8. Место духа в рационалистическом мировоззрении
Микола Жарких
8.1. Теза О. В.:
Сама постановка проблемы первичности [материи или духа] представляется мне неверной и уводящей философию от ее истинных задач. […] Тут границы настоль условны, что дай Бог сформулировать эти понятия так, чтобы осталось что-то содержательное от них, хоть в каких-то границах. [с. 114]
Я, будучи матеріалістом із багаторічним стажем, зауважу, що немає «духа» без матеріального носія. Дух – це атрибут матерії, а саме – певного процесу в мозку людини. Щоб говорити про «дух», потрібна: 1, людина; 2, з мізком (отже, не москаль); 3, щоб цей мозок постачався киснем та іншими живильними речовинами, бо робота мозку потребує енергії, а для цього потрібен не тільки окислювач, але й пальне (хоча б глюкоза); 4, щоб цей мозок у процесі життя людини набрав певного запасу абстрактних понять, тобто навчився цим поняттям.
От тепер, коли все це буде на своїх місцях, ми можемо абстрагуватись від матеріального носія і говорити про «дух» – так само, як у математиці ми абстрагуємось від конкретного (три Мерседеси, три москалі і т. д.) у понятті «число» (просто три, не важливо чого).
8.2. Наступні визначення О. В. – слушні і красиві, я їх процитую:
Духом и душой я буду называть в дальнейшем эмоциональную привязанность человека к надличному. […]
Я буду называть душевными привязанности к конкретным людям: любимой женщине, детям (своим), родителям, друзьям, товарищам и даже более дальним, но все же конкретным, зримым, а не абстрактным людям вообще, и, наконец, к конкретным животным, местам и вещам.
Духовной я буду называть привязанность к некой абстрактной идее, содержание которой может быть самое разное: Бог, благо всего человечества, причем соответственным образом понимаемое (скажем социализм или технический прогресс), благо своего народа (его освобождение, или культурное развитие, или экспансия и мировое господство), отвлеченная справедливость, истина, наука, искусство… [с. 117]
Було би добре, якби ці визначення прижилися, бо справді вносять ясність у виклад.
8.3. Але далі О. В. прив’язує «дух» до згаданих вище «людей першого сорту»:
Качество жизни человека, при прочих равных, безусловно, выше, у того, кто имеет или осознает свои душевные и духовные потребности и удовлетворяет их, по сравнению с тем, кто осознает, но испытывает неудовлетворение этих потребностей, или по сравнению с тем, кто не имеет или не осознает их. [с. 121]
І потім усі міркування стосуються саме цих людей, і приклади, котрі О. В. побіжно згадує [с. 140 і далі] – все з історії країн першої із згаданих груп, так що можна навіть сказати, що в системі О. В. «духовні потреби» в якості рушія суспільного життя заступили місце «класової боротьби» в системі Маркса (та сама європо-центричність). Єдиний виняток тут становлять «хунвэйбины в пыльных шлемах», які користуються симпатією О. В. як люди духовні [с. 162].
8.4. О. В. дотепно аналізує зв’язок між «духом» та «організацією» [с. 133 і далі]. При цьому мені весь час хотілось думати про «пасіонарність» замість «духу» і про «етнос» замість «організації». Ну, релаксаційні коливання в історії людських суспільств занадто очевидні, щоб не було спроб їх описати з різних боків (але поки що на чисто гуманітарному рівні). Давно є розвинена математична теорія таких коливань, і я не бачу причин, чому б вона не працювала в історії й соціології.
Чому ж занепадає раціонально збудоване суспільство промислово розвинених країн? (А воно мусить занепадати, бо криза ж! глобальна!)
Распространение и власть «новой ментальности» опираются и на еще один, так сказать, потенциал. Потенциал лени, малодушия, вообще на торжество посредственности и ничтожества. Дело в том, что наличие духовных потребностей и их осознание требуют от человека усилий, направленных на служение надличному (Богу ли, людям ли), самоограничения и иногда даже риска и жертв. Ну а признание их отсутствия в нормальной природе избавляет человека от всего этого. [с. 171 – 172]
Як бачимо, й гумільовські субпасіонарії (чи анти-пасіонарії, як говорю я) не залишились без уваги з боку О. В., хоча він не згадує про погляди Льва Гумільова і не користується поняттям пасіонарності.