому перебили!

Сидір

Але ж не шапки!

Павло

М-да, ніяка українська драма, що претендує на новаторство, без крадіжки шапок просто неможлива…

Вітовт

Хм. То як же він царем став? Я ж думав, що у вас тільки царевич може царем бути.

Тохтамиш

Так, тільки царевич з роду великого Чингіз-хана, як от я, а він, сто чортів, зробив собі залізну ногу, і на ній кульгає…

Вітовт

І докульгав до царства?

Тохтамиш

Та ні, то собака Темір, він царем величається!

Вітовт

Знову якась нескладиця. Так цей собака-Темір, виходить, татарин?

Тохтамиш

Ага.

Вітовт

І царевич?

Тохтамиш

Ага. Темір-Кутлуй його звуть.

Вітовт

А той розбійник із залізною ногою, він теж Темір?

Тохтамиш

Темір-Аксаком його, сто чортів, прозивають.

Вітовт

О, тепер і я скажу «Ага!» То їх два є, один – Темір-Аксак, а другий – Темір-Кутлуй?

Тохтамиш

Ну, так.

Вітовт

Уф! І обидва – твої вороги?

Тохтамиш

Так, я їм завдам чосу!

Вітовт

Так Темір-Кутлуй тепер царем в Орді, а той розбійник – як він на тебе, великого царя, міг напасти? Хіба розбійники можуть проти царського війська стати?

Тохтамиш

Та то він давно вівці крав, а потім захопив Самарканд і там неначе князем став, і військо сильне має.

Вітовт

Са…

Тохтамиш

Самарканд, то таке місто велике і багате.

Вітовт

У тебе в Орді?

Тохтамиш

Ні, далеко, дуже далеко. Як від тебе до Орди, так мабуть, ще стільки треба їхати від Орди до Самарканда.

Вітовт

Але якщо він так від тебе далеко був, чого він на тебе напав? Що ви з ним не поділили?

Тохтамиш

Владу.

Вітовт

А, ну так. Тепер ясно. І що ж ти думаєш робити?

Гедройц входить, за ним слуги несуть дари і зупиняються біля дверей, чекаючи знаку.

Тохтамиш

Коні мої геть притомились, геть спотіли…

Вітовт

(розуміє натяк)

Не журись, у Литві тебе ніхто не займе. А як коні твої спочинуть?

Тохтамиш

О, я завдам їм чосу! Я того зрадника… Княже, допоможи мені військом, я поверну собі престол і тобі віддячусь.

Вітовт

Чим?

Тохтамиш

Я, княже, тобі усю Русь віддам!

Вітовт

(іронічно)

Ну, наразі в твоїй владі тільки та Русь, що у тебе під п’ятами…

Тохтамиш

Я тобі ярлик на ці землі дам.

Вітовт

Ярлик? То щось іншого. «Цар Тохтамиш, слово моє» – звучить, правда? І як же ти думаєш повернути собі владу?

Тохтамиш

Зі мною, княже, вірні мені татари приїхали. Багато, цілий тумен…

Вітовт

(перебиває)

П’ятсот вояків?

Станіслав

Туменом у них десять тисяч зветься.

Вітовт

Ая, люди, які не вміють долічити до п’ятнадцяти, сміливо кажуть «десять тисяч». А чи бачили вони…

Сидір

Чи бачили вони колись хоч одну танкову роту на марші?

Вітовт

… чи бачили вони хоч сотню кінноти в поході?

Тохтамиш

(сприймає на свій рахунок)

Ображаєш, княже. І сотню кінноти водив, і тисячу, і більше, далеко більше.

Вітовт

А, не до тебе п’ють. Бодай п’ятсот вояків на смотру викажеться – і то неабияка сила. Нехай краще нам служать, ніж нашим ворогам, так, царю?

Тохтамиш

Вони до ворогів моїх не перейдуть. Між ними кровна помста.

Вітовт

Ну, порахуємо наші сили, на що ми можемо числити.

(загинає пальці)

Перше – це ти, царю, твоє царське імення…

(Тохтамиш на все схвально киває головою)

Друге – це твої татари. Третє – це моє литовське військо. Четверте?

Тохтамиш

Як тільки я з’явлюся в ординських степах, всі князі того собаку, зрадника Теміра покинуть і до мене пристануть…

Вітовт

(загинає четвертий палець)

Може, і п’яте?

Тохтамиш

Московський князь, мій слуга, обіцяв мені прийти на допомогу.

Вітовт

Обіцяв? Прийти? А куди?

Тохтамиш

(завагавшись)

Ну, коли я вийду в степ і оголошу своє повернення – він тоді до мене приєдняється.

Вітовт

Ну, це сила скоріше…

Сидір

…віртуальна…

Павло

…теоретична…

Вітовт

…скоріше в умі, аніж у полі діє.

Встає з крісла, дивиться на чотири загнутих пальці, потім на слуг з дарами, на Станіслава, на Романа. Думає. Всі мовчать. Нарешті на щось зважився. Розгинає загнуті пальці.

Вітовт

Милий царю, дозволь привітати тебе якими-не-якими дарами.

Слуги кладуть перед Тохтамишем цінну зброю і розкішний одяг. У порівнянні до буденного похідного одягу царя, забризканого й запорошеного, одяг просто блискучий.

Вітовт

Я знаю, царю, що ти не таких дарів достоїн, але коли ми з тобою вирушимо в похід, я для тебе справжні царські дари наготую.

Тохтамиш не тямиться від радості.

Вітовт

(робить кам’яне обличчя, говорить у простір, ні до кого)

Вирушаємо у похід на Темір-Кутлуя. Маємо допомогти нашому другу Тохтамишу повернути царство. Шлях наш – через Смоленськ на верхній Дон.

(до Тохтамиша)

А там ти, царю, зможеш про себе оголосити.

(знову ні до кого)

Смоленські князі – наші друзі. Вони не повинні боятись, що наше військо перейде через їх землю. Ми йдемо на Темір-Кутлуя.

(до Гедройца)

Та, Станіславе, пошли гінця до зятя… А ще краще – сам трохи попереду нас поїдеш і попередиш Святославичів, щоб вони не лякались. Гліб знає, як я тобі довіряю, і не буде мати сумніву. Заодно і з дочкою побачишся.

(знову ні до кого)

Ідемо в похід на Темір-Кутлуя!

Завіса спадає.

Павло

Згідно з правилами трагедії, в ній обов’язково має бути комічний персонаж. Хоча б Шекспіра взяти.

Сидір

Нам, українцям, Шекспір не указ. Де ти бачив у «Руфіні і Прісціллі», приміром, комічного персонажа?

Павло

А Тохтамиш – не комічний?

Сидір

Комічний чи не комічний, але Москву спалив.

Павло

Тоді – не комічний. Йому б Спарафучілем працювати.

Сидір

Я думаю, комічні в цій трагедії ми з тобою.

Павло

Отак воно навіть краще. Принаймні будемо спокійні, що автору не заманеться нас в останній дії убити, ще у якийсь химерний спосіб.

Картина 3

Галявина в лісі перед Смоленськом. Вероніка, слуги князя Гліба. Гедройц входить.

Вероніка

Ах, мій батечко йде! Як я рада!

(обнімає батька)

Станіслав

І я радий, доню, бачити тебе веселою. Ти ж з чоловіком у злагоді, так?

Вероніка

Ах, як він мене любить! Як він мене балує! Он подивись, які він мені чобітки справив – з лисячого хутра. А теплі-претеплі! Тепер я навіть у церкві в них не мерзну, а там дуже холодно. Він так і каже: «Все для тебе зроблю, все тобі віддам!»

Станіслав

Все?

Вероніка

Ну, так. Каже: «Все, окрім Влади – все віддам». Я спочатку журилась, думала, що в нього якась інша жінка є – Влада, навіть плакала… Але потім я зрозуміла, що Влада – то… То просто Влада, вона мене не обходить.

Станіслав

Так, доню, за таким чоловіком ти можеш зовсім не журитись владою…

Вероніка

Тату, а чого ти до Смоленська приїхав? Якусь, мабуть, справу маєш?

Станіслав хоче відповідати, але в цей момент входить Гліб у князівському парадному одязі.

Гліб

Вітаю тебе, батьку!

Станіслав

Вітаю!

Обнімаються.

Гліб

Гонець мене повідомив, що прибуде князь Вітовт. Я так здивувався, почувши, що він на якогось Темір-Тіклуя йде…

Станіслав

(поправляє)

Темір-Кутлуя.

Гліб

Але я знаю, що князь Вітовт мені довіряє, і я – йому теж. Тільки все ж мені дивно.

Станіслав

Бачиш, прибіг до Вітовта цар Тохтамиш і скаржився, що цей Темір-Кутлуй скинув його з царства. І наш князь загорівся – піти та впровадити Тохтамиша назад на царство.

Гліб

То ви на Орду йдете? Хіба ж на Орду шлях через Смоленськ?

Станіслав

Еге, питав я Вітовта – чого так? А він тільки: «Якби сорочка моя, – каже, – знала б, куди я вас веду, то я й її спалив би». І все. Думаю, він хоче з’явитись в Орді з несподіваного боку. Тохтамиш розповідав, що Темір напав на нього з такого боку, звідки ніхто й не сподівався, тому і побив його так сильно.

Упродовж мови Станіслава з’являються литовські вояки, все більше і більше, частина йде далі, частина оточує галявину щільним кільцем. Входить Вітовт, за ним – Тохтамиш і Роман.

Вітовт

(холодно, урядово)

Вітаю наших щирих друзів – князів…

(оглядає всіх у кільці вояків і бачить тільки Гліба, поправляється)

…нашого щирого друга – князя Гліба. Ми вирушили в похід на нашого ворога Темір-Кутлуя…

Гліб мовчки вклоняється.

Вітовт

Але я не бачу мого друга князя Юрія. Де Юрій?

Мовчанка.

Вітовт

(до Гліба, рішуче)

Де Юрій, я питаю? Чого його нема?

Гліб

(помовчавши)

Хіба я сторож брату моєму? Десь поїхав. Не маленький, чого б він мав комусь розповідати? Може, на лови, може, села оглядати, чи якусь суперечку на місці розібрати.

Вітовт

(крізь зуби, тихо)

Каїн! Але я завдам тобі Авеля!

(гучно)

Князь Роман!

Роман стає перед Вітовтом. Упродовж всієї сцени Гліб стоїть неначе закам’янілий і дуже блідий.

Вітовт

Ми віддаємо Брянське князівство брату нашому Дмитрові.

Роман

А як же я?

Вітовт

(намагаючись бути лагідним, але виходить холодно)

Ци-ить, собако-о-о! Чи ти вірно мені служитимеш?

(водить рукою в повітрі, неначе кісткою манить собаку «служити»» на задніх лапах)

Роман

Так, княже, нема вірнішого в тебе слуги, як я!

Вітовт

Князю Роману бути нашим намісником у Смоленську…

Роман аж підскакує від радості.

…а при ньому буде наш боярин Василь Борейкович.

Василь підходить і мовчки вклоняється.

Василю, ти зі своїм загоном рушай негайно і займи всі брами Смоленська.

Тохтамиш

А як же Темір-Кутлуй, моє царство?

Вітовт

Потім, не втече.

Тохтамиш

Ой, княже, не знаєш ти ще татар. Дивись, упустимо слушний час – то якби нам самим не довелось від нього тікати!

Вітовт

(гамуючи роздратування)

Дивлюсь.

(до Гліба)

А ти, Глібе, не журись. Я своїх друзів не полишаю. Поїдете до Вільна, житимете поки що у пана Станіслава, а там я тобі гарненький уділ знайду. От, приміром, Райгород на Підляшші – а? Він вартий своєї назви, не то Авелю, а самому праотцю Адаму сподобалось би.

Гліб

(з болем)

То така ваша литовська правда?

Завіса спадає.

Павло

Ох, кожен український історик – Костомаров, Шараневич, Грушевський – вважав себе одночасно і драматургом. Знав би швець своє шевство, а у кравецтво не мішався б.

Сидір

Еге, кожен український драматург – Карпенко-Карий, Черкасенко, Кочерга – вважав себе одночасно й істориком. Знав би кравець своє кравецтво, а до шевства би не брався…