Дія 1. Вероніка
Микола Жарких
Картина 1
Світлиця у княжому теремі у Смоленську. Гліб дивиться у відчинене вікно, Юрій сидить біля стола, гострить шаблю. На столі лежить велика книга.
Юрій
Чи ти не відступив би від вікна, мені трохи темно тут.
Гліб
(не зважає)
Он, Одарочка до льоху пішла. Що за миле створіння!
Юрій
(іронічно)
Миліша за Фесю? І за Горпину? І за Масю?
Гліб
Даремно глузуєш, усі вони милі, я усім радію. Ми з тобою – князі, ми пануємо, а вони – холопки. Навіщо ж холопки існують, як не на те, щоб панам служити? Так самим богом встановлено, тут гріха я не бачу.
Юрій
Чи ти й довіку будеш плахти перебирати?
Гліб
Ах, брате, не довіку! Відчуваю, скінчиться скоро оце перебирання. Знаєш, останній раз як їздив я на лови, загнались ми далеко, аж за Березину. Дивлюсь, назустріч мені…
Юрій
…Свиня з двома головами…
Гліб
…дівчина, тоненька-претоненька, і білява-пребілява, і устонька – правдиві корали…
Павло
Поки що все за «Сказанням про невидимий град Кітеж»…
Юрій
…а запаска в неї…
Гліб
Не жартуй, брате, вона – княжна! Вона верхи їхала, теж на лови.
Юрій
Отакої! І ти закохався в неї і будеш її сватати?
Гліб
(сором’язливо)
Я їй свій перстень подарував.
Юрій
А хто вона, і де її князівство?
Гліб
Її звуть Вероніка.
Юрій
Ве-ро…
Гліб
Вероніка.
Юрій
Не наше якесь ім’я, я й не чував такого. А звучить чимось солодким.
Гліб
Її князівство десь далі на захід, аж у Литві.
Юрій
То вона, мабуть, римської віри?
Гліб
Мабуть, що так. Я… Я не питав…
Сидір
Загине хлоп через дівчину-католичку. «Тарас Бульба», версія два-нуль.
Юрій
А, з дівчатами розмовляти про віру… А батько наш що на це сказав?
Гліб
Ох, боюся й піднімати цю розмову… Він останнім часом такий сумний і заклопотаний ходить…
Юрій
А мені він сам сказав, що сватає мені Олену, рязанську княжну.
Гліб
Ну, ти радий?
Юрій
(байдуже стенає плечима)
Або я знаю?
Гліб
Юрку, братику, та покинь ти ту гаспидську шаблю! невже у нас зброярів нема? Віддай Ониську, хай вичистить і нагострить.
(обнімає Юрія за плечі)
Скажи мені, чи ти любив когось? Чи любиш когось?
Юрій
Чи любив когось? Чи люблю?
(із силою вбиває гостряк шаблі в поміст)
Так! Люблю! Люблю Владу!
Павло
Аж тепер на «Шельменка – денщика» вивернуло…
Гліб
Владу? Це що, якась нова служниця? Я не чув.
Юрій
Не служниця, скоріше – царівна! Влада, це… це… ну просто Влада, і край. Панувати над іншими, підкоряти їх своїй волі, наказувати і дивитись як усі слухаються, гніватись і бачити як усі тремтять, лагідно дивитись і бачити як усі радіють – от що дає Влада. Той, хто нею володіє, може все!
Гліб
Ти ба? Та ти часом не хворий?
(торкається устами лоба брата)
Ні, як звичайно. А то я подумав… кажуть, хто оту книгу до кінця, до останку прочитає, може теє… з розуму звихнутись.
Юрій
Та не відкривав я ту книгу.
Гліб
А читати вмієш? Не забув іще за зброярами та сідельниками?
Юрій
(прикро)
Вмію.
Гліб
(упевнено розкриває книгу на знайомому місці)
А прочитай мені, що там стоїть.
Юрій
(неохоче зазирає в книгу, читає)
…Оточене зусібіч нечестивцями… У хвилину найбільшої небезпеки… Світлий князь Півночі поєднається з Владою нечуваної краси… І розсіються вороги його, гнані невидимою рукою божою…
(з переляком)
Господи, що ж це таке!?
Гліб
Це слова святого Меркурія, отого, що урятував наш Смоленськ від нечестивого царя Батия.
Юрій
Так це він – князь Півночі? Це він поєднався із Владою? І тим розігнав ворогів?
Гліб
Не знаю. Там того не написано. Але думаю, що йому ходило не про себе, а про майбутні часи.
Юрій
(повторює, щоб не забути)
…Князь Півночі… поєднається із Владою небаченої краси…
Входить князь Святослав, зосереджений і заклопотаний.
Святослав
О, добре, діти, що я вас удвойзі застав. І шаблю ти, Юрію, дуже доречно гостриш. Буде війна, скоро нам доведеться вирушати.
Гліб
(сам до себе)
А я зі своїм сватанням…
Юрій
Яка війна, тату? Будемо Можайськ у Москви відбивати?
Святослав
На жаль, не така. Як не прикро, можайську справу доведеться поки що відкласти, і навіть не знаю, чи встигну я її завершити…
Сидір
…А ми ніколи не визнавали оцього Можайськ-наша. Можайськ був і залишається смоленським…
Святослав
Але ви, мої діти, колись таки її завершите. Завершите на нашу користь. Але зараз ближчого ворога маємо. я не хотів вас журити, але ви в мене вже дорослі, уже вас женити час, і брати на себе тягар звання князя. Закрався наш ворог у Мстиславль…
Гліб
У Мстиславль? Та це ж зовсім близько!
Юрій
Три дні шляху. Ну, не більше чотирьох.
Святослав
Прибігає до мене мій намісник Грицько і каже – вигнав його князь Лінгвен із города. Ну, ви бачили такого тюхтія? А Лінгвен – Грицько каже – говорить: «Мені тут подобається. Буду у вас тут княжити». Чи бачили такого?! Якийсь зайда, волоцюга буде княжити у городі, заснованому нашим славним пращуром Мстиславом!
(показує на книгу)
Мусимо його виперти, а Мстиславль назад перебрати. Інакше розтягнуть наше князівство по клаптиках, охочі знайдуться.
Юрій
А що то за Лінгвен, і з якого дива він князь? З якого князівства?
Святослав
З Литви.
(Гліб нашорошує вуха)
Нібито він брат литовського князя Ягайла. А в того Ягайла братів – як краплин у дощі, і Володимир, і Дмитро, і Андрій, і всі святці можна зібрати, а до того ще Скиргайло, Коригайло… Я ніколи не міг їх запам’ятати, як хто почне їх лічити. І кожен влади прагне, кожному треба князівства, а всю їхню Литву можна за один день конем об’їхати. Не дивно, що їм у нас «подобається».
(Спеціально до Юрія)
А який з нього князь, можеш із нашої книги довідатись. Був, кажуть, у когось із наших предків – смоленських князів – ніякісь Вітянець, чи то він двірником служив, чи то конюхом. І замислив убити князя, а самому запанувати. А коли його викрили, утік світ за очі, і десь на болоті три роки ховався. Аж потім – гульк! – він литовський князь! Але ви, мої любі – не такі. Ви князі з діда-прадіда, багато поколінь ваших предків зберігали свою Владу й передавали її нащадкам, а тепер – вам. І ви мусите заволодіти цією Владою і передати її своїм синам.
Юрій
Як це – заволодіти? Я не розумію.
Гліб
І я не дуже розумію. Ось мій кинджал – я ним володію, я володію конем, от шапкою і корзном, як личить князеві. Ну, ще знаю, як заволодіти дівчиною…
Святослав
(мимоволі посміхається)
От, власне, це найбільш подібне. Влада належить князю і тільки князю, але й князь належить Владі – і тільки Владі. Ви не можете зректися Влади, хоч би й хотіли. Той сам Грицько, або будь-хто з моїх бояр може ударити чолом іншому князю і сказати: «Буду тобі служити», і буде собі служити. За холопів там чи смердів взагалі не питають – вони на те існують щоб служити своєму панові, хто б він не був. Але ви, князі, можете позбутися Влади тільки разом зі своїм життям, і Влада може від вас відійти тільки після вашої смерті. Тому-то й говорять не тільки «Влада солодка», як дівчина, але і «Влада важка», як ярмо. І це ярмо ви мусите нести до самого кінця життя не згинаючись – такий ваш обов’язок перед богом.
(брати роблять вигляд, що зрозуміли)
Тому-то ми мусимо йди воювати за Мстиславль. Або ми князі – і тоді Мстиславль наш, і наше князівство ціле, або…
Юрій
Але Мстиславль добре укріплений.
Святослав
Так, там з невеликою залогою можна добре і довго захищатись. Клятий Грицько! Заячого хвоста злякався! Спокійно міг там триматись, поки наша допомога не наспіє, а тепер… Війна буде не легка, і мабуть без довгої облоги не обійтися. Треба послати до Брянська, до князя Романа – хай іде нам назустріч до Мстиславля…
Петро просовує голову і двері, а потім нерішуче заходить.
Що тобі, Петрику?
Петро
Отець ігумен прислали запитати – чи чекати вас до вечерні?
Святослав
Так, хай зачекає, ми вже йдемо.
(бачить, що синам не дуже кортить до церкви)
Князь стоїть вище за всіх людей і найближче до бога. Шанувати його – це неодмінний обов’язок. Чи ви читали в книзі, як наш пращур Ростислав дбав за церкву, які він їй привілеї записав?
(сини заскочені несподіванкою, і видно, що вони того не читали)
Завжди й в усьому князь мусить подавати приклад, бути зразком. Ходім!
(виходить разом із Глібом, Юрій затримується, вириває шаблю з підлоги і дивиться на неї)
Юрій
(неначе дає клятву)
Князь Півночі… заволодіє Владою… зажене Москву за Можай…
(іде слідом)
Завіса спадає.
Павло
У кожній поважній українській п’єсі в першій дії на стіні мусить висіти рушниця…
Сидір
Рушниць у той час ще не було. Але тут ми бачили Книгу.
Павло
Це щось нечуване! Ні у Котляревського, ані в Кропивницького, ніже у самого Корнійчука – ніяких книг не те що не бачено, але й не чувано було! І як це книга може в останній дії вистрілити?
Сидір
Ну, книгою можна навіть певніше вбити, ніж рушницею.
Картина 2
У Вільно. Кімната у будинку Гедройца. Станіслав і Вероніка.
Станіслав
Люба доню, сьогодні ти за господиню будеш. Прийдуть важливі гості – князь Скиргайло, він, знаєш, пан над усією Литвою, і з ним князь Вітовт.
Вероніка
О, його я добре знаю. Я з його дочкою Софією часто бавлюся.
Станіслав
Добре, доню. Отже, наготуй три кубки і дзбанок меду, подаси нам випити. Отой найкращий срібний кубок – його подаси Скиргайлу. А більше ж срібних у нас нема… Тоді візьмеш олов’яний – для пана Вітовта, а мені подаси дерев’яний, я не буду ображатись.
(посміхається)
Ти в мене розумна дитина, так знай, що пану Скиргайло уже давно час би оженитись…
(робить паузу, підкреслюючи значення сказаного)
Іди, наготуй все добре, а я тебе покличу.
Вероніка виходить. Входять Скиргайло, за ним Вітовт.
Станіслав
Вітаю дорогих гостей!
Всі сідають за стіл.
Скиргайло
Маємо деякі невідкладні справи обговорити.
Станіслав
Але перше дозвольте мені вам меду налити.
(кличе)
Вероніко, доченько! Подай-но нам меду!
Вероніка ставить на столі кубки і дзбан, наливає мед.
Скиргайло
Здоров’я пана господаря!
П’ють.
Вітовт
Яка ж тонесенька пір’їночка, достоту як моя Софійка… А вже мабуть час про заміжжя її дбати. І куди наші пташенята полетять, де собі гнізда знайдуть?..
Вероніка ховається в куток кімнати.
Скиргайло
(щось пригадавши, похмуро)
До речі, Віте, про Софію…
(моняється, підбираючи слова, нарешті випалює)
Наш пан і мій державний брат, король Ягайло, наказав передати тобі, Вітовте, щоб ти не важився сватати Софію без його королівського дозволу. Мусиш у цій справі до нього вдатись і з ним порозумітись.
Вітовт
(стримуючись)
Отакої? Король із Кракова буде моєю родиною командувати? Моя дочка поки що живого батька має і не потребує опікунів!
Скиргайло
(сухо)
Король не говорив про опіку. Ця справа тебе торкається, не Софії.
(сам до себе)
Ну, ми прокукурікали, а там хоч і не розвидняйся!
Неприємна мовчанка.
Станіслав
Хіба ми тут зібрались, що суперечки піднімати? Давайте краще вип’ємо! Здоров’я дорогих гостей!
Скиргайло
(з полегшенням)
Здоров’я нашого пана короля!
П’ють.
Так от, браття, невідкладна і прикра справа. Нашого брата Лінгвена, що княжить у Мстиславлі, смоленське військо обступило. Треба йому допомогу дати, відбити ворогів, інакше наше князівство так по клаптях розтягнуть, що і не збереш. Я думаю сам вирушати на чолі свого загону. А ви що скажете?
Вітовт
Незле було б когось послати до Романа, брянського князя.
Станіслав
Але ж він за Святослава тримається.
Вітовт
Пообіцяти йому щось, якусь нагороду, то може і не триматиметься, або й нам допоможе.
Скиргайло
А яку ж нагороду? Що ми можемо зі своїх земель йому уступити?
Вітовт
Хм… Нагородити можна і не своїм… Хоча б і Смоленськом…
Скиргайло
Смоленськом? А то йому не зажирно буде?
Вітовт
Пообіцяти, не більше. А там видно буде.
Скиргайло
І кого ж до нього послати?
Вітовт
Ну, Василя Борейковича можна…
Станіслав
А хоча б і мене пошли.
Скиргайло
Ні, це не випадає. Ще хто його зна, яким оком Роман на це подивиться. Треба послати якогось русина, якщо його і стратять – то не буде нам шкоди. Отже, коли ми зможемо вирушити?
Станіслав
Мабуть, через тиждень, не раніше.
Вітовт
Так, не раніше.
Вероніка
(вискакує із свого кутка)
Батечку, куди це ви збираєтесь? На яку війну? Хіба знову німці напали?
Станіслав
Ні, доню, не німці. Ідемо проти смоленського князя, рятувати Мстиславль.
Вероніка
Смоленського?! Ой, візьміть мене з собою! Візьміть!
Скиргайло
(посміхаючись)
І це козеня на війну збирається.
Станіслав
Чого тобі заманулось на війну їхати? Це ж не жарти.
Вероніка
(червоніє, мало не плаче)
Ой… Мені… Дядьку Віте, скажіть тату, хай мене візьме!
Вітовт
Ну як ти такій дитині відмовиш, а, Стасю? Ми все думаємо, що вони маленькі, а вони уже свої таємниці мають.
Станіслав
Мабуть, ти нам обозу не обтяжиш. Збирайся теж, через тиждень вирушаємо.
Завіса спадає.
Картина 3
Литовський табір під Мстиславлем. Скиргайло, вояки.
Вітовт
(входить, ще з голим мечем)
Брате, наша перемога! Розсипалися вороги!
Скиргайло
А що Святослав? Я нібито бачив його на чолі?
Вітовт
Списом пробитий наскрізь, уже неживий.
Скиргайло
Лицарська смерть. Дай боже кожному князю такого ворога мати і такою смертю померти.
Вітовт
(до себе)
Еге, не так як батька мого у льоху задушили! Довірились ми тоді клятві Скиргайла!
Скиргайло
А де Лінгвен?
Вітовт
Не бачив.
Станіслав
(входить)
Перемога, наша перемога!
Скиргайло
А Лінгвен, де, що з ним?
Станіслав
Лежати мусить, добряче його келепом оголомшили. Завзята була сутичка, надто молодий княжич Юрій запекло рубався.
Входить Гліб, щільно оточений литовськими вояками з мечами наголо. Далі Онисько несе на плечах пораненого Юрія, пов’язки його усі в крові. Кладе Юрія і подає йому пити. Всі смоляни без зброї.
Скиргайло
То ти князь Гліб?
Гліб
Княжич.
Скиргайло
Але батько твій поліг у битві, як справжній лицар. А то – Юрій?
Гліб
Так.
Скиргайло
То ви тепер самі князі, спадкоємці смоленського стола, га? І що ж будемо з вами чинити?
Із гурту воїнів виходить Роман і підходить до Скиргайла.
Роман
Дуже слушна хвилина, мій пане, зараз постинати отих Святославичів, і смоленський престіл буде вільний, і я зможу…
Скиргайло
(з прикрістю)
Ну! Ти!
Роман ховається.
А принесіть-но, хлопці, оті гарненькі німецькі кайдани!
Юрій
(очунявши, до Гліба)
Брате, я рубався до останнього, все вірив – ось-ось Роман зі своїм загоном ударить на них іззаду! Тоді б ми їх на порох стерли! Але Роман не прийшов, мабуть, спізнився.
Гліб
Як то «спізнився»? Ось я щойно його тут бачив, тут вештався.
Юрій
Ах…
(не має сил більше говорити)
Джури приносять кайдани, і тут впадає Вероніка.
Вероніка
(кричить)
Боже, Глібе! Ти тут! Що, що ви хочете з ним робити! Віддайте його мені, він мій! Він мій наречений, він мені перстеня подарував!
(показує перстень)
Дядьку Віте! Мій пане!
(падає на коліна перед Скиргайлом, плаче)
Всі зворушені.
Вітовт
Ну, є в нас такий звичай – якщо дівчина згодиться вийти заміж за провинного, то такого належить помилувати…
Скиргайло
(до Станіслава)
А батько що на це скаже?
Станіслав
(удає, що не розуміє, про що йдеться)
Та помилувати. Чому б і не помилувати.
Скиргайло
(до Вероніки)
Не плач, козеня. Поцілуй свого нареченого.
Вероніка обнімає і цілує Гліба.
Скиргайло
А що, хлопче, добрі кайдани ми на тебе зготували? Ще кращі за німецькі, га? Поїдеш з нами до Вільна, там і весілля справимо.
Роман
(знову всовується)
Але, мій пане, як же моє Смоленське князівство?
Скиргайло
(кричить люто)
Цить, собако!
Роман з переляку аж присідає.
Скиргайло
(командним тоном)
Ми – тобі – Брянське – князівство – залишаємо! Поки що! Ясно? І служи мені вірно!
(робить жест, неначе кидає кістку)
Роман знову ховається.
Скиргайло
Ач, собака! Смоленська йому забаглося. Послужи ще, а там побачимо. А то цілий місяць вів своє військо, де за тиждень пройти можна, то вже думає, що велику заслугу має.
Дивиться на Юрія, той намагається підвестись і з допомогою Ониська сідає.
А рубався ти, я бачу, завзято. Навіть шкода такого ворогом мати, волів би краще спільником, га?
Юрій мовчить.
От що, небоже. Віддаю тобі Смоленське князівство по батькові. Але до Мстиславля тобі зась, запам’ятай! Будеш з нами спілку тримати?
Юрій
(через силу)
Буду.
Завіса спадає.
Сидір
Виживає та держава, яка захоплює територію своїх сусідів швидше та успішніше, ніж сусіди встигають захопити її територію. Поки що іншої філософії я у творі не бачу.
Павло
Але книга! Невже книга заступить в українській драматургії рушницю? Це ж буде просто нова епоха!