9. Биоэтика или оптимальная этика?
Микола Жарких
Ніколи раніше не чув про біоетику, і прочитавши розділ, зрозумів, що доля вберегла мене від певних неприємностей (меньше знаешь – крепче спишь).
Тому випишу тільки наступне гарне формулювання, з яким я згоден:
возникает ситуация, которую я считаю едва ли не главной из глобальных проблем, стоящих сегодня перед человечеством: с одной стороны человечество как никогда нуждается в новых учениях глобального характера, причем не в благостных утопиях, а в научно обоснованных теориях, с другой стороны, на пути таких теорий стоит пробковый слой философского истэблишмента, не способного и не желающего принимать настоящих теорий. [с. 184]
9.1. Теза О. В.:
широкое применение количественных методов в сфере естественных наук возможно благодаря тому, что свойства объектов и явлений, изучаемых этими науками обладают не только принципиальной измеримостью (допускают введение отношения больше – меньше), но и позволяют введение единиц измерения (килограммов, метров и, т. п.) Многие полагают, что объекты и явления, изучаемые гуманитарными науками, не обладают ни тем, ни другим. На самом деле невозможно только установление единиц измерения в этой сфере, не существует килограммов любви и метров справедливости. [с. 185]
Наука починається з числа. Починається, але не закінчується. Якщо явищу не можна співставити число (ну, взагалі який математичний об’єкт) – воно не може бути предметом науки, а тільки гуманітаристики чи філософії (ця остання, на мою думку, навіть і не гуманітаристика).
Фізика довгий час була розділом філософії (Арістотель) – мабуть до 17 ст., і теж безпорадно розводила руками, говорячи, що не існує кілограмів швидкості чи метрів сили. Тільки Ньютон надав цим поняттям кількісний зміст, пояснивши, що швидкість належить вимірювати у метрах на секунду, а силу – так, у ньютонах.
Тут правда, така дрібниця – Ньютон був геній, і щоби дійти до цих понять, він створив диференціальне числення, інтегральне числення та апарат диференціальних рівнянь, тобто три нових напрямки в математиці. Він виміркував нові математичні об’єкти, про які перед ним ніхто не мав поняття, котрі необхідні для опису руху матеріальної точки (ключової абстракції механіки, котру запровадив все той же Ньютон).
Тепер – за давністю років – здається, що ці поняття існували завжди, але це не так. Якихось триста років тому Феофан Прокопович, викладаючи у Києво-Могилянській академії курс фізики, строго слідував за Аристотелем, хоча він був сучасником Ньютона [Прокопович Ф. Філософські твори. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 2. У цьому томі власне курс фізики].
Так само Л. Ейлеру, щоби визначити оптимальне розташування щогл на вітрильнику, довелось створити варіаційне числення, перевівши суднобудування зі сфери поетичного натхнення у сферу науки.
Так само Д. Максвеллу для формулювання законів електродинаміки довелось виміркувати ключову абстракцію поля і створити апарат векторного аналізу з його роторами та дивергенціями.
Ну, і для формулювання теорії гравітації А. Ейнштейна знадобилась диференціальна геометрія із оцими гаспидськими тензорами кривини та символами Кристофеля.
До чого всі ці приклади? – До того, що, 1, перед запровадженням відповідних математичних конструкцій названі розділи фізики теж перебували на до-науковому етапі вивчення, на етапі нагромадження знань і матеріалів; 2, всі згадані вчені були геніями, котрі здійснити неможливе – стрибок із царини поезії в царину науки.
Я не буду сперечатись, чи були Імануїл Кант, чи Марк Блок, чи академік Ісак Ізраїлевіч Мінц геніями – може й були, але зазначеного стрибка не зробили, залишившись при дідусеві Аристотелю (чи то пак Геродоті).
Але з того, що вони такого стрибка не зробили, ще не випливає, що він принципово неможливий. Для надання сфері знань науковості треба сформулювати ключову абстракцію (абстракції), тобто зрозуміти, що рухається, що є предметом вивчення. А тоді вже прикладати до них якийсь із наявних на сьогодні математичних методів або створити новий, відповідний до нових абстракцій (анумо, брате Ньютоне, подивись, що я утнув…).
І якщо досі все ж не створено математичних відповідників любові чи справедливості, це означає тільки, що ці поняття продовжують антешамбрувати (ну, тинятись у передпокої) перед храмом науки, перебуваючи у статусі поетичних образів.
9.2. Теза О. В.:
И физика не измеряет свои объекты с абсолютной точностью. Существует погрешность измерения, которая по мере развития науки и техники становиться всё меньше, но принципиально никогда не станет равной нулю. [с. 158]
Не конче. Буває, що вимірює, а буває, що й не вимірює (про теорію хаосу я вже згадував). Буває, що точність зростає, а буває – що не зростає (принцип невизначеності у квантовій механіці). Так яка принципова різниця між турбулентністю і справедливістю?
Ці зауваження не стосуються біоетики як такої, а тільки принагідних міркувань О. В. з приводу природи науки.